Тема 3. Українські землі в умовах середньовіччя (6 годин)

1). Дефініція і періодизація середньовіччя. Християнство – як характерна риса доби середньовіччя.

2). Велике переселення народів ІІІ – УІІ ст. Слов’яни.

3). Фактор хозар та варяг. Походження назви «Русь».

4). Фактор Візантії.

5). Київська Русь: держава і люди.

6). Християнство на Русі. Розквіт давньоруської культури.

7). Фактор монголо-татар.

8). Поліцентризація Київської Русі. Галицько-Волинське князівство.

9). Русь та Литва: проблема взаємовідносин.

1). Medium Aevum, Середньовіччя – цей термін уперше вжили християни, гадаючи, що вони живуть у проміжку між першим і другим пришестям Христа. Набагато пізніше його почали вживати з іншим значенням. У ХУ ст. ренесансні вчені заговорили про середньовіччя як інтервал між занепадом античності і відродженням класичної культури за їхньої доби. Для них античний світ становив високу цивілізацію, Середньовіччя ж – спад до варварства, провінціалізму. За традицією середньовіччя поділяють на раннє, високе й пізнє, таким чином розчленувавши його на послідовні фази. Зокрема раннє Середньовіччя припадає на ІУ – УІІІ ст.; зріле Середньовіччя – ІХ – ХІІ ст.; пізнє Середньовіччя – ХІІІ –ХУ ст. Звісно, люди, яких історики згодом назвуть середньовічними навіть не здогадувалися про таку назву. Дослідники будуть одностайні з людьми середньовічної Європи, які б на питання хто вони?, відповіли б, що вони християни, живуть за християнської доби в християнській частині земної кулі.

Більшість істориків погоджуються, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство. Поступово у суспільній думці формується уявлення про творчий потенціал цієї релігії, про консолідуючу силу триєдиного Бога, який явився у світі в образі боголюдини – Христа. Ісус Христос вказав людству істинний шлях визволення від влади ворожих людині сил через воскресіння ціною добровільної хресної жертви. Зауважимо, що більшість християнських релігій вважає Христа водночас і Богом і людиною. Поступово християнська доктрина стає основним елементом світогляду народів середньовічних Європи, Передньої Азії та Північної Африки – земель Середземноморського ареалу.

Фундаментальна ідея церковної доктрини періоду Вселенських соборів (325-787 рр.) – всебічний теоцентризм: Бог – є початок і кінець життя, у тому числі й людського. Бог створив і світ, і людину, зберігаючи над ними повноту влади, однак серед усього творіння людина посідає найвище місце. Життя земне, тілесне виступає в людині у певній непримиренній опозиції до життя духовного, доки ця людина «перебуває під владою гріха». При цьому важливо підкреслити, що людське тіло саме пособі не вважалося носієм гріховності, оскільки створене «за образом і подобою Божою». А мислилося таким тільки внаслідок «завоювання плотськими пристрастями, мріями і недосконалими почуваннями». Чим більше людина в цьому світі страждає, тим більше у неї шансів отримати вічне блаженство після смерті, позаяк в стражданнях душа здатна очищуватися. Головна думка цієї доктрини – подвижницький «крізь терня до зірок» шлях байдужості людини до минущих радощів, зречення «юдольного» світу у поєднанні з любов’ю до людей як заблукалих синів Божих (євангельська притча про блудного сина). Ідеал земної людини – святий, аскет, людина, яка зреклася земних спокус і віднайшла та виховала в собі «внутрішню людину».

Зауважимо, що на початок середньовіччя християнство вже близько двох століть було офіційною релігією Римської імперії. Християнська релігія стала державною за імператора Константина (ІУст.). Відтоді християнство почало користуватися економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави.

На основі прийнятого в 325 р. Нікейським собором «Символу віри» в основних рисах було завершено формування християнського канону, систематизацію церковної доктрини, вироблено основні форми культу і літургії.

З часу свого виникнення християнська Церква претендувала на те, щоб бути всесвітньою. Однак роблячи ще початкові кроки на шляху християнізації суспільства, сама Церква вже переставала бути монолітним утворенням. Вселенський собор в Халкідоні (451 р.) продемонстрував, що історія християнської церкви перестає бути єдиною. Європа стала ареною постійного суперництва двох «всесвітніх» владик – папи Римського і патріарха Константинопольського.

Виконайте вправу № 5

1. Визначте періодизацію середньовіччя.

2. Доведіть, що спільною рисою середньовічного світу можна вважати організоване християнство.

2). Походження і давня історія слов’ян, зрештою як і інших народів, не є дуже багатими на історичні першоджерела. Кілька найдавніших писемних пам’яток і значний археологічний матеріал не дають можливості сучасній науці однозначно відповісти на чимало питань про походження, розселення, побут та соціально-політичну організацію давніх слов’ян. Можемо твердити, що слов’яни є автохтонним (корінним) населенням Європи індоєвропейського походження, а як окрема етнічна спільність слов’яни сформувалися на початок нашої ери.

Уперше слов’янські племена привернули до себе увагу античних авторів під іменем венедів. Найбільш рання згадка цього етноніма вірогідно міститься у листах римського історика Помпонія Мели і датується І ст. до н.е. Чимало інформації про давніх слов’ян містять праці візантійських авторів середини – другої половини І тис. н.е. Саме тоді слов’янські племена виступають як доволі чисельна і потужна сила, що динамічно освоювала нові ареали свого існування, вела успішні війни зі своїми сусідами, зокрема, турбувала могутню Візантійську імперію. Візантійські автори Йордан, Прокопій Кесарійський, Меандр Протектор, Феофілакт Симокатта у своїх працях відводять чимало місця давнім слов’янам, яких вони називають антами і склавинами.

Не викликає сумніву що слов’янські народи та їхні праслов’янські предки мешкали у Східній Європі щонайменше з початку І тисячоліття до н.е. Прабатьківщиною слов’ян вважається частина Центральної та Східної Польщі, Південної Білорусі та Північно-Західної України, тобто ця територія простягалася приблизно від середньої течії Дніпра до річки Вісла. Звідси в ІІ-УІІ ст. н.е. – в період Великого переселення народів слов’янські племена широко розселилися у різних напрямках. В результаті слов’янський етнос невдовзі розпався на три гілки: західних слов’ян, південних слов’ян і східних слов’ян.

З У ст. н.е. в середовищі давніх слов’ян розпочинаються глобальні процеси переселення, спричинені насамперед фактором демографічного вибуху. В історію Європи ці глобальні процеси переселення, в яких, крім слов’ян, брали участь й інші етнічні спільноти, увійшли під вищезгаданою назвою Великого переселення народів. Найбільш інтенсивні потоки слов’янського розселення пролягають в південному напрямі, до кордонів Візантійської імперії. Поступово слов’яни освоювали і північний і північно-східний напрями, переходячи в райони, частково заселені балтським і угро-фінським населенням. У ході розселення слов’ян на нові території започатковується процес поділу слов’янського світу на ті етнічні групи, які, залежно від історичних обставин заклали основи формування сучасних слов’янських народів.

Зауважимо, що Велике переселення народів торкнулося не лише слов’ян. а й германських, сарматських та інших племен, які переселялися зі своєї історичної батьківщини на територію Європи, Азії та Північної Африки. Розвиток виробничих сил зумовив у племен, що взяли участь у переселенні народів, дальше поглиблення майнової і соціальної нерівності, зростання ролі вождів, племінної знаті та дружини. Прагнення племінної знаті до загарбання нових земель, здобичі було головною причиною переселення народів. Відіграв свою роль і приріст населення, що збільшив потребу у пасовиськах і орних землях. Так, постійні напади племен, заворушення рабів призвели до послаблення і, зрештою, припинення існування Західної Римської імперії у 476 р. На її території виникло ряд варварських держав (наприклад у 486 р. виникла Франкська держава, на чолі якої стояв вождь салічних франків Хлодвіг).

Утворювали на завойованих землях державність і слов’яни. За повідомленням українських дослідників в ІУ ст. н.е. племена антів, що входили до складу дніпро-дністровської групи черняхівської культури створили державне об’єднання (Антський союз). Проіснувало це державне утворення до УІІ ст. н.е. і розпалося під ударами кочовиків. Уважається, що саме після розпаду Антського союзу на території України, де розселилися східні слов’яни, утворилися окремі племінні об’єднання, розташування і назва яких відомі із літопису «Повість минулих літ»: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби, білі хорвати, дреговичі. У найбільш вигідному геополітичному положенні опинилися поляни, які проживали у Середньому Подніпров’ї: вони знаходилися майже в центрі східнослов’янських земель. Їх столицею був Київ, заснований за даними археологів, у кінці У – першій половині УІ ст. н.е.

Зауважимо також, що у УІІ ст. були створені незалежні слов’янські держави – князівство Само, перше Болгарське царство та об’єднання сербських племен (словенців, хорутанів і хорватів). Станом на УІІ ст. майже увесь Балканський півострів був освоєний слов’янами, куди селян притягували родючі землі, багаті міста і теплий клімат.

Спершу слов’янські племена займалися землеробством та розведенням великої рогатої худоби. Вони збирали врожай різних сортів зернових, ловили рибу, полювали на диких тварин, збирали мед і бджолиний віск. Ці товари вони продавали в містах, де ремісники пропонували гончарні, плетені, металеві, а головне залізні вироби високого рівня. Хоча слов’янських племен було чимало, вони, проте, мали багато спільного – землеробський спосіб життя, міфологію, систему вірувань. Розселені невеликими групами серед широких рівнин та лісів, слов’яни реагували на свою ізоляцію і страх перед містичними силами природи, створюючи божества, які заселяли хмари та землю, ліси й ріки, поля та стайні. Оскільки їхня система вірувань не залишила нам письмових свідчень, знаємо тільки описи чужих християнських авторів, а також пізніші народні звичаї. З приходом християнства, язичницька традиція звісно почала руйнуватися, однак віра у земних істот залишалася досить сильною у сільських місцевостях ще навіть в ХХ ст. й існувала паралельно з християнською вірою.

Виконайте вправу № 6

1. Визначте прабатьківщину слов’ян.

2. Назвіть давньогрецьких і давньоримських авторів, які вміщували в своїх творах інформацію про слов’ян.

3. Означте сутність Великого переселення народів.

4. Охарактеризуйте господарський уклад та релігійні вірування слов’ян.

3). УІІ ст. стало важливим та переломним в історії українських земель не лише тому, що на його початку зникли анти, а й через те, що в середині століття на сході від української території між пониззям Дону, Волгою та долиною річок Кубань і Терек заснував свою політично й економічно могутню державу новий тюркський народ – хозари. Хозарська територія була трикутником, утвореним пониззям Дону, Волги і річками Кубань та Терек, проте вплив хозар поширювався значно далі. На початку ІХ ст. кілька східнослов’янських племен на північному заході (поляни, радимичі, сіверяни, в’ятичі), північні племена (мордва, черемиси, волзькі болгари), а також оногури, мадяри, касоги та алани на півдні підпорядковувалися хозарському каганату (імперії). Ще з УІІІ ст. хозари контролювали північний Крим.

Через цю чималу територію проходило декілька вигідних міжнародних торгових маршрутів, зокрема північна частина шовкового шляху, який починався в Китаї, перетинав Аральське море, тягнувся уздовж північного берега Каспійського моря й закінчувався в хозарській столиці Ітиль біля гирла Волги. Торгівля становила найбільший інтерес для хозар, а контроль і захист торгових шляхів був пріоритетом військових сил каганату. Головне джерело їхнього прибутку – мито з товарів, які провозили через контрольовані ними території, а також данина, що її сплачували підлеглі народи. За це хозари забезпечували в регіоні мир, стабільність і сприятливі умови для торгівлі. На відміну від своїх кочових попередників та наступників, хозари, для яких найважливішою була торгівля, надавали перевагу дипломатії та миру над війнами й розбоєм. Такими, у цілому, були основні риси нового порядку – Pax Chazarica.

Важливість Хозарської держави також у тому, що протягом двох століть – приблизно від 650 до 850 рр. хозари забезпечували стабільність у великому регіоні між Чорним і Каспійським морями та Кавказькими горами, який межував з різними культурами. Більше того, за часів Pax Chazarica слов’янські племена на українських землях були захищені від руйнівних вторгнень кочовиків зі Сходу і тому останні могли розвивати землеробство та торгівлю у УІІ – ІХ століттях.

Період кінця УІІІ - середини ХІ ст. в історії Північної Європи в історіографії отримав назву – епоха вікінгів. Скандинавські ватаги воїнів, яких на заході Європи називали норманами («північними людьми»), а на сході – варягами, з кінця ІХ – початку Х ст. здійснювали напади на землі Данії, Англії, Франції, доходили навіть аж до Середземного моря. Так, у 848 р. нормани спалили Бордо, кілька разів оточували Париж (друга половина ІХ ст.), здійснювали походи в Італію. Набіги норман упродовж ІХ – ХІ ст. набрали такого широкого розмаху, оскільки політично слабкі в той час держави Західної Європи не могли чинити їм рішучого опору. Походи вікінгів припинилися у середині ХІ ст., що пояснюється насамперед соціальними змінами в Скандинавських країнах.

Основними заняттями норман стали воєнний промисл, військова служба і торгівля. Осідаючи в місцях своїх переможених вилазок, змішуючись з місцевим населенням, вікінги швидко втягувалися в культуру підкорених територій. Більше того, варяги нерідко входили до складу дружин місцевих князів, а іноді наймалися навіть до них на службу цілими загонами.

На початку ІХ ст. активізувалося проникнення варягів через систему річок та озер углиб Східної Європи. Прямуючи на Схід, скандинави переслідували швидше торгову, аніж військову мету. Варяги прямували до Волги, нею досягали земель волзьких болгар і Хозарії, а перетнувши Каспійське море досягали арабських країн Середньої і Передньої Азії. З часом південний напрямок починає переважати у здобичницькій, військово-службовій і торговельній діяльності варяг.

З ІХ ст. варязькі мореплавці почали проникати на новий торговий шлях на південь, який отримав назву «шлях з варяг у греки». З озера Ільмень по малих річках і річкових волоках їхні човни прямували до верхів’я Дніпра, а вже звідти Дніпром опускалися в Чорне море. Осідаючи в прирічкових населених пунктах, варяги або підкоряли довколишні племена, примушуючи їх до сплати данини, або вступали з ними у союзницькі відносини. До Києва прямували річкові транзитні шляхи, і власне ця специфіка розташування міста, яка дозволяла контролювати увесь дніпровський шлях, надавала йому бази, з якої впродовж ІХ ст. нормани здійснили поступове об’єднання територій, пов’язаних конфігурацією гідрографічної мережі з Дніпром.

Ми так детально торкаємося варязького фактора, оскільки за однією з найпоширеніших версій саме нормани відіграли вирішальну роль у створенні Давньоруської державності, бо східнослов’янські племена начебто були нездатними без допомоги зовні заснувати могутню державу. Норманську теорію висунули німецькі історики Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які в другій половині ХУІІІ століття працювали в Росії. Німецькі дослідники спиралися на уривок східнослов’янського літопису «Повість минулих літ» про те, що східні слов’яни запросили норман «княжити і володіти» собою.

У середині ІХ ст. Наддніпрянщина в господарському, культурному та політичному відношеннях залишалася відсталою, але через 150 років вона стала серцевиною могутнього політичного об’єднання, що швидко перетворювалося на одне з найбільш розвинених і економічно процвітаючих суспільств тогочасної Європи. Що ж уможливило ці зміни – зовнішні стимули чи події внутрішнього життя?

Більшість сучасних українських істориків дотримуються анти норманської теорії (теорії автохтонного походження Київської Русі). Тобто, з варягами чи без варягів східні слов’яни були спроможні утворити свою державу, бо по-перше, процес державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу варягів; по-друге, нормани, просуваючись у східнослов’янські землі, керувалися перш за все не державотворчою, а торгівельною метою і здобуванням. Вони передусім прагнули підпорядкувати дніпровський торговельний шлях (так званий «шлях із варяг в греки»). По-третє, у слов’ян на ту пору склалися всі необхідні внутрішні соціально-економічні передумови для утворення власної держави. До того ж археологічна наука не виявила слідів тривалого перебування або домінуючого економічного чи побутового впливу скандинавів у Середньому Подніпров’ї періоду заснування Руської землі. На східнослов’янських землях вони з’явилися тоді, коли тут вже існувала власна державність.

Немає визначеності і щодо назви “Русь”. Русами, за однією з версій, називали племена варяг, котрі започаткували державу на Русі. За іншими версіями, руси – це одне зі слов’янських племен яке жило в середній течії Дніпра, або ж давнє слов’янське божество, від імені якого і походить держава. Назва “Русь” передусім поширилася на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов’ян. Цим же словом стали іменувати й державу з центром у Києві. Імовірно, слово “Русь” виникло не як етнонім, а як політична назва державного об’єднання. Нестор-літописець, роблячи у 860 р. запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначає, що з того часу «начася прозивати Руска земля». Імовірно назва «Русь» зустрічалася у різних мовах, бо зустрічається значне поширення назви «Русь» в різних народів. Поступово термін «Русь» поширюється на всіх дружинників, у тому числі і осіб слов’янського походження.

Виконайте вправу № 7

1. З’ясуйте, чому період кінця УІІІ - середини ХІ ст. в історії Північної Європи в історіографії отримав назву – епоха вікінгів.

2. Розкрийте зміст норманської і антинорманської теорій походження Київської Русі.

3. Визначте походження терміну «Русь».

4. Подумайте, у чому полягав фактор хазар для становлення і розвитку слов’янської цивілізації?

4). У ІУ ст. колись велична Римська імперія поділилася на Західну і Східну. Східна Римська імперія остаточно стала самостійною державою 395 р., а пізніше державу назвали Візантійською імперією або Візантією. На відміну від Західної Римської імперії, Візантія подолала натиск варварів і змогла проіснувати понад тисячу років. До її складу входили, зокрема, Балканський півострів, Мала Азія, частина Закавказзя, а також Сирія, Палестина, Єгипет.

Упродовж ХІ-ХІІ ст. Візантія переживала період злету своєї могутності та впливу у світі, держава вважалася однією з наймогутніших країн світу, а її володіння охоплювали величезну територію – близько 1 млн. км 2 з населенням 20-24 млн. осіб. Столиця держави – Константинополь для європейських країн видавалася центром всього цивілізованого світу. Золота монета візантійських імператорів – безант залишалася універсальною валютою середньовіччя. Візантійці вважали себе головними охоронцями культурної спадщини античності і водночас оплотом християнства. Недарма священні писання християн усього світу – Євангелія були написані також грецькою мовою.

До ХІІ ст. остаточно склалася класична візантійська модель цивілізації з усіма особливостями її державного, соціально-економічного та культурного життя, які відрізнялися від західноєвропейської. Найбільш характерною рисою Візантії було всевладдя централізованої держави у вигляді необмеженої самодержавної монархії. Саме у Візантії розпочалося теоретичне обґрунтування монархічної держави. Центральним його положенням була ідея про божественне походження імператорської влади. Державна доктрина уславлення християнської моралі та культ візантійського імператора як верховного владики всього християнського світу справили великий вплив на всю систему суспільного і культурного життя, розвиток філософії, літератури, естетичних поглядів, мистецтва усього середньовіччя. До слова, імператор вважався єдиним законним спадкоємцем римських володарів, батьком великої сім’ї усіх народів і держав, які перебували у сфері впливу Візантії.

Надзвичайно важливим компонентом візантійської державності була церква. Вона забезпечувала духовну єдність країни, виховувала населення в дусі імператорського патріотизму, відігравала велику роль у зовнішній політиці Візантії. У Х-ХІ ст. продовжувала зростати кількість монастирів і ченців, церковно-монастирське землеволодіння. Небаченого раніше розмаху набула місійна діяльність церкви. Її основними напрямками стали Балкани, Східна та Центральна Європа. Величезним успіхом імперської зовнішньої політики стала християнізація Русі, яку було включено в орбіту візантійської культури й політики.

Період ІХ – ХІІ ст. у цілому вважається добою розквіту культури Візантійської імперії. В ареалі Середземномор’я настала доба активної взаємодії між новими надетнічними культурами. Світоглядною основою візантійської культури стало християнство. Королі, князі, єпископи з інших країн запрошували з Візантії художників, архітекторів, ювелірів. Своєю чергою, у кращих візантійських майстрів училися архітектори і художники європейських країн. Особливо великого впливу візантійської культури зазнали південні та східні слов’яни, що приймали християнську віру східного зразка. Невдовзі після цього з грецької мови на слов’янську було перекладено багато книжок. Так, візантійські проповідники Кирило і Мефодій стали творцями слов’янської азбуки. Перші кам’яні храми на Русі було збудовано також візантійськими архітекторами.

Характер розвитку візантійської культури ІХ – ХІІ ст. був не стільки технічним, скільки художнім. Архітектура, храмовий живопис (фрески і мозаїки), книжкова мініатюра, іконопис, ораторське мистецтво переживають небувалий розквіт, отримують нові творчі імпульси. В образотворчому мистецтві у ІХ ст. цілком встановився певний іконографічний канон. Ікона сприймалася передусім як своєрідна форма «небесного одкровення», постійно підтримуваного іконописцями під час молитви. Талановиті іконописці прирівнювалися у Візантії до найбільш шанованих святих. Яскравим прикладом є відома ікона Владимирської Богоматері, яка ще в ХІІ ст. була привезена до Києва з Візантії. Звідти її взяв князь Андрій Боголюбський для Успенського собору м. Владимира. Після того як військо Тамерлана, що рухалося на Москву, повернуло назад (а сталося це тоді, коли ікона була привезена до Москви), цю ікону проголосили чудодійною. Серед усіх візантійських ікон «Владимирська Богоматір вирізняється особливою емоційністю, навіть психологізмом.

Візантія успадкувала від античності особливу любов до книги, що сприймалася не лише як витвір мистецтва, а й як священний предмет, в якому зафіксовано Божественне одкровення. Книжки прикрашалися мініатюрами, заставками. Перлиною візантійської книжкової мініатюри вважається рукопис Нового завіту, що був підготовлений для імператора Михаїла ІІ Дуки. Книги у Візантії коштували дуже дорого і високо цінувалися в правлячих колах, передусім серед освіченої еліти імперії. Збереження книг та їх перепис були однією з державних функцій. З цією метою створювалися бібліотеки та скрип торії.

На початку середніх віків Візантія була найкультурнішою країною Європи. Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її понять формувались і державні інститути і коло суспільних та світоглядних цінностей мешканців Київської Русі – від великого князя до невільника.

Виконайте вправу № 8

1. Доведіть, що на початку середніх віків Візантія була найкультурнішою країною Європи.

2. Прокоментуйте речення: «Під знаком візантійської цивілізації, тобто в системі її понять формувались і державні інститути і коло суспільних та світоглядних цінностей мешканців Київської Русі – від великого князя до невільника».

5). Утвердження новгородського князя Олега в Києві (882 р.) знаменувало створення великої держави східних слов’ян – Київської Русі або Давньої Русі. Князь Олег об’єднав київські і новгородські землі, розпочавши тим самим консолідацію східнослов’янських племен. Наступник Олега – князь Ігор заснував правлячу на Русі династію Рюриковичів.

В історії Київської Русі можна умовно виділити чотири відмінних періоди. Перший період (тривав упродовж 882-972 рр.). охоплював князювання Олега, Ігоря, Ольги і Святослава Це період швидкого територіального зростання Русі і поступової консолідації держави. Другий період (тривав 980-1054 рр.). охоплював князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Це був період економічного та культурного розквіту Київської держави, досягнення нею вершини політичної могутності. Третій період (тривав приблизно 1113-1132 рр.) – це період поступового політичного ослаблення Київської Русі. Найбільш відомі князі цього періоду – Володимир Мономах, Мстислав. Четвертий період протривав найдовше – понад сто років (приблизно від 1132 р. – і по 1237-1241 рр.). Цей період характеризувався подальшою поліцентризацією Київської Русі, держава тоді вступила в смугу політичної та економічної роздробленості. У князівствах почали формуватися місцеві князівські династії: Ольговичі, Ростиславичі, Мономаховичі, Мстиславовичі та ін.

Тип ранньої руської державності можна визначити як патримонію, тобто устрій, за якого влада панівного роду та підпорядкована їй територія вважалися нерозривно поєднаними: право на владу мав кожний член роду, а після смерті чергового правителя територія розподілялася між його синами як співучасниками володарювання. Патримоніальна модель володарювання не була суто руським витвором, із неї починали своє державне життя практично всі ранні політичні утворення «варварської» Європи. «Володарювати» було «функцією» даного роду, а підвладна територія сприймалася за його буквальне тілесне продовження. Утім десь у другій половині Х ст. почала оформлюватися ідея старшинства одного з князів, що давало йому право на київський («старійший престол») та певну владу над «молодшими» – братами, синами, онуками.

За даними історика П.Р. Магочого, на кінець ХІІ – поч. ХІІІ ст. Київська Русь мала за різними підрахунками від 7 до 8 млн. населення й величезну територію, що обіймала близько 800 тис. кв. км. Можна констатувати, що Київська Русь була найбільшою політичною формацією середньовічної Європи Щоправда густота населення в державі була дуже низькою. Приблизно в той самий час у значно меншій за розмірами Німеччині проживало десь 8 млн., а у Франції – 15 млн. Поряд з тим, Київська Русь залишалася доволі однорідною в етнічному та соціальному відношенні. Все ж внаслідок швидкої розбудови Києва до слов’янського середовища потрапляють варязькі воїни-купці, фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торгівці. За оцінками сучасних вчених, 13-15 % населення Русі мешкало у міських осередках, що набагато перевищує показники тогочасних західноєвропейських країн. Найбільшим містом поза всяким сумнівом був Київ, який напередодні монголо-татарської навали нараховував, за підрахунками П.Толочка до 50 тис. чоловік. Цікаво, що Лондон досягнув цієї цифри лише через 100 років, у ХІУ ст. У Чернігові і Галичі в той час нараховувалося до 25 тис., а в Переяславі до 12 тис. населення.

Мешканців Київської держави як певну цілість книжники називали «дружина і люди». Таке окреслення не зовсім збігається з класичною тріадою середньовічного соціуму, котра за усталеним на Заході Європи поглядом, мала обіймати три групи: oratores – «люди молитви» (церковнослужителі); bellatores – «люди війни» (рицарі), laboratores – люди праці, трудящий люд. Однак на Русі, ні в княжі часи ні в набагато пізніші часи духівництво не було виокремлене так виразно, як на Заході. Очевидно це можна пояснити докринальними принципами Східної церкви, де миряни і священики стояли ближче один до одного ніж у «латинському» світі. Зауважимо, що на Русі майже всі митрополити були греками по національності, більшість єпископів – русичі, а перші священики – вихідцями з балканських країн. Додамо також, що у ХІІІ ст. в Києві було 18 монастирів. Ці монастирі, наслідуючи характерну для балканського християнства традицію «задужбин», тобто місць поминання покійних членів того чи іншого роду, водночас служили його усипальницями. Особливий, «міжкнязівський» статус мав Києво-Печерський монастир, де на кінець ХІ ст. мешкало вже до 180 монахів. Дехто з монахів прагнучи ще більшого удосконалення йшов у «затвор» - усамітнення в земляних печерах, що вважалося ідеалом святості. В пості й молитвах монахи могли досягнути пробудження надприродніх здібностей – пророчого дару, здатності силою молитви звільнити потребуючих від хвороби тощо. Києво-Печерський монастир уважався місцем, де можна молитвами святих очиститися від найтяжчих гріхів. Благо, що збереглася унікальна історична пам’ятка - «Києво-Печерський патерик» – збірник «житій» монастирських подвижників, що був укладений у першій третині ХІІІ ст.

«Людьми війни» були воїни княжої дружини. Первісно княжа дружина складалася зі строкатого люду – найманців-норманів, войовничих угрів. Проте з часом збройна служба перетворилася на спадкову. Таку вірну дружину князь мусив шанувати – «веселитися» (бенкетувати), «бесідувати» (радитися) з нею. Дружинник зі свого боку, сподівався здобути «честь від свого князя». Причому «честь» символізувала не тільки ознаку рицарської гідності, а й пов’язувалася з матеріальною винагородою. «Честь» начебто виступає у контексті дару/ віддару – її «дають», «беруть», «приймають» немов матеріальну річ, отримувану від володаря «в обмін» за вірну службу.

Дружина оточувала князя у повсякденному житті, допомагаючи йому в усіх справах. З часом рядові дружинники почали обіймати посади княжої адміністрації, відаючи збором податків, судом, господарськими справами. З вояцької маси поступово виокремилася верхівка дружини – «старі мужі», що складали раду князя, займаючи головні посади у військовому командуванні та управлінні. У пам’ятках ХІ – ХІІ ст. цих людей позначають словом «бояри», тобто особи найвищого рангу придворної ієрархії. Саме з бояр почала формуватися військова аристократія. Боярських нащадків шанували вже не тільки за особисті заслуги, а й на підставі «благородства крові» - ніби-то успадкованих від предків якостей: звитяга, вправність у бою, фізична сила, схильність до геройських учинків тощо. Пієтет перед «благородством крові» підсилювало те, що до боярської верхівки стала вливатися родоплемінна знать. Зближення військової аристократії з тутешньою родоплемінною знаттю витворювало вже якісно нову еліту, хоча назва її залишалася попередньою – бояри. Давньоруських бояр вирізняла від західноєвропейських феодалів більша орієнтованість на місто, зацікавлення комерцією. У Європі ж феодальне землеволодіння узалежнювалося службою своєму сюзеренові.

Найчисленнішими мешканцями Русі були «люди праці». Утім «люди праці» є умовним поняттям, а слово – «праця» входить у обіг пізніше. Фізичні зусилля були позначені поняттями – «труд» і «робота». «Труд» (у дослівному значенні «терпіння», тяжкість) був призначенням воїна і церковнослужителя, ототожнюючись із жертовним подвигом. «Трудитися» означало або воювати або вправлятися у християнській досконалості. Тож давньоруський «почитатель трудолюбія» – це не той, хто любить працювати в сучасному розумінні, а той, хто ревно служить вищим цінностям – мечем, пером, аскетичним самозреченням. Натомість фізичні зусилля в матеріальному виробництві позначалися поняттями – «работати», «робота», що були похідними від слів «раб», «роба» і вже самі по собі вказували на принизливий відтінок. Працювати руками, як раб, – «работати» було призначенням простолюду, заняттям нижчого гатунку, негідним для воїна чи церковнослужителя. Групи людності, зайняті «роботою», надзвичайно різноманітні, а трактування їхнього життя не завжди піддаються однозначному поясненню. Причиною цього є те, що в поле зору книжників трудящий люд потрапляв рідко і це унеможливлює реконструкцію життя міського та сільського населення з бажаною повнотою. На щабель нижче від бояр стояла міська знать – купці. Порівняно з бюргерами Західної Європи тих часів міська знать Київської Русі була могутнішою і численнішою. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми» належали дрібні торговці, ремісники, крамарі.

Величезну більшість населення Київської Русі становили селяни, або смерди. Загальновизнаним є факт, що протягом усієї Київської доби більшість селян були відносно незалежними. Хоча у ХІІ – ХІІІ ст. із початком лихоліття з’являються ознаки зростаючого закабалення селянства феодалами, що набувало різних форм. Основним обов’язком смердів була сплата данини та відбування військової повинності (як правило допоміжного характеру) під час війни. Про безправне становище селян у суспільстві свідчив передбачений «Руською правдою» штраф за вбивство смерда: кровні гроші у цих випадках становили 5 гривень. Для порівняння: за вбивство купця компенсація становила 40, а за вбивство старшого дружинника князя – 80 гривень. Цікаво, що й через кілька століть, коли смердів як таких уже витіснили інші групи сільських виробників, це слово не зберігало свого принизливого змісту. Проте зневажливе ставлення до смердів не йшло у порівняння зі ставленням до «холопа» (рабів, «челяді»). Для кожного вільного мешканця Русі невільник був тільки майном – річчю, якою можна було розпоряджатися необмежено, аж до вбивства. Працю невільників використовували як для побутової обслуги на міських дворах, так і для обробітку землі в заміських садибах. Зауважимо, що джерелом постачання рабів служила передовім війна, «полон». Холопом також ставав кожний вільний чоловік, який одружувався з невільною. Крім того, у холопство потрапляли зубожілі люди, що продавали самих себе або своїх дітей, збанкрутілі купці, палії, конокради тощо. Можемо констатувати, що під впливом християнського віровчення гострота інституту невільництва в києво-руські часи дещо пом’якшилася, а місце рабів заступали залежні групи населення.

Виконайте вправу № 9

1. Охарактеризуйте чотири періоди існування Київської Русі.

2. Дайте характеристику середньовічного соціуму, котрий за усталеним на Заході Європи поглядом, мав обіймати три групи.

6). Переміни в житті східних слов’ян, що припали на ІХ – Х ст., були співзвучні загальному рухові історії європейському контингенту, де з різним темпом проходило втягнення колишніх «варварів» до орбіти середземноморської (греко-римської цивілізації). Поява ранніх держав підштовхнула до оформлення інститутів влади, поволі усталювалися соціальні структури суспільств, почало утверджуватися поняття приватної власності, яке стане основою основ європейського життя на все наступне тисячоліття.

Без сумніву, провідну роль в одержавлені варварських народів і встановленні нової системи вартостей, яка санкціонувала ці зміни, відіграла універсальна інституція середньовіччя – християнська церква. Адже саме на неї окрім душпастирства лягала відповідальність за політичну та соціальну сфери життя. Фактично, як єдиний письменний прошарок населення особи духовного стану концентрували у своїх руках вище адміністративне управління, а як люди, наділені правом «учити іменем Бога», прищеплювали нові погляди на владу, родину, шлюб, доброчесність тощо. Офіційне проголошення християнства зазвичай, супроводжувалося тим, що папа (якщо йшлося про католицизм) коронував перших королів ранніх держав. Кожне завоювання християнства, кожен місіонерський захід за межами «цивілізованого світу», було завоюванням Візантійської імперії (якщо йшлося про православ’я).

Охрещення Володимира вводило київських князів до «християнської сім’ї» європейських правителів, адже тільки християнський правитель християнської країни міг стати суб’єктом міжнародного права у тих формах, що вважалися загальновизнаними. Звісно, що категорії міжнародної правосуб’єктивності тієї пори є досить умовними, однак за характерний приклад їхнього тлумачення може послужити наступ у ХІІІ ст. хрестоносців на землі язичницьких племен Балтії: рицарі тотально винищували або обертали в рабство населення якраз під гаслом неналежності до легітимної християнської спільноти.

Додамо також, що безпосереднім проявом прилучення до «християнської сім’ї» володарів були перехресні династичні шлюби, які сприяли активізації політичних та особистих контактів. У Києві при дворі Ярослава Мудрого в різний час жили майбутній норвезький король, сини англійського короля, племінники угорського короля тощо. На початок ХІ ст. припадють перші описи Києва, що їх зробили іноземці – єпископ Бруно з Кверфурта та архієпископ Титмар Мерзебурзький, який, описуючи «столицю Королівства Русів», говорить, що тут мешкає «незліченне число люду» і є понад 400 церков. Якщо під церквами малися на увазі навіть невеличкі каплиці, то все одно розмах цивілізаційних змін, що припав на княжіння Володимира і Ярослава, вражає.

Разом з тим, за джерелами, які згадують охрещення Русі ховається певний парадокс. Зокрема, візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення київського князя Аскольда та його дружини ще у 860-х рр., але майже не коментують офіційного запровадження християнства при Володимирі Великому. Натомість руські літописи про прийняття нової віри Аскольдом взагалі «не знають», зате підносять роль Володимира-першохрестителя. Дослідники припускають, що белетризовану історію «Володимирового хрещення» було внесено до літописних текстів аж через сто років після самої події, і спиралася вона на кілька попередніх першоджерел – «сказань» 1040-х рр., котрі були призначені довести незалежність Руської церкви від Грецької. Русь у баченні авторів «сказань» – це велика й могутня держава рівня Візантії, а християнізація Русі – не наслідок візантійського місіонерства, а здійснення провіщень апостола Андрія, який, примандрувавши до Києва, начебто сказав учням: «Бачите Ви гори сі? Так от, на сих горах возсіяє благодать Божа, і буде город великий, і церков багато воздвигне Бог». Грецькій церкві у цій схемі відведено скромну роль пасивного взірця. Додамо також, що загальновідомий сюжет про «вибір віри» князем Володимиром Великим належить вочевидь до мандрівних. Наприклад згідно з легендою хозарський цар Булан так само приймав юдаїзм, вислуховувавши аргументи багатьох місіонерів. Насправді навряд чи могло постати питання про «вибір віри» в країні серед мешканців якої вже не менш як сто років побутувало християнство. Від Аскольдових часів число прибічників нової релігії поволі зростало, охоплюючи дружинне воїнство і купецький прошарок.

«Вибір віри» на користь Константинополя підштовхнуло і традиційне географічне тяжіння, економічно-торговельні інтереси та політичні розрахунки Русі. Окрім цього, як уже зазначалося, тодішній Константинополь був одним з найрозкішніших міст і під враженням його сліпучого блиску виросло не одне покоління руських князів. Візантійська літургія, грецькі церковно-мистецькі канони, книжність і тип духовності витворили фундамент руського світу культури, що спирався на візантійські взірці. Відщеплення від візантійської «пуповини», започатковане в пограничних із Заходом галицько-волинських регіонах упродовж ХІІІ-ХІУ ст. розтяглося не на одне століття, перетворивши тим самим Україну на територію взаємовпливів Сходу і Заходу. У сприйнятті найближчих сусідів з орбіти латинської культури – поляків, Україна завжди зберігала риси таємничого грецького Сходу, тим часом як східні сусіди - московити вбачали в ній підозрілий розплідник «латинства».

Оглядаючи соціальні новації ХІ ст., можна твердити, що головну роль у них також відігравала християнська релігія, яка взяла на себе перебудову ментальності вчорашніх варварів – більш-менш однорідного колективу, в якому «знатні» особи вели перед завдяки авторитетові сили. Церква почала пропагувати інакшу модель панування й підкорення, прищеплювала її через «науку віри», згідно з якою поділ на володарів і підданих, вищих та нищих поставав як наслідок божественного впорядкування світу – справа промислу Божого. Визнаючи нерівність людей на землі, а водночас їхню рівність перед Богом, коли володар – це такий самий раб Божий, як і його підвладні, Церква тим самим санкціонувала і пом’якшувала соціальні антагонізми. Характерно, що вже перша з нині відомих християнських пам’яток Русі – «Слово про закон і благодать», звертається до «всіх християн – незнатних і знатних, рабів і вільних, юних і старих, бояр і простолюдців, багатих і вбогих».

Звісно, що із прийняттям християнства у Київській Русі поширився якісно новий вид культури. Більшість зразків писемної літератури мали релігійний характер. Маємо уривки зі Старого й Нового завітів, гімни, проповіді, житія святих. Найвидатнішими серед них є «Києво-Печерський Патерик», тобто оповідь про життя святих, проповіді та гімни св. Кирила Туровського. Дуже відомим твором виявився твір митрополита Іларіона «Слово по закон і благодать», у якому він продемонстрував глибоке розуміння Біблії.

Якщо в релігійних творах грецькі впливи цілком домінували, то у літописах вони були менш помітними. Ранні київські літописи, створені переважно монахами й пройняті християнським світовідчуттям, характеризуються реалізмом і багатством подробиць. У них відтворювалися ключові проблеми доби – князівські чвари, боротьба з кочовиками тощо. Найважливішими з них є літопис «Повість временних літ», який пов’язують з іменами монахів Нестора та Сильвестра, які склали літопис у 1113-1116 рр.

Займалися літературною творчістю й представники світської верхівки. Так, Володимир Мономах написав твір «Повчання дітям», а анонімний автор твору «Слово о полку Ігоревім» (1185-1187 рр.) імовірно також належав до княжого двору. Вся його оповідь про невдалий похід на кочовиків дрібного руського князя пройнята пристрасним закликом до ворогуючих руських князів об’єднатися задля спільного блага. Утім писемні джерела у своїй переважній більшості залишалися недоступними для неписьменного люду Києва. Скарбницею народної мудрості й творчого духу слугували пісні, билини, казки тощо. З уст в уста, від покоління до покоління переказувалися билини, в яких розповідалося про подвиги русичів.

Серед учених побутують різні думки щодо рівня і поширення освіти в Київській Русі. За літописом, початок шкільній («книжній») освіті поклав Володимир, який одразу після хрещення киян «став у знатних людей дітей забирати і оддавати їх на учення книжне». Так було покладено початок вишколу «книжних людей», а далі й творенню перших пам’яток руської «книжності», що їх переписували в монастирях. У Києві центром освіти стала Свята Софія, на території якої містилася школа та бібліотека. Києво-Печерська лавра також мала бібліотеку. Більшість фахівців доводять, що освіта взагалі та обізнаність із візантійською культурою, зокрема, були в основному привілеями мирської та церковної еліти, а відтак лишалися недосяжними для мас.

З іншого боку, можна констатувати, що «філософів» і «книжників» Русь знала не багато. Вірогідно письменних мешканців Києва, Новгорода окремих інших міст Русі нараховувалося приблизно 10 %. Однак тут ідеться радше не про освіту, а про письменність. Бо насправді освічених людей – «філософів» і «книжників» нараховувалося на Русі небагато – можна назвати обох митрополитів русичів – Іларіона і Клима Смолятича, єпископа Кирила Туровського, агіографів і літописців з Києво-Печерського монастиря – Нестора. Никона, Сильвестра та окремих князів.

Разом з тим, варто відзначити, що ті ж літописи, житія святих та інші пам’ятки києво-руської словесності непідготовленому читачеві без перекладу зрозуміти важко. Мова, котрою вони написані являє собою суміш двох мовних струменів – церковнослов’янського (старослов’янського) і давньоруського. Церковнослов’янська – це мова перших перекладів Біблії та літургійних і учительних книг, що їх здійснили вихідці з Македонії, творці кириличної абетки Кирило та Мефодій. Проповідуючи впродовж 860-х рр. як візантійські місіонери у Моравії, брати на основі грецького алфавіту створили слов’янську буквенну систему й записали зроблені ними ж перші переклади з греки на слов’янську мову Євангелії та псалтири.

Окремим питанням є історія живої мови, якою розмовляли люди княжої Русі. Писемна мова й справді була однаково зрозумілою всім книжникам – від Києва до Новгорода, хоча жоден з книжників у побуті нею й не розмовляв. Інша річ – доля діалектів живої мови. Хоча відмінності між ними не створювали неподоланного бар’єру для взаєморозуміння, наприклад між киянином і псковичем, однак фонетичні й лексичні розбіжності були між ними достатньо виразними. Можна констатувати, що протоукраїнські мовні риси можна вважати засвідченими вже в перших писемних пам’ятках Русі ХІ ст., а почали вони формуватися приблизно у УІ – УІІ століттях. Паралельно з мовними формувалися етнічні обриси майбутнього українського народу, чий ареал проживання збігався з давніми східнослов’янськими теренами між Прип’яттю, Дніпром, степом і Карпатами. Таким чином, твердження радянських істориків, що нібито всі мешканці Русі відчували «спільність свого походження» і усвідомлювали «територіальну цілісність і єдність мови, культури та віри» є з погляду тогочасних реалій абсурдним. Основна маса населення (не князі, бояри чи книжники) мабуть і не мала приблизного уявлення про розміри Русі.

Виконайте вправу № 10

1. З’ясуйте значення прийняття християнства на Русі. Чи погоджуєтеся з думкою, що з прийняттям християнства у Київській Русі поширився якісно новий вид культури? Відповідь обґрунтуйте.

7). 1240 рік традиційно вважається поворотним моментом в історії Східної Європи. Саме цього року монголи взяли і вщент зруйнували Київ, що згодом призвело до руйнації усієї Київської Русі.

Зауважимо, що монголи були кочовим народом, що походив з Монголії. Темучин, один з місцевих племінних вождів (роки життя приблизно 1167-1227 рр.) підкорив 1206 р. всі монгольські та тюркські племена, котрі присягнули йому на вірність, проголосивши Чингізханом (з монгольської – «Володар володарів»). За наступні два десятиліття військо Чингізхана завоювало великі території, що простягалися на сході від Північного Китаю та Маньчжурії на тихоокеанському узбережжі, через Монголію та Південний Сибір до Центральної Азії і аж до Каспійського моря на заході.

Дисципліноване монгольське військо та виконавча влада зуміли завоювати ці величезні простори і тримати їх під контролем. Чингізхан склав для свого війська кодекс правил, для тих хто мріяв по славу, владу і негайно готовий був ризикувати життям. Ці правила передбачали смерть за зраду, обман, убивство, крадіжку, недисциплінованість і порушення принципу взаємодопомоги. Невдовзі весь монгольський етнос став ордою – народом воїном. Готуючись до майбутніх завоювань, Чингізхан створив багатотисячне дисципліноване військо, яке поділялося на десятки. Ті, своєю чергою, поділялися на сотні, тисячі, десятки тисяч, що називалися «тумен», який русичі називали «тьмою». Монгольське військо мало два найголовніших фактори, необхідних для перемоги: високу військову організацію і сувору військову дисципліну.

1223 р. військо Чингізхана здійснило грабіжницький похід на руські землі. Того ж року монголи, завдавши поразки руським князям та половцям на р.Калці, повернули на Болгарію. Навала монголів, очолювана Чингізханом, призводила до руйнування руських міст та винищення населення і надовго затримала соціально-економічний розвиток підкорених народів.

Упродовж 1236-1241 р. військо внука Чингізхана Бату звоювало Волзьку Болгарію, половецький степ, більшу частину Русі, переможно пройшло територіями Польщі, Угорщини, Чехії, Австрії, Хорватії, Боснії, Сербії, Болгарії та вийшло на береги Адріатичного моря. У результаті було винищено сотні тисяч людей. У 1241 р. усій території Західної Європи загрожувало монгольське завоювання, але під час нашестя на Русь монголи зазнали великих втрат, що і стало основною причиною їх певних невдач у Європі.

Як вважають історики, головною причиною поразки русичів з монголо-татарами була феодальна роздробленість країни, коли кожне князівство опинилося віч-на-віч з ворогом. Кількість ординців коливалася від 150 до 200 тис. осіб, а об’єднана Русь могла б виставити до 100 тис. війська, але князівські дружини, які здебільшого діяли автономно, мали всього кілька сотень кінних і піших важко озброєних воїнів, які збиралися на заклик князя. Це військо не мало належного озброєння й, звичайно, не могло протистояти у відкритому бою монгольським воїнам-кіннотникам. Утім, навіть загроза монголо-татарської навали не примусила багатьох руських князів об’єднатися. Як писав відомий український історик І.Крип’якевич, «коли татари пішли в Західну Європу, українські князі вернулися до своїх волостей і, якби нічого не сталося, почали дальшу міжусобицю».

Батиєва навала принесла незліченні страждання русичам. Уповільнивши його соціально-економічний, політичний і культурний розвиток і відкинувши Русь на багато років назад, ординське ярмо посилило феодальну роздробленість, перешкодило централізації земель, відродженню єдиної держави. Жорстоке монголо-татарське панування на території України тривало до другої половини ХІУ ст. й було ліквідоване тільки з приєднанням українських земель до Великого князівства Литовського. Разом з тим, героїчна боротьба Русі послабила навалу ординських завойовників на Захід, дала відсіч кочівникам.

У пониззі Волги монголо-татарські феодали заснували державу – Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Руські землі не входили до складу заснованої монгольськими ханами держави, а перебували у васальній залежності від неї – сплачували данину, зобов’язувались надавати монголо-татарам військову допомогу та ін. Якщо князь повставав, його землі, як правило, зазнавали карального набігу. З іншого боку, якщо руські князі справно платили монголам данину, їх залишали у спокої. Утім, монголи, як правило, самостійно не правили землями Київської Русі, а воліли просто утримувати руські землі у васальній залежності, а тому співпрацювали з місцевою елітою, яка повинна була коритися і, звісно, платити данину.

1. Чи погоджуєтеся Ви з думкою, що еволюційний розвиток давньоруських земель був насильно перерваний монголо-татарською навалою ХІІІ ст.? Свою відповідь обґрунтуйте.

8). Розпад величезних політичних конгломератів на зразок Київської Русі був типовим явищем доби Середньовіччя. Так, у Європі ще до піднесення Києва дуже короткий час проіснувала створена Карлом Великим імперія Каролінгів, а на Сході не так довго проіснувала, згадана нами вище Золота Орда. З огляду на слабкий звязок, великі відстані та сильні відцентрові тенденції, політична роздробленість була явищем типовим.

Однією з причин відокремлення від Києва удільних князівств стала перемога принципу вотчини, формально визнаного у 1097 р. на з’їзді князів у Любечі. Щоб покласти край спустошливій ворожнечі, на цьому з’їзді князі один за одним визнали право успадковувати землі, які вони займали у той момент. Регіоналізм посилювався й тим, що бояри все більше займалися власними землеволодіннями, що позбавляло їх бажання брати участь у князівських справах. Більше того, руським князівствам навіть стало важко дійти згоди про те, хто є їхнім спільним ворогом. Скажімо, Новгород вважав найбільшою для себе загрозою тевтонських рицарів, для Полоцька нею були литовці, для Ростова і Суздаля – волзькі булгари, для Галицького і Волинського князівств – угорці і поляки, а для Києва – кочові половці і т.д. Бувало, що деякі руські князі підтримували з неруськими сусідами тісніші зв’язки, ніж з іншими віддаленими землями Русі. Наприклад Новгород на півночі був утягнутий в торгівельну спілку, засновану на узбережжі Балтійського моря північнонімецькими містами, яку згодом стали називати Ганзою. В той час як у Києві торгівля занепадала, Новгород процвітав, дедалі виразніше орієнтуючись на Північну Європу. Як і багато інших купецьких міст, Новгород розвинув республіканську форму правління, в якій домінувала купецька еліта, а не князь чи бояри. Іншим прикладом місцевого розмежування був Північний Схід, де розвивалися Ростовське, Суздальське, Володимирське та Московське князівства. У цих князівствах поступово утверджувалися абсолютистські тенденції, що особливо виразно виявилися під час правління Андрія Боголюбського із Суздаля. Невдоволений зростаючою опозицією з боку суздальської знаті, він переніс свій двір до Володимира, де не було сильної аристократії, яка б стояла йому на заваді. У 1169 р. Андрій Боголюбський зруйнував Київ, у якому вбачав суперника своєї нової столиці. Невдовзі прагнення абсолютної влади успадкували нащадки Андрія Боголюбського, правителі Москви (уперше згадується в літописах лише у 1147 р.).

Інші важливі зміни відбувалися на Південно-Західній Русі – в Галицькому і Волинському князівствах. Михайло Грушевський вважав ці два князівства найбезпосереднішими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва. Інший український історик – С.Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство першою безперечно українською державою, оскільки у ХІІІ ст., в апогеї свої могутності, ці об’єднані князівства охоплювали близько 90 % населення, котре проживало в межах нинішніх кордонів України. Князівства ці були важливими і в інших відношеннях. Простягаючись по західних окраїнах Київської Русі, вони з самого початку стали ареною боротьби між русичами-українцями та поляками, що тривала, не вщухаючи, аж до середини ХХ ст. Князівства ці були також важливим культурним рубежем, який виступав або як найсхідніший форпост католицького Заходу, або ж як найзахідніший – православного Сходу.

Зауважимо, що і Галичина і Волинь мали вдале розташування, недосяжне для кочових наадників зі степу. Волинь і особливо Галичина були густо заселеними, а їхні міста стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходу. До того ж., у Галичині містилися великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Русь.

У 980-990 рр. Володимир Великий відвоював у поляків Галичину й Волинь і приєднав їх до своїх володінь. На Волині він заснував місто Володимир, що згодом стало столицею цих земель, а у Галичині політичний центр князівства перемістився з Перемишля до Галича. Київським князям удалося закріпити ці землі за своїм наступником, оскільки вони належали до їхніх особистих володінь. Тому першими в Галичині правили Ростиславичі – нащадки Ярослава Мудрого. Тим часом, на Волині до влади прийшли Мстиславичі, що вели свій рід від Володимира Мономаха.

Разом з тим, Галичина і Волинь у ХІІ - ХІІІ ст. були цілком різними князівствами. Головна відмінність між ними – у природі верхівки кожного князівства. Галицькі бояри були найбагатшими і наймогутнішими зі всіх руських земель, через це Галичину вважають ідеальним зразком олігархічного правління на Русі, який поряд із республіканським Новгородом та абсолютистськими Володимиром і Москвою являв собою третій різновид політичного устрою Київської держави. Вірогідно велика влада галицьких бояр пояснюється їхнім походженням. На відміну від бояр в інших князівствах, де вони здебільшого походили з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася насамперед з племінної знаті, і свої маєтки вона отримала не від князя, як це водилося, а узурпувавши общинні землі. Прийшовши сюди, перші Рюриковичі наштовхнулися на аристократію, що вже добре вкоренилася й була готова обстоювати власні інтереси. Крім того, багато бояр торгували сіллю, що забезпечувало добрі прибутки і зміцнювало їхнє й без того стабільне економічне становище. Внаслідок цього найбагатші бояри могли дозволити собі утримувати власні бойові дружини з дрібніших феодалів. Нарешті, через віддаленість Галичини від Києва великому князеві було важко втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців про допомогу проти князів.

Водночас бояри Волинського князівства на відміну від галицьких були більш традиційними. Більшість з них прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, і отримали земельні володіння здебільшого якраз за службу князеві. До того ж, Волинське князівство знаходилося на меншій віддалі від Києва, а ніж Галицьке.

У багатьох аспектах Галичина та Волинь були подібними до інших земель Київської Русі. Так, в обох правили князі-нащадки Ярослава Мудрого, їхні економічні системи складали одне ціле з економіками решти київських земель, а релігійна та світська культура, так само, як і правовий та соціальний устрій, були частиною відповідних всеруських культур та устроїв. Незважаючи на чималу схожість між Галицько-Волинською державою та рештою Київської Русі, існували й певні відмінності, що стосувалися зовнішніх відносин, демографічного та соціального розвитку. Галичина та Волинь завдяки своєму розташуванню на західній периферії Київської держави не так часто зазнавали нападів кочовиків зі сходу. Наприклад на відміну від інших регіонів Русі, де внаслідок монгольської навали культура переживала занепад, у Галицько-Волинській державі ХІІІ – першої половини ХІУ ст. спостерігалося її піднесення. Значною мірою цьому сприяли розвиток економіки й розбудова міст, в яких переважно й зосереджувалося культурне життя. У міському житті виразно простежувалася тяглість культурних традицій Руської держави. До того ж, Галицько-Волинська держава залишалася відкритою для культурних запозичень з країн Центрально-Східної Європи.

Натомість, ці західні землі були відкритими для вторгнень Польщі, Угорщини, а пізніше Литви. Водночас обидва князівства, особливо Галичина, були густіше заселені, ніж будь-яка інша руська земля. Демографічний фактор у поєднанні з відносною свободою від нападів кочовиків створив можливості для швидкої появи успішної сільськогосподарської економіки, яка, своєю чергою, сприяла народженню багатого класу бояр-землевласників. Перші галицькі князі також були схильні надавати більше влади своїй дружині, а пізніше – боярам, ніж князі в інших землях Русі. Тому політична сила бояр, як зазначалося вище, була великою, що згодом матиме сумні наслідки для політичного життя Галичини. Врешті, попри те, що Галичина та Волинь, як і інші руські землі, були частиною східнохристиянського, православного світу, вони межували з католицькими державами на заході (Польщі) та півдні (Угорщина). Це означає, що вплив католицизму відчувався у цих князівствах сильніше ніж деінде в Київській Русі.

По суті, історію Галицько-Волинської держави впродовж давньоруської доби можна поділити на три етапи. Перший почався у 980-х рр., коли ці території вперше згадуються в літописах, і тривав до 1199 р. – часу об’єднання двох князівств – Галичини і Волині князем Романом Мстиславичем. Уперше про терени майбутнього Галицько-Волинського князівства літопис згадує під 981 р., пов’язуючи їх з походом Володимира Святославича. Другий період розпочинається об’єднанням двох князівств і завершується 1238 роком – часом утвердження на галицькому престолі князя Данила Романовича. В цю пору об’єднані князівства боролися за створення могутньої держави, яка зуміла б забезпечити внутрішню стабільність і давати відсіч зовнішнім вторгненням, особливо з боку західних сусідів. Третій етап, що тривав протягом 1238-1349 рр. став апогеєм могутності Галицько-Волинської держави. Він почався з правління Данила і продовжувався до того моменту, коли об’єднане королівство знову було розділене і втратило свою незалежність під тиском двох нових провідних сил регіону – Польщі та Литви.

Упродовж ста років після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство слугувало опорою української державності. У цій ролі обидва князівства перейняли велику частку київської спадщини й водночас запобігали захопленню західноукраїнських земель Польщею. Тим самим у переламний момент історії вони зберегли в українців почуття культурної та політичної ідентичності. Це почуття матиме вирішальне значення для їхнього існування як окремого національного організму в часи бездержавності. До того ж своєю орієнтацією на Захід Галицько-Волинське князівство відкрило доступ в українські землі західноєвропейським культурним впливам.

1. З’ясуйте причини політичної роздробленості давньоруських земель.

2. Визначте схоже та відмінне між Галицьким і Волинським князівствами. Подумайте, чим відрізнялися ці князівства від інших давньоруських князівств?

3. Охарактеризуйте три етапи розвитку Галицько-Волинської держави.

9). У ХІУ ст. історичні події розвивалися у несприятливому для українських земель напрямі. Саме в період її політико-економічного та культурного занепаду почали підноситися її сусіди – Литва, Польща, згодом Московія. Ці держави швидко розросталися, і їх приваблював вакуум влади, що виник на півдні. Київ в ту пору помітно ослаб. Зауважимо також, що Закарпаття в ту пору потрапило до влади Угорщини, Буковина була включена до Молдавського князівства, а чернігово-сіверські землі – до Московської держави.

Як вважають історики, Литовське князівство утворилося в ХІІІ ст. У ХІУ ст. за князя Гедиміна та його синів Любарта і Ольгерда Литва здобула вже більшу частину білоруських, українських та частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили близько 90 % території, а співвідношення території, заселеної ними й литовцями на першу третину ХУ ст. обраховують як 12:1. Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов’янських земель здається парадоксальним і потребує пояснення.

Передусім, руські землі були ослаблені золотоординським ігом, що поклало початок просуванню литовців на Русь і сприяло їхньому успіху. Населення руських земель віддавало перевагу Литві перед Ордою, у протистоянні між цими державами виступило на боці Литви. Більше того, у більшості випадків місцеві князі і боярство добровільно визнавали владу Литви. Історики кваліфікують просування Литви в руські землі не як завоювання, а як “мирне приєднання”, як “тиху експансію”. Крім того, успішним діям Литви сприяло ослаблення Орди і її розкол на ворогуючі частини внаслідок феодальних усобиць 1360-1370-х рр.

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, спершу майже не втручалися у життя українських земель. “Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо” – таким був принцип їх правління. Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда). Між тим, у невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях спершу були досить великими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих – литовські князі християнізувалися, вживали староруську мову, складали закони на основі “Руської правди”, литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв’язку з цим багато істориків (О.Єфименко, В. Антонович, М. Брайчевський та ін.) називали князівство Литовське – Литовсько-руським. Щоправда сучасні українські історики, спираючись на праці М.Грушевського і І.Крип’якевича переконані, що Велике князівство Литовське не мало характеру української держави.

Щоправда, автономія українських князівств посилювала сепаратистські тенденції. Аби не допустити цього, Литовський уряд у другій половині ХУ ст. взяв курс на ліквідацію удільних князівств. На думку історика В. Смолія, у 1471 р., з ліквідацією Київського князівства була остаточно перервана традиція державотворення на українських землях.

Литовці як правило не міняли більшості складників місцевої адміністративної структури, православної церкви, культури, а свою владу закріплювали на цій території двома способами. По-перше, було офіційно визнано спадкове право на великі земельні володіння князів з литовської династії Гедиміновичів і руських Рюриковичів. Водночас литовські можновладці дарували величезні території тим литовським та руським боярам, які билися пліч-о-пліч з ними у походах.

Правова система Великого князівства Литовського зазнавала сильного впливу з боку Київської Русі. До 1468 р. у литовському суспільстві діяла Руська Правда та звичаєве право, допоки в Литві не було створено власний кодекс (Судебник). У ХУІ ст. вийшло три нові зводи законів, відомих як Литовські Статути. Перший з них (1529 р.) деталізував права державної влади, бояр та магнатів; другий (1566 р.) і третій (1588 р.) відобразили поступовий зріст привілеїв шляхти, а також пониження правового статусу селянства. До того ж, кодекси законів і всі інші державні документи виходили офіційною державною мовою Великого князівства – тогочасною руською мовою, що по суті була білоруським кириличним варіантом церковнослов’янської мови. Варто також зазначити, що руси (білоруси й українці) та литовці вважалися у Великому князівстві панівною верствою. Скажімо, Другий Литовський Статут (1566 р.) застерігав, що великий князь не може призначати на посади у державній адміністрації іноземців, а лише корінних литовців та русів. Незважаючи на міцні зв’язки із київським минулим, з другої половини ХУ ст. Литва дедалі більше переймала соціальну модель Польщі, яка поступово трансформувалася в аристократичну демократію на чолі з виборним королем.

1. Визначте причини швидкого підпорядкування руських земель Литовським князівством.

2. Доведіть, що Литовське князівство потрапило під великий культурний вплив своїх слов’янських підданих.

Ключові терміни та поняття

• Medium Aevum

• Антський союз

• Велике переселення народів

• Племінні союзи східних слов’ян

• Норманська теорія Русі

• Візантійська модель цивілізації

• Київська Русь

• Християнізація Русі

• Золота Орда

• Галицько-Волинське князівство

• Литовське князівство

• Pax Chazarica