Причини

Напруженість між балканськими державами та Портою, прагнення новостворенних країн до перерозподілу терен Румелії, а саме Східної Румелії,Фракії і Македонії, декілька ослабла після втручання з Великих держав в середині 19 століття, які гарантували захист у провінції християнської більшості і гарантували статус-кво. У 1867 року Греція, Сербія та Чорногорія отримали незалежність, що було підтверджено Берлінським конгресом в 1878.

Але питання про життєздатності Османського правління було відроджено після Младо-Турецької революції у липні 1908 примусили султана відновити призупинену Османську конституцію, а також призвели до значних змін у період 1909—1911.

Прагнення Сербії до Боснії і Герцеговини було зірвано австрійською анексією краю в жовтні 1908, тоді сербів, зосередили свою увагу на своїй історичній колисці — Косово та на південній експансії. Грецькі офіцери, після заколоту в серпні 1909, домоглися призначення прогресивного уряду на чолі з Елефтеріосом Венізелосом, який, як вони сподівалися, здатен вирішити Критське питання на користь Греції і переглянути їх поразку в 1897 Османській імперії. Болгарія, яка домоглась від Османської імперії визнання її незалежності в квітні 1909, і користувалась дружбою з Росією, а також планувала експансію на Османську Фракію і Македонію. У березні 1910, албанське повстання спалахнуло в Косово. У серпні 1910, Чорногорія надала Болгарії прецедент, ставши королівством.

1911 року Італія розпочала вторгнення в Триполітанію, і незабаром окупувала острови Додеканес. Італійська вирішальна військова перемога над Оттоманською імперією значною мірою вплинула на підготовку до війні Балканських держав проти Туреччини. Таким чином, навесні 1912 року, проведення консультацій між християнськими Балканськими державами привели до військового союзу, що став відомим як Балканська ліга.

Великі держави, в передусім Франція і Австро-Угорщина, відреагували на цю дипломатичну сенсацію, намагаючись відмовити лігу від вступу в війну, але не вдало. Наприкінці вересня, Ліга й Османська імперія мобілізували свої армії. Чорногорія першою оголосила війну 8 жовтня. Три інших держави13 жовтня оголосили Порті ультиматум, не можливий для виконання, 17 жовтня оголосили війну.

[Ред.]Передумови і плани

Чотири союзницькі держави не мали будь-якого загального плану або будь-якої спроби координувати свої дії. Навпаки, війна мала проводитися кожною державою в індивідуальному порядку, і можна розділити на чотири театри військових дій. Болгари зіштовхнулися з більшою частиною турецьких військ, які захищали напрям до Константинополя у Фракії, а також військові дії у Македонії, серби і чорногорців діяли в Косово, Санджаку, у північній частини Македонії і Албанії; греки діяли на півдні Македонії в напрямку Салоніки, а також в напрямку Яніни.

[Ред.]Болгарія

Болгарія, в ті часи часто знана як «Прусія на Балканах»,^[3] була в військовому плані найпотужнішою з чотирьох держав, з добре навченою і оснащеною армією.^[4] У мирний час мала армію в 60 000 осіб, яка збільшувалась в ході війни до 370 000,^[4] з загальною мобілізацією 600 000 осіб, з населення 4 300 000.^[5] болгарська армія мала 9 піхотних дивізій, 1 кавалерійську дивізію і 1116 одиниць артилерії.^[4] Головнокомандувачем був царьФердинанд I, тоді як фактична влада була в руках його заступника, генерала Михайло Савова. Болгарія також мала невеликий флот з шести торпедних катерів, дія яких була обмежена операціями на Чорному морі.^[6]

Головний удар Болгарії під час війни був спрямований на Фракію і Македонію. Остання мала бути розподілена з Сербією і Грецією, хоча обидва терени були колишніми болгарськими землями виключеними з царства згідно Берлінському конгресу у 1878, бо європейські керманичи не мали бажання мати потужної країни на уламках Османської імперії. Перша армія, під головуванням Василя Кутинчева складалась з 3 піхотні дивізій була розгорнута на південь від Ямболу, операції планувались вздовж річки Тунджа. Друга армія, під головуванням Николи Іванова, складалась з 2 піхотних дивізій і 1 піхотної бригади була розгорнута на захід від першої і їй було доручено захопити фортецю Адріанополь (Едірне). Третя армія, під головуванням Радко-Дмітрієва, була розгорнута східніше за першу, і складалась з 3 піхотних дивізій, мала перетнути гори Стран'я і взяти фортецю Лозенград (Киркларелі). 2-й і 7-й дивізіям були призначені незалежні задачі — бойові дії в Західній Фракії і Східній Македонії відповідно.