Тема 6. Українські землі в умовах «модерної» доби: хх століття.

План:

1). Загальна характеристика доби.

2). Українські землі в умовах Першої світової війни.

3).Українська національно-демократична революція 1917-1921 рр. на Наддніпрянщині: перебіг, особливості, характеристика.

4). Розпад Австрійської імперії. ЗУНР.

5). Між двома тоталітаризмами. Комунізм. Нацизм.

6). Українські землі в умовах радянського міжвоєння.

7). Друга Річ Посполита. Український націоналізм.

8). Українські землі в умовах Другої світової війни.

9). «Холодна війна». Радянський тоталітаризм 1950 - 1980-х рр.

10). «Доба перебудови». Проголошення української незалежності.

1). Як влучно зауважив британський історик Норман Дейвіс, «Європі ХХ ст. були властиві вияви варварства, які, напевне, приголомшили б і найдикіших варварів». За доби, коли знаряддя конструктивних змін набагато перевершили все відоме раніше, європейці змирилися з низкою конфліктів, які знищили більше людських життів, ніж усі попередні військо-політичні випробовування. Зокрема, дві світові війни 1914-1918 та 1939-1945 рр. були спустошливі над усяку міру і поширилися на всю земну кулю. Але головне вогнище знаходилося безперечно в Європі. Тотальні жахіття комунізму і фашизму на додачу до жахіть тотальної війни утворили безпрецедентну суму убивств принижень та злиднів. Врешті поки тривали ці жахіття, Європа позбулася своєї позиції світового лідера. Якщо в 1914 р. сила та авторитет Європи не мали конкурентів: європейці вели перед майже в усіх царинах – науки, культури, економіки моди, то до 1945 р. майже все було втрачене європейці воювали одне з одним до повного виснаження. Політичний вплив Європи набагато зменшився, її військово-економічна могутність перестала бути найбільшою в світі, владу над колоніями вже годі було утримати. Європейська культура втратила свою впевненість, авторитет Європи, її висока мораль і дух – усе це зникло.

Узагалі ХХ століття – одне з найскладніших явищ в історії світової цивілізації. По-перше, це пояснюється великою кількістю соціальних потрясінь, як уже зазначалося, страшних світових воєн, революцій, які витиснули духовні цінності, сакральні архетипи, усталені віками суспільні уклади на периферію людської свідомості і дали поштовх розвитку примітивних націонал-шовіністичних ідей, посилювали культ тотального руйнування старого. По-друге, відбувалися суттєві зміни в галузі економіки та засобів виробництва. Поглиблюється індустріалізація, руйнується традиційний сільський устрій життя. Маси людей відчужуються від звичного природного середовища, переїжджають до міст, що призводить до урбанізації культури. По-третє, поступове перетворення суспільства на комплекс різних об’єднань та угрупувань веде до процесу загальної інституціоналізації, результатом якої є позбавлення людини власного «Я», втрата індивідуальності.

На загал, упродовж ХХ століття й надалі розгорталася емансипація суспільного життя, що розпочалася наприкінці ХУІІІ – упродовж ХІХ ст. У міжвоєнний період відбувався перерозподіл колоніальної спадщини, удосконалювалася виборча система, хоча випадки реакцій були у Європі доволі звичними, зростала кількість робітників, міцніла буржуазія, удосконалювалися армії держав і т.д.

Поступово у капіталістичних країнах складається демократично-правова буржуазна держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу й політичного режиму; конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою; парламентська система; система партій; сильний апарат державної влади. Завдяки високій економічній кон’юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність буржуазної демократії, стрижнем якої був парламентаризм – інститут народовладдя. Упродовж ХХ на засадах парламентаризму відбувалася державно-правова еволюція ряду країн Європи й Америки.

Поступово зникали своєрідні внутрішні табу, заборони, що являлися усталеними упродовж століть. На зміну консервативним обмеженням, приходив плюралізм (різноманітність) у різних царинах життя суспільства: в ідеології, музиці, одязі, статевому житті тощо. Стрімко посилювалася роль жінок в суспільстві (розгорталася фемінізація). Сенс жертовності на різних рівнях (професійному, родинному, релігійному, вояцькому), що залишався над важливим протягом багатьох сторіч, поступився консумістичному (споживацькому) світогляду. Особливо це виразно проглядалося в другій половині ХХ століття. Поступово руйнується «ієрархічність» - чи то на широкому (державному) чи на вузькому (соціальному) рівнях. Ліквідовується, як уже зазначалося, колоніальна система (останні колонії зникли у Африці у 1960-х рр.), остаточно зникає система пани-слуги, що відповідала споконвічному «верх-низ».

ХХ століття характеризується подальшими урбанізаційними процесами. Сільський уклад, що переважав упродовж тисячоліть на широкому масовому рівні, поступається міському. Наприклад, станом на 1965 р. сільське населення становило в Європі лише близько 17 %. Цим тенденціям значною мірою сприяв науково-технічний прогрес, а також комунікативні зв’язки, що розвивалися «у геометричній прогресії». Подальше будівництво електростанцій, спорудження заводів, розвиток банкової системи, відкриття фірм та ін. притягували колишніх селян до міст. Урбанізації сприяв також стрімкий «масовий» ріст освіти і науки громадян. Рівень народжуваності після 1960-х рр. здебільшого впав, але й рівень смертності також впав. Цікаво, що коли довоєнні європейці були переважно середніх літ, то після війни значно збільшиися контингенти людей літнього та пенсійного віку.

Разом з тим, активно розвивалася як середня, середня-професійна, так і вища освіта. Відтепер, незалежно від місця проживання, підліток, молода людина повинен був в обов’язковому порядку оволодівати певними «мінімальними» знаннями, що відповідно репрезентували б цю особу в суспільстві. З іншого боку, це, до певної міри, руйнувало давній архетип – «культурне/сире», коли справді освіченою мала бути лише обрана частина суспільства. І, що найголовніше, це вважалося запорукою порядку.

Ще починаючи з останньої третини ХІХ ст. питання місця церкви в тогочасній політичній системі отримало особливий зміст. Ця проблема набула по суті цивілізаційного характеру. Наприклад, на зламі ХІХ-ХХ ст. у ряді європейських держав було прийнято спеціальні закони, за якими церква позбавлялася права контролю над школами.

У ХХ ст. значно поменшало воєн, і навпаки – «додалося дипломатії». Відтепер, суперечності, що визрівали, долалися переважно мирним, «юридичним» шляхом, укладалися міждержавні договори. Щоправда, з іншого боку, знову ж, ламався «дідичний» принцип – «так/ні» чи «ліве/праве», що виключав будь-який лицемірний компроміс. Поступово створювалися об’єднані миротворчі організації – Ліга націй, згодом ООН, згодом НАТО. Під кінець ХХ століття виникає низка організацій (наприклад Європейський союз), що були покликані через міждержавне зближення допомагати менш розвиненим країнам передусім у соціально-економічному плані. Разом з тим, це було своєрідним викликом давньому принципу «своє/чуже», котрий будувався на протиставленні, і знову ж, мав свою дуже давню історію.

2). Європейський імперіалізм кінця ХІХ – початку ХХ ст. відрізнявся від ранніх форм імперіалізму кількома важливими аспектами. Він був частиною всесвітньої боротьби за контроль над рештою ще не загарбаних країн, придатних для експлуатації. Стало очевидним, що світові ресурси обмежені: країни, які швидко збудували свої колоніальні імперії, здобували постійну перевагу; ті, що забарилися, могли вже довіку не ввійти до «першої категорії». Протягом двох десятиріч після 1875 р. півдесятка європейських країн захопили понад чверть усього земного суходолу. Колонії в ту пору вважали за інтегральну частину розвиненої індустріальної економіки. Надходження сировини, дешевої робочої сили та напівфабрикатів мали, за планами максимально піднести добробут метрополії. Імперські держави намагалися експлуатувати військовий потенціал колоній. З іншого боку, дедалі сильніша конкуренція за колоніальні ресурси неминуче мала призвести до міжнародного конфлікту.

Тож, розгортання Першої світової війни, що тривала впродовж серпня 1914 - листопада 1918 рр. було не випадковим. Вона була закономірним результатом гострих суперечностей між великими світовими державами. Так, у 1882 р. виник Троїстий союз у складі трьох держав Німеччини, Австро-Угорщини і Італії. Невдовзі до них приєдналася Туреччина. Упродовж 1904-1907 рр. сформувався союз Англії, Франції і Росії – Антанта. Головним вважався англо-німецький економічний, військово-морський і колоніальний антагонізм. Особливої гостроти набули суперечності великих країн на Балканах і Близькому Сході. Німеччина намагалася розширити тут сферу свого впливу, а Австро-Угорщина після анексії Боснії та Герцеговини, готувалася захопити Сербію. Росія прагнула зберегти і розширити свої політичні позиції на Балканах, захопити також Західну Україну.

Безпосереднім приводом до розв’язання світової війни стало вбивство спадкоємця австро-угорського престолу ерцгерцога Франц-Фердинанда, 28 червня 1914 р., у боснійському місті Сараєво. Цей замах був терористичним актом помсти за пригнічення, якого зазнавало слов’янське населення від Австро-Угорщини.

Так розпочалася війна, в яку було втягнуто 36 країн з населенням понад 1,5 млрд. осіб, тобто 75 % населення земної кулі. В армії воюючих країн було мобілізовано понад 73 млн. осіб. Узагалі, Перша світова війна стала для Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні масштаби цього конфлікту свідчать хоча б окремо взяті статистичні дані: 33 країни, які раніше чи пізніше взяли участь у війні, мобілізували 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинули і 20 млн. було поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Війна набрала не лише масового, а й тотального характеру. Щоб підтримати армії, що воювали на фронті цілі суспільства з їхніми економіками впрягалися у військові будні. Зростаючі втрати призводили до великого напруження сил на фронтах і в тилу, оголювали й поглиблювали фатальні політичні й соціально-економічні вади старих імперських порядків Європи. В результаті для низки воюючих країн, війна, за висловом історика Ореста Субтельного, стала «змаганням на самознищення».

Характеризуючи становище України під час війни, необхідно виділити такі обставини: Західна і Наддніпрянська Україна опинилися по різні сторони фронтів, оскільки Росія і Австро-Угорщина належали до протилежних блоків. Тож, українці, мобілізовані в армії цих країн, вимушені були воювати одні проти одних. В російській армії нараховувалося, зокрема, 3,5 млн. українців, в австрійській – 250 тис. Війна в цілому розколола українські політичні сили і, тим самим, ослабила український національний рух, що було активізувався на початку ХХ століття.

У ставленні до війни, українській політичні сили зайняли різні позиції. Так, партії Західної України як правило активно підтримували уряд Австро-Угорщини і Німеччини у війні з Росією, сподіваючись, що у разі поразки Росії держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну державу. Уже в перший день війни – 1 серпня 1914 р. галицькі українці об’єдналися в Головну Українську Раду (ГУР) з метою мобілізувати сили українців для війни з Росією. На заклик ГУР, у серпні 1914 р. з добровольців – молодих вихованців організацій «Сокіл», «Січ», «Пласт», – був створений легіон Українських січових Стрільців чисельністю 2,5 тис. чол. Більше того, полк УСС було визнано найстійкішим в австрійській армії. Після війни, він брав активну участь в українській національно-демократичній революції 1917-1920 рр.

Водночас партії Наддніпрянської України поставилися до війни неоднозначно: більшість українських партій підтримали Росію у війні; частина Товариства Українських Поступовців пропонувала українцям дотримуватися нейтралітету; а найбільш вороже настроєні щодо Росії соціалісти емігрували до Західної України і створили у Львові 4 серпня 1914 р. Союз Визволення України (СВУ). Своєю метою СВУ проголосила утворення самостійної української самостійної держави і для її досягнення вирішила співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Держави, в інтересах яких проливали свою кров українці, мали агресивні плани щодо України ігнорували українські національні інтереси. Австро-Угорщина мала намір приєднатися до своїх володінь Волинь і Поділля. Німеччина прагнула створити у ході війни Пангерманський союз, включивши до нього і Україну. Росія планувала приєднати до імперії Західну Україну. Росія, окупувавши в 1914-1915 рр. Західну Україну, утворила тут Генерал-губернаторство на чолі з реакціонером Г.Бобринським, за наказом якого було закрито всі українські школи, культурні установи, періодичні видання. Особливих переслідувань зазнала Греко-католицька Церква – її митрополита А.Шептицького було депортовано до Суздаля. Австро-Угорщина, повернувшись у травні-червні 1915 р. в Західну Україну, звинуватила українців у своїх поразках і розгорнула проти них репресії.

До того ж, у роки війни значна частина України перетворилася в район запеклих бойових дій (Галичина, Закарпаття, Буковина, Поділля, Волинь). Територія декілька разів переходила із рук в руки, що призводило до значних жертв серед мирного населення, занепаду промисловості, сільського господарства, зубожіння народу. Протягом 1914-1916 рр. в Україні закрилися більше 1400 підприємств, посівні зменшилися на 1, 9 млн. десятин тощо.

Поза всяким сумнівом Перша світова війна стала випробовуванням для всього суспільства і призвела врешті до зміни способу його існування в цілому, зачепивши так чи інакше кожного окремого громадянина. Так, змальовуючи становище різних верств у 1915 р. в Одесі газета «Маленькие одесские новости» від 1 січня 1916 р. зазначила, що більш-менш непогане існування було забезпечене службовцям великих іпотечних банків. Проте несприятливо позначилося зростання цін на добробуті дрібних службовців установ. Показовим є опублікований у газеті лист чиновника однієї з державних установ м. Вінниці, де він змалював злиденне становище своєї родини, в якій було четверо малолітніх дітей і непрацююча дружина, яка мала їх доглядати. При щомісячному жалуванні 35-40 руб., він сплачував за квартиру 18 руб. на місяць, дрова обходилися в 10 руб., а отже на харчування та одяг для шести чоловік залишалося 6-12 руб., прожити на які було неможливо. Сам чиновник був змушений ходити пішки, в літньому пальті, а діти його давно не бачили білого хліба.

Різке підвищення цін і дефіцит продуктів призвели до розвитку спекуляції, яка стала однією з тяжких реалій життя населення. Слід зазначити, що спекуляція була не тільки наживою, а й інколи способом виживання, оскільки перепродування одного давало можливість купити інше. В умовах дефіциту, зросли норми закупівлі продуктів, оскільки населення намагалося зробити запаси.

Великою цінністю були також одяг і взуття. Так, начальник постачання армії Південно-Західного фронту зазначав, що новобранці й ратники прибувають на призовні пункти в подертому, й не по сезоні одязі і взутті, залишаючи більш-менш придатне вдома. Через те, виникає термінова потреба терміново забезпечувати їх казенним обмундируванням.

На фоні суцільного зубожіння основної маси населення розквітли правопорушення й злочинність. Преса раз по раз сповіщала про випадки зловживання службовим становищем, дезертирство, підробку документів, спекуляцію, укривання прибутків, ошуканство, а також про різке зростання числа крадіжок та грабунків. Війна ставала дедалі важчою буденністю, тлом повсякденного тяжкого життя, у втомленому суспільстві назрівала криза.

Про глобальну гуманітарну кризу яскраво засвідчують підсумки війни: так, за роки війни Росія втратила загиблими і пораненими від ран понад 2 мільйони чоловік, такої самої цифри досягнула й Німеччина; Франція – втратила майже 1 мільйон 600 тисяч чоловік, Австро-Угорщина – 1 мільйон 100 тисяч чоловік. Значних людських втрат зазнали також Англія, Сербія і Чорногорія, Італія, Румунія, Туреччина, Болгарія. Усього у війні за підрахунками науковців було мобілізовано понад 65 млн. чоловік, з них убито і померли від ран – понад 8 мільйонів, поранено понад 21 мільйон.

Цікавою видається й наступна статистика. Якщо за все ХУІІ ст. кількість загиблих у європейських війнах становила 950 тис., за ХУІІІ ст. – 1 млн. 563 тис., у період наполеонівських війн (1801-1815 рр.) – 687 тис., то в умовах однієї лише Першої світової війни – близько 10 млн. осіб. Тобто за роки війни загинуло у два рази більше людей, ніж за всі попередні війни разом взяті протягом 300 років. Промислове і сільськогосподарське виробництво в окремих країнах Європи скоротилося на 20-50 %, що призвело до масового недоїдання, голоду. Проте для деяких країн війна мала протилежні наслідки. Так, президент США Вудро Вільсон уже влітку 1916 р. заявив, що США стали настільки багатою країною (за рахунок військових постачань), що зможуть «фінансувати значною мірою весь світ». США не лише ліквідували свій борг, а й одержали на 10 млрд. доларів зобов’язань Антанти.

Врешті, 11 листопада 1918 р. у Комп’єнському лісі (Франція) між Німеччиною, одного боку, і США, Англією, Францією та іншими державами – з іншого, було підписано перемир’я. Об 11 годині пролунав перший залп артилерійського салюту в 101 постріл, який сповіщав про закінчення Першої світової війни. А 28 червня 1919 р. на Паризькій мирній конференції були прийняті міжнародні домовленості, які в історичній науці прийнято називати терміном «Версальська система». «Версальська система» визнала винними у розв’язанні Першої світової війни виключно Німеччину та її союзників. Більше того, учасники конференції прийняли рішення про судову відповідальність Вільгельма ІІ та осіб, що «вчинили дії, супротивні законам і звичаям війни». Складовою частиною Версальською системи стало прийняття Статуту Ліги Націй, який одразу підписали 44 держави. Метою нової міжнародної організації, згідно зі Статутом, був «розвиток співробітництва між народами та гарантування миру і безпеки». Невдовзі, було проведено також Вашингтонську конференцію, яка закріпила панівну роль у світі США і мала надати світові, як і її попередниця – Паризька конференція, додаткові гарантії відвернення нового глобального конфлікту.

3). 1917-1918 рр. принесли по суті революційні зміни, і як показав час, відкрили нову сторінку історії України. Перша світова війна викликала загальну кризу як Російської, так і Австрійської імперій. У 1917 р. впала Російська імперія: Лютнева революція ліквідувала самодержавство, що існувало упродовж багатьох століть, Росія стала демократичною республікою. У жовтні-листопаді 1918 р. розпалася Австро-Угорська імперія. Українські національно-патріотичні сили вирішили скористатися сприятливою суспільно-політичною ситуацією, що склалася для проголошення української державності.

Розпад Російської імперії супроводжувався швидким піднесенням різних російських партій, які здавна виступали проти царського режиму, а тепер намагалися нав’язати дезорієнтованому суспільству власні моделі нового соціально-економічного й політичного устрою.

Існуючу в Росії гостроту соціальних суперечностей на деякий час послабив вступ країни в Першу світову війну, що в єдиному патріотичному пориві об’єднав навколо уряду усі стани населення. Проте тривало це недовго. Стала відчутною економічна криза 1915-1916 рр. Економіка насамперед забезпечувала потреби фронту, тому розвивалася однобічно. Народ скоро відчув дефіцит товарів, підвищення цін, падіння купівельної спроможності карбованця, нестачу палива. У країні, яка посідала до війни перше місце у світі з виробництва зерна, з’явилися черги за хлібом, процвітала спекуляція.

Боляче сприймалися поразки Росії на фронтах, репресії уряду щодо українства Галичини, інших народів. Ширилися страйки робітників і селянські виступи, посилився національно-визвольний рух, а уряд робив жорстокішою політику щодо «недержавних» народів.

У середині лютого 1917 р. через нестачу хліба, спекуляції і постійне підвищення цін у Петрограді застрайкували 90 тис. робітників, до яких згодом приєдналися робітники Путіловського заводу. Адміністрація закрила кілька цехів заводу, що стало приводом до початку масових страйків. Ця політична демонстрація вважається початком Лютневої революції, яка в результаті й повалила самодержавство. 27 лютого 1917 р. в Петрограді було утворено два нових органи влади: Тимчасовий комітет ІУ Думи (згодом Тимчасовий уряд) на чолі з князем Львовим і Петроградська рада робітничих, солдатських депутатів на чолі з соціалістом Чхеїдзе. Утім, реальна влада була зосереджена в руках Тимчасового уряду, до якого належали представники буржуазії, російські дворяни, поміщики тощо.

Падіння самодержавства, демократизація суспільства сприяли піднесенню національно-визвольних процесів і в Україні. На порядку денному, зокрема, постало питання необхідності єдиного центру українського руху. Зрештою 4 березня 1917 р. представниками українських партій переважно соціалістичного спрямування і громадських організацій була створена Українська Центральна Рада (УЦР), головою якої обрали Михайла Грушевського. Своєю метою УЦР проголосила державне самовизначення українського народу. Утворення УЦР якраз і поклало початок Української національно-демократичної революції. В історичній літературі прийнято розрізняти три етапи революції: власне добу Центральної Ради, добу гетьманату та добу Директорії Української Народної Республіки (УНР).

В перші дні свого існування УЦР звернулася до українського народу із закликом згуртувати свої сили у боротьбі. Невдовзі Центральна Рада здобула підтримку військового, селянського з’їздів, багатьох інших зборів та мітингів демократичних сил. 10 червня УЦР прийняла Перший універсал, який проголошував Україну автономією в складі Росії.

Утім, стрімкий розвиток українського визвольного руху викликав стурбованість Тимчасового уряду, який прагнув зберегти контроль над територією України. У кінці червня 1917 р. в Києві з метою налагодження взаємин відбулися переговори між Центральною Радою і представниками Тимчасового уряду, в результаті яких було досягнуто певного компромісу. Дотримуючись взятих зобов’язань під час переговорів, УЦР з липня 1917 р. схвалила Другий Універсал, у якому певною мірою виступила проти своїх же «намірів самовільного здійснення автономії України». З іншого боку, як показав час, Тимчасовий уряд відступився від прийнятих домовленостей і невдовзі затвердив спеціальну інструкцію згідно з якою право чинність УЦР мала поширитися лише на 5 із 9 українських губерній: Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську. До того ж компетенція УЦР значно звужувалася. Однак Українська Центральна Рада, засудивши дії Тимчасового уряду, не наважилася на відкриту конфронтацію з ним. Врешті, конструктивного характеру ця співпраця так і не набула через небажання Тимчасового уряду задовольнити вимоги українського руху.

Тим часом, 25-26 жовтня 1917 р. у Петрограді більшовики (частина російських соціалістів), здійснивши державний переворот, захопили владу і утворили новий уряд – Раду Народних Комісарів (РНК) на чолі з Володимиром Леніним. Цей переворот звісно докорінно змінив ситуацію в Росії і в Україні, адже програма більшовиків передбачала перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної революції, встановлення республіки Рад, націоналізацію всієї землі та банківської системи, контроль за виробництвом, вихід з війни, співробітництво з поміркованими соціалістами. Захоплення більшовиками влади в Петрограді не було підтримано іншими соціалістичними партіями. Новий радянський уряд не визнавали також держави Заходу. Після захоплення влади в Петрограді більшовики поступово встановили радянську владу майже на всій території Російської імперії.

Захопивши владу, більшовики розпочали злам старої державної системи і створення нової – диктатури пролетаріату (робітників важкої промисловості). Над місцевими радами ставили революційні комітети, які формувалися виключно з більшовиків. Декретом РНК створювалися так звані народні суди в складі голови і народних засідателів, однак необмежені права на арешт, слідство, винесення вироку і його виконання були надані Всеросійській надзвичайній комісії (ВНК) на чолі з Феліксом Дзержинським. Цей орган був підпорядкований лише вищому партійному керівництву, а не державному контролю.

У 1918 р. більшовицький режим запровадив політику воєнного комунізму. Ця політика передбачала комплекс заходів: націоналізацію всіх засобів виробництва, розподіл продуктів порівно, застосування примусової праці, ліквідацію товарно-грошових відносин і цілковиту диктатуру більшовицької партії. У країні поступово встановлювалася однопартійна система, партія більшовиків перестала бути суто політичною організацією, її апарат почав зрощуватися з державними структурами. Тепер тільки вона намагалася визначати політичну, економічну, ідеологічну, культурну і духовну ситуацію в країні. Узагалі більшовизм переміг завдяки помилкам Тимчасового уряду і поміркованих соціалістів; радикалізму народних мас, доведених царизмом, економічною і політичною кризою до відчаю; а також значній політичній волі, енергії, організованості, тактичній поведінці більшовиків.

Українська Центральна Рада засудила більшовицький переворот, не визнала влади більшовиків і зайняла щодо них ворожу позицію. Українці вважали, що влада має належати усій революційній демократії, а не більшовикам, що становлять лише її частину. 7 листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла ІІІ Універсал, проголосувавши утворення Української Народної Республіки як автономії в складі Російської республіки, яка повинна стати «федерацією рівних народів». УНР планувала вступити у федеративні зв’язки з тими державами, які утворяться на руїнах імперії. Більшість сучасних істориків вважають таке рішення помилкою УЦР, бо на той момент визріли всі умови для проголошення повної державної незалежності України.

Втім, УЦР була основним суперником більшовиків у боротьбі за владу в Україні, хоча на той час більшовики ще не мали широкої популярності в Україні. Врешті протистояння між Центральною Радою і Раднаркомом Росії вилилося у військовий конфлікт між ними. Війна між сторонами тривала впродовж грудня 1917 – січня 1918 рр. і показала повну неготовність УЦР до війни, оскільки постійної армії в українців не було. Найдраматичнішою подією став кривавий похід більшовиків на Київ. Біля залізничної станції Крути їх спробував зупинити наспіх зібраний загін із 300 київських студентів і курсантів. Усі вони героїчно загинули 29 січня 1918 р. Крути справедливо вважаються символом честі українського народу.

В умовах наступу більшовиків на Київ, 22 січня 1918 р. Центральна Рада прийняла Четвертий Універсал, який проголошував УНР незалежною державою. Однак прийняття цього важливого рішення відбулося в кризовий момент революції і не врятувало УНР. Сили під Києвом були дуже нерівними: радянські війська мали перевагу в живій силі в 20 разів, а у озброєнні – в 40 разів. Врешті 26 січня більшовики увійшли в Київ, вчинивши там кривавий червоний терор – загинуло до 5 тис. чоловік. Відтоді Центральна Рада могла сподіватися лише на зовнішню допомогу.

Між тим, проголошення ІУ Універсалу надало можливість Центральній Раді юридичне право представляти інтереси республіки на міжнародній арені. 9 лютого 1918 р. у Бресті між Центральною Радою і країнами німецько-австрійського блоку був підписаний мир. Згідно його положень, Україна виходила зі стану війни з країнами німецько-австрійського блоку; Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти Центральній Раді відновити контроль над територією УНР; УЦР взяла на себе зобов’язання поставити союзникам велику кількість продуктів і сировини. Як наслідок більшовики, що також підписали мир з Четверним союзом вимушені були визнати УЦР, розпустити свій альтернативний орган влади – ЦВК Рад України. Уже впродовж лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські війська (450 тис.) окупували Україну.

Однак сподівання УЦР на допомогу Німеччини виявилися марними – в Україні було встановлено жорсткий німецький окупаційний режим, Центральна Рада поступово втрачала реальну владу в Україні. Більше того, в опозицію до Центральної Ради стали підприємці, поміщики, вимагаючи скасування земельного закону і відновлення приватної власності. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся з’їзд Союзу землевласників, що опирався на німецькі окупаційні власті. З’їзд проголосив Павла Скоропадського гетьманом. По суті відбувся державний переворот. Мотиви зрозумілі – Центральна Рада не могла забезпечити союзникам обіцяних поставок сировини і продовольства, до того ж німецька адміністрація не була задоволена соціалістичним складом Центральної Ради.

Уряд гетьмана Павла Скоропадського (одного з найбільших землевласників в Україні) складався з великих землевласників, військових, окремих громадських діячів. Однак фактично гетьман і його уряд перебували у повній залежності від німецько-австрійського окупаційного режиму. В умовах гетьманування П. Скоропадського, замість УНР була проголошена Українська держава. Відновлювалося поміщицьке землеволодіння, утверджувалася приватна власність на заводи, фабрики тощо. Разом з тим, створювалася регулярна українська армія, гетьман мав намір відродити козацтво як стан. Успішною була діяльність уряду в культурній сфері: проводилася українізація шкіл, відкривалися гімназії, було відкрито Українську академію наук, Національний архів тощо. Водночас демократичний режим поступово замінявся авторитарним. Розпочалося, зокрема, переслідування опозиції – партій лівого спрямування, заборонялися вуличні процесії тощо. Гетьман зосередив усю владу (виконавчу, законодавчу, судову) у своїх руках.

Проте, гетьманський переворот, хоча і відбувся досить спокійно, загального визнання не мав. Гетьмана не підтримали робітники, селяни, інтелігенція. Погляди гетьмана в тих умовах не могли консолідувати суспільство. Опозиційні до гетьмана сили об’єдналися в опозиційний уряд – Директорію (у складі В.Винниченка, С.Петлюри, В.Чеховського, М.Шаповала та ін.). До того ж боротьбу з гетьманом активізували і більшовики. Вони у липні 1918 р. утворили Комуністичну партію більшовиків України, як складову Російської комуністичної партії більшовиків. Комуністи прагнули відновити в Україні радянську владу.

Тим часом, у листопаді 1918 р. закінчилася Перша світова війна, а відтак почалася евакуація німецьких військ з України. Більшовики за таких умов анулювали Брестський мирний договір і зняли із себе зобов’язання не втручатися в українські справи. Водночас Директорія у відповідь також почала масове повстання і 17 грудня 1918 р. війська Директорії зайняли Київ. Гетьман Павло Скоропадський цього ж дня зрікся влади і покинув місто.

Невдовзі за сприяння уряду Директорії, що була урядом соціалістичного спрямування було відновлено назву УНР, визначено органи влади (вища влада належить Директорії, законодавча – Трудовому конгресу, виконавча – Раді народних міністрів). Було ухвалено новий земельний закон про передачу поміщицької землі селянам без викупу. 22 січня 1919 р. проголошено злуку УНР і ЗУНР.

Однак вже 2 лютого 1919 р. через 1.5 місяці після приходу до влади, Директорія під тиском більшовиків покинула Київ. Узагалі 1919 рік – один із самих складних років ХХ століття – на території України діяло шість різних армій: українська, радянська, біла, армія Антанти, польська, анархістська армія Нестора Махна. За один лише рік Київ п’ять разів переходив з рук в руки, а територія самої України була розділена багатьма фронтами.

До того ж, Директорію роздирали внутрішні протиріччя. Скажімо, Володимир Винниченко вважав, що спочатку варто вирішити економічні питання, а Симон Петлюра – військові. Крім того В. Винниченко та ряд інших діячів у зовнішній політиці схилялися до союзу з більшовиками, С. Петлюра – з Антантою. Слід також додати, що Директорія проводила непослідовну і нерішучу внутрішню політику. Наприклад видала закон про ліквідацію приватної власності на землю, але не поспішала з його реалізацією тощо. Директорія втрачала симпатії населення в час коли більшовики свій рейтинг збільшували. Слід мати також на увазі невдалу зовнішню політику. Наприклад, у квітні 1920 року Директорія підписала Варшавський договір з Польщею. Поляки згідно з його положеннями визнавали незалежність УНР, але як своєрідну компенсацію за це “віддавав” Польщі Галичину, Волинь, Холмщину, Полісся. Це звісно викликало обурення серед населення Західної України.

Врешті у березні 1921 р. між Польщею, Радянською Росією і Радянською Україною був підписаний Ризький мир, за яким Польща визнала існування самостійної Радянської України; до Польщі відійшли Східна Галичина, Західна Волинь, Західне Полісся, Холмщина, Підляшшя. Тож, боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Західна Україна ввійшла до складу Польщі, Румунії. Чехословаччини, а в Наддніпрянській Україні остаточно утвердився більшовицький режим.

Серед основних причин поразки української національно-демократичної революції 1917-1920 рр. варто виділити: низький рівень національної свідомості українців і, як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Очолила національну революцію українська інтелігенція, яка розраховувала на підтримку селян. Інтелігенція була мало чисельною, а селяни – політично несвідомими, неосвіченими, неорганізованими, розпорошеними. Водночас робітники, підприємці, поміщики в більшості своїй не підтримали ідеї незалежності України. Крім того, бракувало єдності в діях українських національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я загальнонаціональних інтересів. Варто врахувати також дуже несприятливу міжнародну ситуацію, адже боротьбу проти українського національного руху вели набагато сильніші зовнішні сили: більшовики, білогвардійці, війська Антанти, польська армія.

Хоча з іншого боку, у ході революції український народ створив власну державу і кілька років утримував її існування. До того ж, героїчна боротьба українців упродовж 1917-1921 рр. стала прикладом і дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991 році.

4). З початком Першої світової війни австро-угорський уряд поступово перейшов до встановлення абсолютистського режиму. Були закриті рейхсрат (парламент), ландтаги окремих земель, призупинені конституційні гарантії, закрито більшість національних газет, окремі слов’янські партії, масово інсценувалися політичні процеси у звинуваченні в «русофільстві» тощо. Терор і посилення національного гноблення викликав опір. Нерідко чеські та південнослов’янські солдати здавалися в полон російським і сербським військам. Революційний і національно-визвольний рух в імперії посилився під впливом революції 1917 р. в Росії. Так, в 1917 р. кількість страйкуючих в Австро-Угорщині досягла майже 2 млн. осіб.

Намагаючись заспокоїти країну, уряд скликав парламент, який не збирався три роки. Проте це не внесло спокою. Мешканці Праги вийшли на масову демонстрацію і направили до австрійського намісника депутацію з вимогою надання Чехії національного самовизначення. Між Австро-Угорщиною і Німеччиною велися гострі дебати щодо майбутнього поділу польських губерній. Водночас польські політичні сили дбали про завоювання незалежної держави. Українські депутати у віденському парламенті заявили, що галицькі землі були складовою частиною Київської держави (ХІ – ХІІ ст.), тому Східна Галичина має існувати як окремий коронний край під Австрією, або прилучитися до Української Народної Республіки.

Українське питання знову постало після підписання УНР у 1918 р. Берестейського мирного договору з Центральними державами. Спроба України змусити Австро-Угорщину і Німеччину приєднати до УНР Галичину, Буковину, Холмщину, Бессарабію і Закарпаття, де переважало українське населення, викликала рішучий опір Габсбурзької монархії.

Зрештою, восени 1918 р. австро-угорська монархія в результаті революційної та національної боротьби внаслідок поразок на фронтах почала розпадатися. У відповідь на це, 18 жовтня 1918 р. українські політичні та церковні діячі Східної Галичини і Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УНРада оголосила об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську державу. З національною Радою співпрацював Військовий комітет, створений у вересні 1918 р. офіцерами-українцями австрійської армії та представниками українських січових стрільців.

Утім, вирішальними кроками на шляху західних українців до відтворення державності стали події листопада 1918 р.: зокрема 1 листопада з ініціативи Військового комітету у Львові відбувся виступ солдатів-українців, активно підтриманий населенням міста. А вже 2 листопада австрійський намісник передав владу УНраді. У своєму зверненні до населення вона проголосила про створення національної держави на українських землях Австро-Угорщини, заявила про свої наміри провести земельну реформу, створити національну армію, запровадити робітниче законодавство. соціальне забезпечення. Згодом, 9 листопада, сформовано західноукраїнський уряд, який очолив спершу Кость Левицький, а вже 13 листопада 1918 р. УНРада прийняла закон, яким затвердила державну самостійність Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) зі столицею у Львові (включаючи Східну Галичину, Закарпаття, Буковину).

Разом зтим, ЗУНР одразу ж стала об’єктом агресії з боку Польщі. Поляки прагнули включити західноукраїнські землі до відновленої польської держави. Ситуація ускладнилася тим, що Польщу підтримували країни Антанти, які прагнули створити з неї своєрідну «буферну зону» для боротьби проти більшовизму. Уже 22 листопада уряд ЗУНР під тиском польських військ змушений був покинути Львів, переїхавши спочатку до Тернополя, а потім до Станіславова, де і приймалися найважливіші закони, що повинні були регулювати суспільно-політичне життя в новоутвореній державі.

Відзначимо, що уряд ЗУНР не був схильний до радикальної зміни соціально-економічного життя, а прагнув до демократичних реформ при збереженні соціального спокою. Зокрема, за основу було взято австрійську модель управління. Так, невдовзі відбулися вибори до Української Національної Ради – представницького і законодавчого органу. Більшість її депутатів стояла на національно-ліберальних позиціях і представляла Українську національно-демократичну партію. Поступово формувалася місцева адміністрація, правоохоронні органи. Невдовзі було проголошено ліквідацію великого землеволодіння, щоправда здійснення земельної реформи затугувалося: розподіл землі між селянами передбачався після закінчення війни. Створювалася система народної освіти: шкільництво отримало державний статус, дозволялося існування приватних шкіл, гарантувалися права національним меншинам, утверджувалася державність української мови. Для захисту республіки була утворена боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис. чоловік.

Звісно, що на побуті українського населення доби ЗУНР позначилася соціально-економічна криза, що, своєю чергою, була пов’язана із руйнівними наслідками Першої світової війни й подальшим українсько-польським протистоянням. Попри оптимістичні настрої, пов’язані із надіями на розбудову власної держави, помітно давалася взнаки продовольча криза. Тогочасне селянство особливо гостро відчувало нестачу продуктів харчування. Так, для незаможних мешканців села картопля і бобові часто були замінниками хліба. Представники місцевої адміністрації, щоб запобігти поглибленню кризи, вживали різноманітних заходів. Наприклад комісар Самбірського повіту А.Чайковський видав навіть спеціальне розпорядження, яким наказував карати різками за зловживання цінами на харчі. Нестача хліба зумовила розпоряження Державного Секретаріату внутрішніх справ від 11 квітня 1919 р., згідно яким наказувалося при випіканні хлібобулочних виробів додавати до борошна щонайменше 25 % картоплі чи інших придатних для цього складників. Звичайно, що за період існування ЗУНР купівельна спроможність населення дуже сильно знизилася. Про інфляцію свідчать такі дані: якщо до війни за 1 кг борошна давали 30 гелерів («сотиків»), то станом на травень 1919 р. – 35 корон; якщо раніше можна було пообідати за 1 корону, то в часи ЗУНР такий же обід коштував у 15 разів дорожче. Так само приблизно у 15 разів зросла вартість м’яса.

Безумовно, що військові лихоліття призводили до виведення з ладу системи водопостачання, катастрофічно не вистачало палива. Унаслідок погіршення санітарних умов проживання поширилися різні захворювання. Так, особливо небезпечною була епідемія тифу, яка набула загрозливих масштабів у провінційних містечках і селах. Наприклад, на початку 1920 р. показник смертності від цієї хвороби зріс до 19 %, а в деяких місцевостях сягнув понад 50 %. Так, тільки в одному Бродівському повіті за три місяці померло близько 1 тис. осіб.

Водночас слід взяти до уваги, що значної матеріальної шкоди населенню завдали реквізиції, здійснені ще під час російської окупації Галичини 1914-1915 рр. Під час українсько-польської війни 1918-1919 рр. галицьке село знову ж постраждало. Як правило, військові частини розміщувалися у громадських спорудах, парафіяльних будинках, школах. Більше того, при вступі польського війська у село, репресії спрямовувалися передусім проти місцевої інтелігенції, священиків, вчителів тощо. Унаслідок таких каральних акцій знищено чимало унікальних друкованих видань та історичної документації, що зберігалася в приватних колекціях. Крім цього, під час проведення обшуків українці зазнавали сильного морального приниження. Негативно позначалося на становищі населення і масове переміщення військовополонених (російських вояків, які в холодну пору осені-зими 1918 р. поверталися додому з австрійського полону).

Щоб збагнути усі масштаби трагедії, варто зазначити, що тільки через одне місто Станиславів у листопаді 1918 р. щоденно переїзджало 50-60 тис. військових. До того ж, деморалізовані колишні вояки часто вдавалися до розбоїв, грабежів і насильства.

Утім, незважаючи на військовий стан, постійні реквізиції, важку санітарно-епідеміологічну ситуацію, і селяни і міщани а також самі українські вояки намагалися дотримуватися звичного укладу життя та не відступати від традицій. Вони відзначали усі важливі релігійні свята, а особливо Різдво та Великдень.

Значні зусилля були спрямовані урядом ЗУНР на об’днання з УНР. Після переговорів з Директорією, 22 січня 1919 р., в Києві пролошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. Втім, Акт Злуки реалізовано не було – як через складне воєнне та міжнародне становище обох республік, так і через значні суперечності між урядами ЗУНР та УНР щодо внутрішньої і зовнішньої політики. Так, президент УНради Є.Петрушевич, після того, як Директорія взяла курс на союз Польщею. З якою ЗУНР була у стані війни.Є.Петрушевич 4 грудня 1919 р. денонсував Акт Злуки.

Вже в липні 1919 р. польські війська окупували Східну Галичину. Уряд ЗУНР невдовзі емігрував до Відня. Наполеглива діяльність уряду ЗУНР в еміграції по вирішенню західноукраїнського питання не знайшла міжнародної підтримки. 15 березня 1923 р. Конференція послів Антанти прийняла остаточне рішення про приналежність Східної Галичини Польщі, припинивши, таким чином, юридичне існування ЗУНР.

5). У зазначені два десятиліття постав і у різних формах утвердився тоталітаризм – суспільно-політична практика, із якою безпосередньо пов’язані найбільші трагедії людства у ХХ столітті. У міжвоєнний період відбувалися докорінні переоцінки культурних цінностей, духовні злами цілих поколінь, нищення тоталітарними, реакційними режимами культури і її творців.

Ще не завершилася Перша світова війна, як постала нова реальність глобального значення США, яка устами свого президента В.Вільсона заявила свої ретензії на світове лідерство. У геополітичних вимірах це означало, що після п’яти століть освоєння Старим світом Нового, починався рух у зворотньому напрямі. Утім знадобиться ще одна світова війна, щоб США домоглися беззаперечного лідерства не тільки в економіці, а й у світовій політиці. Ще однією геополітичною реальністю стала поява на політичній карті світу ще однієї наддержави - Радянського Союзу.

За влучним виразом Нормана Дейвіса, 1920-і роки проминули в атмосфері невеличких поштовхів після землетрусу, а в 1930-х роках дедалі зростало усвідомлення що готується другий землетрус.

Міжвоєнна політика мала таку характерну й часто повторювальну прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів. Проте «демократична революція» невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні, диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію. Диктатори з’являлися всіх розмірів та різновидів: комуністи, фашисти, радикали, реакціонери, ліві авторитаристи (Пілсудський), праві мілітаристи (як от Франко), монархи і навіть клерикали, як-от отець Тісо в Словаччині. Єдине, що їх об’єднувало - переконаність, ніби західна демократія не для них.

Норман Дейвіс визначив основні ознаки, що характеризують тоталітаризм. І комунізм і фашизм – радикальні рухи, що сформували ідеології, які проповідували суміш націоналістичних та соціалістичних елементів. Усі тоталітарні партії, здобувши владу, створюють в межах свого апарату органи, які дублюють усі наявні інституції та контролюють їхню діяльність. Тоталітарні партії функціонують на суто ієрархічній основі. Вони вимагають рабської покори від своїх пересічних членів і насаджують культ непогрішного партійного лідера, джерела всілякої мудрості та добра: фюрера, вождя, дуче, каудильйо («великого керманича») тощо. Усі тоталітарні режими потребують великого війська бюрократів для комплектації роздутих і дубльованих органів партії-держави. Тоталітарні партії насаджують фактичну монополію в мистецтві, створюючи естетичне середовище, яке уславлює керівну партію, звеличує зв’язок партії з народом. Тоталітарна ідеологія не може існувати без абсолютного цензурного контролю всіх джерел інформації. За сприяння тоталітарної ідеології витворено психологію ненависті. Чесні супротивники або шановані опоненти не існують. До того ж, тоталітарні режими йдуть шляхом політичного насильства далі всіх попередніх меж. Вони організовують розгорнуту мережу політичної поліції та служб безпеки – спершу для знищення всіх супротивників та небажаних елементів, а згодом для вигадування тих супротивників, щоб поліційна машинерія функціонувала й далі. Геноцидні кампанії проти невинних соціальних та расових «ворогів» зміцнюють віру в ідеологічні претензії та утримують населення в стані постійного страху. Масові арешти та розстріли, концентраційні табори, принагідні вбивства – для тоталітаристів річ звичайна. Тоталітарні режими як правило наголошують на всіх різновидах діяльності, які зміцнюють колективні зв’язки і ослаблюють родину та індивідуальну ідентичність. Здебільшого тоталітарні режими перебільшували «зовнішню загрозу», піднімаючи громадян на захист батьківщини. Переозброєння мало найвищий економічний пріоритет. При чому усі тоталітаристи дотримуються думки, що мета виправдовує засоби (моральний нігілізм). Сутність тоталітаризму, власне й визначають названі вище риси.

Але разом з тим, і комунізм і фашизм відрізняються джерелами свої само ідентичності. Комуністи тримаються за ідею класової боротьби, нацисти – за збереження расової чистоти. Існує різниця і в соціально-економічній сфері. Фашисти дбали про недоторканність приватної власності й намагалися прихилити великих промисловців до своєї справи. Натомість комуністи скасували більшість різновидів приватної власності. Вони націоналізували промисловість, колективізували сільське господарство, запровадили централізоване командне планування.

У соціально-економічній сфері далі відбувалася модернізація європейського суспільства, проте дуже неоднаковими темпами. Воєнні потреби стали великим стимулом для розвитку важкої індустрії і запровадження багатьох технологічних новацій. Попри великий потенціал розвиток, надто в таких нових секторах, як нафтова промисловість і автомобілізація, індустріалізація країни зіткнулися з загрозою післявоєнної кризи і масового безробіття. А також соціальних протестів. Селянські суспільства Східної Європи зіткнулися з проблемою сільського перенаселення та дедалі менших міграційних можливостей, обвальним падінням цін на сільськогосподарську продукцію і повним браком капітальних інвестицій - як внутрішніх, так і зовнішніх. Економічний параліч Німеччини та ізоляція Радянського Союзу призвели до нечуваних збурень у сфері сільського господарства за межами кордонів цих держав. Тільки-но був відновлений певний ступінь стабільності, як усю Європу вразила велика криза.

Міжвоєнні роки були періодом загального занепаду ідеї демократії й оформлення авторитарних і тоталітарних режимів. Центральна і Східна Європа стали основним тереном зародження тоталітаризму як ідеології і політичної системи. Українці, один із найчисельніших народів цього регіону, безпосередньо відчули на собі вплив його радянського варіанту

У Німеччині піднесення Гітлера (1889-1945) та його нацистської партії, безперечно було пов’язане з великою кризою. Гітлеру не довелось валити ослаблений уряд, як більшовикам, він опинився на чолі німецької держави внаслідок участі в демократичних процесах та запрошення з боку представників законної влади. Німецька політика надто хворобливо реагувала на кризу, наслідки якої стали останньою краплею в уже виповненій по вінця чаші непевності. В серцях німців ще жевріла досада за поразку. На вулицях ненастанно точилися бійки крайніх лівих і крайніх правих. Німецька економіка ціле десятиліття звивалася у корчах спершу репарацій, а потім гіперінфляцій. Наприкінці 1920-х рр. вона цілковито залежала від американських позичок. Гітлерові партія - Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСРПН) мала замість ідеології суміш звичайного расизму, німецького націоналізму та соціалізму, що виявилося невдовзі прибавливою для мільйонів виборців. Гітлер навчився модулювати глибину свого голосу і темп мови, жестикулювати, надавати своєму обличчю то милої усмішки, то нищівної гніву і так полонити аудиторію, що сутність його слів ставала майже нематеріальною. Упродовж 1925-1926 рр. Гітлер написав твір «Меіn Kampf» («Моя боротьба»), яка стала бестселером. «Еіn Volk, eіn Reich, еіn Fuhrer» («Один народ, одна держава, один фюрер»), - саме ці слова волівла чути більшість німців. Гітлер пообіцяв повернути Німеччині велич, «третій райх». Поступово він ставав національним героєм.

Найважливішою ланкою нацистської ідеології була низка аргументів, яка вела від гіпотетичного існування Herrenvolk, панівної раси, до вигаданого права Німеччини на Lebensraum, життєвий простір, на Сході. Ієрархію рас Гітлер вважав за безперечну істину. Людство він поділив на «засновників культури», «носіїв культури» та «руйначів культури». Носіями культурного розвитку людства за тієї доби були німці, а євреї – Todfeind (смертельним ворогом). На думку Гітлера, оскільки сусіди Німеччини мали вже доволі землі, Німеччина могла дорівнятися до них, тільки загарбавши прилеглі землі на Сході. Німецька експансія на території Польщі і України, на думку Гітлера, дасть їй силу не тільки боротися з Росією, а й стримати ще одного ворога - Францію.

Йосип Вісаріонович Джугашвілі (1879-1953), або ж Коба, чи Сталін – найяскравіший за всю історію приклад, як патологічний злочинець досягає верховної влади. Використовуючи свої кримінальні таланти. У «Книзі рекордів Гіннеса» він посідає перше місце в рубриці «масові вбивці». Як маніпуляттор політичною владою, Сталін має всі підстави претендувати на звання найвидатнішої людини ХХ ст. Сталінська ідеологія, сформована в 1930-х рр., була пов’язана з поширенням цілої низки офіційних міфів, які наспраді мали небагато спільного з ленінським інтернаціоналістичним марксизмом. До таких міфів належали: роль Сталіна як «найкращого учня» Леніна; роль комуністів як обраних проводирів народу; роль росіян як «старших братів» решти радянських народів; статус Радянського Союзу як вершинного досягнення «всіх патріотичних і погресивних сил»; наявність Конституції як джерела демократичної влади; єдність радянського народу і його любов до комуністичної системи; «капіталістичне оточення» СРСР; солідарність робітників і селян тощо.

Культ особи Сталіна не мав жодних меж. Усі найвидатніші митці країни мусили приєднуватися до хору: «Ти яскраве сонце для народів, що ніколи в світі не зайде. Але й сонцю тут змагатись годі: Твоя мудрість нас вперед веде!». У царині релігії сталінізм дотримувався уже затвердженої атеїстичної лінії. Державна освіта була войовниче антирелігійною. Головні інструменти примусу і террору – Чека (НКВС / КДБ), ГУЛАГ (мережа концентраційних таборів) у 1930-х рр. вони дуже розрослися, а в таборах опинилося до 10 % населення.

Упродовж 1920-го року Червона армія, витіснивши білогвардійців з території України, остаточно утвердилася на її території. Боротьба за незалежність України завершилася поразкою: Галичина відійшла до Польщі, Буковина – до складу Румунії, Закарпаття – Чехословаччини. Решта ж української території потрапила до сфери впливу більшовиків.

Ще під час війни більшовиків з білогвардійцями на території колишньої Російської імперії утворилося шість радянських республік – Російська Федерація, Україна, Білорусія, Азербайджан, Вірменія, Грузія. Формально ці республіки вважалися незалежними, але фактично ніякого суверенітету у них не було. Після війни постало питання остаточного врегулювання відносин між республіками. Зрештою в грудні 1922 р. було створено Союз Радянських Соціалістичних Республік. До його складу ввійшли Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР, Закавказька Федерація (Грузія, Вірменія. Азербайджан). Формально кожна республіка мала право виходу із СРСР, але механізму такого виходу розроблено не було. Юридичне оформлення СРСР остаточно завершилося 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР. Формально СРСР був федерацією, але фактично – унітарною, централізованою державою. Україна, щоправда мала певні ознаки державності – територіальна цілісність, власний адміністративний і державний апарат, але це змінювало статусу її як частини єдиної держави.

6). У кін. 1920-х – на поч. 1930-х рр. політична система Радянського Союзу, зберігаючи зовні усі атрибути демократії, фактично перетворилася на тоталітарну. Тоталітарний режим базувався на цілій системі монополій: монополії більшовиків на політичну владу, на ідеологію, на керівництво економікою. Більшовики, зокрема, усунули з політичної арени всі інші політичні партії - відбулося об’єднання комуністичної партії з державним апаратом: ключові посади у владних структурах могли належати лише членам правлячої комуністичної партії. Більшовики встановили повний контроль над усіма організаціями, громадськими об’єднаннями. У суспільстві утвердилася комуністична ідеологія: значну роль у насадженні офіційної ідеології відігравала цензура, завдяки якій більшовики контролювали усі засоби впливу на життя суспільства - пресу, радіо, освіту, культуру. Крім того, відбулося одержавлення усіх форм власності, утвердження командно-адміністративних методів керівництва економікою. Тож, у країні встановилася диктатура більшовицької партії, її органи перебрали на себе всі функції державної влади.

Наприкінці 1920-го - на поч. 1921 рр. Росія і Україна опинилися в ситуації глибокої економічної, соціальної та політичної кризи, котра була викликана воєнними діями, політикою «воєнного комунізму», яка руйнувала основи економіки, паралізувала сільське господарство, промисловість була в стадії розрухи. Наприклад, в Україні станом на 1921 р. промисловість становила 1/10 частину довоєнного рівня. Ситуацію ускладнила катастрофічна посуха 1921 р. і голод, від якого загинуло 1 млн. чоловік. У галузі фінансів відбувалася повна інфляція грошей. Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з 1921 р. перейти від політики “воєнного комунізму” до нової економічної політики (НЕПу). НЕП передбачав часткове повернення до ринкових відносин, різних форм власності, економічних методів управління народним господарством. Так, у сільському господарстві відбувалася заміна продрозкладки продподатком, дозволялася вільна торгівля надлишками продукції тощо. У промисловості було дозволено продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і частину середніх підприємств. Багато підприємств переводилися на госпрозрахунок тощо. НЕП безумовно стимулював розвиток сільського господарства і промисловості, проте від самого початку більшовики розглядали НЕП як вимушений крок, за допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і знову перейти до соціалістичних постулатів, компартія із самого початку розглядала його як тимчасову поступку “капіталізмові”. Він був несумісним із політикою Й. Сталіна на встановлення тоталітаризму. Уже наприкінці 1920-х рр. сталінське керівництво відмовилося від НЕПу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

Крім того, у 1920-х рр. більшовики розпочали проведення політики українізації. Українізація – це політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 1920-х рр. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу, зокрема: українців почали висувати на керівні посади, впроваджувалася українська мова у навчальні заклади, пресу, державні органи, здійснювався розвиток національної за формою і радянської за змістом культури. Більшовики змушені були піти на українізацію, бо перебували під впливом національно-демократичної революції і прагнули забезпечити собі підтримку усього населення. Наслідки проведення політики українізації були дуже серйозні - 1920-і рр. стали періодом справжнього національного відродження. Так у 1930-х рр. чисельність шкіл з українською мовою викладання становила 85 %. 75 % діловодних матеріалів, 90 % газет і більше половини книг і журналів перейшло на українську мову викладання. З еміграції повернулося ряд відомих діячів наприклад М. Грушевський. Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки М. Хвильовому, М. Рильському, В. Сосюрі, Л. Курбасу. О. Довженку, Г. Верьовці і багатьом іншим. Найбільш вражаючих успіхів досягли Ради в ліквідації неписьменності. Під час революції письменними були близько 40 % міського населення; через 10 років – уже 70 %. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 % до понад 50 %. Щоб українізація мала довготривалі наслідки, необхідно було покласти край російській культурній монополії в містах. Масовий курс на індустріалізацію, розпочатий наприкінці 1920-х рр. створив велику потребу в міських робітниках. Водночас політика колективізації зганяла з землі багатьох селян. Унаслідок цього маси українських селян вливалися в міста, докорінно змінюючи етнічний склад пролетаріату й міського населення в цілому. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали у невеликих містах. То, скажімо, в 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частка переселилася до великих промислових центрів. Так, якщо у 1923 р. в таких важливих промислових центрах, як Харків, Луганськ та Дніпропетровськ, українці складали відповідно 38 % 7% і 16 % мешканців, то через десять років їхня частка зросла до 50 %, 31 % та 48 %. До середини 1930-х рр. українці переважали майже в усіх великих містах. Але поступово українізація почала виходити за дозволені центром рамки, почала охоплювати все суспільно-культурне життя республіки, а відтак міцнів прошарок української інтелігенції, якій Сталін не довіряв. Найнебезпечніше для сталінського режиму було те, що українізація сприяла зростанню національної свідомості українців. Значною мірою саме тому з кін. 1920-х рр. політика українізації поступово згортається. У 1933 р. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу. Активних учасників українізації невдовзі було репресовано.

У грудні 1925 року ХІV з’їзд РКП (б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового росту Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня розвитку країн світу. На думку Сталіна, країна повинна була за 10 років пройти відстань, що країни Європи пройшли за 50-100 років. Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (п’ятирічками). Курс на індустріалізацію був об’єктивно необхідним, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенню.

Разом з тим Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні резерви фінансування індустріалізації, не вистачало кваліфікованих інженерів, фахівців, був дуже низьким рівень економічної освіти у радянського керівництва.

Зауважимо, що шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, суперечили об’єктивним економічним нормам. Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася прискореними темпами, то з 1929 р. – форсованими. Наприклад на 1930 і 1931 рр. було заплановано 45 % приросту промислової продукції. Ці плани були нереальними, волюнтаристськими, були наслідком політичного свавілля радянського керівництва. Щорічний приріст промислового виробництва в ці роки в середньому складав 15, 7 %. Найнеправильніше те, що індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом – не за рахунок новітніх технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств і працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб працюючих стимулювати використовували різні методи, серед яких – організація масового соціалістичного змагання тощо.

Політика прискореної індустріалізації призвела до важких соціально-економічних і політичних наслідків: здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян; форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації; випереджаючий розвиток важкої промисловості спричинив посилення диспропорцій між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю; з індустріалізацією пов’язаний початок масових репресій. У аваріях, провалах планів почали звинувачувати “ворогів народу”, “шкідників” тощо. Показовим тут може бути Шахтинський процес 1928 р. над інженерами шахт Донецької обл.

Звісно, були і позитиви. Україна з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. У 1940 р. рівень промислового потенціалу у порівнянні з рівнем 1913 р. збільшився у сім разів. За обсягом виробництва важкої промисловості Україна випереджала ряд розвинених західноєвропейських країн. З’явилися сотні нових заводів-гігантів: Дніпрогес, “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь” та ін. Утім, українцям довелося заплатити за ці успіхи дуже високу ціну.

У 1927 році ХУ з’їзд ВКП (б) проголосив курс на колективізацію. Так, згідно з більшовицькою доктриною, шлях до соціалізму був пов’язаний з переходом селянства до колективного виробництва. Беручи курс на колективізацію, сталінське керівництво прагнуло завдяки колгоспам підпорядкувати сільське господарство державі, забезпечити населення дешевими продуктами харчування, а також отримати кошти для індустріалізації.

З 1929 р. розпочалося насильницьке форсоване впровадження колективізації. Жахають темпи, адже в Україні 70 % плану з колективізації передбачалося завершити до кінця 1930-ого року, а такі темпи можна було забезпечити лише насильницькими методами. Для того щоб зламати опір заможних селян, в Україні проводилася політика “ліквідації куркульства як класу”. Жертвами репресій стало понад 1 млн. чоловік, особливо трагічною була доля тих селянських родин, які були виселені у Сибір.

Поступово наростали кризові явища в сільському господарстві. Наприклад у 1932 р. план хлібозаготівлі Україна виконати не змогла, оскільки він був просто нереальним. З метою забезпечення виконання плану, проти колгоспів і індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів аж до сухарів, солінь і фруктової сушки. Райони, які не виконували план переводилися на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося. 7 серпня 1932 р. радянські органи влади прийняли злочинну постанову згідно якої “розкрадання” колгоспного майна каралося розстрілом або строком ув’язнення не менш ніж 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) засудили 55 тис. чоловік. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків. Жорстокість з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 р. стала безпосередньою причиною голодомору 1932 –1933 рр.

Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої неможливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні рубці, які вона носить і понині. Найтрагічнішим у трагедії голоду є те, що його можна було уникнути. Як зазначають Р.Конквест і Б.Кравченко, врожай 1932 р. лише на 12 % був меншим середнього показника 1926-1930-х рр. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44 %. Це рішення і жорстокість з якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду. Голод, який поширювався протягом 1932 р., набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня родина з п’яти чоловік мала приблизно 80 кг. зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи. Кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, пили помиї, мали місце численні випадки канібалізму. Водночас партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що з голоду помирали цілі села.

У той час як на Україні й особливо в південно-східній її частині лютував голод, більша частина власне Росії заледве відчула його. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір, ніж росіяни. Тому на Україні, як ніде, режим здійснював свою політику – з усіма її страхітливими наслідками – швидшими темпами, ніж в інших республіках. Крім того, для Сталіна голодомор був засобом послаблення українського національного руху.

Голод 1932-1933 рр. став для українців тим, чим був голок ост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Голодомор травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні. Психологічні та демографічні шрами. Найважливішим у трагедії є те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечити того, що загальний урожай зерна в 1932 р. перевищував 1931 р.». Врожай 1932 р. лише на 12% був меншим середнього показника 1926-1930 рр. Проте держава систематично конфісковувала більшу їх частину для власного вжитку. Ігноруючи заклики й попередження українських комуністів, Сталін підняв план заготівлі зерна у 1932 р. на 44%. Це рішення й та жорстокість, із якою режим виконував його накази, прирекли мільйони людей на смерть від голоду. Про байдужість режиму до людських страждань, ціною яких здійснювалася його політика, свідчив ряд заходів, проведених у 1932 р. В серпні партійні активісти отримали юридичне право конфіскації зерна в колгоспах. Тоді ж в дію було введено ганебний закон, що передбачав смертну кару за розкрадання «соціалістичної власності». За пом’якшуючих обставин такі «антидержавні злочини» каралися 10 роками виснажливої праці. Для того, щоб не дати селянам можливості залишати колгоспи у пошуках їжі, була впроваджена система внутрішніх паспортів. У листопаді Москва видала закон, що забороняв давати селянам колгоспне зерно, доки не буде виконано план державних заготівель.

Під керівництвом хлібозаготівельної комісії Молотова, загони партійних активістів у пошуках зерна та інших продуктів нишпорили в кожній хаті, зривали підлоги, залазили в колодязі тощо. Якщо ж виявлялося, що хтось не голодує, то його підозрювали у переховуванні зерна.

Голод, який поширювався протягом 1932 р. набув найстрашнішої сили на початку 1933 р. Підраховано, що на початку року середня селянська родини з п’яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя тощо. Мали місце численні випадки канібалізму. За словами одного радянського автора, «першими вмирали чоловіки, потім діти, в останню чергу помирали жінки». Люди часто напередодні смерті божеволіли. Наймоторошніше було дивитися на малих дітей. Голод стер з їхніх облич сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар. І лише в очах ще залишився відблиск далекого дитинства. Партійні ж активісти продовжували конфісковувати збіжжя, незважаючи на те, що вимирали цілі села. У 1933 р. помічник Сталіна на Україні Мендель Хатаєвич, що керував кампанією зерно заготівель, із гордістю заявляв: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це боротьба на смерть. Цей рік став випробовуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм. Хто тут господар. Він коштував мільйони життів. Але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну!».

У той час як на Україні лютував голод більша частина Росії ледве відчула його. Це варто пояснити тим, що Україна … мала служити колосальною лабораторією, випробуванням нових форм соціально-економічної та виробничо-технічної перебудови сільської економіки всього Радянського Союзу. Крім того. З огляду на тривалу традицію приватного землеволодіння українці чинили колективізації упертіший опір ніж росіяни. Найбільший гнів Москва спрямувала саме на Україну.

З іншого боку, голод був для Сталіна засобом послаблення українського націоналізму. Зрозуміло. Що пов’язаність націоналізму з селянством не оминуло пильності радянського керівництва. Сталін говорив, що «селянське питання було основою, квінтесенцією національного питання. По суті, національне питання є селянським питанням».

По суті основне завдання колективізації полягало в тому аби знищити соціальну базу українського націоналізму – індивідуальне селянське господарство»

Вартим уваги аспектом голоду є намагання викреслити його зі суспільної свідомості. Ще донедавна радянська влада зводилася до заперечення самого факту голоду. На Заході було важко повірити, що в той час як Радянський Союз експортує зерно й відмовляється від чужоземної допомоги, в самому СРСР може лютувати голод. Прямі втрати від голоду становили 3,5 – 8 млн. чоловік. Однієї трагедії голоду достатньо аби назавжди засудити сталінізм, тоталітарний режим радянської влади.

Невід’ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищувати будь-які прояви інакомислення, опозиції. Знаряддям здійснення репресій були каральні органи підпорядковані Народному комісаріату внутрішніх справ (НКВС). Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим про не зміг би існувати. Ідейним обґрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму, наявність великої кількості “ворогів народу”, яких треба було відшукувати. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими “трійками”. Вирок виносився без суду і слідства, свідків, захисту. Найбільшого розмаху репресії набули у другій половині 1930-х рр., набули характеру масового терору.

В Україні репресії здійснювалися особливо страшними темпами - сталінський режим прагнув знищити рух за самоутвердження української нації. Репресії в Україні здійснювалися кількома напрямками – Репресії про селянства (голодомор), боротьба з “підпільними націоналістичними організаціями”. Першою була сфабрикована справа проти “Спілки визволення України”, за якою в 1930 році було засуджено 45 чоловік – відомих українських вчених, письменників, колишніх діячів УНР. Серед них С. Єфремов, М. Слабченко, В. Чехівський та ін. У “буржуазному націоналізмі” згодом було обвинувачено М. Грушевського, який помер у Кисловодську за доволі незрозумілих обставин. Репресували навіть членів КпбУ, котрих звинувачували в “українському буржуазному націоналізмові”, “ворожій діяльності”, “відсутності пильності”. Було знищено майже половину складу КпбУ. Загинули Х. Раковський, Коцюбинський, Скрипник та ін. Окремий напрям – боротьба проти Церкви (гоніння проти священиків, 1930 р. зруйновано Українську автокефальну Церкву. Зруйновано пам’ятку архітектури ХІІ ст. – Михайлівський Золотоверхий собор.). Здійснювалися репресії проти письменників, діячів мистецтва – знищені М. Зеров, Л. Курбас – керівник театру “Березіль”. Проводилася чистка військових кадрів, внаслідок чого лише 7% командирів мали вищу військову освіту. Якщо 1920-ті рр. увійшли в історію як період “національного відродження”, то 1930-ті – “розстріляне відродження”.

По суті сорочки українські селяни шили самі, були сапожниками, кравцями, шевцями, ткачами. Ткали і полотно і рушники, запаски, мішки і скатерті. Раціон харчування в місті й на селі відрізнявся: на селі більшу частину споживання традиційно складали хліб, картопля, молоко, тоді як у місті – м’ясо, овочі, кава, чай. У місті поступово входило в норму приготування гарячої їжі два рази на день. Відбувались зміни і в одязі. Насамперед вони стосувалися жіночого вбрання – зникали довгі сукні, корсети, підкоротилися спідниці, більш зручними для повсякдення і праці стали блузки, жакети. Модними залишалися бавовняні й шовкові тканини. На зламі двадцятих і тридцятих років газета у волинському селі гостювала рідко, радіо було чудом, про авта, мотоцикли, автобуси мова звісно також не йшла. По суті до 1927 р. розвитку радіомовлення на Україні майже не було. Загальна кількість населення на Україні за переписом 1926 р. становить 29 млн. 19 тис. чол. Із зазначеної кількості населення переписано в містах і селищах міського типу 18, 5 %, і в сільських місцевостях – 81, 5 %.

Боротьба за виборче право і рух феміністок набули великого розмаху у 1919 – 1920-х рр. Так, у 1917 р. виборче право отримали жінки Радянської Росії. У 1918 р. – жінки Канади, 1919 р. – жінки Німеччини, 1920 – жінки США.

Утворення Радянського Союзу не применшило гостроти національного питання. Українці відігравали у СРСР особливу роль. У 1926 р. з 69 млн. неросіян, які проживали у СРСР, українське населення становило 31 млн. (44 %). За своєю чисельністю вони перевищували всі інші національності.

7). Після завершення Першої світової війни, у результаті післявоєнного врегулювання кордонів українські території Волині, Полісся і Холмщини ввійшли до складу відновленої польської держави. Щоправда післявоєнний мирний лад утверджений Версальською системою не був винятково вдалим, хоча він і дещо пом’якшив гостроту національного питання у Центральній і Східній Європі. Одним із його основоположних принципів стало проголошене президентом США Вудро Вільсоном право націй на самовизначення. Відтак, кількість національних меншин, які все ще не мали своєї держави, зменшилася майже удвічі: якщо у 1914 р. національні меншини становили половину населення усіх існуючих держав, то після 1919 р. їхня частка упала до 25 %. На відміну від старих імперій передвоєнної доби, у кожній новоствореній державі була національна група, яка становила більшість населення і тому автоматично займала позицію домінуючої нації (поляки у Польщі, чехи у Чехословаччині, румуни у Румунії тощо).

Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 р. поділили між собою три держави – Польща, Румунія і Чехо-Словаччина. Кількість українців у Польщі на початку 1930-х рр. згідно з неофіційними оцінками, мала коливатися між 5,1 і 6 млн. осіб. Дві третини українського населення проживало у Галичині, решта – на Волині, Поліссі, Холмщині та Лемківщині. Українці були найбільшою національною меншиною у Речі Посполитій (близько 14-16 % ) і заселяли майже третину території міжвоєнної Польщі. У Румунії серед національних меншин, українці (приблизно 3 % усього населення) за своєю чисельністю поступалися угорцям, німцям і євреям. Основним районом проживання українців була Буковина, менша частина заселяла територію Бессарабії. Чехословацька статистика у 1930 р. подавала число місцевого українського населення як 549 тис. чол. (3,8 % загальної кількості жителів Чехословаччини).

Становище західних українців у складі трьох держав не було однаковим. Міжвоєнна Польща і Румунія являли собою відсталі аграрні країни зі слабо розвиненою промисловістю. Скажімо у 1921 р. 94 % українського населення Східної Галичини і 95 % на Волині мешкало у селі. Схожою була ситуація в Буковині і на Закарпатті. Галичина перед Другою світовою війною являла собою один із найбільш аграрно перенаселених регіонів Європи.

У межах кожної держави, західні українці демонстрували різні рівні національної свідомості і політичної активності. Однак найтяжча політична і культурна спадщина дісталася тій частині західноукраїнського населення, яке перед Першою світовою війною було підданими Російської імперії. Так, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі численної групи населення (близько 700 тис. чол.), що не могла визначити, яка мова є їх рідною – українська, білоруська чи польська ?

Польська й румунська політика щодо українців загалом не відрізнялася і зводилася до одного слова: асиміляція. Політичні рухи насильно приєднаних національних меншин становили серйозну загрозу для територіальної єдності та стабільності цих держав. Тому польський і румунський режими зосередилися на насильному викоріненню культурних, мовних і релігійних особливостей своїх національних меншин: українців, білорусів, німців, литовців, угорців та ін.

Першим кроком польської влади на території Галичини була ліквідація тих інституцій, котрі забезпечували статус Галичини як окремої адміністративної одиниці. Галицький сейм було розпущено, а саме поняття «Східна Галичина» офіційно замінили терміном «Східна Малопольща». Подібним чином діяв і румунський уряд. В обох – польському і румунському випадках кордони нових адміністративних одиниць на українських територіях проводилися таким чином, щоб включити до них якомога більше неукраїнців. Чехословаччина, до складу якої входило Закарпаття і Пряшівщина принаймні визнавала за більшістю українського населення право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці – Підкарпатської Русі. Празька влада визнавала «руський» характер цього краю, дозволивши представникам місцевого населення займати адміністративні посади. Додамо також, що головними жертвами «полонізації» і «румунізації» стали освітні заклади і Церква.

Утім, до кінця міжвоєнного періоду українському рухові вдалося досягти значних успіхів у справі національної інтеграції усіх розрізнених частин західноукраїнських земель. Територією його найбільшого впливу була, ясна річ, Галичина. Галицькі українці не визнавали права Речі Посполитої на землі колишньої ЗУНР. Найвпливовішою і наймасовішою серед партій «легального сектора» було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), утворене у Львові 1925 року. Головним пунктом у діяльності місцевих центристських партій було здобуття культурної незалежності й автономії у межах існуючих держав. Загалом, усі вони сповідували лояльність до пануючих режимів. Найбільшою заслугою центристських партій був розвиток мережі українських організацій – товариства «Просвіта», «Союз Українок», кооперативного руху. Певній популярності комуністичному рухові серед західноукраїнського населення додавав факт, що він виступав принциповим противником Версальської системи. Це відповідало політичній лінії радянського керівництва, яке не відмовилося від своїх намірів експортувати комуністичну революцію на Захід. Національні рухи дестабілізували політичну ситуацію у Центральній і Східній Європі, а отже, були потенційними союзниками Москви. На відміну від комуністичного руху, який зазнав злету і падіння, український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період майже безперервного піднесення.

Результати Першої світової війни продемонстрували глибоку цивілізаційну кризу, вихід з якої призвів до глобальних у світовій історії змін. Майже одразу впали чотири імперії, на 1/6 земної кулі розпочалися комуністичні експерименти у більшовицькому виконанні. Суттєвих трансформацій зазнав націоналізм – одна із провідних ідеологій ХХ ст. Націоналізм ХІХ – початку ХХ ст. був революційно-демократичним, непримиренним ворогом політичної реакції, диктатури. Він аморфно поєднував у собі ліберальні, демократичні, соціалістичні ідеї. Наприклад тоді український націоналзм намагався зберегти своє національне «Я», зберегти національні традиції, протистояв асиміляції, а в політичних вимогах не йшов далі вимог автономії в рамках федеративного устрою.

У міжвоєнний період відбулася радикалізація національно-політичного руху, змінюються методи його боротьби (зазвичай це політичний терор, саботажі, атентати тощо). Можна констатувати, що у добу міжвоєння з’явився новий різновид українського націоналізму. В ХІХ ст. націоналізм української інтелігенції, що головним чином сповідувала ліберальні чи соціалістичні ідеї, був швидше аморфним еклектичним поєднанням національної свідомості, патріотизму та гуманістичних цінностей. Хоча цей рух став згуртованішим у період між 1917 та 1920 рр., коли він поставив перед собою мету будівництва національної державності, він продовжував обстоювати демократичні та соціалістичні принципи. Однак, разом з тим, у 1920-х рр. у середовищі молодих українців, як і інших європейських народів, зародилася крайня форма націоналізму, яку називаємо «інтегральний націоналізм». Інтегральні націоналісти обстоювали ідею формування нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі національної державності. Найенергійніше висловлював ці погляди Дмитро Донцов – емігрант з Мелітополя, що й став головним ідеологом українського інтегрального націоналізму.

У Львові Д.Донцов написав свої дві головні праці – «Підстави нашої політики» та «Націоналізм», в яких піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух. Раціоналізмові попередніх поколінь Д.Донцов протиставляв ірраціоналізм і волюнтаризм, лібералізму – інтерес нації понад усе; демократії – принцип ініціативної меншості. Замість «жіночих рис», які прищепило українському рухові попереднє покоління його лідерів, Донцов ставив завдання витворити в українців «волю до влади». Більше того, йому імпонували більшовизм і фашизм з їх прагненням до влади і неприхованим насильством. На думку відомого українського історика Ярослава Грицака, ідеологія донцовського «чинного націоналізму» за своїми засадами була близькою до фашистської. Обидві вихваляли «сильну людину», «чин для чину», «ініціативну меншість», «вождівський принцип» тощо. Спостерігаючи трагічну долю українців під польською та радянською владою, втративши віру в традиційні легальні методи, розчарувавшись західними демократіями, які ігнорували заклики українців про допомогу, інтегральні націоналісти вважали, що їм нічого чекати від існуючого стану речей. Через це, як уважали інтегральні націоналісти, необхідно вдатися до радикальних заходів, аби змінити його.

Дмитро Донцов, зокрема стверджував, що нація – це абсолютна цінність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної держави. З цього випливало, що мета виправдовує засоби, що сила панує над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Для популяризації своїх поглядів інтегральні націоналісти до певної міри «міфологізували» українську історію, плекаючи своєрідний культ боротьби, самопожертви та національного героїзму.

Інтегральний націоналізм сповідував колективізм, що ставив націю над індивідом. Поряд із цим він закликав своїх прибічників бути сильними особистостями, які ні перед чим не спинилися б для досягнення тих чи інших цілей. Одна з них зводилася до того, щоб змусити народ діяти як об’єднане ціле, а не як різні партії, класи чи регіональні групи. Звідси, й всеохоплююча природа цього руху, який особливого значення надавав соборності, відкидав регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності суспільства. Інтегральні націоналісти закликали проникати у всі царини народного життя, у всі установи, товариства, в кожну родину, місто чи село. Разом з прагненням монополізації всіх аспектів життя нації прийшла і нетерпимість, адже інтегральні націоналісти були готовими воювати з кожним, хто стане їм на шляху. За уявленням інтегральних націоналістів, політична система майбутньої держави засновувалася на владі однієї націоналістичної партії. Серцевину якої складали б випробувані борці. На чолі стояв би верховний керівник або вождь, котрий мав би безумовну і необмежену владу.

Український інтегральний націоналізм був близьким за ідеологією до схожих право радикальних рухів східноєвропейських країн – «Залізна гвардія» в Румунії, «Усташі» в Хорватії, «Стріла і хрест» в Угорщині, аналогічних рухів у Польщі, Словаччині та ін.

Ще перед тим, як була остаточно сформульована ідеологія інтегрального націоналізму, в Галичині почали виникати розпорошені групи майбутніх учасників руху. У 1920 р. невелика група офіцерів підпільно заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Невдовзі її командиром обрали полковника Євгена Коновальця. Як правило, на початках своєї діяльності УВО проводила операції, спрямовані на дестабілізацію польського окупаційного режиму. Найважливішими такими актами стали замах на голову польської держави Ю.Пілсудського, здійснений Степаном Федаком 1921 р., та широка кампанія саботажу 1922 р. УВО мала приблизно 2 тис. членів.

Щоправда, у 1923 р. становище Української військової організації реально змінилося. Як відомо, 15 березня того року Антанта визнала законність польської влади в Східній Галичині, що викликало сумніви щодо доцільності продовження збройного опору. З УВО вийшло чимало її випробуваних членів. Так, переслідування польською владою, змусили Євгена Коновальця емігрувати за кордон.

У 1929 р. після кількох підготовчих конференцій представники УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували нову інституцію – Організацію українських націоналістів (ОУН). Роль, яку бралася виконувати ОУН була ширшою від завдань УВО. Вона, зокрема, дотримувалася військових засад керівництва, конспіративних методів боротьби, суворої дисципліни й проводила кампанію політичного терору проти польської держави. Найбільшої підтримки ОУН зазнала від української молоді. Її схильність до революційних дій, радикальних рішень, прагнення виховати нових «надукраїнців» імпонували молоді, ошуканій польською владою, доведеній до відчаю безробіттям і розчарованій поразками батьків. ОУН в різний час очолювали Богдан Кравців, Степан Ленкавський, Іван Габрусевич. Члени ОУН організували близько 60 замахів та вбивств. Найвідомішими з них стали вбивства Тадеуша Голувка у 1931 р., чиновника радянського консульства у Львові Олексій Майлова (1933 р.) та міністра внутрішніх справ польської держави Броніслава Перацького, у 1934 році. Проводилися замахи також і на українців, які не погоджувалися з політикою ОУН. Найбільш відомим із них стало вбивство в 1934 р. авторитетного українського педагога, директора української гімназії у Львові Івана Бабія.

8). У роки економічної кризи 1929-1933 рр. різко зросла напруженість суперечностей між країнами – переможницями в Першій світовій війні та переможеними країнами. Так, впродовж 1936-1937 рр. відкрито оформилася коаліція сил агресії. Між гітлерівською Німеччиною і Італією Беніто Муссоліні було підписано таємний протокол про узгоджені дії. У листопаді 1937 р. з приєднанням Японії утворилася «вісь» Берлін – Рим – Токіо. Провідну роль у цьому агресивному блоці відігравала Німеччина. Першою жертвою Гітлера в Європі стала Австрія, згодом схожа доля спіткала Чехословацьку республіку. Падіння Чехословаччини спонукало Лондон і Париж до протидії нацистській агресії. З травня до початку серпня 1939 р. між СРСР, Англією та Францією велися політичні переговори щодо створення системи колективної безпеки. Переговори завершилися безрезультатно, оскільки СРСР вимагав надати йому одностороннє право на поширення радянських «гарантій» на країни Балтії в разі непрямої «агресії» проти них. Переговори військових делегацій трьох держав були припинені 23 серпня 1939 р. з ініціативи СРСР, який цього ж дня підписав з Німеччиною пакт про ненапад. Пакт і таємний протокол до нього, які підписали В. Молотов і Й. Ріббентроп, передбачали поділ Польщі, передачу під контроль СРСР, зокрема, Фінляндії, Латвії, Естонії, Західної Волині, Західної Білорусі та Східної Галичини. Своєю чергою, Німеччина отримала повну свободу дій у Європі і забезпечила собі поставки з Радянського Союзу воєнно-стратегічних матеріалів і продовольства.

Пакт «Молотова-Ріббентропа» перетворив СРСР на фактичного союзника фашистської Німеччини і розв’язав руки Гітлеру в його агресії у Європі. 1 вересня 1939 р. нацистські війська напали на Польщу. Зв’язані з нею договірними зобов’язаннями, Англія і Франція оголосили війну Німеччині. Це був початок Другої світової війни.

Після того як СРСР і Німеччина спільними зусиллями розгромили Польщу, 28 вересня 1939 р. вони підписали ще один документ – Договір про дружбу і кордон. Радянсько-німецькі угоди, як уже зазначалося, відкрили шлях до Другої світової війни.

Згідно з пактом і таємним протоколом, радянські війська 17 вересня 1939 р. перейшли польський кордон і вступили в Західну Україну і Західну Польщу. Офіційно радянське керівництво пояснило цей крок необхідністю запобігти фашистській окупації західноукраїнських і західнобілоруських земель. Агресія проти Польщі означала вступ Радянського Союзу у світову війну.

Після возз’єднання західноукраїнських земель з Україною почалася їх активна радянізація – здійснення перетворень відповідно до радянського зразка.

Перетворення носили суперечливий характер. З одного боку, окремі заходи радянської влади отримали позитивну оцінку українського населення: експропріація маєтків польських землевласників з обіцянкою перерозподілу землі між селянами; українізація системи народної освіти, заходи з ліквідації неписьменності; запровадження безкоштовного медичного обслуговування; створення системи соціального забезпечення. Але поряд з тим, радянська влада принесла жорстокий репресивний режим: були розгромлені всі політичні партії і громадські організації, арешту підлягали власники підприємств і банків, керівники кооперативів, окремі представники греко-католицького духовенства, службовці старого держапарату тощо. До того ж, розпочалася примусова колективізація селян, націоналізація промисловості. «Радянізація» західноукраїнських територій супроводжувалася утвердженням тоталітарного режиму. Так, у квітні-травні 1940 р. у Катинському лісі під Смоленськом, а ще раніше – під Харковом, і в інших місцях були розстріляні понад 15 тис. польських офіцерів. Упродовж 1939-1940 рр. чисельність репресованих склала понад 10 % населення Західної України.

Тим часом, у 1940-1941 рр. Гітлер підкорив майже всю Західну Європу і, згідно з «планом Барбаросса», розробленим у грудні 1940 р., почав інтенсивну підготовку до війни проти СРСР. 22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина без оголошення війни напала на Радянський Союз. Її союзниками виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія, Словаччина. План «Барбаросса» передбачав «бліц-кріг» – блискавичну війну: протягом 2-2,5 місяців знищити Червону армію і вийти на лінію Архангельськ – Астрахань. За планом «Ост» нацтсти мали намір виселити з України мільйони людей, заселивши її німецькими колоністами.

Початковий період війни склався вкрай невдало для Радянського Союзу. Причому причини важких поразок у 1941 р. криються не так у слабкості, а в негативних явищах, властивих тогочасному режимові. Зокрема існували прорахунки радянського керівництва в оцінці воєнно-політичної ситуації, переоцінка значення радянсько-німецьких договорів, мала місце неукомплектованість Червоної армії кваліфікованими командирськими кадрами, кращі з яких стали жертвами сталінських репресій. Крім того, за воєнно-економічним потенціалом Німеччина значно перевищувала Радянський Союз. На початку війни вона мала перевагу в живій силі і техніці. Так, армія Німеччини і її союзників, що виступила проти СРСР, налічувала 5,5 млн. солдат і офіцерів, у той час як радянські війська – 2.9 млн.

Упродовж літа-осені 1941 р. радянська армія проводила оборонні бої. Головними воєнно-політичними подіями цієї кампанії стали: оборона Києва (з 7 липня по 26 вересня), а також оборона Одеси (5 серпня – 16 жовтня 1941 р.) та оборона Севастополя (тривала з 30 жовтня 1941 р. по 4 липня 1942 р.). Наприкінці 1941 р. німецькі війська окупували майже всю територію України, втім остаточною датою окупації вважається 22 липня 1942 р. – коли нацисти захопили м. Свердловськ Ворошиловградської області.

На початку війни виникла необхідність евакуювати матеріальні і людські ресурси на схід СРСР. Так, з України було евакуйовано на схід майно понад 550 підприємств, майно радгоспів, колгоспів, понад 3, 5 млн. робітників, селян і службовців. Все, що не можна було вивести, підлягало знищенню. Перебазування на схід великих матеріальних цінностей, переведення народного господарства на воєнний лад у надзвичайно складних умовах і в короткий строк стало всенародним трудовим подвигом.

Захопивши Україну, німці розчленували її територію на окремі частини: Буковина, Одеська та Ізмаїльська області, частина Вінницької та миколаївської областей були віддані союзникові – Румунії. Ці землі отримали назву «Трансністрія»; Галичина разом з польськими територіями ввійшла до складу окремого генерал-губернаторства; більшість українських земель увійшла до складу Рейхскомісаріату – «Україна». Це адміністративне утворення включало 63, 6 % всієї території України; прифронтові області (Чернігівська, Сумська, Харківська області, Донбас) підпорядковувалися військовому командуванню.

Відповідно до «теорії расової винятковості німецької нації», українці підлягали масовому нищенню. Справжній геноцид здійснювався проти єврейського народу. Україна вкрилася концтаборами, тюрмами, гето. Практично в кожному українському місті був свій «Бабин Яр». Всього в Україні в період окупації було вбито 3,9 млн. мирного населення і 1,3 млн. військовополонених. Гітлерівці грабували матеріальні і людські ресурси України. Так, до Німеччини вивозилося продовольство, обладнання, сировина, чорноземи, а також робоча сила. З України на примусові роботи до Німеччини було вивезено 2,4 млн. чоловік. Так, з 7 мільйонів іноземних робітників у Німеччині третину становили українці. Обмежувалися постачання міст продовольством, здобування освіти. Українці поступово перетворювалися на людей «третього сорту».

Таким чином, окупаційний режим відзначався винятковою жорстокістю. Але він виявився неефективним, бо не забезпечив покори українського народу. Навпаки, нацистський «новий порядок» викликав масовий рух Опору в Україні. В українському антифашистському русі Опору існувало дві течії: радянський рух Опору (партизани, підпільники) та національно-визвольний рух опору на чолі з Українською Повстанською Армією.

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 – лютий 1943 рр.), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР. Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р. Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня – 23 серпня 1943 р.). У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро. Ціною величезних людських втрат, (Й.Сталін наказав будь-якою ціною звільнити Київ до «Великого Жовтня»), радянські війська таки звільнили місто 6 листопада 1943 р. Врешті у жовтні 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

У цілому у збройній боротьбі проти гітлерівців брало участь понад 6 млн. українців. Кожен третій із них загинув на фронті, кожен другий із тих, що залишився в живих, став інвалідом. Людські втрати України у війні склали понад 10 млн. військових і цивільних осіб. Було зруйновано 714 міст і містечок, 28 тисяч сіл, понад 16 тисяч промислових підприємств, тисячі медичних закладів, закладів освіти. Додамо, що у перші дні війни в Україні було призвано до армії близько 2,8 млн. чоловік.

Узагалі, жодна подія ХХ-го століття, а можливо й кількох попередніх століть не може зрівнятися з Другої світовою війною за тими впливами, які вона вчинила на хід історичного поступу. У війні брали участь 61 держава і 80 % населення світу. За роки війни було мобілізовано в армії більше 110 млн. осіб. Утім, суспільна свідомість так влаштована, що актуалізує насамперед ті події, які менш віддалені в часі і які своєю глибиною й трагізмом вивищуються над іншими, набуваючи епохального значення. Певною мірою обумовлено це і тим, що донині ще живуть учасники війни, носії історичної пам’яті про неї – ті, хто воював зі зброєю в руках, навчався, працював, відбудовував країну.

Пам’ять про війну є духовно-історичним надбанням нашого народу, яке, з одного боку, витворює підвалини його самодостатності, а з іншого, – органічно інтегрує його в загально цивілізаційний потік, підносить до рівня інших народів, які творили історію. В цілому ж – це надзвичайно складний, суперечливий, строкатий феномен, який важко осягнути в чорно-білому спектрі і більш-менш однаково оцінити.

Довгі роки історична наука, що зображала перебіг Другої світової війни, була перетворена на «попелюшку ідеології», що по суті синонімізувало їх завдання й синхронізувало зусилля. Хоча як відомо, наука і ідеологія мають різну методологічну основу, призначення й мету. Для науки однаково важливими є будь-які результати: і позитивний, і негативний. Ідеологія ж користується лише тим сегментом інформації, який дає суто позитивний очікуваний, прогнозований результат. Ведемо до того, що тривалий час історія війни була значною мірою сфальсифікована. Глорифікована й героїзована історія Великої вітчизняної війни поступово набула деяких рис міфу, який мав «працювати» на згуртування людей довкола Компартії.

Є підстави говорити про існування напередодні Другої світової війни кількох цілком сформованих «українських проектів». Сталінський проект за квазідержавною ширмою УРСР готував зросійщення, розпорошення й асиміляцію українства. Підтвердженням цього стали не тільки історична ретроспектива (поквапливе припинення українізації, Процес над СВУ тощо), а й конкретні кроки Кремля в Західній Україні у 1939-1941 рр.

Фюрер послідовно втілював у життя лінію, яка залишала українцям принизливу роль «унтерменшів», зденаціоналізованих «трудових ресурсів», а Україні – функцію неосяжного колонізаційного материка, завдяки якому Рейх може зможе здійснити свої найсміливіші експансіоністські плани.

На даний момент науковці не можуть переконливо довести, яка частина населення України підтримувала той чи інший проект. У цілому західні українці були переважно носіями національної ідеї, маючи досвід демократії по-польськи і по-австрійськи. Натомість підрадянські українці вважалися «інфікованими» більшовизмом й активно працювали на реалізацію комуністичної доктрини. Утім варто констатувати, що все ж не всі мешканці західного регіону, з одного боку, та УРСР, – з іншого, були свідомими і переконливими адептами тієї чи іншої світоглядної системи цінностей. Це, зокрема, наочно продемонстували події 1940-1950-х рр. Багатьох, зокрема, відлякували радикалізм та методи, які застосовувала ОУН, з одного боку, і заходи сталінської верхівки, що спричинили голод, розкуркулення, масові репресії тощо, – з іншого. Утім однозначно, що більшість населення УРСР сприйняла агресію гітлерівців як загрозу своїй батьківщині та власному життю, тому свідомо боролися проти ворога.

Певна частина української людності виявила підтримку ідеї суверенної державності й стала соціальною базою ОУН, УПА та інших самостійницьких сил. Однак нацистська Німеччина, яка не дозволила самостійникам виявити весь державотворчий потенціал в окупованій Україні.

З наукової точки зору не зовсім правомірно ставити питання про те, за який режим воював український народ. Як вже сказано, це не була монолітна спільнота ні з національного, ні з соціального, ні з організаційного-політичного боку. З огляду на історичну перспективу, соборизація етнічних земель відповідала корінним національним інтересам України. Проте варто констатувати, що цією проблемою опікувався далеко не кожен мешканець Наддніпрянщини в той час, коли у західному регіоні вона залишилася актуальною за польської, німецької та радянської влади.

Наслідки війни для України найбільш рельєфний вияв дістали в соціогуманітарній сфері. Масштабні міграційні процеси та людські втрати істотно змінили структуру населення за всіма основними ознаками. Далеко не всі з тих 3,5 млн. громадян республіки, які у порядку евакуації виїхали в східні райони країни, змогли або захотіли повернутися з республік Середньої Азії, Сибіру, Уралу, Поволжя. Те ж саме можна сказати і про військовослужбовців радянських збройних сил (за різними даними від 6 до 7 млн. громадян УРСР одягали червоноармійську уніформу). Близько 4, 1 млн. осіб військового персоналу загинуло на фронті, від різних хвороб, зникли безвісти, померли в госпіталі від ран у перші повоєнні роки. Десятки, якщо не сотні тисяч осіли у різних куточках Союзу, а після фільтрації потрапили в табори ГУТАБу. Крім того, частина контингенту в’язниць і таборів становили військовослужбовці, засуджені за різні злочини і порушення військових статутів.

З 34 тис бранців в’язниць у містах 16 областей республіки до 19 серпня 1941 р. було вивезено вглиб країни 24 тис., а решту розстріляли в місцях утримання. Відомий історик П.Магочій вважає, що від каральних заходів у ході першої радянізації краю постраждало 500 тис. українців та 550 тис. поляків. Інше джерело називає ще більшу кількість репресованих – до 10 % населення. Друга хвиля депортації «родин оунівців» (від березня 1944 до 1949 р.) охопила 143, 1 тис. осіб.

За різними оцінками, прямі людські втрати України внаслідок Другої світової війни коливалися в межах 8-10 млн. На 1 червня 1946 р. на обліку в органах соцзабезу перебувало понад 500 тис. інвалідів, 70 % від яких становила категорія віком від 20 до 40 років. Їх лікування, протезування, соціальна реадаптація перетворювалися в дуже серйозну проблему. Особливо гостро стояло питання протезування, адже близько 1500 осіб не мали обох ніг, 43 300 онієї ноги, 470 – обох рук, 24 000 – однієї руки, 2500 – обох очей, 9 000 – одного ока. Для багатьох колишніх військовослужбовців повернення до мирного життя супроводжувалася нелегкими випробуваннями, бюрократією, тяганиною тощо.

9). Повоєнні роки внаслідок різкого загострення суперечностей між СРСР і США, стали часом становлення біполярного світу. Бажання наддержав розширити сфери свого впливу дуже швидко призвело до заміни співробітництва воєнного часу протиборством, яке набрало вигляду «холодної війни», гонки озброєнь, створення військо-політичних блоків.

Перемога СРСР, США, Великої Британії та їх союзників докорінно змінила ситуацію у світі і визначила майбутній розвиток держав на десятиріччя. Призвідниці війни - Німеччина, Італія і Японія, що раніше мали статус великих держав, внаслідок воєнної поразки, були не лише ослаблені в економічному відношенні, а й втратили на певний час можливість братии активну участь у міжнародному житті. З іншого боку, Франція і Велика Британія, зазнавши великих матеріальних втрат у війні, також втрачають статус світових держав. Розпад їхніх колоніальних імперій, що почався відразу після закінчення війни, ще більше продемонстрував послаблення міжнародних позицій колишніх світових метрополій. У той самий час домінуючі позиції на світовій арені займають США і СРСР, які вийшли з війни найбільш зміцнілими у військовому і політичному планах. У Другій світовій війні вони виступали як союзнки і спільно забезпечити перемогу держав антигітлерівської коаліції. Протее ще не встигла закінчитися війна, як між СРСР і США почали виникати непорозуміння і суперечності. Вони були обумовлені розбіжностями двох великих держав у підходах до післявоєнного устрою, зокрема прагненням Радянського Союзу встановити свою гегемонію в Європі і деяких азіатських регіонах. Радянське керівництво стало на шлях активного просування ідеї соціалізму в країни Центральної та Південно-Східної Європи, насаджуючи в них тоталітарні омуністичні режими. Зовнішня і внутрішні політика цих країн булла поставлена під контроль Радянського Союзу. Посилення СРСР та перетворення країн Центральної і Південно-Східної Європи у форпост подальшого посування соціалізму Були сприйняті недавніми созниками як такі, що загрожували їх корінним інтересам. І якщо Радянський Союз ставив своєю метою насадження соціалізму в світі, то Захід всіляко протидіяв цьому. Поступово США, найсильніша в економічному плані країна світу, стала об’єднувальною силою європейських країн у протидії СРСР.

Однак, перш ніж стосунки між вчорашніми союзниками досягли критичної позначки (початок 1950-х рр.) їм вдалось втілити у життя ряд домовленостей і укласти важливі угоди. Так, було успішно розроблено статут ООН (1945 р.) і започатковано її діяльність, було засуджено головних військових злочинців на Нюрнберзькому (1945-1946) і Токійському (1946-1948) процесах. Подолавши різні труднощі, союзники спромоглися довести до логічного завершення Паризьку мирну конфеенцію (липень - жовтень 1946 р.), на якій узгоджувалися умови мирних договорів з європейськими созниками Німеччини – Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною і Румунією.

Тож, уже з перших місяців після закінчення Другої світової війни внаслідок гострих суперечнотей між двома великими державами, протистояння демократії і тоталітаризму міжнародне становище почало різко загострюватися, що призвело до так званої «холодної війни». Для здійнення військової могутності західних країн і координації їх діяльності у 1949 р. 10 європейських країн – Бельгія, Ісландія, Данія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Італія, Велика Британія, Франція, а також США і Канада створили воєнно-політичний союз – Організацію Північноатлантичного договору (НАТО). Своєю чергою, країни Східної Європи зі свого боку також продовжували зміцнювати свою згуртованість. Так, у травні 1955 р. СРСР і його союзники створили військово-політичний союз – Організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина та Радянський Союз).

Протистояння СРСР і США, двох військово-політичних угрупувань, відбувалося в умовах нарощування їх воєнного потенціалу, зокрема ядерної зброї. Випробування Радянським Союзом атомної бомби у 1949 р., а у 1952 р. водневої бомби свідчило про те, що воєнно-політичне суперництво набуло нового характеру: монополія США у цій сфері була ліквідована. Суперництво СРСР і США набуло глобального характеру. Дипломатична, пропагандистська і зовнішньополітична діяльність двох держав були підпорядковані політиці з позиції сили. Але це протистояння не переросло у безпосередню війну між ними. Саме це давало підставу називати цей період «холодною війною». Обидві держави готувалися до «гарячої війни», розглядали один одного як противника, суперничали в усіх регіонах світу, нарощували до невиправданих масштабів військові арсенали, Але жодного разу ці арсенали не були використані один проти одного. Це пояснюється тим, що початково жодна з них такої війни не бажала. Коли ж конфронтація стала фактом, то ані перша, ані друга держава не була впевнена у своїй перемозі у випадку виникнення нової війни. Непередбачуваність наслідків нової війни, навіть з винайденням міжконтинентальних ракет, підштовхнула обидві держави до вдосконалення систем озброєнь у надії досягти якихось односторонніх переваг.

«Холодна війна» втягнула в себе всю планету. Вона розколола світ на дві частини, два військово-політичні й економічні угруповання, дві суспільно-політичні системи. Світ став біполярним. «Холодна війна» непосильною ношею лягла на економіку її учасників.

Тим часом, після завершення Другої світової війни уперше майже всі етнічні українські землі об’єдналися в одній державі. Поза межами України залишилися Холмщина, Лемківщина які Сталін віддав Польщі. Упродовж 1944-1946 рр. здійснювався обмін населенням: із України в Польщу переселилося майже 1 млн. чоловік, переважно поляків, із Польщі в Україну 520 тис. українців. Упродовж квітні-травні 1947 р. польський уряд здійснив операцію “Вісла” – насильницьке виселення українців (близько 140 тис. українців) з українських етнічних земель, що опинилися в межах Польщі. При цьому переслідувалася мета: асимілювати українців, ліквідувати бази діяльності ОУН – УПА. У лютому 1954 р. Верховна Рада СРСР на ознаменування 300-річчя приєднання України до Росії прийняла рішення про включення Кримського півострова до складу УРСР.

На загал, історичний розвиток України в 1945-1953 рр. відбувався в умовах посилення сталінського тоталітарного режиму. Після Другої світової війни в Україні відбувалися ті ж процеси, що і до її початку. Культ особи Й.Сталіна досяг апогею. Україна і надалі не мала жодних прав на здійснення самостійної політики. В Україні поновилися репресії, пік яких припав на 1947 р. З 1946-1947 рр. під керівництвом секретаря ЦК КП Жданова почалася ідеологічна кампанія по “наведенню порядку” в галузі науки, культури, літератури і мистецтва. Розгорнулася нищівна критика інститутів історії, та історії української літератури Академій Наук, редакцій ряду газет і журналів тощо. Здійснювалися кампанії проти М. Рильського, В. Сосюри, О. Довженка, В.Данькевича, котрих звинувачували в “ідеологічних помилках” і “українському буржуазному націоналізмі” тощо. Українцям неодноразово нагадували, що вони живуть у державі, не зацікавленій у розвитку їхньої національної культури.

Разом з тим, у Західній Україні продовжувалася політика радянізації, перервана війною. Позитивне значення мали такі перетворення як: індустріалізація краю і модернізація економіки. До 1951 р. промислове виробництво в Західній Україні зросло від рівня 1945 р. на 230 % і складало 10 % промислового виробництва республіки. Варто відзначити також заходи в галузі освіти: було забезпечено обов’язкову початкову освіту, відкрито нові вузи. Але при цьому здійснювалася політика русифікації, викладання велося російською мовою. Шляхом активної «радянізації» планувалося витіснити «старе» (звичаї, релігію, організацію праці, суспільні структури) і утвердити нове з метою органічного приєднання цього регіону до складу СРСР.

Утім населення Західної України в цілому вороже поставилося до комуністичного режиму і вело боротьбу проти нього. Цю боротьбу очолювали дві сили: Греко-католицька Церква і ОУН-УПА. Греко-католицька Церква була ліквідована у 1946 р., а боротьба ОУН-УПА тривала до сер. 1950-х рр. і почала занепадати лише після загибелі її головнокомандувача – Романа Шухевича. УПА користувалася широкою підтримкою місцевого населення, проти якого апарат НКВС розгорнув масові каральні акції. Так, лише за період 1946-1948 рр. за “зв’язок з УПА” було вислано до Сибіру понад 500 тис. західних українців, переважно селян.

Війна призвела до небаченого руйнування економіки України. Після війни її промислово-виробничий потенціал становив 48 % проти рівня 1940 р. Відбудова господарства почалася одразу ж після визволення українських земель – вже у травні було відбудовано 30 % зруйнованих промислових потужностей. Важливою проблемою відбудови були капіталовкладення. США відмовили у наданні кредитів СРСР, поставки за рахунок репарацій з Німеччини були незначними. Таким чином, знову основним джерелом інвестицій були внутрішні резерви. Важливим джерелом відбудови став героїчний ентузіазм народу. 90 % працюючих були охоплені різними формами соціалістичного змагання. В результаті в Україні за декілька років були відновлені шахти Донбасу, Дніпрогес, металургійні заводи тощо. Україна невдовзі знову зайняла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу.

У дуже важких умовах відбувалася відбудова сільського господарства. На селян не розповсюджувалося пенсійне забезпечення, вони не мали паспортів, була мізерна оплата праці. Ситуацію ускладнила посуха 1946 р. і голод взимку 1946-1947 рр. від якого в Україні померло більше 800 тис. чоловік. Але знову ж таки головною причиною голоду стала позиція держави а конкретно були дуже завищені плани хлібозаготівель тощо.

Утім, смерть Й. Сталіна 5 березня 1953 р. внесла в життя СРСР істотні зміни, потреба в яких давно назріла. Ці зміни були пов’язані з діяльністю першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова. Він поклав початок десталінізації і намагався здійснити реформи у всіх сферах життя суспільства. Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації і демократизації суспільно-політичного життя: люди отримали можливість більш вільно висловлювати свої думки; розпочалася реабілітація жертв масових репресій. Так, упродовж 1954-1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб. Однак все ж реформи в політичній сфері були половинчастими і непослідовними, не торкалися основ тоталітарного режиму. Залишалися монополія КПРС у всіх сферах суспільного життя, недоторканими виявилися догми марксизму-ленінізму. Повної демократизації життя суспільства не відбулося.

Хрущовська відлига сприяла національно-духовному пробудженню і культурному розвиткові України. Видатним явищем духовного життя стала поява нового покоління інтелігенції – шістдесятників. Головними постатями серед них були письменники і поети: І. Драч, Л. Костенко, М. Вінграновський, В. Симоненко, В. Стус, художники: А. Горська, П. Заливаха, літературні критики І. Дзюба, Є. Сверстюк, кінематографісти: С. Параджанов, Л. Осика, Ю. Іллєнко та ін. Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління інтелігенції викривало лицемірство офіційної культури, сповідувало свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів художньо-естетичного пізнання світу. Усе це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Шістдесятників почали звинувачувати у відході від “марксизму-ленінізму”, “космополітизмі”, обмежували їх творчість, а згодом перейшли до репресій щодо них. Однак частина шістдесятників пішла таки на конфронтацію з владою, склала ядро дисидентського руху.

Микита Хрущов розгорнув широку програму реформування економіки. З’ясовуючи причини швидких темпів економічного зростання провідних країн Заходу, М.Хрущов та його оточення в 1954 році зосередили свою увагу на розгортанні науково-технічної революції в країні. Істотно збільшуються бюджетні витрати на науку. Фактично в повному обсязі стали фінансуватися наукові установи військово-промислового комплексу. Українські науковці також чимало зробили для розвитку космонавтики. Вони безпосередньо причетні до запуску штучного супутника Землі в жовтні 1957 року й польоту в космос першої людини – Юрія Гагаріна. В Інституті фізики в 1960 році створено ядерний реактор, за допомогою якого здійснювалися наукові дослідження в галузі фізики атомного ядра. 12 лютого 1960 року в Україні введено в дію перший ядерний реактор. А 6 листопада 1960 р. в Києві почав діяти метрополітен.

В умовах перебування при владі Микити Хрущова проводилася децентралізація керівництва економікою, підвищилася самостійність колгоспів і радгоспів тощо. В результаті цих реформ дещо зросла рентабельність сільського господарства. З іншого боку, сільське господарство стало справжнім полігоном для різного роду непродуманих реорганізацій і нововведень, нереальних програм (цілинна епопея, небачене розповсюдження кукурудзи). У цілому економічне піднесення другої половини 1950-х рр. у СРСР виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими, необґрунтованими, не торкнулися основ командно-адміністративної економіки

Проводилися також соціальні реформи М. Хрущова. Зокрема пенсійна реформа підвищила розмір пенсій за віком, пенсії почали виплачувати і працівникам колгоспів; скасовувалася плата за навчання старшокласникам, студентам середніх спеціальних і вищих учбових навчальних закладів, збільшилося капіталовкладення в житлове будівництво. Наприклад, в Україні за десять років хрущовського керівництва споруджено понад 3 млн. квартир, що значно послабило гостру житлову проблему. У результаті цих та інших соціальних програм підвищився добробут населення, прибутки працюючих зросли за 1951-1958 рр. на 230 %. Та все ж життєвий рівень населення зростав повільно, виробництво споживчих товарів, сфера послуг, громадське харчування відставали від потреб населення. Більшість істориків сходиться до думки, що перетворення хрущовського періоду не торкнулися основ існуючої при Сталіні системи. Але усунення Хрущова, у жовтні 1964 р., по суті означало відмову від реформ і лібералізації. В Україні, як і в Радянському Союзі в цілому наступило двадцятиріччя панування консервативних сил.

Узагалі жовтневий (1964 р.) пленум ЦК КПРС ознаменував собою початок нового етапу радянської історії. По суті в епоху Л.Брежнєва відбулася реанімація сталінізму: порушувалися громадянські права і свободи; демократична активність людей визнавалася за інакомислення; здійснювалися незаконні репресії, при збереженні в суспільстві атмосфери «помірного» страху. До того ж адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядкувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення нової історичної спільності - радянського народу. На практиці це означало тотальну русифікацію. Інший метод, що його використовував режим для проведення русифікації на Україні, полягав у заохоченні переселення сюди росіян і виселенні українців в інші частини СРСР, де вони нерідко ототожнювалися з росіянами. Такі міграційні процеси спричинилися до значного збільшення числа росіян, котрі мешкають на Україні. Так, якщо в 1923 р. в республіці налічувалося 3 млн. росіян, то у 1959 р. їхнє число зросло до 7 млн., а у 1970 р. їхня кількість зросла до 10 мільйонів. З точки зору географії, «зрусифікована Україна» охоплює промисловий Донбас і міста Півдня. Водночас у таких регіонах, як Правобережжя, частина Лівобережжя та Західна Україна, що їх завжди залюднювали українці, мова й культура лишаються, особливо на селі, в основному українськими. Лінію між російською й українською культурою та мовою на Україні можна також провести й на іншому рівні. Світ великих міст – політичної, економічної, наукової еліти, світ модерності в цілому – є в основному російським. Світ села – колгоспників, народних звичаїв – переважно український. Таке становище існувало за російських царів, такому становищу за допомогою хитрішої тактики радянське керівництво потурало й до недавнього часу.

У новітні часи в темпах зростання населення України відбулися драматичні зміни. Протягом кінця ХІХ – початку ХХ ст. ці темпи були одними з найвищих у Європі. Потім сталися дві демографічні катастрофи: від трьох до шести мільйонів чоловік загинули внаслідок голодомору 1932-1933 рр., чисток і депортації 1930-х рр. та близько 5, 3 млн. жителів України полягло у Другій світовій війни. Відтак трохи більше, ніж за десятиліття, з лиця землі зникло близько 25 % населення України.

Узагалі індустріалізація, урбанізація і модернізація значно змінили традиційну класову структуру України. У 1970 р. із загальної кількості робочої сили в 16 млн. близько двох третин класифікувалися як промислові робітники. За одне покоління робітники перетворилися з виразної меншості на переважаючу більшість робочої сили України. На Україні між 1960 і 1970 рр. дуже зросла кількість фахівців із вищою освітою, але тут росіяни зберегли свою присутність, складаючи в цій соціальній групі понад третину населення.

Уже з 1965 р. нове керівництво держави почало здійснення економічної реформи з метою прискорення науково-технічного прогресу, інтенсифікації розвитку народного господарства СРСР. Однак, у цілому реформа зазнала провалу. Передусім через те, що не торкалася основ командно-адміністративної економіки, до того ж, партійно-державний апарат не міг і не хотів відмовитися від звичних методів управління економікою. Варто додати також, що 95 % підприємств України знову були підпорядковані Москві. Негативно, що в Україні все помітніше виявлялася приманна колонії структура економіки, що характеризувалася перевагою паливних і сировинних галузей. Економічний потенціал України нарощувався без урахування екологічних факторів. На території нашої держави було збудовано та будувалося 8 атомних електростанцій.

З іншого боку, впродовж другої половини 1960-х рр. – першої половини 1980-х рр. спостерігалося певне зростання добробуту народу, підвищення заробітної платні. Але разом з тим існував дефіцит промислових і продовольчих товарів. Десятки мільярдів карбованців не використовувалися для модернізації економіки а просто-напросто “проїдалися”. Те, що радянський українець недобирає в автомобілях, відеомагнітофонах, модному одязі, він надолужує, користуюсь безплатною вищою освітою, медичним обслуговуванням, незнаними, скажімо, американцям. Хоча у 1970 р. рівень споживання на душу населення в Радянському Союзі складав лише близько половини рівня Сполучених Штатів. Інакше кажучи, у 1982 р. кошик звичайних щотижневих закупок, для оплати якого у Вашингтоні потрібно працювати 18 годин, то у Києві коштував близько 53 годин праці. Хоча плата за житло в тих роках в СРСР була однією з найнижчих у світі, придбати квартиру так важко, що нерідко у двокімнатному помешканні живуть по три покоління однієї родини. В СРСР Україна за рівнем споживання посідає п’яте місце після Росії, Литви, Латвії та Естонії. Наявність на Україні надлишку робочої сили зумовлює те, що заробітня платня в республіці приблизно на 10 % нижча від середньої по Союзу. Натомість стрімко зростав бюрократичний апарат.

В епоху Брежнєва відбулася реанімація сталінізму. Зокрема демократична активність людей визнавалася за інакомислення, здійснювалися незаконні репресії. Адміністративно-командна система робила все, щоб із суспільних відносин виключити національний фактор. Цьому підпорядковувалися гасла про зближення і злиття націй, про утворення історичної спільності – радянського народу. Українська культура, мова опинилися в критичному стані. На практиці це означало тотальну русифікацію України. Перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест (1963-1972), який проявляв наполегливість у захисті інтересів республіки був усунутий з посади за звинуваченням “у м’якості до українського націоналізму”. Його наступником став В. Щербицький, вищим орієнтиром якого були інтереси і настрої союзних верхів, а не населення України.

В умовах русифікації, як протест проти антинародних дій партійно-державного апарату, проти обмеження національного життя в Україні набирає силу дисидентський рух. Дисиденти ставили за мету вільний розвиток української мови і культури, громадських прав. Щоправда більшість дисидентів не виступала проти радянської влади і прагнула мирних форм діяльності. Українські дисиденти швидше були реформаторами а не революціонерами. Ядро українського дисидентства склали «шістдесятники» - поети Л.Костенко, В.Симоненко, М. Вінграновський критики І.Дзюба, І Світличний, Є. Сверстюк, художниця А.Горська. Згодом до них приєдналися В.Стус, брати Горині, Ігор та Ірина Калинці та ін. У 1959 р. на Львівщині виникла Українська робітнича-селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком, яка вимагала виходу України зі складу СРСР згідно з Конституцією. У 1960-х рр. на західноукраїнських землях діяла також підпільна організація “Український національний фронт”.

Упродовж 1968-1976 рр. спостерігалося піднесення дисидентського руху і тимчасовий вихід його з підпілля. Активізації діяльності дисидентів посприяла, зокрема, інтервенція радянських військ у Чехословаччину в 1968. 1975 р. СРСР підписав Гельсінкський акт, який передбачав гарантію громадянських прав і свобод у країнах-учасницях наради. Рік потому в Україні для сприяння і контролю за реалізацією цього акту було створено першу легальну організацію - Українську Гельсінкську Групу. До його складу ввійшли 37 чоловік. В. Чорновіл, Л. Лук’яненко, М. Руденко, В. Стус та ін. Завдяки самовідданій праці дисидентів визрівала ідея про необхідність утворення власної незалежної держави, про необхідність кардинальних перетворень у всіх сферах життя радянського суспільства.

Культурне життя Західної Європи зумовлювали атмосфера політичного лібералізму, великий розвиток технології і засобів масової інформації, надто телебачення. А також могутня хвиля американського імпорту. Загальним наслідком стало ослаблення традиційних обмежень і, певною мірою, зменшення рівня національного сепаратизму. Свобода художньої творчості і наукової діяльності була безперечною, плюралізм поглядів став нормою. (наприклад з 1960-х рр. було легалізовано порнографію). Надзвичайно успішно розвивались комунікаційні засоби, за доби коли майже не стало неписьменних, вільна преса процвітала. Але ніщо не могло порівнятися з незмірним впливом телебачення; загальне телемовлення започатковане у Франції 1944 р., у Великій Британії – 1946 р., у Західній Німеччині – 1952 р. Американський вплив відчувався майже в кожній сфері, надто в голівудських фільмах, танцювальній музиці й популярному одязі. Молодеча мода і «поп-культура», коли підлітки, вдягнені в одностатеві джинси, базікали і кривлялися, наслідуючи екранних кумирів та рок-зірок, стали абсолютно трансатлантичними й космополітичними. У світі, формованному нестримною комерційною рекламою, стали висловлювати побоювання, мовляв, «засоби масової інформації – це проповідь», тобто людей можна сформувати так, що вони повірять у що завгодно. Бездумний матеріалізм, консумізм (споживацький стиль життя) мало-помалу прищеплювалися і в європейському повсякденні.

Повоєнне соціальне життя стало куди вільнішим ніж раніше. Війна діяла як великий вирівнювач: давня класова, професійна та родова ієрархія остаточно не зникла, проте люди стали мобільніші, а дедалі вищий рівень життя спричинився до того, що багатство й прибуток стали, як і в Америці, головними

критеріями суспільного статусу. Швидко розвивалася автомобілізація, а також масове запровадження побутової техніки. В 1970-х рр. роках абсолютна більшість західноєвропейських родин, зокрема й робітничих, мали автомобіль, пральну машину, холодильник і могли відпочивати під час літньої відпустки на середземноморських узбережжях. Східноєвропейці могли тільки дивитись і заздрити. Щораз вища платня обернула маси на «споживачів», яких агрессивна реклама та соціальна конкуренція силує витрачати купу грошей. Споживацтво перетворило матеріальний успіх на мету, воно навчає молодь, що тільки володіння забезпечує самореалізацію.

Рівень народжуваності після 1960-х рр. здебільшого впав, але рівень смертності також впав. Цікаво, що коли довоєнні європейці були переважно середніх літ, то після війни значно збільшиися контингенти людей літнього та пенсійного віку. Вкрай швидко зменшилася кількість сільського населення, яке 1965 р. становило в Європі лише близько 17 %.

Наука і технологія дійшли до тієї доби, коли їхньому розвиткові сприяли величезні державні та міжнародні фонди. Сучасна сільськогосподарстка техніка поширилася на більшу частину Західної Європи упродовж 1950-х рр. Якщо 1945 р. трактори використовували тільки британські фермери, то в 1960 р. – навіть найменший континентальний землевласник.

«Сексуальна революція» 1960-х років полегшила загальний доступ до контрацептивних пігулок і швидко зруйнувала традиційні звичаї. Вона знищила соціальний сором за позашлюбні статеві стосунки, незаконнонародженість, гомосексуалізм, розлучення, нешлюбне співжиття, пом’якшенням законів про порнографію і непристойність, повсюдною легалізацією абортів. Існувала різниця між темпами змін: Данія простувала попереду, Ірландія пленталася позаду. Була й сильна реакція, надто серед католицьких кіл, які вважали, що визначальні вартості шлюбу, сім’ї і людського кохання опинилися під загрозою.

Релігійне життя переживало великий занепад. Відвідування церкви перестало бути соціальною умовністю, тепер кожна родина чи індивід самі вирішували, ходити їм чи ні. Вперше за півтора тисячоліття християнство стало вірою меншості. ІІ Ватиканський собор, який тривав з жовтня 1962 по грудень 1965, попри усі сподівання не вирішив проблеми. У битві між консерваторами та лібералами чимало запопонованих реформ були пом’якшені або відкинуті. Наприклад, не пройшли пропозиції, які сприяли утвердженню сучасних методів контролю за народжуваністю, пом’якшено заборони на шлюби з некатоликами тощо. Згодом наступні понтифіки прагнули розвивати ці реформи. Так у 1968 р. папа Павло УІ (правив 1963-1978) видав енцикліку «Людського життя», де підтвердив заборону контрацепції.

10). Після смерті Л.Брежнєва в 1982 р. нове керівництво партії – Ю.Андропов та К. Черненко виявилося не в змозі належним чином відреагувати на вимоги часу. Загальна криза суспільства загострювалася. Питання змін перетворювалося в питання життя чи смерті радянської системи У березні 1985 р. новим генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано М.Горбачова, з ініціативи якого в СРСР почалася перебудова суспільства. Так, у квітні 1985 р. було означено програму прискорення соціально-економічного розвитку країни, яка передбачала: до 2000 року створити виробничий потенціал, що дорівнював би вже створеному за 70 років радянської влади; вирішити традиційні соціальні проблеми – продовольчу, житлову, забезпечення населення товарами повсякденного вжитку. У результаті програма виявилася утопічною і свідчила про нерозуміння керівництвом глибини соціально-економічної кризи. Перш ніж проводити прискорення, необхідно було здійснити глибоку перебудову всього господарського механізму. Відтак, замість очікуваного прискорення темпів економічного розвитку, продовжувалося їх падіння, загострювалися соціальні проблеми.

У червні 1987 р. було проведено так звану реформу М.Рижкова-Л.Абалкіна. Передбачалося поступове переведення підприємств на госпрозрахунок, утворення кооперативного сектора, упровадження тісного зв’язку заробітної плати з результатами господарської діяльності, сприяння запровадженню досягнень науково-технічного прогресу та ін. У результаті реформа виявилася непослідовною, половинчастою, проводилася невпевнено і зазнала провалу. У 1990 р. вперше за багато років почалося скорочення обсягів суспільного виробництва. Непродумана фінансова політика призвела до сплеску інфляції в країні. Стало зрозуміло, що тільки перехід до ринкової економіки зможе вивести країну з глибокої економічної кризи. Врешті у червні 1990 р. Верховна Рада СРСР прийняла програму переходу до регульованої ринкової економіки, яка з самого початку виявилася нежиттєздатною. Інфляція, розбалансованість економіки, дефіцит бюджету зростали. Безсистемна перебудова вела до розвалу народного господарства.

У 1988 р. ХІХ партійна конференція прийняла рішення про кардинальне реформування політичної системи, закріпила курс на гласність. Проведення реформи політичної системи сприяло демократизації суспільства, політика гласності прискорила процеси десталінізації, реабілітацію жертв репресій. Ліквідація статті 6 Конституції свідчила про відмову від керівної ролі КПРС. Підривалися основи тоталітарного режиму. Перебудовчі процеси сприяли зростанню політичної активності, відродженню національної свідомості українського народу. Величезний вплив на події в Україні мала аварія на Чорнобильській АЕС в ніч з 25 на 26 квітня 1986 р., яка призвела до небаченого забруднення біосфери, радіоактивного опромінювання тисяч людей, появі на території України мертвої 30-кілометрової зони. Аварія на ЧАЕС стала справжнім потрясінням для республіки, вона обумовила активізацію суспільного руху проти існуючого режиму, проти Комуністичної партії України, яка дала згоду на будівництво ЧАЕС, замовчувала страшні масштаби і наслідки катастрофи.

Бурхливі зміни в суспільстві сприяли відродженню національно-визвольних процесів. Суспільно-політичний рух, що відбувався в Україні в період перебудови, мав одночасно демократичний і національно-визвольний характер. З 1985 по 1988 р суспільно-політичний рух проявлявся, в основному, в критиці існуючого ладу, у відродженні української історії та культури. Із забуття почали повертатися твори М.Грушевського, М.Костомарова, В.Винниченка та інших, здійснювалися спроби заповнити «білі плями історії» (голодомор 1933 р., сталінські репресії, ОУН-УПА, Центральна Рада тощо). У 1988 р. населення України переходить від критики до активних політичних дій, відбувається радикалізація суспільно-політичного руху. Упродовж 1988-1989 рр. масово виникають неформальні організації, які очолюють демократичний, національно-визвольний рух: Товариство української мови ім. Т.Шевченка. екологічна організація «Зелений світ», історичне товариство «Меморіал», студентське об’єднання «Громада» та інші. У вересні 1989 р. з ініціативи Спілки письменників України на інституту літератури АН УРСР була створена масова суспільно-політична організація «Народний рух України за перебудову» (Рух) на чолі з І. Драчем. «Рух» швидко еволюціонував від поміркованого організації, яка прагнула співпрацювати з владою з метою встановлення справжньої демократії, в антикомуністичну організацію. Поступово головною метою організації оголошено вихід України з СРСР, відновлення української державності, усунення комуністичної партії від влади. «Рух» відігравав надзвичайно велику роль у процесах перебудови в Україні: сприяв активізації національно-визвольного руху, визначенню його цілей, консолідації демократичних, національно-свідомих сил. Паралельно розгортався національний церковний рух за відродження Української автокефальної православної церкви та легалізацію Української греко-католицької церкви. Значним завоюванням національно-демократичних сил стало прийняття у 1989 р. закону «Про мови в УРСР», який проголосив державний статус української мови.

У 1990 році після ліквідації статті 6 Конституції СРСР та прийняття Верховною Радою України постанови «Про порядок реєстрації громадських об’єднань» починається формування багатопартійної системи. Спершу була створена Українська республіканська партія - УРП. Всього ж у 1990-1991 рр. виникло майже 20 опозиційних партій. Серед них - Демократична партія України, партія Зелених України, партія Демократичного Відродження України та ін. Переважна більшість новостворених партій виступала за суверенітет і незалежність України.

Значний вплив на досягнення Україною суверенітету справили і події у країнах Східної Європи, падіння в них тоталітарних режимів, розпуск Організації Варшавського договору, послаблення міжнародного впливу СРСР. М.Горбачов і перебудова в СРСР стали поштовхом до революцій 1989 р. в Східній Європі. Визнання права народів Східної Європи обирати свій шлях розвитку позбавили народи цих країн від страху перед радянською інтервенцією. Майже в усіх країнах події починалися з приходу до влади прихильників «оновлення соціалізму» в компартіях. Це було результатом або гострої внутрішньополітичної боротьби (Польща, Угорщина, Болгарія, Албанія), або відбувалося під безпосереднім тиском масових виступів (НДР, Румунія). Нові сили проголошували курс на заміну тоталітаризму демократичними цінностями, підтримували плюралізм і багатопартійність. На перших же вільних виборах вони, як правило, отримували більшість і приходили до влади, відтісняючи компартії. Вони вже пропонували політичні програми не «оновлення соціалізму», а «будівництва капіталізму», включаючи приватизацію державного сектора, сприяння бізнесу, створення ринкових структур. У зовнішній політиці вони вимагали ліквідації ОВД і виведення радянських військ зі своїх територій. У кожній з цих країн до влади приходили демократичні сили. Так, у Польщі на президентських виборах перемогу здобув лідер «Солідарності» Лех Валенса, у Румунії, де події розвивалися чи не найтрагічніше, влада опинилася в руках Фронту національного порятунку на чолі з І.Ілієску. В Німецькій демократичній республіці в результаті активізації опозиційного руху в листопаді 1989 р. було відкрито кордон НДР із Західним Берліном та ФРН, зруйновано Берлінську стіну. Розпочалася підготовка до об’єднання Німеччини, яке відбулося 3 жовтня 1990 р. Мирним шляхом відбувся перехід влади від комуністів до опозиційних демократичних сил у Чехословаччині (так звана оксамитова революція 1989 р.) і в Болгарії.

Тож, виступи широких народних мас, які стали повідною силою демократичних революцій 1989-1990 рр. у країнах Східної Європи, привели до повалення комуністичних режимів. Нові політичні сили, що прийшли до влади, розпочали курс на ринкові реформи і утвердження парламентської демократії. Припинив своє існування Варшавський договір, розпочався складний і досить суперечливий процес вростання постсоціалістичних країн Східної Європи в європейське і світове співтовариство.

Важливою віхою на шляху до нової державності стали вибори у березні 1990 р. до Верховної Ради України та місцевих рад. Демократичний блок, очолюваний Рухом, домігся значного успіху. Він здобув чверть мандатів в українському парламенті, переміг на виборах до місцевих рад у західних областях України. Монополія КПУ на владу похитнулася. 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Історичне значення декларації полягало в тому, що вона поклала початок мирному процесу відродження незалежності України.

Демократизація суспільного життя, наміри реформувати Радянський Союз (йшла робота над розробкою нового союзного договору) викликали опір консервативних сил владних структур, які 19-21 серпня 1991 р. здійснили спробу державного перевороту. Був утворений Державний комітет з надзвичайного стану на чолі з віце-президентом Г.Янаєвим. Своєю головною метою заколотники проголосили «врятування єдиної держави». Із усіх політичних сил України лише керівництво КПУ стало на бік заколотників. Провал перевороту обернувся поразкою сил реакції, які прагнули зберегти імперський характер СРСР і тоталітарний політичний режим у ньому. У цих умовах Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. прийняла історичний документ – «Акт проголошення незалежності України». Таким чином, припинилос існування УРСР і з’явилася незалежна держава – Україна. 1 грудня 1991 р. відбувся референдум і вибори Президента України. 90, 3 % громадян, які взяли участь у референдумі, підтвердили Акт проголошення незалежності України. Того ж дня громадяни обрали президентом України колишнього ідеолога КПУ Л.Кравчука, за якого віддали свої голоси 61, 6 % виборців, що прийшли на виборчі дільниці. Проголошення незалежності України стато подією всесвітньо-ітсоричного значення. Визначальну роль у створенні незалежної української держави відігравав народ України.

8 грудня 1991 р. у Мінську президент України Л.Кравчук, президент Росії Б.Єльцин, голова Верховної Ради Білорусії С.Шушкевич констатували, що вихід республік із складу СРСР і утворення незалежних держав стало реальним фактом і що СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування. Вони підписали угоду про створення Співдружності Незалежності Держав, до якої згодом увійшло 11 республік, причому Україна – на правах асоційованого члена.

Крах СРСР, світової соціалістичної системи завершив одну з найдраматичніших сторінок історії. Комуністичне правління супроводжувалося величезнимивтратами населення, нав’язуванням ортодоксальної доктрини, ізоляцією мільйонів людей від світового співтоваритсва.