Тема 4. Українські землі в умовах ранньомодерного часу (8 год.)

Паславський І. Церква і культура на Україні в середні віки // Київська церква, 2000. - № 2(8). – С. 55-65.

1. Особливості історичного процесу ранньомодерної доби.

2. Соціальна структура та економічні зміни у Речі Посполитій другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст.

3. Реформація і контрреформація. Брестська унія.

4. Феномен козацтва. Козаки у польському суспільстві.

5. Фактор кримського ханату.

6. Фактор Московії.

7. Козацька революція 1648-1657 рр. Переяславська угода.

8. Доба Руїни в українській історії.

9. Соціальні зміни в Гетьманщині другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст. Формування «нової знаті».

10. Правобережна Україна під владою Польщі другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст.: суспільно-культурні трансформації.

11. Доба Бароко в Україні: особливості протікання.

1). Епохальне значення для подальшого розвитку Європи мали географічні відкриття ХУ – ХУІ ст., котрі створили передумови для майбутньої колоніальної системи. Так, наприкінці ХУ - початку ХУІ ст. іспанський мореплавець Христофор Колумб відкрив новий материк - Америку. 1497 р. до Індії відпливла португальська експедиція на чолі з Васко да Гамою. Першу навколосвітню подорож було здійснено португальцем Фернаном Магелланом. Спочатку найкращі колонії дісталися Іспанії (майже вся Америка) і Португалії (Індія). Набагато пізніше колоніальними державами стали Англія (з середини ХУІ ст.), Франція та Нідерланди (на початку ХУІІ ст.). Старий світ значно змінив свої уявлення про Землю. Тепер усім було зрозуміло, що вона має форму кулі. Реальністю для тодішнього європейця стали нововідкриті землі та материки, наявність океану між Азією та Америкою, з’являлися стимули для подальшого нагромадження знань, передусім з географії. Великі географічні відкриття дали європейцям можливість освоїти значні економічно-географічні простори, нагромадити первісний капітал для індустріалізації, втягнути нові регіони у більш прискорений соціально-економічний розвиток і європейську цивілізацію.

На зламі ХУ – ХУІ століть у західноєвропейських країнах тривала епоха Відродження (Ренесансу). Характерною особливістю цього періоду, як значною мірою і всього Ренесансу, стала поява нової ідеології, культури, суспільно-політичних відносин, світогляду людей. Їх зміст полягав у тому, що на зміну середньовічній феодально-церковній культурі, філософії, політиці прийшла нова, гуманістична, в центрі якої стояла людина з її особистими проблемами й проблемами суспільного життя. Митці й гуманісти епохи Відродження виступали на захист свободи людини, високо цінували її індивідуальні якості, такі як талант, розум, мистецькі наукові здібності тощо.

Термін renatio – відродження це латинська калька з грецького терміну palingenesis, що означає «духовне відродження», «воскресіння з мертвих». До того ж, за одну із знакових ознак доби РРенесансу вважається «незалежність думки», тобто Людина, опанувавши всі галузі мистецтва і мислення не потребує залежності від жодного зовнішнього авторитету для формування знань, уподобань і гадок. Така людина видавалася l’uomo universale?, тобто довершеною людиною. Головним наслідком нового мислення стала переконаність, що людство здатне опанувати світ, у якому живе. Вони відчували, що дану Богом винахідливість можна використати для розгадування таємниць Божового світу. Саме в цьому полягав рішучий розрив з духом середньовіччя, коли релігійність і містицизм зміцнювали якраз протилежне переконання – люди безпорадні іграшки Провидіння. В середньовічних поглядах переважала тривога з приводу неспроможності і безсилля людини.

Засновником мистецтва Ренесансу вважається італійський художник, вчений та інженер Леонардо да Вінчі (1452-1515). Йому вдалося досягнути надзвичайної глибини передачі почуттів людини в картинах «Мадонна Літта», «Мадонна Бенуа», «Мона Ліза» («Джоконда»), фреска «Таємна вечеря». Видатними представниками Ренесансу справедливо вважаються також живописець і архітектор Рафаель Санті (1483-1520) (картина «Сікстинська мадонна»), скульптор, поет Мікеланджело Буанарроті (1475-1564) та ін. Вплив ренесансних ідей помітно проявився в українських і білоруських землях, більша частина яких входила після Люблінської унії 1569 р. до складу Речі Посполитої. Художні прийоми доби Відродження українські митці творчо переосмислювали, поєднували з давніми місцевими традиціями.

Між тим, з ренесансом пов’язане глибоке чуття нереальності. Спосіб мислення, що начебто відрізняв нову європейську цивілізацію від середньовічного християнського світу начебто не мав ні початку ні кінця. Отже, так звану «добу Ренесансу й Реформації», яку традиційно починають близько середини ХУ ст., можна охарактеризувати швидше як вияв інтересів меншості, адже величезні сектори європейського суспільства і великі обшири європейської території взагалі не зазнавали жодних впливів. Відтак, ренесанс варто вирізняти з-поміж головних аспектів щоденного соціального й культурного життя епохи. Як зазначив відомий історик Норманн Дейвіс: «Ренесанс був нетиповий і непредставницький, але незмірно важливий».

Разом з тим, ренесанс цілком міг мати більше спільного з медієвізмом, що передував йому, ніж із добою Просвітництва, що розпочнеться згодом. Ренесанс найменше пов’язаний з усвідомленою відмовою від християнської віри. Ренесанс вочевидь мав щось спільне з пізнішим рухом за церковну реформу. І гуманісти і майбутні реформатори нарікали на скам’янілі клерикальні погляди. І гуманісти і реформатори породжували в молодого покоління мрії про втрачені чесноти первісного християнства, інша частина ностальгувала за втраченою добою класичної античності.

Разом з тим, неможливо розглядати Реформацію лише як продовження Ренесансу. На відміну від гуманізму, Реформація зверталася до найглибших побожних традицій середньовіччя і підхопила не лише самих учених, а й тогочасне широке суспільство. Її започаткували люди, що прагнули зберегти непорушність католицької віри і які тільки посилили свою боротьбу за очищену релігію. Реформація взагалі нічого не мала спільного з гуманістичним духом толерантності. Отже, спільні джерела ренесансу і Реформації не повинні приховати факту, що ці джерела сформували потоки, які потекли в дуже різних напрямах. Такий самий розкол утворився і всередині руху за церковну реформу. Те, що почалося як широке релігійне відродження, зрештою поділилось на два окремі і ворожі один одному рухи, що згодом стали відомі як Протестантська реформація і Католицька контрреформація.

Починаючи із середини ХУІ ст. антицерковний і антифеодальний реформаційний рух набуває нового розмаху, який окрім всього іншого, доповнюється визвольною боротьбою поневолених народів проти іноземного гніту й утворенням незалежних національних держав. Велике історичне значення мала Нідерландська і Англійська революції, які призвели до падіння феодального устрою в цих країнах, заклали основу капіталістичного способу виробництва, дали поштовх до кардинального реформування суспільно-політичних відносин, передусім у Західній Європі. Особливістю кінця ХУ – ХУІІ ст. стало зародження світової колоніальної системи, поширення на інші континенти європейської цивілізації, загострення боротьби за колонії, ринки сировини і збуту, за сфери економічного впливу, торгові шляхи.

Зміни в науково-культурному житті знаменувалися появою багатьох винаходів, які в майбутньому стали основою науково-технічного і промислового перевороту. Уважається, що наукова революція, котра тривала з середини ХУІ по середину ХУІІ ст. – це одна з найважливіших подій в європейській історії з часу виникнення християнства. Вона становила природній розвиток ренесансного гуманізму, і їй певною мірою сприяли протестантські настрої. Її сила полягала в астрономії і таких науках, як математика, оптика і фізика, потрібних для збору та інтерпретації астрономічних даних. Наукова революція змінила уявлення як про людську природу, так і про становище людини. Миколай Копернік (1473-1543) довів, що не Земля а Сонце міститься в центрі нашого всесвіту. Утім коперникова геліоцентрична ідея стала загальновизнаною лише десь через століття. По суті до широкого загалу ідею Коперніка доніс італієць Галілео Галілей (1546-1601), який одним з перших скористався нещодавно винайденим телескопом. Важливий поступ здійснили й філософи з математичними схильностями, зокрема два знатні французи – Рене Декарт (1596-1650) і Блез Паскаль (1623-1662) та їхній послідовник Бенедикт Спіноза (1632-1677).

У ХУІІ ст. відбувається світоглядна революція, що спричинює руйнацію традиційної картини Всесвіту. Сучасник Галілея німецький астроном Йоганн Кеплер (1571-1630) узагальнив астрономічні спостереження у математичних формулах, відкрив закони руху планет, що отримали назву законів Кеплера. Англійський лікар і природознавець Уїльям Гарвей (1578-1657) вивчав систему кровообігу і довів, що серце є центром цієї системи. Підсумком наукової революції ХУІІ ст. стали здобутки англійського фізика, астронома і математика Ісаака Ньютона (1643-1727), якому належить відкриття законів всесвітнього тяжіння.

Нові знання впливали на уми людей, спрямовували їх до критичного переосмислення релігійного світогляду. Проте християнська релігія і надалі залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Здобутки науки, техніки, торгівлі, мореплавства свідчили про великі можливості розкріпаченого людського розуму.

ХУІІІ ст. увійшло в історію передусім як епоха Просвітництва. Після Відродження і Реформації це був третій духовний переворот, що майже повністю покінчив із середньовічною системою цінностей, елементи якої лише вибірково відроджувалися в ідеологічних доктринах ХІХ та ХХ століть як реакція на хиби «суспільного прогресу». Просвітництво було загальноєвропейським ідейним рухом. Теорії просвітників поширювалися не лише в колі інтелектуальної еліти, а стали надбанням мас, і особливо яскраво це виявилося у роки Англійської, а згодом Французької революцій. В епоху Просвітництва переміг раціоналізм, який зародився в західноєвропейській думці ще в середні віки. Ядро концепції Просвітництва становить переконання про вирішальну роль знань і необхідність пізнання «природнього порядку», який може пізнати людський розум, що відповідає справжній, «незіпсованій» природі людини та її потребам. Пізнання «природнього порядку» має служити поліпшенню соціальних відносин, гармонізації людської та навколишньої природи. В історії людства просвітників хвилювали глобальні проблеми: як з’явилася держава?, Коли і чому виникли нерівність та інші соціальні недоліки? Що таке прогрес? та ін. Ідеологія Просвітництва упродовж усього ХУІІІ століття поступово ставала одним із чинників тогочасних ціннісних орієнтацій і сприяла формуванню так званого просвітницького абсолютизму. На всій культурі Європи цього століття позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

1. Визначте, яке значення для подальшого розвитку Європи мали географічні відкриття ХУ – ХУІ ст.

2. У чому полягала характерна особливість епохи Відродження (Ренесансу).

3. Подумайте, чому наукова революція, що тривала з середини ХУІ по середину ХУІІ ст. вважається однією з найважливіших подій європейської історії з часу виникнення християнства.

4. Сформулюйте характерні ознаки епохи Просвітництва.

2). Наслідки Люблінської унії (1569 р.) були не тільки політичними, вони також справили великий вплив на спосіб життя українців. Ще до унії на Україні розвинувся цілком новий суспільно-політичний порядок, зовсім не схожий на устрій Київської Русі. Взаємини українців із поляками, а через них із Західною Європою мали вирішальний вплив на форми економічного розвитку. Це й зумовило організацію суспільства на західний взірець, а економічні зв’язки України із Заходом в цю пору нечувано зміцніли. Рідко коли в українській історії вплив Заходу на Україну був таким великим і помітним у щоденному житті суспільства, як під час панування литовців та поляків.

З точки зору території та населення, українські землі складали основну частину польської держави, яка дістала назву «Річ Посполита», та була найбільшою державою у Європі. Із загальної чисельності її населення (7,5 млн. чол.) українці становили майже 2 млн., тобто 28 %. (Хоча не слід забувати, що усі статистичні дані цього періоду дуже приблизні). Поляки заселяли тільки 180 тис. кв. км. території держави із загальної площі 815 тис. кв. км., але складали близько половини її населення. До етнічних груп країни належали передусім литовці, українці, білоруси, євреї, німці та вірмени.

Після 1569 р., коли зникли залишки адміністративної системи давніх руських князівств, українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Київське, Галицьке, Волинське, Брацлавське, Белзьке та Подільське.

Чужинці, мандруючи Україною звертали увагу на невелику густоту її населення. Якщо на польських землях вона в середньому досягла 22 чоловік на кв. км., то на українських – в середньому 7 чоловік на кв. км. Найбільше воєводство (Київське) по суті обезлюдніло – там проживало лише 2 чоловіки на кв. км. Дещо іншим було становище на початку литовського панування – з початку ХУст., коли експансія великого князя Вітаутаса досягла Чорного моря. Тоді в степу будували довгі лінії укріплень для захисту поселень, що сягали на південь набагато глибше, ніж за часів Київської Русі. Але в міру того, як зміцнювалося Кримське ханство та частішали наскоки татар осіле населення відходило на північ аж допоки наприкінці ХУ ст. в південній частині України зникли осілі поселення.

З наближенням кінця періоду середньовіччя із заходу через Польщу на Україну проникла система станової організації суспільства, не знана в Київській Русі. На відміну від класів, що відображають економічний статус певних соціальних груп, стани виникали на підставі визначених законом прав, привілеїв та обов’язків. Спочатку правові відмінності між шляхтою, духовенством та міщанами були розмитими, й людина могла переходити з одного стану в інший. Проте з часом розмежування між станами, особливо між шляхтою та іншими верствами стало спадковим і майже не проникним. На початку ранньомодерної доби станова належність людини була не менш важливою категорією самовизначення, ніж віросповідання чи національність.

Найважливішим станом, що сформувався у ХІУ-ХУ ст., була шляхта, високе положення якої корінилося, принаймні теоретично, у «крові, пролитій» на військовій службі королю чи великому князеві. До цього стану належали різні соціальні групи. На Україні, коли вона входила до Великого князівства Литовського, серцевиною шляхетського стану були від 20 до 30 княжих чи магнатських родів, що походили від колись суверенних князів із династій Рюриковичів і Гедимінасів. Найбагатший рід князів – Острозьких мав величезні володіння, що охоплювали 30 % усієї землі на Волині. Привілеї великої частини шляхти випливали, передусім, із військової служби. Верхня верства шляхти, що налічувала кількасот родин на Україні і частково походила від боярства Київської доби, мала маєтки з 10-15 сіл. Найчисленнішими були нижчі верстви шляхти, вихідці з селян і міщан, які отримували статус шляхти, охороняючи замки, будучи магнатськими слугами, відбуваючи службу в армії тощо. Нерідко їхнє життя мало в чому відрізнялося від селян. У Польщі станом на ХУст. шляхта складала близько 8-10 % населення, а на українських землях Великого князівства Литовського не перевищувала 5 % усього населення. У той же самий час (ХУст.) у Європі середній показний становив приблизно 1-2 %.

Щоправда починаючи з другої половини ХУІ ст. проходило поступове зміцнення шляхти. Поступово шляхта підпорядкувала собі загальний сейм Речі Посполитої, а згодом сейм схвалив спеціальний закон, за яким королю заборонялося видавати нові укази без згоди представників шляхти. А згодом шляхта навіть отримала право обирати собі монархів і визначати їхні прерогативи шляхом спеціальної угоди. Таке розширення привілеїв знаті було справою рук польської шляхти. Українська знать Великого князівства Литовського, особливо її нижчі верстви, не користувалися такими значними правами, як польська. Це означало, що українська знать мусила переймати польські звичаї, в тому числі систему управління закони, мову. Словом, щоб українські шляхтичі могли користуватися рівними з поляками правами, вони повинні були все більше уподібнюватися полякам.

У містах жило до 15 % усього населення. Із зростанням чисельності міст польські королі надавали великим містам ціноване Магдебурзьке право, що передбачало надання містам самоврядування. Попри передбачену Магдебурзьким правом рівність усіх міщан перед законом серед населення міст існували різкі відмінності. У міському управлінні панували багаті патриціанські родини. Середня верства складалася з дрібних купців і торговців. Міські трударі були фактично позбавлені прав, оскільки не мали власності в місті й нерідко мешкали поза його мурами. Саме вони становили більшість населення.

Приблизно 80 % населення України становили селяни, першою ознакою яких були повинності. За право користуватися землею селянин мусив сплачувати феодалові відробіткову ренту. Якщо селянин виконував ці зобов’язання, – а в ХІУ ст. вони були відносно легкими, рідко коли перевищували 14 днів відробітку на рік, селянина не можна було зігнати з земельного наділу, він міг продати чи відписати свій наділ у спадщину. Після прийняття «Уставу на волоки» (1557 р.) було значно збільшено відробіткову ренту. Селян поступово змусили відробляти три-чотири дні на тиждень, а інколи й більше. Поступово, коли в Західній Європі кріпацтво відмирало, у Східній Європі воно розвивалося.

1. Подумайте, який вплив на спосіб життя українців справила Люблінська унія.

2. Визначте зміст станової організації суспільства, яка утвердилася в Речі Посполитій.

3). Як відомо, ще з часів Київської Русі література, мистецтво й архітектура в Україні були тісно пов’язані з релігією. З Візантії у Київську Русь прийшло християнство, а освічена еліта та її внесок у культуру, як правило, були пов’язані з православною церквою. По суті, релігія та елітарна культура були в ту пору нерозлучні. Така ситуація майже не змінилася й за литовсько-польської доби. До того ж, за візантійською традицією, церква і держава були тісно пов’язані між собою, тому ще в київські часи відбулося злиття релігійної та територіально-національної ідентичностей: ти походиш з руської землі, бо сповідуєш православну руську віру, і навпаки. Внаслідок цього, політичні та релігійні процеси залежали один від одного, що мало особливе значення, коли між 1349 та 1569 рр. більшість українських земель поступово перейшла під політичну, соціальну та культурну владу Литви та Польщі, де католики були панівною суспільною верствою. Тож фактично майбутнє українського народу залежало від долі його православної церкви у католицькому середовищі.

Разом з тим, не варто також забувати, що з часу прийняття християнства Римською імперією у ІУ ст. і протягом подальшого поширення цієї віри по європейському континенту, взаємозв’язок між політикою і релігією став одним з основних компонентів розвитку західної цивілізації. У 1054 р. християнський світ розділився на дві частини – католицьку з осередком у Римі та православну з осередком у Константинополі, яких відрізняли відносини між церквою і державою. Східнохристиянська православна церква була правою рукою держави у Візантії та інших землях, таких, як Київська Русь та Болгарія, де утвердилося православ’я. На Заході католицька церква була відносно відстороненою від світської влади і розвинулася у самостійний політичний організм, відомий як Папська держава. В результаті світської діяльності Папства середньовічна Західна Європа переживала безперервну боротьбу між церквою та світською владою за контроль над політичним та економічним розвитком майже половини континенту.

Утім, з політичним та економічним зміцненням католицької церкви зростала кількість зловживань, котрі пов’язувалися з окремими представниками духовенства. Мирянам дедалі частіше здавалося, що церква використовує релігію лише для збереження давніх майнових інтересів духовенства та світських правителів, наближених до церкви. Реформувати католицьку церкву зсередини намагалися окремі чернечі ордени, окремі представники духовенства. Одним із перших реформаторів був чеський священик Ян Гус, який на початку ХУ ст. критикував католицьку церкву і проповідував повернення до засад християнства. Його послідовники – гусити під кінець Х Уст. зуміли поширити свій вплив на більшу частину Богемії та Моравії. Ще впливовішою була діяльність німецького священика Мартина Лютера, який 1517 р. прикріпив до церковних дверей у Вітенберзі свої славнозвісні «95 тез». Він рішуче засудив торгівлю індульгенціями, що спричинило невдоволення папи римського. Незадовго після цього у Франції та Швейцарії виступив теолог Жан Кальвін. Хоча їхні послідовники лютерани та кальвіністи розходилися у певних теологічних питаннях, вони прагнули спільної мети: опротестувати те, що вважали затяжним пануванням католицької церкви та здійснити реформи. Якби це виявилося неможливим, вони готові створювати нові структури, відповідальні лише перед Богом, а не перед папою римським чи іншим земним ієрархом. Джерелом їхнього натхнення була Біблія, й вони вірили, що обов’язком кожної людини є вивчення Святого Письма як джерела осяяння та істини. Оскільки прихильники цього руху опротестовували політику Риму, їх назвали протестантами, а сам рух, який спершу пропагував реформи, став відомий як Реформація.

Разом з тим, варто дуже обережно підходити до визначень «реформація» і «протестантизм». Ці поняття споріднені, але не тотожні. Реформація – явище ширше аніж протестантизм, бо охоплює крім релігійних, нові суспільні й культурні явища, які розвинулися у ХУІ ст. Натомість протестантизм, як явище суто церковне, є лише одним з продуктів реформації і відноситься до неї так, як часткове до загального. Реформація – це перш за все продукт зростання національної свідомості європейських народів, прояв їхньої волі до самостійного національного життя, а в релігійній сфері – утвердження релігійного “індивідуалізму”, автономності. Звідси, такі суто реформаційні прояви національно-культурного життя, як широке залучення національної мови до богослужебних процесів, поява національних церков, зародження і формування національних ідеологій окремих європейських народів. В цей час утверджуються національні сакральні центри, освячення національних релігій та ікон, пошанування власних святих, використання місцевого християнського фольклору тощо. До того ж, епоха реформації – це ще і велика реформа освіти на ренесансно-гуманістичних принципах. Тож, реформація містила в собі не тільки релігійно-церковний, а й загальнокультурний потенціал.

Реформація швидко поширилася Центральною та Західною Європою й одразу була нерозривно пов’язаною з політикою. Деякі князі та місцеві правителі, підтримуючи протестантів, повставали проти своїх зверхників римо-католицької віри. Якщо хтось із місцевих правителів приймав протестантизм, його піддані були зобов’язані робити те саме. Це відображало тогочасний принцип cuyus region, eyus religio – чия країна, того й віра (віросповідання правителя ставало релігією підвладних йому земель). Невдовзі скажімо в Англії, Швеції, Данії відбулася королівська реформація. Її ініціаторами були королі цих держав, які одночасно очолювали і реформаційну церкву.

Невдовзі більша частина Європи на північ від Альп у ХУІ ст. стала протестантською. Навіть Тевтонський орден на Балтійському узбережжі, створений з метою поширення католицизму серед язичників, у 1525 р. добровільно прийняв Реформацію і назвався світською державою. Проте центром лютеранства прийнято вважати Пруссію. Зауважимо, що територію Польщі й Литви реформація досягла протягом першої половини ХУІ ст. Так, реформацію активно підтримали і католицькі, і православні роди литовських магнатів, зокрема Радзивіли, Ходкевичі, Сапеги, Вишневецькі. На українських землях протестантизм не мав такого впливу і стількох навернених, як у Польщі чи навіть Литві, хоча недавні приблизні підрахунки свідчать про існування у різні часи впродовж ХУІ-ХУІІІ ст. аж 400 протестанських конгрегацій (більшість з них унітарії або социніяни) на українській території, особливо на Волині. До слова протестантизм сприяв поширенню шкіл та друкарень, які, свою чергою, підвищували культурний рівень у регіонах.

Норми протестантської освіти суттєво позначилися на діяльності інтелектуальних центрів України, наприклад, на Острозькій академії. Утім, за винятком декількох спроб тлумачення частини Біблії тогочасною українською мовою («Пересопницьке Євангеліє 1556-1561 рр.») поширені серед протестантів публікації рідною мовою (реформатори Гус та Лютер були також першими творцями відповідно літературних чеської та німецької мов) не знайшли підтримки в Україні. Провідні українські письменники – Герасим Смотрицький, Лаврентій Зизаній та Іван Вишенський – свої відомі релігійні полемічні твори писали престижною церковнослов’янською, яка була мовою церкви ще з київських часів, хоча нітрохи не відображала розмовну мову тогочасних українців.

Швидке поширення Реформації по Європі не могло залишатися без реакції з боку католицької церкви, тож у другій половині ХУІ ст. почався рух, відомий як Контрреформація. Головне завдання Контрреформації полягало у відновленні підірваних позицій католицької церкви, спробі виведення її з кризи. Захищаючи ці позиції, католицизм був змушений вдатися до внутрішньої організаційної та ідейної перебудови. Одним із результатів Контрреформації став спалах релігійних війн, у яких в ім’я католицької чи протестантської церкви була спустошена більша частина Європи. Конфлікт існував аж до кінця ХУІІ ст. На інтелектуальному фронті передовим загоном Контрреформації став новостворений єзуїтський орден, який вдавався до протестантських методів – поширення освіти і знань для повернення в лоно католицизму тих, кого називали протестантськими «віровідступниками». Єзуїти (Товариство Ісуса) – члени найбільш впливового католицького чернечого ордену, який був заснований у 1534 р. іспанцем Ігнатієм Лойовою у Парижі й затверджений папою римським 1540 р. У Польщі єзуїти з’явилися 1564 р. і працювали в ім’я католицької церкви. Намагаючись поширити свій вплив, єзуїти утвердилися не тільки в європейських державах, а й в багатьох країнах світу – Азії, Північній Африці, Південній та Північній Америці. Для проповідування ідей християнства і виховання своїх прихильників створювалися єзуїтські школи, які відзначалися високим рівнем викладання. Протягом першого століття свого існування товариство Ісуса набуло значного розвитку, зокрема в галузях науки і освіти. Наприклад у ХУІІ ст. єзуїти заснували 24 університети й близько 600 колегіумів, а до середини ХУІІІ ст. товариство Ісуса нараховувало близько 23 тис. членів.

Якщо зпроектувати реформаційний рух на Україну, то остання чверть ХУІ – перша чверть ХУІІ ст. характеризувалася небаченим досі розквітом культури, мистецтва, літератури, активізацією церковно-релігійного життя. Зокрема, на цю пору розпочинається масове книгодрукування на українських землях, засновуються Острозька академія, Києво-Могилянський колегіум, виходить у світ перша друкована Біблія церковнослов’янською мовою, активізується діяльність братств, проходить Брестська унія тощо. Михайло Грушевський назвав цей період “першим українським національним відродженням”.

Разом з тим, у порівнянні з давньоруськими часами статус міщан, особливо руських, у суспільстві знизився, оскільки міста не грали важливої ролі у давньоруський період. Проте міста стали центрами інтелектуальної активності. Особливо в другій половині ХУІ ст. коли почався розквіт не лише польської, а й німецької, єврейської, вірменської міських культур на території України. Ці групи по суті домінували у міському житті, а тому в ХУст. православні руські міщани самі відчули потребу в економічній і соціально-культурній самообороні й почали об’єднуватися в організації, відомі нині як братства. З приводу походження братств є багато суперечностей. Існують дві основні версії – це було продовження традиції церковних братчин – світських товариств, які прислуговували церкві у києворуський період; друга версія твердить, що братства розвинулися за зразком міських цехів середньовічної Західної Європи і вони активізували свою діяльність після запровадження Магдебурзького права.

Від самого початку міські братства були пов’язані з окремими церквами. До певної міри це були професійні союзи, головною метою яких, окрім світських справ (організовували бенкети та ярмарки), була підтримка православної церкви. Проте лише з останніх десятиліть ХУІ ст. братства стали краще організованою й впливовою силою. Досі провідну роль у православному культурному відродженні відігравали магнати. Хоча після Люблінської унії 1569 р. та прилучення більшості українських земель до Польського королівства багато українських магнатів та шляхтичів полонізувалися, декілька представників знаті наполегливо працювали над підтримкою православ’я та відродженням і піднесенням культури в цілому. Фактично, заслугою саме православних магнатів є створення перших друкарень на території України та перших вищих шкіл того періоду.

1567 р. в маєтку князя Григорія Ходкевича у Заблудові, що на північному сході Підляшшя, втікач із Московії Іван Федоров, який увійшов в історію української культури як Іван Федорович, заклав першу друкарню. У Заблудові Федорович надрукував «Євангелія учительная» (1569 р.) і «Псалтир» (1570 р.). Щоправда не ХУІ ст., а ХУ ст. вважається століттям винайдення книгодрукування. Німець Йоганн Гутенберг почав відливати з металу літери, з яких складав рядки, сторінки набору, і вже з нього робив відбиток на папері. Близько 1450 р. він випустив першу друковану книжку.

Невдовзі І.Федорович перебрався до Львова, Дермані, а тоді Острога на Волині, який у той час був центром православного культурного відродження, і в маєтку князя Костянтина-Василя Острозького заснував друкарню. Близько 1576 р. в Острозі було відкрито вищий навчальний заклад, пізніше відомий як Острозька академія, в якому сформувалося не одно покоління українських інтелектуалів. Мовою навчання була грецька, частково латина, проте нічого не відомо про використання церковнослов’янської. Друкарня, що працювала в Острозі у 1578-1612 рр., видала понад два десятки книжок, найвідомішою з яких є безсумнівно Острозька Біблія (1581 р.).

І тут виникає доречне питання – що дало поштовх цьому культурному стрибкові? Історики схильні це пов’язувати новою організацією життя тогочасного суспільства на західний взірець, змінами, впливами, які несла з собою Люблінська унія. Майже всі етнічні українські землі відтепер опинилися в складі Речі Посполитої. Слід врахувати не лише соціально-економічні аспекти цього питання, а вочевидь треба дивитися на унію ширше – врахувати національні її аспекти.

Вважаємо, що висновки українських вчених про відчутні реформаційні впливи на українське духовне життя кінця ХУІ – першої половини ХУІІ ст. мають під собою раціональне зерно. Україна, яка майже цілком опинилася у складі європейської держави, також не могла уникнути тих суспільних процесів, які відбувалися тоді в Європі. А Україна очевидно, як частина європейської культурної цілісності, переживала ті ж самі процеси, що і та цілість до якої вона належала. Власне, саме національний аспект повинен, на наш погляд, бути чи не основним критерієм при оцінці ролі релігійно-церковного фактора в культурно-національному відродженні кінця ХУІ – поч. ХУІІ ст.

Доходимо висновку про двоякий вплив реформації на Україну: загальнокультурний і конфесійний. Але якщо в загальнокультурному вимірі реформація справила позитивний вплив на пробудження і розвиток першого українського національно-культурного відродження, то в конфесійному плані, у формі протестантизму вона діяла радше на шкоду національним інтересам. І власне тому більшість української церковної ієрархії не спокусилася протестантським нововірством і розпочала реформу Церкви шляхом унії з Римом, а міські братства зосталися вірними Константинопольському патріархові.

1. Визначте причини та зміст реформаційних процесів у Європі.

2. З’ясуйте мотиви проведення контрреформації у Європі.

3. Охарактеризуйте діяльність братств в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст.

4. Подумайте, чому видатний український історик Михайло Грушевський назвав культурні процеси в Україні другої половини ХУІ – першої половини ХУІІ ст. національним відродженням ?

4). Усі українські історики сходяться на думці, що козацький феномен займає чільне місце в українському історичному процесі. Звісно, що козацтво є частиною історії українського степу. За часів Київської Русі великі частини Південної України, особливо степова зона, залишалися рідкозаселеними, оскільки за цими землями закріпилася давня слава улюбленого місця кочових народів, останніми з яких були печеніги та половці. Після монгольського вторгнення, у середині ХІІІ ст., міста та землеробські поселення перемістилися далі на північ. Тому у колишніх Київському та Переяславському князівствах помітно зменшилася кількість населення, яке навіть після приєднання до Литви, у ХІУ ст., й далі було об’єктом нищівних набігів монголо-татар. У ХУ ст. на Київщині та Переяславщині мешкало в середньому троє жителів на квадратний кілометр, що різко відрізнялося від ситуації на західноукраїнських землях – Галичині, Волині, Поділлі, де густота іноді сягала 14 осіб на квадратний кілометр. Така демографічна розбіжність почала скорочуватися лише у другій половині ХУІ ст., особливо після 1569 р., коли Польща приєднала литовські Волинське, Київське та Брацлавське воєводства, населені українцями. На кінець ХУІ ст. Польща стала житницею Європи і тривалість її економічного добробуту залежала від нових джерел сільськогосподарської експлуатації.

Вздовж південних кордонів цих воєводств у пониззі Дніпра лежав відкритий степ, званий у тогочасних писаннях Диким Полем (по-польськи «Dzikie Pole»), де не мешкав ніхто з осілих землеробів. Фактично це була нічия земля, яка відмежовувала поселення у Польсько-Литовській державі від іншої цивілізації, розташованої на південних кордонах української території – кримських татар.

Подорож до диких місцевостей задля рибальства, мисливства і, якщо вдасться, сільського господарства, яка передбачала повернення на зиму додому чи, зрештою, поселення у степу, називалася козакуванням. З огляду на постійну загрозу з боку ногайських загонів, український простолюд з прикордонних земель мусив захищати себе і вправлятися в мистецтві самооборони. Незабаром самозахист у декого переріс у наступ на загони татар.

Своєрідними «дверима» в Поле із середнього Подніпров’я служили пороги – переривчасте пасмо, що перетинало течію Дніпра, тягнучись на багато кілометрів. Про зовнішній вигляд порогів дають уявлення розміри найбільшого з них – Ненаситця, що мав протягу понад 2 км. Водяні маси цього порогу падали з ревом із камінних урвищ дванадцятьма лавами, а висота падіння води сягала 5 м., швидкість течії у вирах – до 4 м/с.

Безмежне природне багатство цього українського прикордоння, мабуть, переважало над небезпекою проживання тут, бо вже в ХУ ст. дехто з густіше населених земель на північному заході йшов на ризик і спускався вниз Дніпром та його притоками у пошуках риби, диких турів, коней та яєць диких птахів. Спершу ці вилазки в пошуках їжі затягувалися лише на кілька тижнів; невдовзі, однак люди приходили на ціле літо – цього цілком вистачало аби засяти і зібрати врожай з родючого грунту. Першими шукачами багатств були дрібні шляхтичі та міщани – верстви, чий статус у польсько-литовському суспільстві постійно знижувався через могутніх землевласників-магнатів. Розповіді про природні багатства степів швидко ширилися, і незабаром до шляхти та міщан приєдналися селяни, яких стало найбільше, і деякі з них прибували з далекого заходу – Поділля та Галичини. Землевласники на півночі не пропустили можливості збагатитися і почали висувати претензії на частину тих продуктів, які їхні селяни везли додому з українських диких степів. Не дивно, що більш відважні вирішували зовсім не повертатися на зиму, а збудувати домівки на цій безлюдній землі.

На думку Н.Яковенко, слово «козак» уперше зафіксовано в латино-персько-татарському тексті кінця ХІІІ ст. Словом «козак» позначали сторожа, вартового. У пізніших першоджерелах слово «козак» означало швидше розбійників, вигнанців, авантюристів. Історик Володимир Литвин вважає, що термін «козак» має тюркське походження, а вперше його появу фіксує Початкова монгольська хроніка під 1240 р. Наприкінці наступного сторіччя термін згадується в латино-персидсько-кипчацькому рукописі – «Кодексі Куманікус» та в додатку до грецького збірника житій святих – «Синаксарі». 1492 роком датується перша згадка про дії козаків-християн, котрі в гирлі Дунаю, під фортецею Тягинь, напали на турецьке судно, а наступним роком – датується ще одна згадка про те, що черкаський староста князь Богдан Глинський на чолі загону козаків здійснив штурм татарської фортеці Очаків. Після цього повідомлення про присутність козаків-християн на порубіжжі із мусульманським світом стають регулярними. Звичне вживання слова «козак» нарівно і татарськими і руськими адміністраціями свідчить про те, що в порубіжному ареалі кінця ХУ ст. воно було цілком звичним.

Головними причинами виникнення козацтва слід вважати: посилення соціального та релігійного гноблення, закріпачення селянства – селяни та міщани власне втікали від феодальних повинностей та державних податків; наявність в суспільстві окремих прошарків вільних людей, що займали проміжне становище між незаможною шляхтою та селянством; постійна військова небезпека з боку Кримського ханства та кочових татарських орд.

Додамо, що козацтво поповнювалося вихідцями із різних верств населення: селян, міщан, шляхти. Козаки користувалися господарськими угіддями, займалися промислами, брали участь у самоуправлінні. Для оборони від турецько-татарської агресії козаки об’єднувалися у військові загони, нерідко й самі завдавали ударів татарам і туркам.

Упродовж перших десятиліть ХУІ ст. відбувалося стрімке чисельне зростання кількості козакуючих. Однак варто зауважити, в цей час термін «козак» позначав не стільки соціальний стан, скільки спосіб життя та рід занять. Історичні джерела, зокрема, фіксують активну участь у козакуванні шляхетської молоді та представників місцевої адміністрації, наприклад, південноукраїнських старост Дашкевича, Лянцкоронського, Претвича, Корецького та ін.

Із середини ХУІ ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва, а саме: перенесення вироблених ним оригінальних форм господарювання, способу життя та світосприйняття – незалежного та вільнодумного на українські внутрішні землі, ті, що були вже обжиті раніше, – в городи або на волость. Процес перенесення козацьких звичаїв і традицій до давніх українських центрів протікає досить швидко і органічно. Пере мішуючись з опозиційно налаштованим міщанством, козаки організовують їх за своїми порядками та долучаються до боротьби останніх з ненавистними їм урядниками.

Вкрай важливим було й те, що цей процес збігається в часі з процесами консолідації панівної верстви Великого князівства Литовського, ревізією прав на шляхетство та ліквідацією владою різноманітних проміжних ступенів напіврицарського люду. Підставою для визнання нобілітету (привілейованої частини суспільства) відтепер стає не виконання військових обов’язків, а наявність документально підтвердженого землеволодіння. Зважаючи, що переважна більшість бояр володіла землею за звичаєм, для неї перекривається доступ у шляхетський стан. Ще більш динамічно подібні процеси розгортаються після укладення Люблінської унії 1569 р., адже в польській правовій системі взагалі не було місця для боярського стану.

За результатами своєрідного тогочасного першоджерела – люстрацій (описів державних маєтностей з метою визначення їхньої прибутковості) лише незначна частина бояр була визнана шляхтою. Переважна ж більшість, не потрапивши до шляхетського стану, була змушена шукати собі нового місця в соціальній ієрархії. І найбільш поширеним варіантом стає долучення боярства та військових слуг до козацтва. Ця обставина була дуже важливою, бо замість споконвічної достатньо аморфної прикордонної спільноти під впливом боярства утверджувалася сильна, соціально визначена верства. Верства, яка так чи інакше виконувала військові функції, захищаючи південні кордони держави від іноземних нападів, і яка вимагала узаконення свого рицарського статусу, звільнення від влади місцевої адміністрації та виплати утримання за свої військові послуги.

Зауважимо, що перша згадка про обговорення на засіданні державної ради Великого князівства питання про прийняття загону козаків для несення прикордонної служби відноситься ще до 1524 р. Тоді було ухвалено виділити з державної казни на ці потреби кілька сотень кіп грошей. Успішна реалізація подібних планів стала можливою лише в ході Лівонської війни 1558-1583 рр. У 1568 р. на Запоріжжя було передано грамоту Сигізмунда ІІ Августа, що містила пропозицію про перехід козаків до нього на військову службу, як для участі в походах, так і забезпечення спокою в межах держави. Врешті грамотою у червні 1572 році польський король Сигізмунд ІІ Август підтвердив наказ коронного гетьмана Єжи Язловецького про набір 300 козаків на державну службу. Це фактично означало про початок правового закріплення за козацтвом прав окремішнього соціального стану. Наступний крок було зроблено вже в роки правління Стефана Баторія. Зокрема у вересні 1578 р. у Львові відбулася зустріч козацьких посланців з королем, у ході якої було досягнуто домовленості про набір 500 козаків на королівську службу. Досягнуті домовленості були скріплені універсалом Стефана Баторія – «Постановою про низовців» від 16 вересня 1578 р. У відповідності з нею козаки-реєстровці мали одержати від короля прапор, що демонстрував їх незалежність від коронного війська; резиденцією проголошувалося містечко Трахтемирів, де в старовинному Зарубському монастирі розташовувався їхній шпиталь та зберігалися пожалувані королем клейноди – корогва, військова печатка, булава, бунчук; день св. Миколая визначався днем виплати козакам королівської платні. Утім, набір півтисячі козаків на королівську службу не міг вирішити проблеми суттєвого поповнення армії Речі Посполитої, а тому фактично права реєстровців поширювалися й на тих козаків, які не потрапили до списку. Зокрема, вже в роки Лівонської війни, крім 500 козаків-реєстровців, у боях брали участь ще близько 4 тисяч осіб.

Дуже важливу роль у наступному організаційному становленні та згуртуванні козацтва відігравав факт виникнення організаційного ядра – Запорозької Січі. У 1552-1556 рр. канівський і черкаський староста Дмитро Байда Вишневецький об’єднав козаків, створив за порогами Дніпра на о. Мала Хортиця козацький центр – Запорозьку Січ. Недаремно ж М.Грушевський називав його «духовним батьком огнища нової української республіки». Згодом Січ неодноразово змінювала місце свого розташування, але назва “Запорізька Січ” поширилася на все об’єднане навколо Січі козацтво. Ця Запорізька Січ стала зародком нової української державності. Найголовніше, що Запорізька Січ як своєрідне державне утворення, соціальна організація мала яскраво виражений демократичний характер. Це пояснюється передусім тим, що Запорізьку січ створив сам народ. Наприклад Верховна Рада на Січі належала козацькій раді, котра своєю чергою обирала старшину (гетьмана, писаря, обозного і т.д.). Запорізька Січ мала свій військовий та територіальний устрій. Січові козаки складали військо-кіш, що своєю чергою поділявся на курені, а територія, яку контролювала Січ, поділялася на паланки на чолі з полковниками. До того ж на Січі побутувало звичаєве козацьке право, якого козаки свято дотримувалися. Можемо підсумувати, що наприкінці ХУІ – на поч. ХУІІ ст. Січ стала центром визвольного руху українського народу.

Безсумнівно, що посилення Польщею соціального, національного та релігійного гноблення, зміцнення українських сил призвело до активізації в Україні соціального і національного руху. Головними силами цього руху стало селянство та козацтво. Так, наприкінці ХУІ ст. дуже широкого розмаху набули два козацько-селянських повстання. Упродовж 1591-1593 рр. тривало повстання під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського, яке охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь, а також повстання 1594-1596 рр. під проводом Северина Наливайка, що по суті охопило вже всю територію України. Повстання тривали й надалі, зокрема впродовж 1630-х рр., під проводом Тараса Федоровича, Івана Сулими, Якова Острянина. По суті взаємини козаків з Польщею після цього значно напружилися.

Багато зусиль для унормування взаємин між Польщею і козацтвом доклав Петро Конашевич-Сагайдачний. Він проводив доволі компромісну політику щодо Польщі, був реформатором. Сагайдачний здійснив реформу козацького війська, вперше перетворивши його як регулярне військо із суворою дисципліною. Однак найбільшою заслугою цієї людини було те, що він навернув козаків до підтримки української культури, православної церкви, об’єднав військову силу козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України, багато зробив для консолідації українського суспільства. За сприяння Сагайдачного було відроджено православну церкву в Україні. Безумовно, що союз козаків з духовенством був на користь національним інтересам. Щоправда потугам Сагайдачного не судилося збутися – Польща невдовзі вжила жорстких заходів проти козаків. Так, у 1638 р. польський сейм схвалив “Ординацію Запорозького реєстрового війська”, спрямовану на ліквідацію привілеїв козацтва.

Повстання кінця ХУІ – першої третини ХУІІ ст. сприяли зростанню національної свідомості українців, накопиченню ними досвіду для майбутніх визвольних виступів. Козацтво поступово ставало провідною суспільною силою в боротьбі за національне визволення України. Діяльність козацтва торкалася усіх сфер життя українського суспільства: боронили українські землі, освоювали південні степи, підтримували українську культуру, церкву. Саме козаки, як вже зазначалося вище, створили Запорізьку Січ, яка стала важливим етапом у формуванні української державності, її витоком.

1). Означте передумови, причини, історичне середовище формування козацтва.

2). Роз’ясніть тезу: «Із середини ХУІ ст. розпочинається принципово новий етап розвитку українського козацтва».

3). Розкрийте обставини появи в польському суспільстві ранньомодерної доби реєстрового козацтва.

4). За допомогою фактичного матеріалу доведіть, що в організаційному становленні та згуртуванні козацтва велику роль відіграло виникнення Запорозької Січі.

5). З’ясуйте «фактор Петра Сагайдачного» у взаєминах козацтва з польською державою на зламі ХУІ і ХУІІ ст.

5). Важливим рубежем у ході формування козацтва стало виникнення та утвердження в силі Кримського ханату. Саме постійне зростання загрози з боку небезпечного сусіди стимулювало процеси консолідації козацтва. Так, у середині ХУ ст., після розпаду Золотої Орди, на теренах Кримського півострова, у пониззі Дніпра, на Приазов’ї та Прикубанських землях утворилася держава під назвою Кримське ханство, столицею якої стало місто Бахчисарай. На чолі цієї держави стояла войовнича династія Гіреїв. 1478 р. хан Менглі-Гірей визнав себе васалом турецького султана. Державною релігією Кримського ханства став іслам, а мусульманське духовенство відіграло важливу роль в управлінні державою. Саме Кримський ханат найбезпосередніше впливав на українські землі. Задовго до остаточного розпаду Золотої орди на початку ХУІ ст., Кримський ханат розвинувся у самостійний політичний організм.

Кримська економіка базувалася головним чином на работоргівлі. Згідно із законами Мухамеда, невільництво засуджувалося, але наступники пророка зробили один важливий виняток: відповідно до ісламської правової теорії, захоплених під час війни полонених можна було перетворювати на рабів. Османська імперія з її військом та гаремами завжди потребувала рабів, і незабаром нова держава-васал у Криму стала основним постачальником цього товару. Звісно, що татари як і їх українські поселенці на півночі степів, почали осідати і займатися сільським господарством. Але з появою османських економічних потреб татари побачили в українському степу джерело більших прибутків ніж ті, які давало сільське господарство. З іншого боку, наскоки на українські землі були для татар економічною необхідністю, оскільки відносно примітивні і сільське і скотарське господарства не в змозі були задовольнити всі їхні потреби.

Перші вторгнення зафіксовані у джерелах 1468 та 1474 рр. – відтоді аж до кінця ХУІІ ст. татари майже щорічно нападали на українські землеробські поселення на півночі, захоплюючи ясир, який можна було потім продати в рабство. Напади татар спустошували Поділля, Волинь, Холмщину, Галичину та Київщину. 1482 р. Менглі-Гірей організував великий похід в Україну, під час якого захопив і пограбував Київ. Узагалі впродовж 1450-1556 рр. орди кримських татар учинили понад 80 грабіжницьких нападів на українські землі. Як правило після татарських погромів міста надовго втрачали колишнє політичне й економічне значення.

Тож кримські татари були останніми в довгому ряду кочових цивілізацій (скіфи, сармати, хозари, Золота орда), які панували в південних степах України і продовжували традицію симбіотичних економічних взаємин між прибережними містами та степом. Оскільки захоплення рабів було найважливішим джерелом розвитку кримської економіки, то більшість місцевостей на південь від Брацлавського та Київського воєводств між Південним Бугом та Дніпром і поза ними стала рідкозаселеною або цілком безлюдною «нічиєю» землею, знаною як Дике Поле. Як вважає історик Павло Роберт Магочий, ці землі по суті стали Україною в її первісному значенні: пограниччям або кордоном, але не в сенсі краю цивілізації, як це часто вважається, а, радше, як буферна зона між Польсько-Литовською державою на північному заході, Московією на північному сході та Кримським ханатом і Османською імперією на півдні.

1). Визначте, у чому полягав фактор Кримського ханату для української історії.

6). Безумовно, важливим фактором, що впливав на історію українських земель є фактор Росії. Зауважимо, що процес об’єднання російських земель в єдину централізовану державу розпочався ще в ХІУ ст. Поступово спалахували феодальні усобиці, а відтак великокнязівська влада наймогутніших досі владимирських князів значно послабшала. На периферії Північно-Східної Русі формувалися нові князівства, передусім Московське і Тверське. Основною причиною успіху зовнішньополітичних дій московських великих князів стало відновлення рівня розвитку господарства, що побутував до монголо-татарського іга. Вагомим стимулом до створення єдиної держави стало також прагнення звільнитися від ярма Золотої Орди. Традиційно виділяють три об’єднувальних етапи: 1). Кінець ХІІІ – 80-ті рр. ХІУ ст.; 2). 80-ті рр. ХІУ ст. – 1462 р.; 3). 1462 – 1533 рр.

В умовах першого етапу об’єднання наприкінці ХІІІ – 80-х рр. ХІУ ст. у Північно-Східній Русі розгорнулася боротьба за велике владимирське княжіння між Рязанським, Суздальсько-Нижньогородським, Тверським і Московським князівствами. У ході цієї боротьби мало вирішатись питання про те, яке князівство стане політичним центром об’єднання російських земель. Наприкінці ХІІІ ст. значними перевагами в господарському розвитку, а отже, і реальними можливостями стати таким центром володіло Тверське князівство, однак поступово у нього з’явився суперник у вигляді Московського князівства.

Особливу роль у посиленні влади московських князів відіграло правління Івана Калити (1325-1340 рр.). Він, зокрема, зумів установити союз московської великокнязівської влади з Церквою. Переселення двох митрополитів Київських: українця Кирила і грека Максима спочатку до Владимира-на-Клязьмі, а потім митрополита Київського – українця Петра до Москви відіграло велику роль в утворенні єдиної держави. Іван Калита заклав основи такої політики в боротьбі зі своїми противниками, що робила московських князів провідниками жорсткого, деспотичного варіанта централізації.

Зі зміцненням становища Московського князівства як «збирача» російських земель, змінювалася його політика щодо Золотої Орди. З 1374 р. московський князь Дмитро Іванович здобув перемогу в битві з ординцями на Куликовому полі. Історичне значення цієї перемоги було великим. Вона хоч і не визволила від ординського володарювання, але зміцнила авторитет Москви як центру об’єднання розрізнених російських князівств. З іншого боку, поразка, якої зазнали основні сили Золотої Орди, прискорила її розпад.

Другий етап об’єднання російських земель – 80-ті рр. ХІУ ст. – 1462 р. характеризується подальшим територіальним розширенням Московського князівства. Дмитро Іванович, що отримав після перемоги на Куликовому полі прізвисько Донськой, приєднавши ряд територій, вживав заходів для посилення влади великого князя. Він, зокрема, ліквідував залишки місцевого самоврядування, підпорядкував міста великокнязівській владі, визначив розміри данини з князівств для сплати Орді, встановив новий територіальний принцип формування ополчень тощо.

Третій етап об’єднання російських земель навколо Москви, їхнє звільнення від ординського володарювання й одночасно формування державного апарату великокнязівської влади та оформлення Московської держави припадає на 1462-1533 рр. Цей період охоплює правління великих московських князів Івана ІІІ (1462-1505) і Василя ІІІ (1505-1533). У ХУІ ст. тривав процес розширення території Московської держави. 1510 р. було ліквідовано самостійність Пскова, а 1514 р., після чергової війни з Литвою, до Москви відійшов Смоленськ. Нарешті, 1521 р. припинило своє існування Рязанське князівство. Таким чином, територія країни збільшилася на стільки, що вона перетворилася на найбільшу державу Європи. З кінця ХУ ст. «Московія», як раніше її називали іноземці, почала іменуватися Росією.

За царя Івана ІІІ (Івана Грозного) (1533-1584) тривала завойовницька політика Москви. Було, зокрема, приєднано Казанське та Астраханське ханства, Росія втрутилася у Лівонську війну, що тривала впродовж 1558-1583 рр. Іван Грозний прагнув будь-що отримати вихід до морського узбережжя, приєднати прибалтійські землі, щоб роздати їх служилому стану. Утім, Лівонська війна закінчилася для Росії поразкою. Більше того, розорення часів опричнини, голод і епідемії другої половини ХУІ ст. спричинили виключно тяжке становище держави. Суспільно-політична обстановка в Росії ще більше ускладнилася упродовж першої половини ХУІІ ст. – добу польсько-шведських інтервенцій в країну, гострої боротьби за царський престол. Ситуацію вдалося унормувати першому з правління династії Романових – Михайлові Романову. Так, до середини ХУІІ ст. вдалося подолати господарську розруху: відновилося землеробство, розвивалися промисли і ремесла, зростали міста як центри промислово-торговельного життя країни, виникли перші мануфактури в чорній металургії, зростали обсяги зовнішньої торгівлі тощо. Посилити самодержавну владу намагався також цар Олексій Михайлович (1645-1676). Саме за його правління, у 1653 р., Земський собор ухвалив рішення прийняти Україну «під високу руку царя» й оголосити невдовзі війну Польщі.

1). Визначте, у чому полягав фактор Московії для української історії.

7). Однією з головних передумов визрівання в Україні Національної революції, що вибухнула з початком 1648 р. стали стрімкі процеси розвитку козацтва, яке впродовж другої половини ХУІ – початку ХУІІ ст. зазнало разючих внутрішніх змін і набуло принципово нового сприйняття себе із зовні. Насамперед козацтво неймовірно зросло кількісно. Крім того, воно усвідомило себе виразником національно-релігійних інтересів українського народу, як влучно зазначив В.Литвин, козацтво зуміло здійснити внутрішнє переродження зі стану «в собі» та «для себе» у стан, який претендує на політичне лідерство, на роль репрезентанта волі свого народу. Важливість такої метаморфози значно підсилювалася тією обставиною, що українська шляхта в цей час поволі втрачає позиції виразника інтересів свого народу внаслідок інтенсивних процесів покатоличення та масового засвоєння українським нобілітетом надбань польської культури.

Відсутність релігійної толерантності в Речі Посполитій, особливо в роки королювання Сигізмунда ІІІ, змусило козацтво активно втручатися в процеси міжконфесійної боротьби, надавши їй більш жорстких форм, аніж ті, що існували в межах не достатньо ефективної шляхетської сеймової боротьби. Чисельне зростання козацтва та зміцнення його економічної спроможності, в тому числі й унаслідок розвитку хутірського господарства, неминуче провокувало загострення конфлікту соціально-економічного характеру. Адже розширення козацького землеволодіння відбувається в умовах інтенсивного зростання фільваркового господарства магнатів і заможної шляхти. Становлення фільваркової системи об’єктивно породжує посилення позаекономічної експлуатації селянства, збільшення кількості панщини, поширення кріпосницьких порядків на ті регіони пристепової України, де до цього часу вони не набули поширення. І якщо на західноукраїнських землях чи на Волині становлення фільваркового господарства грунтується на давніх традиціях шляхетського землеволодіння, то зовсім інший вимір набувають ці процеси на Подніпров’ї. Крім того, що тамтешнє селянство не було призвичаєне до кріпосницької залежності, воно також мало перед собою приклад існування вільного козацького господарства. Вкрай важливою передумовою бурхливого поширення революційних процесів саме в цьому регіоні виступав і особливий склад душі, ментальних уявлень і орієнтирів, які сформувалися в жителів прикордонних свобод і містечок. Адже вище наголошувалося на тому, що фактор постійної загрози з боку войовничих південних сусідів виробив у тамтешнього люду звичку в разі потреби зі зброєю в руках боронити свою волю та волю своїх близьких. Насування загрози для вільного життя не з півдня, а із заходу не міняло суті ставлення цієї частини українського населення, яка виробила в собі звичку відповідати на застосування сили також силою спротиву.

Варто звернути увагу й на той факт, що непомірне розростання фільваркового господарства магнатів і заможної шляхти виступало серйозним гальмом у розвитку вільнонайманого цехового ремесла та зародженні мануфактурного виробництва. На відміну від країн Західної Європи, де швидкими темпами проходили процеси модернізації, інтенсивно протікали процеси формування міської буржуазії, землі, що входили до складу Корони Польської залишалися острівцем фільварково-панщинного типу господарювання, яке гальмувало поступальний рух уперед.

Приводом для актуалізації кризової ситуації стала поява а оточенні короля Владислава ІУ планів щодо організації широкомасштабного хрестового походу проти османів, в яких неабияка роль відводилася українському козацтву. У квітні 1644 р. у Варшаві відбулася таємна зустріч короля з козацькою реєстровою старшиною серед якої був і Богдан Хмельницький. У ході розмови обговорювалися плани організації масштабної виправи козаків на Чорне море проти турецьких військ. Користуючись сприятливою нагодою, старшина домоглася від короля обіцянки стосовно відновлення старих козацьких вольностей, збільшення реєстру до 12 тисяч осіб та надання козацькому регіону особливого статусу. Оскільки проти планів короля існувала серйозна опозиція, було вирішено приготування до майбутньої війни проводити у глибокій конспірації.

Коли підготовка до морської виправи козаків була вже в розпалі, восени 1646 р. під тиском сейму король Владислав зрікається своїх планів щодо війни з Османською Портою і до козаків надходить наказ згорнути будь-які подальші приготування. Але для Б.Хмельницького та його однодумців продовження військових приготувань забезпечувало можливості згуртування козацтва, значного поліпшення його матеріального становища під час масштабного походу на турецькі землі, а також консолідації козацьких сил на тлі небаченого досі наступу польських й українських магнатів на землі, які козацтво вважало споконвічно своїми.

Зазначимо також, що для Б.Хмельницького настрої суспільного невдоволення були особливо зрозумілими й близькими, адже саме в цей час він утягується в особистий конфлікт із чигиринським підстаростою Даніелем Чаплинським, за спиною якого стояв могутній патрон – коронний хорунжий Олександр Конєцпольський. Намагаючись відібрати в Б.Хмельницького хутір, в 1646 р. Чаплинський здійснює наїзд на господарство свого опонента, робить спробу його фізичного знищення. Й оскільки випадок з його цькуванням польським адміністратором не був поодиноким, козацький сотник дуже швидко знаходить однодумців.

На початку визвольної боротьби діяльність Б.Хмельницького і його сподвижників була спрямована на вирішення двох основних завдань: формування власних збройних сил і залучення на свій бік реєстрових козаків та залучення до боротьби широких верств українського суспільства. Б.Хмельницький звернувся з універсалами до населення, закликаючи до спільної боротьби проти Польщі. Повстанський рух дуже швидко набуває всенародного характеру і охоплює всю Україну. Укладення військово-політичного союзу з Кримським ханством, у березні 1648 р., сприяло позитивному розв’язанню вищеназваних завдань та стало запорукою успішного визвольного походу війська Б.Хмельницького у 1648 р. Унаслідок цього походу (переможні бої під Жовтими водами, Корсунем, Пилявцями) Річ Посполита стояла на межі воєнної катастрофи, виникла можливість об’єднання українських земель у межах етнічної території.

У грудні 1648 р. Б.Хмельницький на чолі переможеного війська урочисто в’їхав до Києва. Усе місто разом з київським митрополитом Сильвестром Косовим вітало гетьмана як «українського Мойсея», визволителя від «лядської неволі», Богом даним поводирем. Михайло Грушевський зазначав, що спілкування у Києві з вищими представниками православного духовенства вплинуло на еволюцію політичних поглядів Б.Хмельницького, який усвідомив, що є потреба відстоювати інтереси усього українського народу, за визволення і незалежність всієї України.

У лютому 1649 р. під час переговорів з королівським посольством у Переяславі гетьман вперше висунув ідею створення української суверенної держави: зокрема він обгрунтував право українців на власну державу в етнічних межах їх проживання; проголосив незалежність, утвореної в ході визвольної боротьби Української держави; сформулював положення про соборність Української держави і представив ї як спадкоємницю Київської Русі. Польський уряд, своєю чергою, не сприйняв ідеї української державності і сподівався ціною окремих поступок поставити Україну в свою залежність. Єдине, про що домовилися обидві сторони на переговорах, так це про перемир’я і встановлення демаркаційної лінії між українськими і польськими військами по р. Горинь.

На українських землях, що опинилися у сфері впливу Б.Хмельницького (Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства, східні райони Волинського і Подільського воєводств) продовжувався процес формування української держави. Західноукраїнський регіон опинився поза межами цього процесу.

Засади внутрішньої організації козацької держави формувалися впродовж війни, тож не дивно, що ці засади можна порівняти з військовою диктатурою. Гетьман здійснював владу від імені війська. По суті про це свідчить навіть назва держави – «Військо Запорозьке». Гетьмана обирали козаки, але як провідник держави він очолював усі стани. Мешканці держави, що не виконували збройної служби (шляхта, міщани) залишалися «при давніх правах і вольностях», тобто зберігали традиційне самоврядування і свої майнові прерогативи. Щоправда, коли вірити московським присяжним спискам 1654 р., шляхти на козацькій території залишилося близько 300 родин, тож вона рано чи пізно мала змішатися з міською верхівкою або влитися до козацької старшини, що згодом і сталося. А між міщанами та козаками межа взагалі була дуже рухома: за підрахунками І.Крип’якевича, в ході війни покозачилося від 50 до 80 % міського населення. Після повстання 1648 р. козацтво користувалося широкими привілеями. Військова служба надавала козакам право землеволодіння й звільняла їх від податків. Їм дозволялося мати самоврядування, вести торгівлю, а також виробляти горілку – привілей, що раніше належав тільки шляхті. Відтак, якщо за величиною маєтків більшість козаків мало чим відрізнялася від селян, то прав у них було майже стільки, скільки у польської шляхти. Єдине, що їм заборонялося – це змушувати селян відбувати панщину – право, що зберігалося виключно за шляхтою. Але попри всі ці вольності, з кінця ХУІІ ст. буде спостерігатися постійне погіршення становища рядового козацтва.

Держава за життя Б.Хмельницького охоплювала територію площею 200 тис. кв. км. з населенням понад 3 млн. осіб. Адміністративний поділ дублював структуру війська: територіальні одиниці відповідали ієрархії бойових підрозділів, забезпечуючи максимально швидку мобілізацію військовозобов’язаного населення, тобто козацтва. Цю систему не слід вважати цілковитим козацьким новотвором, бо територіальні поділи багатьох європейських держав зважали на потреби оперативної мобілізації збройного люду. Найнижчим військовим підрозділом козацької армії був курінь до якого входило від 10 до 40 вояків певного хутора, села чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала козацький загін на війну у селах керував виборний війт. Курені об’єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, на чолі із сотником, якого призначав полковник і який разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) резидував у сотенному містечку. Цивільними справами відав городовий отаман у співробітництві з органами міщанського самоврядування. Сотня нараховувала 200-300 вояків. Сотні були об’єднані у полки й територіально підпорядковані конкретному полковому місту, де перебувала резиденція полковника, (якого своєю чергою призначав гетьман) і полкової старшини: осавула, обозного, судді, писаря, хорунжого. Кількість полків була неоднаковою – за Зборівським договором 1649 р. їх нараховувалося наприклад 16. Полк міг нараховувати від 11 до 22 сотень. Чисельність козаків також коливалася від кількох тисяч до півтора десятка осіб. Як і в сотенному містечку, у полковому місті цивільними справами козацтва відав городовий отаман, а міщанськими – органи самоврядування. Обов’язки командирів свого полку як бойової одиниці полковники поєднували з функціями голів адміністрацій полкової територіальної округи, де їм було надано широкі судові, карні та фінансові повноваження. Автономною одиницею лишалася Запорізька Січ, яка не входила жодного з полків, була підпорядкована безпосередньо гетьманському правлінню й обирала собі кошового отамана, на відміну від призначуваних гетьманом полковників.

Верхівку владних структур складала генеральна старшина, котру називали ще іноді військовою: наказний гетьман, обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий і бунчужний. Обов’язки писаря можна прирівняти до обов’язків міністра закордонних справ або державного секретаря. Генеральний обозний керував збройним постачання армії і суто військовими питаннями. Він мав власний штат з осавулів, хорунжих, економів, гарматних писарів тощо. Генеральні судді завідували гетьманським судом. Уряди генерального осавула, генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали чітко окреслених функцій, зводячись до виконання безпосередніх доручень гетьмана. Невдовзі з’являється також гетьманський підскарбій, котрий відав прибутками і видатками військової скарбниці. Однак офіційно за часів Б.Хмельницького підскарбія ще не було і всю фінансову систему справу контролював гетьман особисто. Джерелами грошових надходжень були прикордонне торгове мито з привозних і вивізних товарів, натуральна данина на військо, поземельний чинш і податки на шинування (продаж пива, меду, горілки), користування млинами, оренду і облаштування рудень, продаж тютюну тощо. Власної грошової монети у державі Б.Хмельницького не було, в грошовому обізі ходили польські, австрійські, російські турецькі та венеціанські золоті та срібні монети. В той час переміщення грошових мас не обмежувалося.

Сукупність генеральної старшини при гетьмані складала малу старшинську раду, а за участі полковників творила велику раду. Щоправда за Б.Хмельницького старшина не була єдиною, довкола гетьмана зійшлося три угрупування лідерів, які більш-менш відлагоджено діяли лише під час життя Б.Хмельницького. Смерть гетьмана поклала край цій ефемерній єдності, виштовхнувши назовні доти затамовані суперечності. Першою групою була реєстрова старшина Війська Запорозького, об’єднана почуттям військової солідарності незалежно від того з козацького чи з шляхетського кореня походила. З цього середовища походив і сам Б.Хмельницький. Другу групу старшини витворили шляхтичі, які до війни персонально з козацьким світом пов’язані не були. Більшість із них перейшла на бік повстанців відразу після перших перемог, керуючись почуттям «руської» солідарності, яке в переломну хвилину виявилося сильнішим за лояльність до Речі Посполитої. Нерідко політичний вибір полегшували побутові взаємини добросусідства, кумівства, свояцтва, родинного приятелювання з козацькою реєстровою старшиною. З цієї когорти вийшов наприклад кум Б.Хмельницького Станіслав Кричевський та майбутній гетьман Іван Виговський. Третю групу старшини, яку винесла на вершину влади війна були вихідці з козацької черні, міщан, а інколи навіть із селян. Це крило не було цілісним як два попередні.

Усі три групи старшинської верхівки мали досить розбіжні уявлення по мету війни. Перша течія – відчуття особистої антипатії до поляків, для яких війна не була чимось новим. Кінцевим підсумком війни, в їхньому розумінні, попервах мала стати здобута шаблею автономія чи під польським королем, московським царем чи турецьким султаном, що цілком відповідало звичаям збройного найманства – служити тому, хто більше заплатить. В політичних орієнтаціях нової старшини з покозачених шляхтичів можна виділити два головні спарування і співвіднести їх з двома фазами війни: до і після смерті гетьмана. У першому випадку – майже беззастережна підтримка повстання проти поляків, а після смерті Б.Хмельницького, особливо коли стала очевидною сумнівність альянсу з Московським царством, настрої старшин-шляхтичів міняються. Московська небезпека, примножена анархією, підштовхувала їх до компромісу зі старим, звичним світом. Із-поміж лідерів третьої течії (вихідці зі селян, міщан, бідного козацтва) виокремимо, передусім, Максима Кривоноса.

Шляхту і міщан поступово було відлучено від політичного життя, віднині зосередженого в руках козацтва, а реально – старшини. Частково її виборність а також рухомість перегородок між соціальними групами населення, надавали козацькій державі стихійно-демократичного характеру. У державі утвердилася станова рівність – із розподілом функціональних обов’язків без виділення жодного зі станів у верству, упривілейовану законом на шкоду решті. Утім з часом цю гармонію буде порушено, козацька старшина розпочне закріпачувати посполитих і зазіхати на права міщан.

По суті держава, яку створив Б.Хмельницького зуміла проіснувати майже півтора століття, що засвідчує її життєздатність. Щоправда крок за кроком ця держава втрачала елементи своєї суверенності. У правній площині радикальних новацій не зазнали селяни: вони й надалі мали виконувати звичну повинність на користь своїх власників. Однак зараз селяни стали підданими Війська Запорозького – «посполитими» (простими людьми), що володіли землею, яку самі обробляли, за умови сплати податків до військової скарбниці.

Резиденцією гетьманського апарату а отже столицею держави Б.Хмельницького й кількох його наступників було місто Чигирин. На українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, магдебурзьке право. Щоправда з’явилося нове джерело права – гетьманські універсали, обов’язкові для всього населення України.

1). Прокоментуйте тезу В.Литвина – «на зламі ХУІІ – ХУІІІ ст.» козацтво зуміло здійснити внутрішнє переродження зі стану «в собі» та «для себе» у стан, який претендує на політичне лідерство, на роль репрезентанта волі свого народу.

2). Охарактеризуйте історичні передумови національної революції середини ХУІІ ст.

3). Розкрийте засади внутрішньої організації козацької держави.

4). Дайте характеристику трьом угрупуванням лідерів, які більш-менш відлагоджено діяли лише під час життя Б.Хмельницького за Б.Хмельницького старшина не була єдиною, довкола гетьмана зійшлося.

8). Корсунська Рада ще за життя Б.Хмельницького обрала на його заступника сина Юрія, визнавши тим самим спадковість гетьманату. Однак після смерті гетьмана (1657 р.) старшинські угрупування відійшли від принципу спадковості гетьманства і розгорнули боротьбу за владу. Зрештою, у жовтні 1657 р. старшинська рада обрала генерального писаря повноправним гетьманом. Отже, династичний принцип гетьманської влади поступився місцем республіканському.

І.Виговський одразу ж припустився серйозних політичних прорахунків, що спричинило різке загострення суспільно-політичної боротьби в Україні. По-перше, обрання його гетьманом відбулося спочатку не на Генеральній козацькій раді, а на старшинській, що викликало невдоволення простого козацтва. По-друге, шляхтич за походженням гетьман одразу ж взяв курс на підтримку інтересів старшини і шляхти, нехтуючи при цьому інтересами козаків, селян і міщан. Як наслідок – вибух опозиційного руху, котрий очолили полтавський полковник М. Пушкар і кошовий отаман запорожців Я. Барабаш. По-третє, помилковими для держави були спроби І.Виговського схилити Москву для боротьби з опозицією. До такого ж кроку вдалося і керівництво опозиції. Створювалися умови для втручання Москви у внутрішні справи України. При цьому російський уряд провокував загострення боротьби між сторонами, посилюючи свій вплив в Україні. По-четверте, для боротьби з опозицією І. Виговський скористався допомогою Кримського ханства. По суті вперше в історії України татари залучалися не для захисту від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з опозицією.

Утім, невдовзі у протистоянні з Росією І. Виговський взяв курс на зближення з Річчю Посполитою. У вересні 1658 р. між сторонами було укладено Гадяцький договір, за яким Чернігівське, Київське та Брацлавське воєводства утворювали Руське князівство на чолі з гетьманом і входили до складу Польщі на правах автономії. Мала визнаватися свобода релігійного віросповідання, зберігалися права і привілеї козаків, мали відбутися суттєві зрушення в освітній сфері. Хоча з іншого боку Руське князівство позбавлялося права на самостійні міжнародні відносини.

Як наслідок, російський уряд оголосив І. Виговського зрадником і навесні 1659 р. розгорнув наступ на Україну. І хоча у битві під Конотопом російська армія зазнала відчутної поразки, І. Виговський не зумів розвинути свого успіху, до того ж посилився антигетьманський рух. Невдовзі І. Виговський був змушений втекти до Польщі.

У вересні 1659 р. Військова козацька рада обрала гетьманом Ю.Хмельницького, а вже у жовтні 1659 р. у Переяславі між гетьманом і російським урядом були підписані договірні статті, що суттєво обмежували автономні права України: обмежувалися прерогативи гетьмана, український уряд позбавлявся права на зовнішню політику тощо.

Переяславські статті, укладені під тиском Москви і промосковської лівобережної старшини, викликали розчарування і обурення населення. Зрештою, восени 1660 р. Ю. Хмельницький пішов на укладення нової угоди з польським урядом. У жовтні сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі посполитої на автономних засадах, але без статті про утворення Руського князівства. Більшість козацтва і старшини Лівобережної України, де переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Усвідомлюючи свою політичну безпорадність, він невдовзі складає булаву. Своєю чергою, правобережне козацтво обрало гетьманом Павла Тетерю (1663-1665), що дотримувався пропольської орієнтації. На Лівобережжі перемогу отримав кошовий отаман Запорізької Січі Іван Брюховецький (1663-1668), який зробив ставку на російський уряд. Таким чином, українська держава розкололася на два державних утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з окремими урядами, які перебували в стані війни. Більше того, були створені умови для поділу України по Дніпру.

Невдовзі війни між Лівобережжям і Правобережжям за активної участі в них Польщі, Росії, Туреччини, і Криму набули затяжного, трагічного характеру, супроводжувалися все більшим втручанням польського і російського урядів у внутрішнє життя України. Зрештою, Росія і Польща вирішили досягти компромісу за рахунок поділу українських земель. 1667 р. вони уклали Андрусівське перемир’я, за яким Лівобережжя відходило до Росії, а Правобережжя – до Польщі. Запорізька Січ мала перебувати під владою обох держав.

Тим часом, боротьбу національно-патріотичних сил за об’єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко. Розуміючи, що Польща не надасть допомоги у реалізації його плану, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Чимало уваги гетьман вділяв також переговорам з Росією про протекцію царя за умови об’єднання етнічних земель України, однак переговори зазнали невдачі. Щоправда 1668 р. на Лівобережжі вибухнуло антимосковське повстання. П.Дорошенко, заручившись підтримкою значної частини населення Лівобережжя, усунув гетьмана Лівобережної України І. Брюховецького і об’єднав Україну. Того ж року Військова козацька Рада обрала його гетьманом об’єднаної України. Проте дуже несприятливою була геополітична ситуація, свою негативну роль відіграла і відсутність єдності в діях українських сил. До того ж, проти соборності України виступила Росія і Польща, котрі не бажали втрачати своєї присутності в Україні.

Утім, невдовзі П. Дорошенкові знову довелося вести боротьбу на два фронти. Гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний, на якого розраховував Дорошенко, не зумів повною мірою протистояти Росії. А його наступник – Іван Самойлович, що був обраний новим гетьманом Лівобережної України був ще більше лояльно настроєний до Росії. До того ж П. Дорошенку доводилося вести боротьбу за владу з різними претендентами на Правобережжі, зокрема ставлеником Польщі М. Ханенком і ставлеником кримського хана П.Суховієм. Зрештою під тиском складних зовнішніх і внутрішніх обставин, Дорошенко почав шукати опори у турецького султана. У 1672 р. він приєднався до Туреччини у її війні з Польщею. Успішні дії українських і турецьких військ змусили польського короля того ж року підписати Бучацький мирний договір. Згідно його положень, Поділля відходило до Туреччини, а українська держава утворювалася в межах Брацлавського і Київського воєводств. Однак турецький султан виявився не надійним союзником, відбувалося зокрема пограбування українського населення турецькими і татарськими військами. Сподівання Дорошенка на протекцію Туреччини не виправдалися.

Згодом Дорошенко навіть пішов на переговори з Росією, сподіваючись домогтися визнання нею прав і вольностей українців в замін на допомогу в боротьбі з політичними опонентами. Іншими словами, Дорошенко прагнув визнання Росією автономії України. Однак ні ця політична ініціатива ні спроба згодом заручитися підтримкою уже Польщі не увінчалася успіхом. Марно шукаючи протекції різних союзників, П. Дорошенко опинився в глухому куті.

Падіння гетьмана Дорошенка (1676 р.) ознаменувало кінець національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована державність на Правобережжі. Державність збереглася лише на Лівобережжі, яке на правах автономії входило до складу Росії. Україна і надалі залишалася роздробленою між Польщею і Росією. Поділля відійшло до Туреччини. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

1). Подумайте, чому в історичній науці період з 1657 р. по 1687 рр. прийнято вважати добою Руїни ? Відповідь обґрунтуйте.

2). Зробіть порівняльну характеристику діяльності гетьманів І.Виговського і Ю.Хмельницького.

3). Визначте причини поразки Української національно-визвольної війни 1657-1687 рр.

4). Означте діяльність гетьмана Петра Дорошенка.

9). Упродовж першої половини ХУІІІ ст. на території Гетьманщини менш як 1% населення володіли майже 50 % землі. Причому як і скрізь в Європі, багатства розподілялися нерівномірно. Кілька родин, особливо ті, з яких походили гетьмани, полковники та члени генеральної старшини завдяки своєму впливові та зв’язкам отримували величезні латифундії. Наприклад І.Мазепа володів майже 20 тис. маєтками, І.Скоропадський – майже 19 тис., а гетьман Д.Апостол – понад 9 тис. Проте маєтність середнього представника старшини була скромною і зазвичай являла собою один маєток із 30 селянами, тобто десь приблизно третину володінь середнього російського дворянина.

Шляхта визискувала і селян і козаків. Від перших вона вимагала все обтяжливіших оброків, у других – купувала землю або погрозами відбирала землю, намагаючись обкласти їх такими ж повинностями як і селян. Суспільний антагонізм між рядовим козацтвом і старшиною мав важливі політичні наслідки, бо давав можливість царському урядові нацьковувати одну верству українського суспільства на іншу.

У 1785 р. імператорський уряд зробив спробу включити українську знать до російського дворянства – було видано «Хартію дворянських вольностей». Чимало дрібних українських урядників і заможніших козаків претендували на статус дворянина чимало з них на підставі фальшивих документів. Утім чимало представників старшини унаслідок доброї освіти та адміністративному досвіду отримували посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя, Грузії. Так на кінець ХУІІІ ст. українці займали ряд найвищих посад в імперії. У 1770-1780-х рр. родини Безбородьків, Кочубеїв, Завадовських, Трощинських давали імперії канцлерів та міністрів. Ці факти значною мірою пояснюють, чому ліквідація зустрічала таких слабкий опір серед української знаті. Чимало козаків відмовлялося від барвистого козацького одягу і переходили на європейський стиль, почали розмовляти російською мовою.

З кінця ХУІІ ст. спостерігається постійне погіршення становище рядового козацтва. Так, скажімо козаки повинні були поєднувати подвійну роль – бути водночас і селянами і воїнами. Відбуваючи тривалу воєнну службу власним коштом, козаки часто залазили у борги, продавали свої наділи кредиторам з середовища старшини часом за низькими цінами, виконували повинності, працювали на будівництві каналів, укріплень тощо. Лише не багатьом козакам щастило добитися титулу старшини. Занепад козацтва скоротив його чисельність із 50 тис. у 1650 р. до 20 тис. у 1730 р. У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби реформ, поділивши козаків на дві категорії: заможніших боєздатних козаків, що називалися виборними. І на тих, котрі були надто бідними, щоб купити собі військове спорядження (підпомічників). У той час, коли виборні воювали, підпомічники мали забезпечити їх провізією, обробляти їхні грунти, служити гінцями тощо. Попри ці зміни, становище всього козацтва й далі погіршувалося. В 1764 р. у реєстрах фігурувало 175 тис. виборних і 198 тис. підпомічників. Але фактично боєздатними були лише 10 тис. виборних козаків. Поступово більшість бідніших козаків перетворилися на звичайних державних селян. Зникнення кордону, ліквідація Кримського ханства, економічні труднощі, відсталість у військовій справі призвели до того, що козаки як соціальний прошарок перестає існувати.

Зауважимо також, що, починаючи з Національної революції 1648-1676 рр. постійно погіршується становище селян. На середину ХУІІ ст. середня тривалість панщини тривала три а подекуди чотирьох днів на тиждень. Крім того у період війни селяни мали постачати російське військо провізією, постоєм, утримувати шляхи, зводити мости і виконувати інші роботи. Закон 1727 р. передбачав, що лишаючи своїх феодалів, селяни втрачали право на майно, яке належало їм на старому місці. Втративши законне право кидати пана, багато селян Гетьманщини вдавалися до втеч. Улюбленим місцем притулку для тисяч утікачів, були землі запорожців, що давало Катерині ІІ додаткову підставу для знищення Січі. У 1783 р. Катерина ІІ зробила останній у цій справі крок, заборонивши лівобережним селянам за будь-яких обставин залишати своїх феодалів. Тож через 130 років після свого визволення, у 1648 р., лівобережний селянин знову став кріпаком.

Відкритої дискримінації в аграрно орієнтованій Гетьманщині зазнавали і міщани. Навіть у межах міста органи місцевого самоврядування та судочинства не мали відповідної своєму статусу влади. Іноді старшина просто ліквідовувала автономність невеликих міст і переводила їхніх жителів під свою безпосередню підлеглість. У результаті кількість міст у Гетьманщині зменшилася з 200 у 1723 р. до 122 через 60 років. До того ж міщани перебували в економічно невигідному становищі. Звільнені від податків козаки могли продавати в містах свій крам, не сплачуючи місцевого мита. Разом з тим, міщани, аби забезпечити грішми скарбницю міста, були змушені сплачувати податок за продукти, якими вони торгували у своєму місті. Тому нерідко вони мали менше крамниць аніж козаки і російські солдати, а іноді навіть ченці. За таких обставин, у містах проживало від 3 до 5 тис. люду. Хоча були і винятки, наприклад Київ, що у 1723 р. досягнув 43 тис. чол. мешканців, або міста, що були розташовані поблизу російських торгових центрів (Стародуб, Ніжин). Як, скажімо, у господарському плані виглядав Ніжин? У 1786 р. в Ніжині налічувалося біля 400 крамниць, шість кав’ярень, 29 кузень, 73 шинки, 124 корчми, вісім цегелень, дві цукроварні, 15 вітряків.

У другій половині ХУІІІ ст. поширилася колонізація причорноморських степів. Хоча насправді розпочалася вона ще до зруйнування Запорізької Січі та завоювання Кримського ханства. Посилення феодального гніту в Гетьманщині та на підлеглому Польщі Правобережжі штовхало тисячі селян до втечі на запорозькі землі, завдяки чому населення зросло від якихось 11 тис. осіб чоловічої статі в 1740 р. до понад 100 тис. у 1775 р. Крім того, царський уряд заохочував до колонізації чужоземців. У 1752 р. попри протести запорожців західна частина козацьких земель була надана кільком тисячам православних сербів. До того ж, за царювання Катерини ІІ земельні наділи отримували на Півдні також німецькі поселенці. Водночас, тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Опір запорожців цим зазіханням лише прискорив зруйнування Січі.

У 1780-х рр. після переселення запорожців і завоювання Кримського ханства почалася велика колонізація Півдня. Аби заохотити до нових земель дворян, імператорський уряд пропонував їм привабливі умови. Дворяни (переважно російські офіцери, цивільні службовці) отримували в дар наділи по 40 тис. акрів за умови заселення кожного з них 25 селянськими господарствами. Однак, бракувало селян. Щоб привабити селян, дворяни робили їм поступки. Так, для отримання наділу в 160 акрів новоприбульці повинні були відробляти лише два дні панщини замість чотирьох-п’яти. Зауважимо, що у 1780 р. велику частину селян становили українці з Правобережжя, а ця територія стала відомою під назвою Новоросії. У 1796 р. населення Новоросії вже сягнуло вражаючої цифри – 554 тис. чоловік, 80 % з яких складали росіяни і українці.

Росли причорноморські міста: на місці давніх грецьких колоній чи турецьких фортець виникали Олександрівськ, Херсон, Миколаїв, Одеса. Населяли їх люди різних національностей: росіяни, греки, вірмени, євреї. Збіжжя становило основу жвавої торгівлі, що стала розвиватися у Причорномор’ї. Століттями Україна продукувала пшеницю в достатку, проте вона не мала вигідного виходу на світові ринки. Між 1778 і 1787 рр. урожаї в Новоросії зросли на 500 %. Між 1764 і 1793 рр. обсяг зовнішньої торгівлі у причорноморських портах підстрибнув на 2200 %. Землевласники, що раніше вирощували зерно передусім для власних потреб, тепер продукували його на продаж. Нарешті Україна перестала бути степовим пограниччям Європи й перетворилася тепер на житницю цілого континенту.

1). Визначте причину русифікації української знаті у другій половині ХУІІІ ст.

2). Розкрийте динаміку соціальних статусів відповідно козацтва, селянства і міщанства другої половини ХУІІІ ст.

3). З’ясуйте фактори, що вплинули на ліквідацію російським царизмом Запорізької Січі та Гетьманщини.

4). Висвітліть колонізацію причорноморських степів у другій половині ХУІІІ ст.

10). Попри поступову втрату своєї автономії, Гетьманщина лишалася виразно українським політичним, культурним та соціально-економічним цілим. Ця автономія не поширювалася на майже 50 % українців, що залишалися під владою Польщі. З огляду на те, що українська знать переважно полонізувалася й не мала ніяких політичних інституцій, ці українці (в більшості селяни) були безпорадними перед соціально-економічною і релігійною дискримінацією. Особливо серйозні лиха спіткали Правобережжя, де спустошливі війни доби Руїни перетворили рай на безлюдну пустелю. Правобережжя знову потрапило під владу Польщі у 1667 р., але тільки в 1713 р. там були встановлені польсько-шляхетські порядки.

Українська етнічна територія була поділена на чотири воєводства: Волинське, Подільське, Брацлавське та Київське (Київ залишався під владою Росії). Польська держава розпочала продаж та роздачу величезних незайманих земель магнатським родам: Любомирським, Потоцьким, Чорторийським, Сангушкам, Ревуцьким, Браницьким та ін. До середини ХУІІІ ст. близько 40 магнатських родин володіли 80 % території Правобережжя. Магнати принаджували на ці землі селян, пропонуючи їм наділи на строк від 15 до 20 років та звільнення від усяких повинностей. Селяни з ентузіазмом зустріли цей крок, поступово перебираючись сюди з Галичини, Лівобережжя і навіть території етнічної Польщі. Щоправда з подальшим заселенням цих земель і закінченням терміну слобод зростали й вимоги панів до селян. До кінця ХУІІІ ст. у більшості земель Правобережної України селяни були перетворені на звичайних кріпаків, що працювали у панських маєтках по 4-5 днів на тиждень. Водночас про марнотратство магнатів ходили легенди. Наприклад лише родині Любомирських належало 31 містечко та понад 700 сіл, тоді як один із представників клану Потоцьких мав близько 120 тис. кріпаків та 400 шляхтичів обслуги. Прикладом такої непомірності магнатів слугує опис одного з їхніх бенкетів, на якому 60 биків, 300 телят, 50 овець та 150 свиней запивали понад 30 тис. літрів угорського вина. Цікаво, що як і в Польщі, Литві, Білорусі чи Україні панувала однакова шкала вартостей, де головне місце відведено чоловічим забавам: полюванню, пияцтву та «політиці», тобто участі в сеймикових з’їздах як головних осередках локального публічного життя. Мала місце також надмірна глорифікація старовини.

Що стосується сфери побутової культури, то інтегрованість руської еліти в польський світ простежується набагато рельєфніше. І надалі побутує двомовність, але вже з ієрархією престижності: польська мова служить для товариського й родинного спілкування шляхти, а українська зміщується лише до зносин із підданими.

Якщо село розвивалося доволі швидко, то процес відновлення міських центрів перебігав повільніше. Це слід пов’язувати не лише з руйнацією доби руїни, а й діяльністю шляхти, яка всіляко заважала розвиткові міст: численні ремісники, що працювали в її маєтках, конкурували з міськими ремісниками. Так, міщанам заборонялося займатися вигідними промислами – млинарством, ткацтвом, винокурством, видобуванням поташу. Чимало міст були лише такими за назвою, бо становили приватну власність магнатів. Причому багато жителів міст (до 80 %) складали селяни, які обробляли навколишні землі. Разом з тим, такі міста, як Луцьк, Дубно на Волині, Камянець і Бар на Поділлі, Бердичів і Умань виросли завдяки місцевій та зовнішній торгівлі. Великий обсяг цієї торгівлі здійснювали євреї, що значно урбанізувалися. Основними продуктами експорту з Правобережжя були збіжжя та худоба. Їх возили суходолом на Захід або ж до портів Балтійського моря, проте під кінець ХУІІІ ст. польські магнати поступово стали орієнтуватися на порти Чорноморського узбережжя.

До слова, на території тільки однієї Галичини у другій половині ХУІІІ ст. проживало близько 30% євреїв усієї Речі Посполитій, а це приблизно третина єврейського населення Європи. Наприклад, у Дрогобичі в цю пору нараховувалося 58, 8 % євреїв усього міщанського загалу, Перемишлі - 55, 6 %. Однією з причин можливо було те, що з Росії в той час євреїв виганяли (за Анни Іванівни, Єлизавети Петрівни, Катерини ІІ). З цього приводу навіть один рабин писав, що у Санкт-Петербурзі євреям жити не можна, бо мовляв білі ночі не дозволяють визначити коли ранок, а коли вечір, що не дозволяє добре молитися. З іншого боку, в останній чверті ХУІІІ ст., за підрахунками дослідників, кожний дванадцятий єврей Речі Посполитої не мав надійних засобів до прожитку, а кожний шістдесятий був жебраком. Разом з тим у 1730-х рр. серед єврейської бідноти поширюється новий релігійний рух, який уважають одним із найбільших переворотів у духовній історії євреїв – своєрідним аналогом католицької Реформації – хасидизм (хасид - благочестя). Батьківщиною цього руху стало містечко Меджибіж на Поділлі, де народився його засновник Ісраель Бен Еліезер, який отримав від сучасників ім’я Баал Шем Тов, тобто (власник доброго імені). Його найвідомішими наступниками вважаються: Дов Бер, Леві Іцхак Бен Меїр та ін. Саме останній вважається одним із засновників хасидизму у центральній Польщі та сприяв його зміцненню у Литві і поширенню в Україні. У вченні хасидів, зокрема, підкреслюється релігійна цінність життєвих радощів, принцип близькості до Божої присутності і значення молитовної екзальтації (збудженої захопленості), що доходить до «звільнення від від цілісності».

На загал, упродовж ХУІІ – ХУІІІ ст. відбувався занепад міських осередків. Наприклад, у Волинському воєводстві у 1770-их рр. приватним власникам належало близько 90 % поселень міського типу. Вільні, або так звані королівські міста, як ніколи гостро відчували прес старостинської адміністрації, яка ігнорувала міське самоврядування, втручалася в діяльність магістратів, обкладала міщан податками й повинностями понад норму. Паралельно спостерігався розклад міського самоврядування зсередини, що виявлялося у падінні авторитету виборних влад, їх корумпованості, хабарності, фінансових зловживаннях. Новою сторінкою у житті приватних міст стало закладання на їхній території панських мануфактур, де поруч з підданими працювали вільнонаймані робітники. Функціонувала, наприклад, панчішна, екіпажна, крохмальна фабрики, котру заснували магнати Потоцькі, а магнати в Корці заснували фаянцову фабрику, в Немирові - фабрику полотна.

Між тим, упродовж ХУІІІ ст. по всіх країнах європейського Сходу фіксується помітне загострення селянської проблеми. Вчені вважають це логічним наслідком так званої «люксуризації» (урозкішнення) життя еліт, що потягло за собою переорієнтацію панського господарства з внутрішніх потреб на ринок, на здобуття коштів для показного способу життя – віднині вже обов’язкового атрибуту вищих станів, для будівництва коштовних палаців, облаштування дорогих парків, для купівлі предметів розкоші.

Зрозуміло, що у відповідь на різноманітні дискримінації, частішали повстання. Так, у Росії спорадничі виступи простолюду переросли у криваву війну під проводом Омеляна Пугачова. Спалахували селянські бунти також в Угорщині, Словаччині, Хорватії.

Своєю чергою, на українських землях гайдамаків і опришків фольклорна традиція зображала як благородних розбійників, що відбирають несправедливо нажите добро й роздають його бідним. Насправді ж тим і другим траплялося «розбивати» не тільки панів, а й заможних селян. Опришків і гайдамаків підтримували, годували по селах, переховували, лікували тощо. Крім того, опришки як і гайдамаки, крім симпатій населення, мали ще одну суттєву перевагу. Діючи у прикордонній смузі, ватаги, на відміну від урядових каральних загонів, переходили її без вагань.

Центром опришківства було Покуття. Зауважимо, що опришківські гурти, як зрештою, і гайдамацькі, збиралися навесні. Обираючи за сталий осідок малодоступні гірські верховини і звідти спускаючись вниз опришки нападали на заздалегідь вибрані садиби, а в разі переслідування блискавично втікали тільки їм знайомими шляхами на територію котроїсь із сусідніх країн. Як уже зазначалося, по той бік кордону діяли опришки-волохи, опришки-угорці, словаки тощо. Опришківство як форма соціального протесту протрималася в Карпатах від середини ХУІ ст. по суті аж до ХІХ ст. Як відомо, найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш, що діяв з 1738 по 1745 рік.

Тактика гайдамак в чомусь різнилася. Тактика цих нападів спиралася на вироблені віками татарсько-козацькі прийоми степового добичництва. За опорну базу загонові служив закладений у безпечному місці кіш (з турецької «стійбище», «табір»). Повернувшись із награбованим, гайдамаки «дуванилися» (з тур. мови «збори», «поділ здобичі»), а далі гуртом чи врозсип відступали на безпечну територію. Гайдамаки чудово орієнтувалися в місцевості. Основною здобиччю гайдамаків були не так захоплені матеріальні цінності, як худоба – її переганяли чередами, отарами, табунами нерідко до тисячі голів. Крадену худобу одразу ж перепродували. На відміну від опришківських побратимських гуртів, пов’язаних взаємною клятвою, гайдамаки створювали суто військові ситуаційні загони (до 300-500 осіб). На їх чолі, крім виборного отамана, нерідко стояв ще й осавул. Як дисциплінована збройна група, вони пильно діяли аби вивезти з поля сутички убитих і поранених. Згодом транспортували їх на возах, а далі влаштувати полеглим почесний вояцький похорон. Додамо, що у другій половині ХУІІІ ст. гайдамацький рух переріс у народно-визвольне повстання, яке отримало назву Коліївщини. У 1768 р. повстання очолив Максим залзняк – запорізький козак. Син селянина-кріпака із с. Медведівка на Черкащині. На бік повстання перейшов уманський сотник Іван Гонта. Коліївщина, що охопила Київщину, Брацлавщину, Поділля та Волинь була спрямована проти польського гноблення на ліквідацію панівної верстви суспільства, великої земельної власності.

1). У чому полягали соціокультурні трансформації на Правобережній Україні другої половини ХУІІ – ХУІІІ ст.

2). Охарактеризувати сутність хасидизму.

3). Розкрити причини та характер гайдамаччини та опришківства.

11). ХУІІ і ХУІІІ ст. відкрили нову епоху в світовій історії. Вони стали тим рубежем, який відокремив у Західній Європі дві соціально-економічні формації – феодальну, яка виникла після падіння Римської імперії, та буржуазну, початком якої стали дві революції – В Англії (ХУІІ ст.) та у Франції (ХУІІ ст.). Посилилася роль буржуазії в суспільному житті, вона очолила торгівлю, сприяла розвитку економічних відносин, мореплавства, науки. Зрозумівши практичне призначення науки та матеріалістичного світогляду, буржуазія підтримала наукові пошуки та експериментальні дослідження.

Бурхливі події політичного та соціального життя, наукові досягнення та відкриття, виникнення нових філософських систем звісно не могли не викликати певних процесів у художній культурі, сприяти відродженню нових напрямів і методів творчості. Особливе місце в європейській культурі ХУІІ – ХУІІІ ст. зайняла культура бароко (від італ. barocco - дивний, вибагливий, химерний). Бароко одноголосно називають першим стильовим напрямом в історії культури, який у більшій чи меншій мірі охопив усі народи Європи незалежно від конфесійної чи національної диференціації, включаючи протестантські та православні країни, і більше того, першим напрямком, який вийшов за європейські межі. Разом з тим, значна частина науковців вважає, що культура бароко водночас стала останньою в черзі інтегративних культурних епох, після занепаду якої у другій половині ХУІІІ ст. в культурному житті Європи панують непоєднувані в одне ціле стилістичні течії та світоглядні установки.

В цілому культурний психотип «людини бароко» був одночасно своєрідним світоглядно-мистецьким виявом контрреформаційних процесів у Європі і певною реакцією на них. Разом з тим, у культурі й мистецтві бароко знайшли своє вираження і антифеодальний протест, і національно-визвольні рухи.

Для бароко характерний особливий погляд на людину та світ, що її оточує. Відійшовши від властивих ренесансній культурі уявлень про чітку гармонію та закономірність буття і безмежні можливості людини, естетика бароко будувалася на колізії між людиною та зовнішнім світом, між ідеологічними й чуттєвими потребами, розумом і природними силами, які уособлювали тепер ворожі людині стихії. Тема мізерності, нікчемності людини перед грізною силою Божої волі на повний голос забриніла в мистецтві бароко. Герой доби бароко - здебільшого яскрава особистість з розвиненим вольовим і ще більш розвиненим раціональним началом, художньо обдарований і дуже часто благородний у своїх вчинках, хоча навколо такого героя постійно згущаються хмари злої недолі, ворожих недоброзичливців або випадкових збігів обставин. Людина стає багатогранною особистістю зі складним внутрішнім світом, втягнутим у конфліктну коловерть.

Так, відомими майстрами архітектури доби бароко вважаються: італійці Джованні Лоренцо Берніні, Бартоломео-Францеско Растреллі; художники: іспанець Дієго Веласкес, фламандець Пітер-Пауль Рубенс, голандець Рембрандт та ін. Доба бароко активно сприяла розвитку музичного мистецтва. Саме в цей період починається формування музичної культури, яку називаємо тепер класичною музикою. У церковній практиці все більше приділялося уваги музичному супроводу. Високі зразки церковної та світської музики дали видатні композитори ХУІІ – ХУІІІ ст.: Антоніо Вівальді, Йоган-Себастьян Бах, Йозеф Гайдн та ін.

Друга половина ХУІІ – та усе ХУІІІ століття стали особливою добою також в історії української культури. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців – нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення досконалості, спрагу спілкування із Заходом.

Високого рівня в Гетьманщині досягнула освіта. За даними, зібраними в семи полках із десяти, в 1740-х роках існувало близько 870 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура вирізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначною ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалитися кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська Академія, яка отримала статус у 1701 р. Завдяки щедрій підтримці І.Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. За правління гетьмана І.Мазепи число студентів досягло 2 тис. слухачів. Щоправда після поразки під Полтавою їхня кількість різко впала – до 161, але на 1715 р. знову відновилася, складаючи близько 1100 осіб. На чолі академічної громади та серед викладачів бачимо видатних письменників, проповідників і теологів – Лазаря Барановича, Йоаникія Галятовського, Варлама Ясинського, Теофана Прокоповича, Стефана Яворського та ін. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалися таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм найвищі в імперії церковні та урядові посади.

Активно діяли друкарні – Києво-Печерського монастиря, друкарня у Чернігові. Крім літургійних книг, вони видають збірки проповідей і посібники з риторики, теологічні трактати, панегірики, духовну поезію, букварі, підручники. Пожвавлення книжкового обігу сприяло нагромадженню в руках освічених людей чималих книгозбірень. Унікальну бібліотеку мав Іван Мазепа, великі книжкові колекції належали Л.Барановичу, Й.Галятовському, Т.Прокоповичу, С.Величку та ін. В той час простежувалася велика пошана до книжки.

Великого піднесення набув в останній чверті ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. проповідницький жанр українського письменства, зокрема мистецтво проповіді. Найвідомішими проповідниками того часу були: Й.Галятовський (збірка проповідей «Ключ разуміння», теологічні трактати «Гріхи розмаїтії», «Душі людей умерших» та ін.). Згідно з бароковою настановою проповідницької майстерності, промовець мусив вразити слухача, активізуючи його увагу риторичними ефектами і логічними парадоксами.

Без сумніву, найсамобутнішим українським мислителем тієї доби був Григорій Сковорода. Син бідного козака з Лівобережжя, Сковорода у 12-річному віці вступає до Києво-Могилянської академії. Він чимало подорожував країнами Заходу. Як свідчить легенда, він мандрував багатьма землями Центральної Європи для того, щоб ближче пізнати людей. Григорій Сковорода опанував латинську, грецьку, польську, німецьку та церковнослов’янську мови й був широко обізнаний із філософськими творами стародавніх і сучасних авторів. З 1751 до 1769 р. Сковорода з перервами викладає етику в Переяславському та Харківському колегіумах. Проте ворожість церковної верхівки до його неортодоксальних поглядів та педагогічних методів змусила Сковороду полишити викладання й розпочати життя мандрівного філософа. Сковорода, якого називали «українським Сократом», пішки обходив Лівобережжя, Слобожанщину, вступав у гострі філософські суперечки з найрізноманітнішими людьми, де б то не було – чи на ярмарку, в дорозі, в оселі. Передусім його цікавило те, як людина може стати по-справжньому щасливою. На думку Сковороди, ключем у цьому повинно стати пізнання «самого себе»; крім того людина мала робити в житті те, чому вона природно відповідала. Отже, на його думку варто за всяку ціну забезпечувати особисту незалежність, уникати непотрібного багатства і слави.

Його перу належить багато збірок поезій, творів філософського, релігійного характеру. Найвідоміші: «Збірка божественних пісень», «Байки харківські». Близько половини складають байки, в яких провідною є думка про необхідність жити «за природою», про те, що праця за покликанням, за здібностями приносить насолоду людині і користь суспільству. Приклад тому байки – «Бджола і Шершень», «Орел і черепаха», «Дві курки» та ін. У системі поглядів значне місце посідає одне з важливих питань філософського вчення Г.Сковороди – міркування про людське щастя. На думку Сковороди, щастя не треба шукати «за морем», воно завжди поруч, бо міститься в самій людині. Проте щастя людини не лише в природженій праці, а й у дружбі, щирій і безкорисливій (байки «Пес і Вовк», «Соловей, Жайворонок і Дрізд»). Цінувати людину не за зовнішніми ознаками, а за її сутністю Сковорода вчить у байках «Олениця і Кабан», «Баба і Гончар» та ін.

Дуже виразно барокові мотиви дали себе відчути в пам’ятках архітектури та книжкової графіки. З останньої чверті ХУІІ ст. Гетьманщина була охоплена будівельним бумом церков. Фундаторами й меценатами храмів уперше стали «нові багатії» - гетьмани та старшина, чиїм коштом споруджено чимало архітектурних перлин: Троїцький собор у Чернігові, собор Мгарського монастиря, храм Покрови Богородиці в Харкові, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Вознесенський собор у Переяславі та ін. Варто згадати такі чудові зразки барокового архітектури, як Успенська церва в Києво-Печерській лаврі. Андріївська церква в Києві та собор св. Юра у Львові.

За пожвавленням церковного будівництва стояла не тільки економічна стабілізація, а й наївне релігійне почуття нової еліти, яка відносини з Богом моделювала на суто земний кшталт. Намагаючись, тим самим, свої гріхи відкупити матеріальними пожертвами. Зовнішнім виявом посилення побожності стало, як колись у готиці поривання вгору – вертикальне устремління українських церков. Знаменуючи появу нових естетичних смаків, з’являється ліпний настінний декор, вікна оздоблюються колонками й фронтонами, пишно орнаментуються фасади. Ці граціозніші прикраси, поєднані зі струнким рухом храмів угору, складають найприкметнішу рису українського церковного будівництва тих часів.

1). Означити характерні ознаки доби Бароко.

2). Охарактеризувати культурний розвиток українських земель за доби Бароко.

3). Розкрити життя і творчість Григорія Сковороди.

Ключові терміни та поняття

• Географічні відкриття

• Відродження (Ренесанс)

• Реформація

• Просвітництво

• Наукова революція

• Люблінська унія

• Річ Посполита

• Становий устрій

• Протестантизм

• Контреформація

• Братства

• Козацтва

• Запорізька Січ

• Кримський ханат

• Московська держава

• Національна революція сер. ХУІІ ст.

• Доба Руїни

• Гетьманщина

• Опришківство

• Гайдамаччина

• Барокко

0000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000000

Семестр ІІ

Норман Дейвіс Європа: Історія / Пер. З англ. П. Таращук, О.Коваленко. – К., Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2008. – 1464 с.

Павленко Ю. Історія світової цивілізації: Соціокультурний розвиток людства: Навч. Посібник. Вид. 3-тє. Стереотип. / Відп. Ред. та автор вст. слова С. Кримський. – К.: Либідь, 2001. – 360 с.

Грицак Я.Й. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст.. – К.: Ґенеза, 2000. – 360 с.

Райківський І. Концептуальні засади українського національного відродження ХІХ століття. // Вісник Прикарпатського університету. Історія. - 2007-2008. – Вип. ХІІ-ХІІІ. – С. 3 -14; Вип. ХІУ – С. 3-17.

Тема: Україна в умовах «модерної» доби. Українське національне відродження. (6 годин)

План:

1. Загальна характеристика епохи. Ознаки «модерної» доби.

2. Адміністративно-територіальна структура, національний та соціальний склад Російської і Австрійської імперій кінець ХУІІІ – поч. ХХ ст.

3. Українське національне відродження ХІХ ст.: зовнішні вияви, історичні корені, характеристика.

4. Революція 1848 р. в Європі та вплив революційних подій на українське життя.

5. Українські землі в умовах соціально-економічної модернізації Європи.

6. Українські землі на початку ХХ століття.

1). Історія східноєвропейського регіону не заперечує факту, що його історія вміщується у загальну схему періодизації світової історії. Ще більшої впевненості у потребі вживати до української історії загальноєвропейської періодизації додає факт, що процес творення модерної української нації відбувався синхронно з аналогічними процесами у Західній Європі. Так, церковні рухи і козацькі війни ХУІ – ХУІІ ст. є українськими аналогіями загальноєвропейського процесу виникнення нової форми колективної ідентичності – національної свідомості, а національне відродження ХІХ ст. – трансформації відповідно до нових умов та поширення цієї свідомості серед мас. У повну силу процес творення модерних європейських націй розгорнувся у ХІХ – ХХ ст. Тому більш коректним є поділ світової історії на «ранньомодерні» (ранньоновітні) та власне «модерні» (новітні) часи. Хронологічну межу між першими і другими становить Велика Французька революція. Показово, що саме за її часів зародився термін, який був безпосередньо пов’язаний з процесами націотворення і протягом наступних десятиліть став все більш знаним у політичній лексиці як сила, без допомоги якої не може обійтися в сучасних умовах жодний політичний рух, що розраховує на перемогу. Йдеться про «націоналізм» – рух та відповідну ідеологію, що дотримується принципу, згідно з яким кожний етнос повинен мати свою національну державу.

Разом з тим, концепція «національного відродження» чи «національного пробудження» ввійшла в нормативну історіографію з європейського лексикону ХІХ ст. і стала досить поширеною у світовому суспільствознавстві, особливо в останні десятиліття. У самій назві цього терміна міститься основна ідея: десь в історичному часі існувала нація, яка внаслідок несприятливих історичних умов занепала і прагне відродитися.

У дусі наукової концепції корифея вітчизняної історіографії М.Грушевського, розуміння ним націотворчих процесів виникла примордіалістська версія («примордіальний» означає «прадавній», «споконвічний» тощо). Примордіалісти стверджують, що вже в епоху раннього середньовіччя східнослов’янські племена сформували окремий руський, тобто український народ, який утворив свою державу – Київську Русь. Однак після її розпаду український народ не зникає, а перебуває в бездержавному стані. Національний рух у ХІХ ст., з точки зору примордіалістів, був процесом «пробудження» чи «відродження» (передусім культурно-національного) українського народу після багатовікового занепаду, аналогічно до того, що проходив у часи, які передували Хмельниччині. В основі примордіалістської течії – теза про прадавні корені й «природність» сучасних націй. Відповідно до цього, кожна людина як особистість несе в собі протягом усього життя почуття спорідненості з членами етнічної групи чи нації, почуття, корені якого – у місці народження, кровних зв’язках, релігії, мові та стилі міжособистісних і суспільних взаємин. Усе це «природне» для людини, закореніле в її підсвідомості, а не з’явилося внаслідок раціональної діяльності. Ця версія є домінуючою в сучасному українському суспільствознавстві.

Водночас можна погодитися з думкою «модерністської» школи, яка виступає проти некритичного використання терміна «національне відродження», більш влучно було б сказати «період націотворення». Бо як зазначав Г.Касьянов, нація, яка відроджується, вже існувала як нація. Тоді виникає питання, які параметри підтверджують її уявне існування в минулому: культурні, політичні, географічні, релігійні ? Якщо виходити з того, що нації і націоналізм – явище модерного часу, то існування «націй» (у модерному розумінні цього слова) в минулому стає проблематичним, як і термін «національне відродження». Альтернативою цьому терміну, який варто брати у лапки, підкреслюючи його умовність, учений вважає термін «націотворення». Сучасні історики-модерністи схильні вважати, що національні характеристики – мова, історична пам’ять, територія проживання, народні традиції – не були заданими, а конструювалися самими національними діячами в модерну добу. Більше того, виникнення націй і націоналізму – не фатальна закономірність, а, значною мірою, випадковість, наслідок збігу низки суб’єктивних і об’єктивних обставин, починаючи з другої половини ХУІІІ ст. Нація є продуктом модерної епохи, що супроводжувалися такими явищами, як капіталізм, промислова революція, секуляризація суспільної свідомості тощо.

Рідко коли спостерігався такий різноманітний розквіт нових ідей як у ХІХ ст. До того часу вже давно завершився, розпочатий в епоху Відродження відхід від поглядів, згідно з яким світ можливо було збагнути лише з точки зору Божої волі. Європейці утвердилися у переконанні, що розум людини цілком здатний аналізувати й керувати життям. Ця впевненість у можливості інтелекту привела до небаченого розмаїття нових ідеологій.

У зазначений період почала формуватися національна свідомість, зокрема, серед поколінь, які тільки-но дістали освіту і в своїх селах ніколи не замислювались ані про свою ідентичність, ані про свою мову. А серед тих, хто вже не був безпорадним кріпаком і міг формувати власну думку про добрі й лихі наслідки політичних подій, поставала політична свідомість. Національна й політична свідомість нерідко досягали найбільшої сили в тих країнах, де пригноблене суспільство було позбавлене права вільно висловлюватись і провадити вільні вибори. У сфері політики держави також зіткнулися з новим типом викликів. Так, держави зверталися тепер не до своєї нечисленної еліти, а до масової аудиторії платників податків, що дотримувалися розмаїття поглядів, висловлюваних із дедалі більшою впевненістю й розумінням. Більшість європейців домоглись виборчого права за період з 1848 по 1914 р. Наслідком стало утворення політичних партій, кожна з яких мала масу послідовників і кожна боронила інтереси лібералів, консерваторів, католиків, селян, робітників або ще чиїсь.

До того ж, після революцій середини ХІХ століття в Європі значно прискорився розвиток парламентаризму. Парламенти стають загальнонаціональними громадськими трибунами. Щоправда їхня результативність значною мірою залежала від специфіки суспільно-політичного розвитку європейських країн. Особливу роль у пожвавленні суспільно-політичного життя відіграли також парламенти та місцеві представницькі установи в поліетнічних країнах (наприклад Австро-Угорщині), де парламентська діяльність стала однією з форм національно-визвольної боротьби недержавних народів або «неісторичних націй», зокрема південних слов’ян, словаків, чехів, українців та ін.

До того ж, поступово відбувалася демократизація виборчого права як суб’єктивного права громадян. Так в Італії за конституцією 1848 р. виборчими правами користувалося менше ніж 3 % населення і лише в 1912 р. було запроваджено загальне виборче право, згідно з яким таке право надавалося спершу тільки повнолітнім і грамотним італійцям-чоловікам. В Австро-Угорщині, а до 1905 р. і в Росії існувало куріальне представництво. Наприклад в Австрії існувала курія землевласників, торговельних та промислових палат, міст та сільських громад. Кожна курія самостійно обирала до імперського рейхстагу визначену кількість представників.

Тісно пов’язаною з цими подіями була поява інтелектуалів, або інтелігенції, як у Східній Європі називали таку соціальну групу. І однією з найбільш захоплюючих концепцій, що їх висунули інтелектуали ХІХ ст. була якраз концепція нації. В Україні, як і інших країнах, виникнення цієї концепції, поза сумнівом, свідчило про наближення сучасної епохи, бо з усвідомленням національної належності прийшли ідеї та питання, які й до сьогодні залишаються актуальними.

Зараз навіть важко уявити, що на початку ХІХ ст. у більшості країн світу, поняття національної належності було доволі приблизним поняттям, яке повільно набирало обрисів. Це не означає, що раніше народи не знали про існування етнічних відмінностей. Люди відчували прив’язаність до своєї батьківщини, мови, звичаїв і традицій. Однак правові та соціально-економічні відмінності, втілені в системі феодальних станів, тобто відмінності в межах одного народу, вважалися важливішими, ніж відмінності між народами. Іншими словами, український, російський чи польський феодал відчував, що має більше спільного з феодалами інших країн, ніж із селянами чи міщанами власної країни. Й лише у ХІХ починає формуватися нове поняття спільності, яке спирається на спільність мови та культури. В Україні, як і в інших країнах, виникнення й поступове поширення ідеї національної свідомості, що базується на етнічній тотожності, стане однією з головних тем новітньої історії.

Серед фахівців на загал не викликає заперечення той факт, що передові країни Західної Європи вступили на шлях формування націй у ХУІІ – ХУІІІ ст., хоча подекуди передумови для цього існували з ХУІ ст. Наприклад англійська нація у цілком сформованому вигляді існувала вже у ХУІІІ ст., але загалом це століття ще було дуже далеке від мислення національними категоріями. На рівні самоідентифікації, як уже зазначалося, станові й конфесійні ознаки були набагато істотнішими, ніж етномовні. Справжнє народження новоєвропейських націй відбувається з початком Великої французької революції. За словами відомого британського історика Н.Дейвіса, Французька революція вплинула на життя людей далеко за межами Франції і зачепила набагато ширшу сферу, ніж суто політичну. Французька революція за словами Дейвіса, втягла Європу в найглибшу й найдовшу кризу, якої коли-небудь зазнавав цей континент. Зі свого епіцентру у Парижі вона посилила ударні хвилі до найдальших закутків континенту. Слідом за тими хвилями від берегів Португалії до глибин Росії, від Скандинавії до Італії пройшли солдати зі словами на вустах «liberte, egalite, fraternite» (свобода, рівність, братерство). Але по-справжньому етнокультурний зміст у це поняття почали вкладати німецькі романтики.

Велика французька революція відкрила новий етап у розвитку західної цивілізації та разом із промисловим переворотом в Англії зумовила перехід не лише Заходу, а й усього людства на новий щабель суспільного розвитку, започаткувала як докорінну трансформацію всієї системи свідомості європейських народів, так і зміну принципів самоідентифікації особи. Якщо до цього людина відчувала себе передусім представником певної конфесії, соціального стану та підданим певної держави, то тепер, коли свідомість почала «секуляризовуватися», станові бар’єри долатися верховним сувереном влади було проголошено сам народ, а отже принципового значення почала набувати національна ідея.

У французькій та англо-американській традиції глибоко вкоріненій у вченнях доби Просвітництва про рівність, свободу та невід’ємні природні права всіх людей ця ідея мала переважно соціально-правовий, політичний акцент, тоді як у духовному контексті німецького романтизму превалювало саме етнокультурне її значення. В такому вигляді у першій половині ХІХ ст. ця ідея поширюється серед народів Центральної, Південної, а незабаром і Східної Європи. Цей процес запозичення більш-менш сформованих на німецькому грунті ідеологічних схем визначався навіть не стільки зовнішнім впливом, скільки станом загального невдоволення населення відповідних регіонів, що було поділене між кількома наднаціональними державами, насамперед Російською, Австро-Угорською та Османською імперією. Наполеонівські та найближчі до них за часом війни спряли посиленню національно-державницької свідомості пригноблених етносів, а відтак майже повсюдно починає відчуватися новий романтичний національно-просвітницький рух. Це ілліризм у Хорватії, започатковане у Чехії слов’янофільство, яке швидко знайшло відгомін серед інших слов’янських народів і набуло політичного значення (проекти декабристів, програма «Товариства об’єднаних слов’ян», пізніше діяльність Кирило-Мефодієвського товариства). На цьому етапі ідеальною національно-політичною структурою вважалася панслов’янська федерація з окремим територіально-адміністративним устроєм для кожного народу. Протягом другої половини ХІХ ст. формуються власне національні ідейні течії, які своєю кінцевою метою проголошують подолання соціально-економічного та національного гноблення через утворення власних держав. Від чехів, угорців і поляків такі ідеї поступово поширювалися на Схід, і з межі ХІХ-ХХ ст. їхні прихильники були вже серед українців, латишів, грузинів та багатьох інших народів Російської імперії. Разом з тим, на Балканах ці ідеї значною мірою вже були втілені в життя (створення й розширення кордонів Греції, Сербії, Румунії, Болгарії).

1). З’ясувати різницю між примордіалістською та модерністською концепціями націотворення в Україні.

2). Роз’яснити, чому Велика французька революція відкрила новий етап у розвитку західної цивілізації, та започаткувала докорінну трансформацію всієї системи свідомості європейських народів. Відповідь обґрунтуйте.

2). Кінець ХУІІІ – початок ХІХ ст. був часом великих політичних змін і соціальних перетворень в Україні. Вони були спричинені у першу чергу новою геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Наприкінці ХУІІІ ст. перестала існувати Річ Посполита, до складу якої входила велика частина українських земель. На південних кордонах зникло Кримське ханство, що з кінця ХУ ст. становило постійну воєнну загрозу для українських земель. У результаті цих змін зникли політичні потуги, які традиційно справляли великий вплив на розвиток подій в Україні у пізнє середньовіччя і ранньомодерну добу.

У новітній час українські землі вступили у цілком новій політичній конфігурації. Після першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії увійшли Галичина, частина Волині і Поділля. У 1774 р. після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північночорноморські степи. У 1775 р. до Австрії була приєднана Буковина, інша частина Османської імперії. Згодом, після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії перейшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а після третього поділу (1795 р.) Берестейщина й Холмщина. Цей поділ по суті протривав аж до Першої світової війни.

Серед українських земель, що у ХІХ ст. становили південно-західну Російської імперії вирізнялося чотири великі регіони: Лівобережна Україна. Слобожанщина, Правобережна та Південна (Степова) Україна. Лівобережна Україна вирізнялася відмінним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були землі колишньої Гетьманщини, яка протягом ХУІІІ ст. поступово втратила свій напівавтономний статус. Найвирішальніші зміни відбулися у 1780-х рр. Саме тоді було скасовано полково-адміністративну систему, а невдовзі введено кріпацтво. Козацька армія була перетворена на регулярні російські військові частини, а самих козаків було переведено у категорію державних селян. Щоправда у 1785 р. козацькій старшині було надано привілеї російських дворян, що відкрило двері для інтеграції правлячої еліти Гетьманщини у політичну систему Російської імперії. Секуляризація монастирських землеволодінь у 1786 р. завдала сильного удару українській духовній еліті та культурно-освітнім інституціям, які були пов’язані з церквою. Всі зміни у правовому статусі Гетьманщини наприкінці ХУІІІ ст. створили тільки легальні рамки для інкорпорації цього регіону до складу Російської імперії. Лише у 1835 р. тут було скасоване традиційне українське право, що ґрунтувалося на Литовському статуті, згодом скасоване міське самоврядування, побудоване на магдебурзькому праві.

Зазначимо, що Лівобережжя у порівнянні з іншими регіонами було найбільш українським за складом свого населення. Українці у 1795 р. становили 98,1 % місцевих жителів і мешкали переважно в селах. Скасування автономії та інкорпорація Лівобережжя до складу Російської імперії призвели до поступового витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців. До середини ХІХ ст. українці стали меншістю серед купецтва колишньої Гетьманщини, поступаючись чисельністю єврейським та російським купцям. Євреї на Лівобережжі становили найчисельнішу національну меншину, а росіяни в цьому краї становили не чисельну групу, що з’явилися тут щойно після ліквідації Гетьманщини. Інші начисленні етнічні групи були представлені греками, волохами, болгарами. У цілому, від кінця ХУІІІ до середини ХІХ ст. лівобережне міщанство перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру. Кількісна перевага українців у колишній Гетьманщині зберігалася в основному за рахунок селянства та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Наявність власного національного дворянства була однією з тих що відрізняла населення Лівобережжя від інших історичних регіонів України. Ще наприкінці ХІХ ст. більшість лівобережного дворянства називала українську мову рідною. Характерною рисою становища місцевого селянства було те, що кріпацтво на Лівобережжі мало набагато коротшу історію і набуло тут меншого поширення аніж у Росії чи Правобережжі. Поза кріпацьким станом залишалися козаки, переведені на статус державних селян. З кінця ХУІІІ й аж до середини ХІХ ст. вони незмінно складали майже третину місцевого населення. Українське суспільство Лівобережжя у порівнянні з населенням інших українських територій найдовше зберегло риси «історичної», «державної» нації. Незалежно від свого місця на щаблях соціальної драбини, різні класи і групи зберігали рідну мову, звичаї й історичну пам’ять. Боротьба нового українського дворянства за збереження своїх станових прав разом із пам’яттю народних мас про своє недавно вільне існування створювали сприятливий грунт для розвитку тут національного руху. Лівобережжя стало географічним ядром цього руху і основним постачальником його кадрів.

Слобідська Україна багато в чому нагадувала Гетьманщину. Первісно, у ХУІ ст. вона була колонізована російськими козаками, на яких покладалося завдання обороняти південні кордони Московщини від татарських нападів. Протягом ХУІІ ст. заселення цієї прикордонної території відбувалося в основному за рахунок українських козаків і селян, що втікали від ярма польської шляхти з Правобережної України. Хвиля втікачів спричинилася до українізації цього регіону. Наприкінці ХУІІІ ст. українці становили 85, 9 % місцевого населення. Росіяни проживали здебільшого у столиці Слобожанщини – місті Харкові. Єврейське населення на більшій частині Слобідської України упродовж усього періоду існування Російської імперії було практично невідоме. У 1765 р. імператорська влада скасувала полкову систему, а разом з нею й автономію Слобожанщини. Слобідська Україна була перетворена на звичайну губернію Російської імперії, яка з 1835 р. називалася Харківською губернією. Разом з тим Слобідська Україна була менш заселена аніж землі колишньої Гетьманщини. Слабкість автономних традицій пояснює ту легкість, з якою місцева українська шляхта піддавалася русифікації.

Більш строкатою з етнічного погляду була Правобережна Україна. Це зумовлено її особливою історичною долею – переходом у 1569 р. внаслідок укладання Люблінської унії з-під литовської під польську владу. У другій половині ХУІІ – на початку ХУІІІ ст. Правобережжя стало тереном запеклих і кривавих польсько-українсько-російсько-турецьких воєн. Правобережжя успадкувало у Речі Посполитої надзвичайно чисельну польську чи сполонізовану шляхту, що складала 7,8 % населення. Більшість населення Правобережжя (88 %) у 1795 р. становили українці. Місцева козацька еліта суттєво зменшилася під час воєн. По суті українське суспільство на Правобережжі складалося майже виключно з одного класу – селянства. На початку ХІХ ст. їх нараховувалося близько 3 млн. чоловік. Кріпаки становили у 1795 р.: 74 % селян на Волині, 90 % - у Київській і 91 % - у Подільській губерніях. Правобережна Україна до середини ХІХ ст. стала регіоном, де змагалися один з одним польські, російські й українські впливи. Особливе місце у цьому протистоянні посідало єврейське населення, яке Російська імперія успадкувала від Речі Посполитої. Наприкінці ХУІІІ ст. чисельність євреїв на Правобережжі становила приблизно 3, 5 % всього населення, причому більшість євреїв (94 %) скупчувалися в містах і містечках. До середини ХІХ ст. число євреїв на Правобережжі зросло у декілька разів і становило понад 10 % усього населення, євреї стали другою після українців за чисельністю етнічною групою.

На відміну від інших регіонів, Південна (Степова) Україна не мала за собою глибоких історичних традицій. Це була територія «Дикого поля», яке до останньої чверті ХУІІІ ст. заселяли кримські татари і запорозькі козаки. Навіть після ліквідації Кримського ханства (1774 р.) і Запорозької Січі (1775 р.) Південна Україна ще довго зберігала прикордонний характер: у середині ХІХ ст. кожний сьомий житель тут був вояком. Іншою особливістю цього регіону була надзвичайна родючість чорноземних степів. Після ліквідації постійної загрози воєнних нападів з Півдня стало можливим вести у цих степах осіле землеробство і тваринництво. Близькість моря давала можливість ефективно і дешево пов’язати цей новий землеробський регіон з європейським ринком. Через сприятливі умови Південь України довший вважався казковим Ельдорадо, де можна було легко і швидко заробити великий маєток. Це приваблювало великі маси людей. Якщо за два століття (ХУІІ – ХУІІІ ст.) у південні степи переселилося близько 3, 3 млн. чол., то за коротший у три рази час – з 1800 по 1863 р. – тут осіло близько 2.6 млн. чоловік. За рівнем приросту населення три південноукраїнські губернії – Таврійська. Херсонська і Катеринославська – мали найвищі показники у Російській імперії. Іншою стороною заселення Степової України стало заснування і швидкий розквіт нових міст – Катеринослава, Херсону, Миколаєва, Одеси та ін. Одеса, зокрема, завдяки своєму розташуванню дуже швидко розвивалася і вже у 1840-х рр. з-за кількістю населення перевершила місто Київ, а з середини ХІХ ст. аж до кінця існування Російської імперії за чисельністю населення Одеса поступалася лише Москві і Петербургу, міцно закріпивши за собою статус третього найбільшого міста Російської імперії.

Більшість населення Південної України (71, 5 % у 1782 р.) становили українці. Їхня частка серед населення Херсонської губернії (90, 6 % ) у 1795 р. була навіть вищою, ніж на Правобережжі і Слобожанщині. Найменше (24, 4 % ) українців було у Таврійській губернії, що складалася з Криму та значної частини чорноморського узбережжя. На момент включення території колишнього Кримського ханства до складу Російської імперії тут проживало 250 тис. татар. Упродовж ХІХ ст. еміграція кримських татар з Криму мала масовий, хоч і не завжди добровільний характер. Їхня частка серед населення півострову зменшилася з 83 % у 1783 до 34, 1 % у 1897 р. На загал наприкінці ХУІІІ ст. росіяни і молдавани становили по 9 % населення Південної України, вірмени і цигани – по 3-4 %, решту (менше 1 %) становили серби, поляки, болгари, німці, євреї, угорці, грузини.

У цілому підросійська Україна у ХІХ ст. становила близько 85 % усієї української етнічної території. Решта (це - 15 %) припадали на західноукраїнські землі, які були приєднані до Австрійської імперії. У порівнянні зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру – Петербурга, західноукраїнські землі належали до різних адміністративних одиниць Габсбурзької монархії, Австрійська імперія складалася з різних земель, народів, релігій і мов, над якими не було уніфікованої системи правління. Міра втручання центральної влади у внутрішні справи різнилася від провінції до провінції: від необмеженої повноти прав у Ломбардії до сильного їх обмеження в Угорщині. Жодна тогочасна європейська держава не складалася з таких різних і віддалених одна від одної європейських територій, як Австрія. За межі німецько-слов’янського ядра її володіння простяглися від Бельгії і Люксембургу аж до Північної Італії і Балкан.

З трьох частин західноукраїнських земель найпершою ввійшла до складу Габсбурзької монархії Підкарпатська Русь (Закарпаття) – у 1526 р. Буковина у 1787 р. була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй знову було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об’єднані з польськими, які дісталися Австрії після першого поділу Польщі, у т. зв. Королівство Галичини і Лодомерії. Ця перекручена на австрійський лад назва означала Галицько-Волинське князівство. Однак ця назва мала цілком штучну природу, яка мала небагато спільного з історичною традицією.

Населення Галичини складали дві більші групи. Поляки та русини (приблизно 40 на 45 %) кожна та єврейська меншість - 10-12 %. У східній частині русино-українці становили виразну більшість – 65 %, поляки – 20 %. євреїв було 10 %. У Східній Галичині поміщики були майже без винятку поляки, селяни – переважно русини, а євреї були своєрідними посередниками між ними - корчмарі, торгівці, орендарі. До цього трикутника додавалася фігура німецького чиновника. Варто згадати також розкидані по всій Галичині поселення німецьких колоністів. А ще у Львові існувала невелика меншина вірмен. Але в ХІХ ст. вона майже повністю розчинилася у польській спільноті. Якщо брати релігійний склад населення Галичини то від 1857 по 1910 р. у відсотках число римо-католиків збільшилося на 2 % - з 44 по 46 %, а греко-католиків навпаки зменшилося – з 44 до 42 відсотки. Іудеї – 1857 р. – 9 %. 1910 р. – 10 %. Протестанти – 0, 5 %. Православні – 0, 03 %. Рівень письменності серед різних етнічних груп Австро-Угорщини (1910 р.). Чехи – 97%, Німці – 96 %, Поляки – 72 %, Угорці – 63 %, Українці – 38 %. Рівень письменності серед різних етнічних груп Російської імперії (1897 р.). – естонці – 94 %, німці – 78 %. поляки 41 %, євреї – 50 %, росіяни – 29 %, українці – 19 %.

До останньої третини ХІХ ст. офіційною мовою була німецька. Її знання було умовою кар’єри. Крім того, вона вважалася мовою «високої культури», найбільш придатною до спілкування між освіченими людьми. В 1869 р. офіційною мовою краю стала польська, і вона щораз більше почала проникати у сфери. Де раніше панувала німецька. Щоправда вимогою до чиновників було знати якусь слов’янську мову, щоб спілкуватися з місцевим населенням. Тому значну частину габсбурзьких бюрократів складали чехи: їм було легше порозумітися з поляками та русинами.

Цікаво охарактеризував Галичину Я.Грицак: «На карті світу є такі місця. Де програєш уже через те, що народився саме тут. У ХІХ ст. австрійська Галичина була саме таким. Якщо хтось і хотів собі багатства і слави чи хоча б трохи заможного життя мусив виїхати звідси». Галичина – один з найбільших країв австрійської частини Габсбурзької монархії був водночас найупослідженішим: у 1880 р. тут на 26, 1 % її території з 26, 9 % населення, було розміщено лише 9,2 % її промислових підприємств. Наприкінці ХІХ ст. на 1000 мешканців Галичини припадало лише 8 осіб, які мали річний прибуток 600 і більше гульденів. Для порівняння у Богемії цей показник становив 28, а у Нижній Австрії – 99. Більшість населення Галичини. Це був один із найвищих показників в Європі. Галичина пасла задніх і в двох найважливіших показниках цивілізаційного розвитку: смертності (36, 4 у 1882) і неписьменності – 76, 79 % у 1880 р. Польський економіст Станіслав Щепановський надрукував книжку, назва якої - «галицькі будні», в якій вирахував, що пересічний галичанин працює за чверть, а їсть за половину європейця. До речі вислів «ein typischer Galizianer» (типовий галичанин була чи не найтяжчою образою, що її західний єврей міг закинути східноєвропейському, мовляв геть усі галицькі євреї брудні, малоосвідчені і зарозумілі. В очах Відня та освіченої німецької публіки Галичина була «напів-Азією», «землею ведмедів», «австрійським Сибіром». Як говорилося – «австрійська Галичина розминулася зі своєю епохою».

Галичину називали великим «фільварком польської шляхти». Наприкінці 1880-х років площа угідь одного великого землевласника дорівнювала площі близько 100 дрібних господарств, а його голос у виборах до парламентів – крайового сейму чи австрійського парламенту – був вартий 180 селянських голосів. Разом з тим Галичина на початку ХХ ст. стала третім найбільшим центром видобутку нафти у світі.

1). Охарактеризувати геополітичні зміни в Україні наприкінці ХУІІІ ст.

2). Розкрити етносоціальне становище Лівобережної, Слобідської та Правобережної України наприкінці ХУІІІ – ХІХ ст.

3). Визначити адміністративний і соціокультурний статус Галичини упродовж ХІХ ст.

3). Дедалі більше європейців сприймали ідею про права особи й про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі. Простий люд став займати належне йому місце в житті суспільства, водночас завойовували визнання народна мова, звичаї, традиції. З цього починається процес творення національної свідомості. Найпереконливіший доказ значення національних мов і фольклору висунув німецький філософ Йоган Гердер. На противагу знеособленості імперських систем та штучності чужих мов і звичаїв, він зосередив увагу на етнічній культурі селянства. Крім того, на початку ХІХ ст. захоплення німецького філософа селянською культурою співпали з поширенням західноєвропейського романтизму. За багатьма своїми рисами романтизм був духовним викликом Просвітництву ХУІІІ ст. Просвітництво, що визначало світогляд творців Російської та Австрійської імперій, особливо підкреслювало раціональність, універсальність і порядок. Романтизм, що заволодів уявою нової інтелігенції Східної Європи, оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність тощо. Привертаючи увагу до неповторності різних народів світу ідеї Гердера і романтиків поклали початок концепції національної самобутності й тим самим дали засади для визначення нації. Виявляючи складові національної ідентичності, українська інтелігенція, як і інтелігенція інших країн Східної Європи, зосередила увагу на таких неповторних рисах своєї етнічності, як історія, фольклор, мова та література.

У процесі зростання національної свідомості вивчення історії свого народу завжди відігравало вирішальну роль. Народові, котрий плекає нове почуття спільності, необхідне усвідомлення того, що його єднає й спільна доля. Цей спільний історичний досвід, крім того, має сприйматися як славне минуле, що вселяє почуття гордості та спонукає до ототожнення зі своїм народом. Іншим поширеним заняттям у середовищі молодих українських інтелігентів було вивчення фольклору. Вибух інтересу до селянських звичаїв, традицій, пісень різко контрастував із минулим, коли освічена верхівка всіляко намагалася зберегти відстань між власною культурою та культурою мас. І тут зацікавленість народним буттям запалили в українській інтелігенції ідеї Гердера, що поступово просочилися на Україну. Він із жалем констатував, що культурним життям Європи кінця ХУІІІ ст. вершили пройняті космолітизмом імперські двори та аристократія. Вони радо запозичували чужу мову, манери, цінності, культивували атмосферу, в якій придушувалися прояви неповторної народної культури. Для вирішення проблеми необхідно, як він вважав, відкинути «високу культуру» й звернутися в пошуках свіжих джерел натхнення і засобів самовираження до незіпсованої, справжньої та самобутньої культури простого люду. Йоган Гердер також вважав, що важливим компонентом національності є мова. Мова є своєрідним розмежуванням між національним і чужим., вона пов’язує різні класи і релігії.

Думки Гердера знайшли схвальний відгук особливо серед інтелігенції країн Східної Європи, в яких панували монолітні імперії. З’явившись спочатку в Росії, а згодом і в усій Східній Європі, слово «інтелігенція» у широкому розумінні означало тих порівняно не багатьох, що мали вищу освіту. Але у вужчому й історично вагомішому значенні під інтелігенцією малися на увазі люди, які з ідеологічних переконань присвятили себе покращенню культурного, соціального і політичного становища мас.

Хоча в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігаються значні розбіжності, сучасні вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є ряд спільних рис. На початковому етапі невелика група вчених-інтелектуалів збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини. Другий, або культурницький, етап, як правило, ставав періодом несподіваного «відродження» місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. І на третьому, або політичному етапі відбувалося зростання національних організацій і висунення національно орієнтованих вимог, за якими у більшій чи меншій мірі крилося прагнення до самоврядування.

Пробудження національної свідомості українців розпочалося наприкінці ХУІІІ ст. і набрало сили в першій половині ХІХ ст. на Лівобережній та Слобідській Україні, де ще не згасла пам’ять про славні часи Гетьманщини, де жили і твори високоосвічені інтелектуальні сили. Чинником національного відродження була давня традиція визвольної боротьби в Україні. Національно-визвольний рух ХІХ ст. став своєрідним продовженням цієї традиції, набувши інших форм і змісту. Активізації національного руху сприяло збільшення кількості української інтелігенції, яка виступила ініціатором і організатором цього руху. Центрами підготовки інтелігенції стали міста, де діяли університети (Львів, Харків, Київ, Одеса). В Західній Україні значну роль у національному відродженні відіграло греко-католицьке духовенство. У той час, коли православне духовенство в Наддніпрянщині було зрусифіковане і виступало опорою російського царизму, греко-католицьке духовенство прагнуло бути разом зі своїм народом, відображати його інтереси.

Національний рух започаткувала патріотична інтелігенція., яка прагнула зберегти від вимирання українську мову, історію, культуру. У 1798 р. Іван Котляревський видав поему “Енеїда”, вперше використавши українську народну мову в якості літературної. Це була епохальна подія, що поклала початок відродженню української мови, перетворенню її на літературну. Справу Котляревського продовжили “Харківські романтики” – літературне об’єднання 1820-1840-х рр., створене студентами Харківського університету. Ідейним натхненником «харківських романтиків» став народознавець, письменник Григорій Квітка-Основ’яненко. Видавши у 1834 р. «Малоросійські повісті», він довів, що українською мовою можна писати і високохудожні прозові твори.

Наприкінці ХУІІІ ст. – поч. ХІХ ст. помітно посилюється інтерес до української історії. Слава найвидатнішого історичного твору цієї доби належить анонімній “Історії русів”. Автор, намагаючись відновити історичну справедливість, доводить, що Україна має власну історію, захищає право українського народу на свободу і державу. Цей твір справив великий вплив на розвиток історичної науки. Слід відзначити також творчість українських істориків: Миколи Костомарова, Володимира Антоновича, Дмитра Багалія та ін. Поряд з літературними й історичними дослідженнями важливою формою діяльності інтелігенції було вивчення українського фольклору. На загал, культурницька діяльність української інтелігенції справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості народу, на активізацію процесів національного відродження.

У 1846-1847 рр. в Києві діяла перша суто українська таємна організація – Кирило-Мефодієвське товариство. Вона нараховувала 12 чоловік, серед них Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, В.Білозерський. Основні цілі братства: ліквідація самодержавства і кріпосного права; національне визволення України; утворення на демократичних принципах федерації слов’янських народів з центром у Києві. Програмні документи наголошували на мирному характері перетворень, досягненні стратегічних завдань через освіту та виховання, поширення літератури тощо. За доносом члени братства були заарештовані і засуджені до різних строків ув’язнення та заслання. Діяльність цього Товариства була першою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу боротьби за національне визволення України.

Визначальну роль у національному відродженні відіграв Тарас Шевченко. Він безсумнівно мав найбільший вплив на українців. З виходом у 1840 році “Кобзаря” за українською мовою остаточно утвердився статус літературної, “рівної серед рівних”. Своєю творчою та громадською діяльністю Т. Шевченко пробудив національну свідомість українців, сприяв розгортанню ними боротьби за своє соціальне і національне визволення.

У кінці 1850-х рр. почали організовуватися напівлегальні гуртки – Громади. Перша громада виникла в Києві в 1859 р. на базі таємного гуртка «хлопоманів». Очолив її історик, згодом професор Київського університету Володимир Антонович. Громадівський рух поступово набув значного поширення, громади виникли в Харкові, Чернігові, Полтаві, Одесі, Катеринославі. Діяльність громад мала здебільшого культурно-просвітницький характер (відкриття недільних шкіл, пропаганда художньої і наукової

літератури, вивчення української мови, історії, етнографії). Серед найактивніших учасників громадівського руху були: композитор Микола Лисенко, письменник і драматург Михайло Старицький, історик Михайло Драгоманов, етнограф Павло Чубинський, соціолог Сергій Подолинський та ін. У 1861 р. в Петербурзі члени Кирило-Мефодіївського товариства Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський заснували журнал «Основа», який знайомив читачів з життям українського народу. Журнал став першим українським журналом у Російській імперії, сприяв пробудженню національної свідомості української інтелігенції, розкиданої по всій імперії.

Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація національно-визвольного руху. Першою політичною організацією на цьому етапі стало «Братство тарасівців», яке діяло впродовж 1891-1893 рр. Його засновниками були українські студенти М.Міхновський, І.Липа, В. Шемет. «Тарасівці» ставили за мету реалізацію основних ідей Тараса Шевченка, досягнення повної незалежності Української держави. І хоч тогочасне українське суспільство у своїй більшості не поділяло ідеї самостійності України, діяльність «Братства» підготувала сприятливий грунт для поширення державницько-самостійних настроїв. Першою політичною партією в Наддніпрянській Україні стала утворена в 1900 р. у Харкові Революційна українська партія. Невдовзі ця партія розкололася і дала початок трьом партіям: Народній українській партії, Українській соціал-демократичній спілці, Українській соціал-демократичній робітничій партії. У 1904 р. були утворені ще дві партії: Українська радикальна партія та Українська демократична партія. Українські партії були малочисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім Народної української партії, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії. Але на загал національний рух у Наддніпрянській Україні не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу перш за все, за свої класові інтереси.

У кінці ХІХ ст. починають формуватися українські політичні партії і в Австрійській імперії. Першою такою партією стала Русько-українська радикальна партія, утворена в 1890 р. у Львові. У 1899 р. було створено ще дві партії: Українську національно-демократичну та Українську соціал-демократичну партії, програми яких визначалися гаслом проголошення незалежності України.

1). Охарактеризувати націотворчі ідеї Йогана Гердера.

2). Розкрити три етапи українського національного відродження впродовж ХІХ ст.

4). Імперське панування принесло українцям жорстокіші тотальні види політичної, суспільної та економічної організації, ніж ті, що були їм раніше відомі. Чиновництво зробило присутність імперської держави в українській громаді досить виразною. Імперська доба спричинилася до роздвоєння українського суспільства – одне було частиною Російської імперії, друге – Австрійської.

Реформи австрійських Габсбургів кінця ХУІІІ ст. проводилися в усій імперії. Однак особливо великий вплив вони справили в Галичині, котра найгостріше потребувала змін. Адміністративна реорганізація в Галичині була проведена швидко і ефективно. До 1786 р. польські закони було замінено австрійськими. Реальна влада зосереджувалася в руках імперських чиновників. Уся провінція поділялася на 18 регіонів (із приєднанням Буковини їхня кількість зросла до 19), очолюваних призначеними Віднем урядниками зі своєю німецькомовною канцелярією. На верхівці цієї драбини стояв губернатор, якого призначав сам імператор. Увесь чиновницький апарат перебував у Львові, що став центром адміністрації та судочинства провінції.

Утім, найважливіші з численних реформ імператора Йосифа ІІ стосувалися селян. У 1781 р. імператор своїм указом заборонив землевласникові вимагати від селянина більше трьох днів панщини на тиждень, або 156 днів на рік; обмежувалися додаткові повинності на користь землевласника. Закон також надавав селянину додаткові особисті свободи (право одружуватися без дозволу пана, переходити на інші наділи, звертатися зі скаргами до пана до суду тощо). Це були зміни великої ваги, оскільки галицький селянин більше не був якоюсь зневаженою істотою, а став особою з певними законними правами. Показово, що саме в цей час на Лівобережній Україні інша імператриця – Катерина ІІ утверджувала кріпацтво.

Значні переваги принесла нова політика й Греко-католицькій Церкві. З самого початку австрійські імператори у стосунках Греко-католицької і Римо-католицької церков намагалися дотримуватися принципу паритету (рівності). Для греко-католицького духівництва цей принцип означав поліпшення їхнього становища. До того ж, у 1808 р. у Галичині було відновлено греко-католицьку митрополію. Основною причиною зростаючої впевненості в собі греко-католицького духовенства стали реформи в галузі освіти, що їх розпочала ще попередниця Йосифа ІІ та його мати - Марія Терезія. У 1774 р. імператриця заснувала у Відні греко-католицьку семінарію – Барбареум, що давала можливість студентам із Західної України не лише отримати богословську освіту, а й знайомило молодих людей із західною культурою. 1783 р. у Львові було засновано греко-католицьку семінарію. Роком пізніше вже Йосиф ІІ засновує у Львові університет, який став першим вищим закладом такого типу на українських землях. Оскільки викладачі читали лекції здебільшого на німецькій мові та на латині, для українців було організовано окремий факультет, що називався «Студіум рутенум». Викладання тут проводилося штучним язичієм, що поєднувало церковнослов’янську мову з місцевою українською говіркою. Було також реформовано початкову освіту в Галичині. У 1774 р. було запроваджено систему трьох типів шкіл: однокласні парафіяльні, трикласні з німецькою і польськими мовами навчання й чотирикласні, що готували учнів для продовження освіти у гімназіях та університетах.

Загалом у всій Європі середини ХІХ ст. неподільно панував консерватизм, але попри згадані вище реформи, в жодній державі він не виявлявся з такою очевидністю, як в Австрії та Росії – двох імперіях, де проживали українці. Для них, як і для інших підданих, життя й свідомість підпорядковувалися принципам авторитарності, покори, суспільного порядку й традиціоналізму. Однак нові ідеї, суспільні сили, економічні відносини, що поширювалися Європою, проникали й в австрійські та російські володіння попри енергійні зусилля стримати їх. Із зростанням внутрішнього і зовнішнього тиску Габсбурги і Романови розуміли, що старі порядки не можуть лишатися незмінними. Це породжене кризою усвідомлення поклало початок ері великих реформ – спочатку в Австрії, а потім і в Росії. Реформи ці особливо сильно позначилися на українцях, бо вони належали до найбільш пригноблених підданих обох імперіях.

Тим часом у 1848-1849 рр. у Парижі, Відні, Берліні, Римі та інших європейських столицях відбулися революційні виступи. Ніколи раніше Європа не знала такого загального загострення соціальної боротьби, розмаху народних виступів і бурхливого піднесення національно-визвольних рухів. Боротьба буржуазії, робітників, селянства, ремісників і дрібних торгівців проти феодально-абсолютистських порядків переплелися з національно-визвольною боротьбою народів Австрії та Італії, із загальнонаціональними рухами за територіальне об’єднання Німеччини й Італії. Хоч у різних країнах напруження боротьби не було однаковим, різними були шляхи і долі повсталих народів, безсумнівним стало те, що революційні події набули загальноєвропейського масштабу. Під час цієї «весни народів», коли питання про національну незалежність постало як основна політична проблема, німецькі та італійські піддані Габсбургів піднялися за возз’єднання зі своїми братами по крові поза межами імперії. Одночасно розпочали війну за національну незалежність угорці, а поляки знову виступили за відновлення втраченої держави. Коли 19 березня 1848 р. до Львова дійшли звістки про повстання у Відні, поляки негайно почали діяти. Вони надіслали цісареві петицію, закликаючи до ще більшої лібералізації та надання полякам у Галичині ще ширших політичних прав, цілком зігнорувавши при цьому всяку присутність у провінції українців. Щоб заручитися широкою підтримкою цих вимог, у квітні у Львові поляками було створено Польську Раду Народову. Однак українці, що показово відмовилися взяти участь у цих заходах. Натомість, вони утворили власний представницький орган – Головну Руську Раду з розгалуженнями на місцях, а також свою газету.

Перед українцями у 1848 р. стояло два першочергових і тісно переплетених питання. Одне за своєю суттю було соціально-економічним і торкалося традиційної проблеми селянства, зокрема феодальних повинностей. Інше пов’язувалося з новою концепцією національної належності, і в тому числі зі співіснуванням в одній провінції двох народів – поляків та українців, котрі віднедавна почали себе ідентифікувати не лише з соціальною верствою чи з віровизнанням а й визначали себе за окремі етнокультурні спільності, або нації, з різними національними прагненнями.

23 квітня 1848 р. цісар Фердинанд І видав історичний маніфест, що скасовував панщину в Галичині. Цей документ майже на п’ять місяців випереджав аналогічний указ, що забороняв панщину в усіх частинах імперії. Селяни з ентузіазмом вітали цей маніфест, хоча документ залишив без відповіді багато запитань. Аби заспокоїти шляхту, віденський уряд оголосив про виплату компенсації за втрачену робочу силу. (Пізніше він переклав близько двох третин суми цього відшкодування на саме селянство). До того ж, хоч 70 % оброблюваних земель отримували селяни, а 30 % - землевласники, основне питання про те, кому належать ліси й пасовиська, що раніше були спільною власністю, лишалося нерозв’язаним. З часом ці громадські землі перейдуть у володіння феодалів, а селяни стануть залежними від них у таких важливих справах, як заготівля дров та випас худоби. Хоча звісно, що скасування панщини багато принесло селянинові. Передусім воно розірвало останній формальний зв’язок між ним і паном, зробивши тим самим селянина володарем своєї власної землі, а отже й долі. Крім того, звільнення пробудило в ньому не властивий раніше потяг до політики, освіти. Найголовніше те, що галицький селянин ставав чинником, який не можна було більше ігнорувати.

Революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, що переважно складався з представників духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої, та до заснування окремих установ. Слабку західноукраїнську еліту всіляко заохочував і підтримував габсбурзький губернатор Стадіон, який відкрито сприяв українцям протягом усього 1848 р., сподіваючись використати їх на противагу агресивнішим полякам. Згодом поляки довго звинувачуватимуть Габсбургів у «винайденні русинів», маючи на увазі, що українці, мовляв, - лише побічний продукт австрійських махінацій, а не справжня нація.

Тож, українці в ході революції 1848-1849 рр. вперше вийшли на політичну арену. Так, у травні 1848 р. у Львові була заснована Головна Руська Рада – перша українська політична організація, яку очолив єпископ Григорій Яхимович. Усього організація нараховувала 66 членів, майже половину з яких складали священики і студенти богослови, а другу половину – світська інтелігенція. У травні 1848 р. побачив світ перший український тижневик «Зоря Галицька». Одночасно були налагоджені контакти з українцями Буковини й Закарпаття.

Зростання політичної активності українців у Східній Галичині неухильно вело до загострення українсько-польського антагонізму. Розглядаючи Галичину як наріжний камінь у планах відродження своєї державності, поляки дивилися на появу проавстрійськи налаштованого українського руху як на серйозну загрозу. Тому вони зробили спробу нейтралізувати Головну Руську Раду, створивши конкуруючу «українську» організацію, настроєну «пропольськи» - Руський Собор. Незабаром між поляками і українцями відбулася ще гостріша суперечка. За всієї іронії вона трапилася саме на Слов’янському конгресі у Празі, що був організований чехами у червні 1848 р. задля сприяння слов’янської солідарності та узгодити спільні інтереси. Своїх делегатів до Праги надіслали Головна Руська Рада, Польська Рада Народова та Руський Собор. Між українцями і поляками миттєво розгорілися тривалі дебати про те, хто повинен репрезентувати Галичину і якими мають бути стосунки між їхніми двома народами. Проте найбільш суперечливе питання випливало дещо пізніше, коли українці висунули вимогу про поділ Галичини на дві окремі адміністрації: польську і українську, що викликало затятий опір поляків. Зрештою було досягнуто компромісу між двома делегаціями. Якщо українці відмовляться від вимоги про поділ Галичини, то поляки погодяться визнати їх за окрему націю з рівними мовними правами та рівними можливостями, зокрема займати адміністративні посади. Утім ця угода в силу загострення військових дій, так і не набула реального змісту. Українсько-польські дискусії тривали також у австрійському парламенті, вибори до якого відбулися якраз під час роботи Слов’янського конгресу. Врешті українці здобули 25 місць у парламенті, з яких 15 дісталося селянам, 8 – священикам і 2 – представникам інтелігенції. У парламентських дебатах, що відбулися у другій половині 1848 р. українці зосереджувалися на двох питаннях: компенсації землевласникам-феодалам за скасування панщини й, знову ж таки, адміністративного поділу Галичини. Українські селяни різко відкидали будь-яку форму компенсації, а українські інтелігенти вважали адміністративний поділ Галичини на окремі українську та польську частини «справою життя і смерті для народу». Зрештою, ключові вимоги українців так і не були втілені в життя. Більшими були здобутки українців на місцевому рівні. Взявши за приклад чеську культурну організацію «Матіцу», у липні 1848 р. українці заснували у Львові «Галицько-руську матицю». Ця організація ставила собі за мету публікувати для широкого читача дешеві книжки про релігію, звичаї, ремесла, сільське господарство та педагогіку. «Галицько-руська матиця» також намагалася сприяти використанню української мови в школах.

1848 р. позначений також зростанням активності і в інших західноукраїнських землях, хоч і в значно менших масштабах, аніж у Галичині. Так, у Буковині відбулося лише кілька більш-менш значних подій: проти румунських панів вибухнуло повстання під проводом Лук’яна Кобилиці; до парламенту обрано 5 українських депутатів. Зрештою в 1849 р. цей край було відокремлено від Галичини й перетворено на окрему провінцію Австро-Угорщини. У зайнятому угорцями Закарпатті, спостерігалося незначне пожвавлення активності, головним чином пов’язане з діяльністю Адольфа Добрянського, який, за влучним висловом Ореста Субтельного, «був чимось на зразок Головної Руської Ради» в одній особі. А.Добрянський, спираючись на невелику частину однодумців домагався щоб Головна Руська Рада у Львові проголосила серед своїх цілей також приєднання Закарпаття до Галичини. Разом з тим, ці погляди не перешкоджали А.Добрянському плекати проросійські симпатії. Русофільські тенденції й надалі підігріватимуть суперечки про національну належність населення цієї найбільш ізольованої з усіх українських земель.

Загалом, в умовах революційних подій 1848 р., українці вперше у своїй історії отримали нагоду самовиразитися як нація. Проте, цей самовияв мав неоднозначні наслідки. Поза всяким сумнівом, найбільшим досягненням 1848 р. для українців стали скасування панщини та впровадження конституційного правління. Хоча ці здобутки не належали виключно українцям, оскільки аналогічних поступок домоглися й інші народи. Найвидатнішим серед суто українських досягнень цього періоду стала діяльність Головної Руської Ради, яка змогла мобілізувати ще вчора пасивних українців на досягнення чітко окреслених цілей. На загал, 1848 р. без сумніву знаменував переламний момент в історії західних українців. Він покінчив з їхньою віковою інертністю, бездіяльністю та ізоляцією, та поклав початок їхній боротьбі за національне та соціальне визволення.

У середині ХІХ ст. імперський устрій Росії, як і Австрії зазнав дошкульного удару, котрий породив сумніви в його ефективності. Суворим випробовуванням царського режиму стала Кримська війна 1854-1855 рр. Це був конфлікт великих держав, у якому Росія виступала проти союзу Англії. Франції, Сардинії та Оттоманської імперії. Цей союз прагнув перешкодити давнім спробам Росії поширити свій вплив на Балкани й заволодіти Босфором та торговими шляхами в Середземному морі. Це було особливо важливо з огляду на зростання в той час торгівлі збіжжям через причорноморські порти. Поразка Росії в цій війні продемонструвала нагальну потребу реформ. Цар Олександр ІІ, який зійшов на престол у 1855 р., цілком усвідомлював цю істину.

У 1855 р. в промові перед московськими дворянами новий цар заявив: «Краще скасувати кріпацтво згори, ніж чекати, доки кріпаки скасують його знизу». Ставало очевидно, що вирішальними у проведенні реформ були економічні чинники. Відкриття чорноморських портів і дедалі активніша участь російських землевласників у світовій торгівлі зробили ще очевиднішими недоліки кріпацької праці. Так, продуктивність праці російського кріпака у 1860 р. дорівнювала продуктивності праці англійського фермера в 1750 р. та селянина Центральної Європи у 1800 році. Словом, кріпацька праця за всієї своєї дешевизни була настільки малоякісною, що не виправдовувала себе економічно. До того ж, небачена конкуренція і власна безгосподарність перетворили багатьох землевласників на боржників.

Утім, розуміючи, яку потенційну небезпеку крило в собі звільнення кріпаків, Олександр ІІ намагався діяти обережно. У 1857 р., з метою обговорення справи звільнення кріпаків і опрацювання конкретних пропозицій, він призначив таємну комісію, до якої ввійшли провідні чиновники та громадські діячі як ліберальних так і консервативних напрямків. Зауважимо, що в різних частинах Російської імперії в силу, передусім, географічного та кліматичного факторам, переважали різні форми землеволодіння, а отже не дивно, що серед дворян виникали розбіжності в поглядах на способи передачі селянам землі. Так, у багатому на чорнозем південному регіоні України, поміщики воліли, аби кріпаки відбували панщину, тобто трудову повинність, оскільки свої прибутки вони отримували здебільшого із сільськогосподарських врожаїв. Не дивно, що вони не бажали ні за яких умов давати селянам землю. Варіанти цього «південного» підходу переважали також і в інших частинах України.

Зрештою 1861 р. Олександр ІІ видав маніфест, що скасовував кріпосне право. Однак було дуже багато плутанини. Сам акт звільнення ліквідував залежність селян від поміщиків, але перетворивши колишніх кріпаків на вільних громадян, він не приніс їм повної рівності. На відміну від інших верств суспільства, звільнені селяни повинні були сплачувати викупні платежі. Оскільки грошей у селян було мало або взагалі не було, передбачалося, що уряд виплатить поміщикам 80 % вартості земель у формі казенних облігацій, а селяни своєю чергою зобов’язувалися виплачувати урядові цю суму разом із процентами упродовж 49 років. Решту вартості земельного наділу селяни мали виплачувати безпосередньо поміщикові або грішми, або, що було реальніше, домовившись відробити на нього.

До того ж, при розподілі земель реформа враховувала місцеві відмінності. Оброблювана земля поділялася на три категорії: чорнозем, не чорнозем, степові грунти. Причому, селянські наділи у двох останніх категоріях (гірших за якістю) були більшими, зате в чорноземних регіонах, як наприклад Україна, - меншими. Особливо потерпіли від реформи селяни Лівобережної та Південної України. Виняток становило хіба-що Правобережжя. Сумніваючись у відданості польської шляхти цього регіону, (безпомилковість цих підозр підтвердило повстання поляків 1863 р.) російський уряд намагався привернути на свій бік українських селян і роздавав їм наділи на 18 % більші, ніж вони мали до реформи 1861 р. Але виграючи на величині наділів, колишні кріпаки втрачали на дуже завищених цінах, які вони мусили платити за землю. Слід також пам’ятати, що не всі селяни були кріпаками. Приблизно половину становили державні селяни, які поділялися на щонайменше 30 різних категорій, включаючи майже 1 млн. колишніх українських козаків. Взагалі селян і особливо колишніх кріпаків реформа розчарувала. Вони сподівалися права на володіння своїми наділами – натомість наділи урізалися, а селянам нав’язувався обтяжливий фінансовий тягар.

Важливі зміни також відбулися в інших суспільних сферах Російської імперії. Так, земська реформа певною мірою сприяла піднесенню загального рівня життя на селі, привчала місцеве населення до обмеженого самоврядування. Судова реформа, 1864 р., зробила судочинство незалежною сферою управління, закритою для втручання чиновництва. Відтоді суд засідав відкрито, розглядаючи позиції двох сторін, не проводячи різниці між дворянами і нижчими верствами населення. Реформи в системі освіти 1860-х рр. відкрили для нижчих верств більший доступ до неї на всіх рівнях, включаючи університетський. У 1874 р. було введено зміни до суворих правил військової служби, згідно з якими військова повинність поширювалася на всі верстви суспільства.

На загал, хоч ці реформи і не змінили докорінно умов життя українців та інших підданих Російської імперії, вони, спричинилися до важливих змін. Без цих реформ подальша соціально-економічна модернізація імперії була б неможливою. На Україні, де кріпаки складали близько 42 % всього населення порівняно з 35 % в середньому по імперії, звільнення селян мало ще більші наслідки. Вдосконалення системи освіти, поширення юридичного захисту, зміцнення й поглиблення місцевого самоврядування – все це примножувало можливості національних особливостей і місцевих інтересів.

Глибокі, хоч і не революційні за своєю суттю, реформи 1848-1861 рр. лишили недоторканими старі засади. Однак реформи явно прискорили наближення нової епохи, коли народ самостійно справлятиме відчутніший вплив на політичне, соціально-економічне й культурне життя. Відтак і в Австрійській, і в Російській імперіях зміни середини ХІХ ст. були величезним кроком до сучасної доби. Західні українці, що населяли найвідсталіші землі Австрійської імперії та зазнавали соціально-економічних утисків, дістали можливості політичної, організаційної та культурної діяльності, яких не мали українці в Росії. Між тим, зміни 1860-х рр. відносно мало вплинули на розвиток національного руху українців Російської імперії. В Росії національне питання не могло досягти гостроти соціально-економічних проблем Австрії з цілого ряду причин, серед яких: культурне і демографічне панування в імперії росіян; ворожість царату до всякого плюралізму; слабкість громадських організацій; жорстока репресивна політика уряду проти національних рухів серед неросійських народів імперії тощо. Внаслідок цього був відсутній важливий зв’язок між соціально-економічним становищем селян та національними прагненнями інтелігенції. Ця обставина значно перешкоджала зростанню національної свідомості українців Російської імперії.

1). Дайте оцінку революційним процесам в Європі 1848-1849 рр.

2). Визначте, які наслідки мала революція 1848-1849 рр. для Західної України.

3). З’ясуйте особливості проведення аграрної реформи в Австрійській та Російській імперіях.

4). Розкрийте зміст реформ 1860-1870- рр. в Російській імперії.

5). Метою соціально-економічної модернізації як правило є побудова сучасного урбанізованого, індустріалізованого суспільства, де більшість населення заробляє на прожиток у містах і на підприємствах. Модернізація звичайно охоплює індустріалізацію та «промислову революцію». Загалом визнано, що модернізації спершу зазнала Велика Британія. Невдовзі вона приступила й на континенті – в Бельгії, Німеччині (Рурський басейн) та Сілезії. Починаючи з цих районів, модернізація почала охоплювати дедалі ширші території. Галичину було віднесено в числі Ірландії, Бретані, Сицилії до найбільш малорозвинених районів Європи.

Мобільність робочої сили значно збільшилась після революційних подій, коли у Франції, Італії та Іспанії було скасоване кріпацтво. У Східній Європі скасування кріпацтва сталося на кілька десятиліть пізніше. У Австрії, зокрема, це трапилося 1848 р., на території Польщі – 1864 р., Російській імперії – 1861 р. Поступово, у Європі почали з’являтися нові джерела енергії: спершу газ, потім нафта, а згодом – електрика. Нафта, зокрема, стала доступною з 1860-х рр. Нафтові родовища в Європі було відкрито в Бориславі (Галичина), Плоєшті (Румунія) та в Баку на Каспії. Щоправда, електроенергію почали широко використовувати у Європі лише у 1880-х рр.

Дедалі ширше почали застосовуватися машини з механічним приводом та двигуни – від конвеєрів до пароплавів. Швидко прогресувала гірнича промисловість, металургія. Видобуток залізної руди зосереджувався, наприклад, у Лотарингії, Північній Іспанії, Північній Швеції, Україні (Кривому Розі). Низка конструктивних удосконалень домни завершилась винаходом конвертера сера Генрі Бесемера в Шефілді (1856 р.) і регенеративних печей Мартена (1864 р.).

Доба залізниць мала до своїх послуг дешеву високоякісну сталь, що йшла не тільки на рейки, а й на будівництво мостів, кораблів, будівельні конструкції та військову техніку. Так, на переломі сторіч найгустішу залізничну мережу мала Бельгія (42, 8 км. залізниці на 100 км 2 супроти 19 км. у Великобританії та 17, 2 км. у Німеччині). 1828 р. почав курсувати перший у світі пасажирський потяг між Ліверпулем і Манчестером. Поряд з тим, найгірше забезпечені були: Сербія (2, 5 км. на 10 000 населення супроти 5, 7 км. у Європейській частині Росії). Причому, економічна модернізація в Російській імперії перебігала дуже нерівномірно. Так, на зламі століть звичайною картиною на Україні (Донбасі) були найбільші й найсучасніші в Європі фабрики, копальні та металургійні заводи, оточені селами, де люди все ще впрягалися в плуг, ледве животіючи на своїй землі. Подібно до інших країн, одним із перших провісників модернізації стала залізниця. У Російській Україні першу колію було прокладено у 1866-1871 рр. між Одесою і Балтою для прискорення транспортування збіжжя. За 1870 - і рр., що стали піком у прокладенні залізниць на українських землях, було сполучено між собою всі головні українські міста і, що найважливіше, поєднали Україну з Москвою.

У період між 1870 і 1900 рр. і особливо протягом бурхливих 1890-х років найшвидше зростаючими промисловими районами Російської імперії, а імовірно і всієї Європи стали Донецький басейн і Кривий Ріг. Ознаки наступаючого буму передусім з’явилися у вугільній промисловості Донбасу. Між 1870 і 1900 рр., коли видобуток вугілля підстрибнув більш як на 1000 %, цей район давав майже 70 % усього вугілля імперії. Із зростанням кількості шахт у Донбасі, зростало й число робітників: у 1885 р. налічувалося 32 тис. працівників, у 1900 – 82 тис. а у 1913 р. – 168 тис. У промисловості переважала іноземна буржуазія (англійський, французький, німецький, австрійський, бельгійський капітал).

У 1880-х рр. майже через десятиліття після вугільного буму розпочався широкомасштабний видобуток залізної руди. Розвиток металургії, зосередженої в районі Кривого Рога був ще більш вражаючим, ніж вугільної промисловості. Деякі з промислових підприємств росли такими темпами, що перетворювалися на багатолюдні міста. Наприклад Юзівка (сучасний Донецьк), названа іменем валлійця Джона Хьюза. В кінці ХІХ ст. Україна перетворилася на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи менше 50 % заліза і сталі.

Водночас, політика Австро-Угорщини була спрямована на те, щоб закріпити за Західною Україною статус аграрно-сировинного придатку до розвинутих провінцій імперії. Господарство Західної України було аграрним, промисловість хоч і зробила значний поступ вперед і надалі залишалася відсталою, важкої промисловості майже не існувало. Провідними галузями були нафтодобувна, деревообробна і харчова.

З прискоренням економічного розвитку відбувалися й значні соціальні зміни. Найважливішою з них була поява нового й ще нечисленного класу – пролетаріату. На відміну від селян пролетарі (промислові робітники) не мали засобів виробництва. Вони продавали радше не свої вироби, а власну робочу силу. Щоправда, справжніми пролетарями фактично були робітники важкої промисловості, тобто шахтарі Донбасу та гірники Кривого Рога. У 1897 р. загальне число промислових робітників України сягало близько 425 тис., причому майже половина з них зосереджувалися у важкій промисловості.

Умови праці були надзвичайно важкими. Навіть після введених урядовими законами 1890-х рр. покращень, робочі зміни нерідко тривали по 10, 12 чи 15 годин. Технічної безпеки чи медичного обслуговування практично не існувало. А платня, що майже цілком витрачалася на їжу та злиденне житло середнього робітника на Україні становила лише малу частку того, що отримував його європейський колега. Не дивно, що дедалі частішими ставали страйки та інші сутички між робітниками і підприємцями. Особливістю цих класів був їх багатонаціональний склад. Серед кваліфікованих робітників переважали росіяни, а в Галичині – поляки. До слова, переважали в цих професійних групах (шахтарів, металургів) саме росіяни. Українців нараховувалося приблизно 25 % шахтарів і 30 % металургів. Вражала відсутність українців у містах. На зламі століть українці становили менше третини всього міського населення – решта припадало на росіян та євреїв. Як правило, чим більшим було місто, тим менше жило в ньому українців. Наприклад, у найбільшому місті Україні – Одесі у 1897 р. лише 5,6 % мешканців Одеси були українцями. Складалося враження, що модернізація залишала українців осторонь.

Порівняно з суспільствами Західної Європи, Російську імперію взагалі й Україну зокрема, характеризувала така соціальна аномалія: буржуазія тут була настільки нечисленною й нерозвинутою, що не мала помітного значення. З іншого боку, модернізація на Україні спричинилася до ряду парадоксів. Із зростанням ролі України як європейської житниці поглиблювалося зубожіння її села. І хоча промисловий бум розвивався тут мало не найбурхливіше в Європі, Україна продовжувала залишатися переважно аграрним краєм.

На загал соціально-економічний розвиток Східної України наприкінці ХІХ ст. характеризують три основні риси: економічний застій у більшості сільських районів; швидка індустріалізація в Кривому розі та Донбасі; зростаюча присутність на українській території не українців. Унаслідок цього, розвинулася своєрідна соціально-економічна двополюсність: українців у ще більшій мірі, ніж доти, ототожнювали із застійним і відсталим селом, тоді як не українці панували в тих царинах суспільства, що розвивалися й модернізувалися. До певної міри цей поділ існує й сьогодні.

З іншого боку, в середовищі промислових працівників набув значного поширення новий ідеологічний рух – марксизм, який пропонував принципи поділу всіх верств суспільства на експлуатованих і експлуататорів і доводив невідворотність класової боротьби та революції. Марксизм видавався дуже наближеною ідеологією до свого часу. Говорячи по наближення останньої сутички між капіталом і пролетаріатом, головний ідеолог напряму Карл Маркс передбачав, що найбільша в світі революція відбудеться у недалекому майбутньому. Марксизм схиляв радикалів до віри в те, що вони власними зусиллями можуть сприяти епохальним подіям.

Паралельно вдосконалювалася і система комунікації. Створення об’єднаної поштової системи зробило швидкий обмін листами доступним для всіх. 1 травня 1840 р. у Великобританії з’явилася перша марка – «чорний пенні». Винахід електричного телеграфу (1835 р.), телефону (1877 р.), радіо (1896 р.) зробив зв’язок на далекі відстані миттєвим. До слова, у 1826 р. було зроблено першу у світі фотографію. Перший моторний політ здійснив О.Райт у грудні 1903 р., а у 1896 р. Г.Форд апробував свій перший автомобіль.

Розвиток засобів зв’язку і транспорту надзвичайно полегшував міжнародні контакти, сприяв інтенсивному культурному обміну. До подій історичного значення, безумовно належить також відкриття кінематографу. Щоправда дата 1895 р, що вважається датою заснування кінематографу, має доволі умовний характер.

Індустріалізація раз по раз породжувала міграційні хвилі: спершу локальні або сезонні від села до заводу, потім регіональні з сіл до міст. Своєю чергою, нерегульована міграція призвела до перенаселення в містах, появи волоцюг, нестачі житла, епідемій тифу та холери, невідступних злиднів. Варто згадати спалахи холери 1830-1835, 1847-1848, 1853-1856, 1865-1867, 1869-1874, 1883-1887 та 1893-1895 рр. в Європі, що спричинили революцію в громадській та особистій гігієні і посприяли формуванню державних служб охорони здоров’я. Розвиток медицини, зрештою, забезпечив дивовижне зменшення смертності – як загальної, так і дитячої.

Демографічне зростання було одним з найпевніших показників європейського динамізму. Кількість населення у Європі зросла приблизно зі 150 млн. у 1800 р. до понад 400 млн. у 1914 р. Прискорений темп росту населення більше ніж удвічі перевищував темп зростання протягом попередніх трьох сторіч. До слова, саме у ХІХ ст. кожна європейська держава вже провадила регулярні переписи. Міста росли шаленими темпами: у 1914 р. Європа мала дванадцять міст із понад мільйоном населення кожна: Лондон, Париж, Берлін, Відень, Санкт-Петербург і Стамбул досягли цього статусу ще раніше; Глазго, Манчестер, Лідс, Ліверпуль, Бірмінгем, Рур, Гамбург та Москва наздогнали їх згодом. Кількість сільського населення в розвинених країнах зоставалась напрочуд сталою, хоч пропорційно круто падала. Так, у Великій Британії, станом на 1900 р., селяни становили тільки 8 % населення, в Німеччині – 40 % (хоч тридцять років перед тим – ще 75 %). Хоча наприклад у Росії селяни становили до 80 % населення. В останній чверті сторіччя Європа втратила 25 млн. людей, що емігрували до США. Наприклад, за два десятиріччя перед 1914 р. емігрувала одна чверть населення Галичини.

У другій половині ХІХ ст. різко зросла чисельність населення і на українських землях. Так, населення Наддніпрянської України збільшилося за цей час із 13, 4 до 23, 4 млн. чол., а Західної України – із 3, 9 до 5, 9 млн. чол. Наприкінці ХІХ ст. на Наддніпрянщині було вже чотири великих міста: Одеса (більше 400 тис.), Київ (250 тис.), Харків (175 тис.), Катеринослав (115 тис.). У Галичині найбільшим містом був Львів, чисельність якого станом на 1910 р. зросла до 200 тис. чоловік. Додамо також, що збільшення населення відбулося не тільки за рахунок природного приросту, а й за рахунок переселення в Україну представників інших національностей, що заохочувалося урядами Росії та Австро-Угорщини. Індустріалізація не призвела до формування в Україні структури індустріального суспільства. Українське суспільство і надалі залишалося аграрним. Селянство наприкінці ХІХ ст. складало приблизно 74 % населення Наддніпрянської і приблизно 90 % населення Західної України.

Демографічна поведінка українського і російського селянина кінця ХУІІІ – початку ХХ ст. значною мірою обґрунтовувалася його поглядами на шлюб, сім’ю, дітей. Ці погляди своїм походженням і існуванням зобов’язані комплексу соціально-економічних факторів, в руслі яких – неможливість функціонування селянського господарства поза сімейною формою, висока смертність, слабко забезпечена державою і сільською общиною старість. Дотримання селянином норм звичаєвого права і селянської етики, як правило йшли в руслі християнської етики. Недотримання звичаїв ставило селянина поза общиною і в принципі поза суспільством. Так, шлюбні і сімейні відносини в селі мали не лише інтимний, але і публічний характер. У весіллях як правило брало участь все село, розподіл майна, непослух дітей батькам і взагалі всі сімейні конфлікти розбиралися на общинних зборах, в останню дорогу звісно також проводжали всі односельчани.

Тож, у ХУІІІ – ХІХ століттях відбувся процес переходу народів Європи та Північної Америки від аграрного до індустріального суспільства, що позначилося на долі усіх народів світу. Сформувалося індустріальне суспільство, основними рисами якого були такі: істотне збільшення частки населення в промисловому виробництві, урбанізація суспільства. Загальними тенденціями суспільно-політичного розвитку були посилення ролі держави.

6). Початок ХХ століття в історії України характеризується загальним революційним піднесенням, що було викликане гострими класовими протиріччями, національним гнобленням, політичним безправ’ям населення. Ситуацію загострила загальноекономічна світова криза 1900-1903 рр., а в Російській імперії – і її поразка у війні 1904-1905 рр. з Японією.

Як в Наддніпрянській, так і в Західній Україні революційний настрій охопив усі кола суспільства: робітництво, селян, студентську та учнівську молодь, що протестувала проти обмежень її прав, виступала за соціальну справедливість. Так, у 1901 р. виступили студенти Львівського університету, які вимагали відкриття українського університету. До того ж, посилився опозиційний рух ліберальної буржуазії, поміщиків, інтелігенції за проведення реформ.

В умовах загального революційного піднесення посилився і національно-визвольний рух. У Західній Україні національний рух розвивався в більш сприятливих умовах і мав значно більші здобутки, ніж у Наддніпрянщині: тут активізувалася діяльність політичних партій, основним гаслом яких було гасло політичної самостійності України, діяли українські школи, культурно-освітні організації, видавалася українська література і преса. Так, у 1914 р. товариство «Просвіта» мало 78 філій, 2944 читалень, провадило курси для неписьменних. Крім того, в Галичині зростала кількість українських представників у центральному парламенті та в крайових сеймах. Розгортали діяльність масові молодіжні спортивні організації («Січ», «Сокіл», «Пласт»), набував поширення кооперативний рух.

На Наддніпрянщині національно-визвольний рух проявився в процесі політизації українського руху, зростанні кількості національних партій. Першою українською партією на Наддніпрянщині була Революційна українська партія, що утворилася у 1900 році. Згодом, утворилися Народна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Українська радикальна партія, Українська демократична партія та ін.

Однак національний рух у Наддніпрянській Україні в цілому не набрав масового характеру. У ньому брала участь в основному ліберальна і демократична інтелігенція, тоді як робітники і селяни вели боротьбу перш за все, за свої класові інтереси. Українські партії були мало чисельними, недостатньо згуртованими і організованими. У національному питанні всі вони, крім НУП, не йшли далі вимоги автономії України в складі Росії. У Наддніпрянській Україні на цей час вже значно зрусифікованій, більш масовими і впливовими були загальноросійські: Російська соціал-демократична партія, Партія соціалістів-революціонерів (есери), Конституційно-демократична партія (кадети), «Союз 17 жовтня» (октябристи), «Союз руського народу». Загальноросійські партії не прагнули до вирішення національного питання, крім кадетів, які вимагали культурної автономії для національних окраїн імперії.

Зауважимо, що у Російській імперії революційно-визвольний рух вилився в демократичну революцію 1905-1907 рр., в якій населення України взяло активну участь. Основні революційні події, що мали місце в Україні, відбулися в 1905 р. – в період розвитку революції по висхідній лінії. Зокрема в червні 1905 р. відбулося збройне повстання на броненосці «Потьомкін»; в жовтні того року відбувся загальний політичний страйк, що змусив царя Миколу ІІ піти на поступки і видати Маніфест 17 жовтня, проголосивши громадянські свободи і вибори до Державної Думи. У листопаді 1905 р. відбулося повстання моряків Севастополя на чолі з лейтенантом П.Шмідтом, виступ полку саперів у Києві на чолі з підпоручником Б.Жаданівським. В грудні 1905 р. відбувалися збройні повстання робітників Горлівки, Харкова, Катеринослава, Олександрівська. Однак ці виступи не переросли в загальне збройне повстання. Після їх придушення революція пішла на спад.

В Україні революція носила і національно-визвольний характер, оскільки національне питання було на передньому плані боротьби. Причому національний рух в період революції мав значні здобутки: після Маніфесту 17 жовтня з’явилася легальна українська преса; відновило діяльність культурно-освітня організація «Просвіта», яка мала філіали в багатьох містах України, відкривалися українські школи, здійснювалися спроби викладання українською мовою в університетах; активну діяльність у першій Думі (1906 р.) та в другій Думі (1907 р.) розгорнула українська фракція, яка вимагала автономії для України, вільного розвитку української мови та культури.

Утім, Перша та друга Думи були розпущені царем, оскільки виявилися занадто «лівими». Маніфест про розпуск другої Думи 3 червня 1907 р. прийнято вважати кінцем революції, бо він обмежив політичні свободи, проголосив новий антидемократичний закон про вибори і початок репресій проти учасників революції. Багато здобутків національного руху були ліквідовані. З 1907 по 1910 рр. тривав період реакції – жорстокого переслідування опозиційного українського руху. Головним прихильником цієї політики був міністр внутрішніх справ, згодом – голова уряду Росії Павло Столипін. З метою координації діяльності українських сил, у нових умовах українські діячі в 1908 р. створили між партійний політичний блок – Товариство українських поступовців (ТУП). Його лідерами стали М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко, Д.Дорошенко. Ця організація обстоювала конституційно-парламентський шлях боротьби за національне відродження.

Додамо також, що у Росії з 1906 по 1911 рр. з ініціативи згаданого нами вище П.Столипіна здійснювалася аграрна реформа, яка, зокрема, передбачала знищення общинного землекористування і перетворення селян на індивідуальних власників землі – фермерів; ліквідація аграрної перенаселеності європейської частини країни шляхом переселення селян у східні райони Росії. До слова, станом на початок ХХ ст. саме селяни (84 %) становили більшість у зрізі соціальної структури населення Російської імперії початку ХХ ст. Духовенство, зокрема, – 1%, торговці – 0, 5 %, промислові робітники – 4 %, військові – 5 %, урядовці – 4 %, аристократія – 1, 5 %. Середня тривалість життя на початку ХХ ст. в Російській імперії сягала лише понад 30 років. Для порівняння - в Швеції, Норвегії і Данії (трохи більше 50 років), в Австрії – під 40 років.

Однак, в цілому по Росії реформа П.Столипіна не досягла поставлених цілей. Але саме в Україні вона мала найбільший успіх – з общин вийшла майже половина селянських господарств, що сприяло успіху капіталізму на селі. Україна мала найбільшу кількість переселенців до Сибіру (біля 1 млн.). Але водночас не змогла послабити соціальну напруженість на селі. У 1914 р. кількість малоземельних селян сягнула 2 млн. Бідняцькі господарства залишалися й надалі малопродуктивними і малотоварними.