Періодизація

Історію Французької революції можна умовно поділити на 3 періоди:

[ред.]1789—1794

Від початку роботи Генеральних штатів до страти Максиміліана Робесп'єра та його прихильників. У цей час було прийнято дві конституції, Франція стала республікою, було страчено короля Людовика XVI, і набрали обертів масові страти ворогів республіки.

В цей період у Франції було чотири політичні партії: фельяни (були за конституційну монархію), жирондисти (конституційні радикали), якобінці (радикальні демократи) і роялісти (були за абсолютну монархію).

[ред.]1794—1799

Від страти Робесп'єра до приходу до влади Наполеона Бонапарта. В цей час країною керувала Директорія.

[ред.]1799—1804

Від приходу Наполеона до влади до відновлення монархії після проголошення 1804 року Французької імперії.

Перший день революції

Посеред гарячки вранці 14 липня 1789 року паризькі бунтівники почали озброюватися, розграбивши аресенал Дому інвалідів, де знайшлися рушниці й гармати, але бракувало пороху. Шукаючи порох вони прибули до брами королівської в'язниці Бастилії, де злилися з іншим потоком бутнівників, що ще зранку почав збиратися перед фортецею в передмісті Сент-Антуан.

В липні 1789 року у в'язниці було лише 7 в'язнів - 4 фальшивомонетники, два небезпечні божевільні й один сексуальний збоченець, замкнений на вимогу своєї родини (йдеться, мабуть, про маркіза де Сада, хоча його перевели до Шарантону ще 2 липня).

В очах народу Бастилія була символом королівської сваволі. В'язниця призначалася для знесення. Її охороняли 80 інвалідів та 35 швейцарців. Маркіз Бернар-Рене Жордан де Лоне, командант в'язниці, хотів чинити опір, але на вимогу прибулих із ратуші, де засідав постійний комітет повсталої буржіазії, посередників, поспіхом підписав документ, за яким згодився здати фортецю в обмін на обіцянку не причинити шкоди гарнізону. Він впустив натовп у перший двір, але потім розлютився й наказав стріляти картеччю - з'явилися жертви. Французька гвардія, що приєдналася до повсталих, привезла захоплені в Домі інвалідів гармати. Комендант здався й опустив мости. Це сталося о 5-ій годині вечора. Переможці разом із захопленими тюремниками відправилися до ратуші. Дорогою Лоне спочатку побили, потім зарубали шаблею. Поварчук Десно відрубав йому голову й висадив на піку. Прибувши в ратушу бунтарі оголосили прево Жака де Флесселля зрадником. Його теж убили, відрубали голову й висадили на палю поряд із головою Лоне. Пили кров убитих - цей акт пізніше став традицією у випадку важливих жертв.

Після перемоги народу

Король Людовик XVI змушений був визнати те, що сталося. Під тиском вимог парижан він власною особою з'явився наступного дня на засідання установчих зборів і оголосив, що відкликає війська, що оточували Париж. Він також відновив на посаді Некера й усіх звільнених міністрів та оголосив Жана Сильвена Байї, голову установчих зборів, мером Парижа. Лафаєт отримав посаду верховного команданта національної гвардії. В місті встановилася нова муніципальна адміністратура, і король визнав її, відвідавши 17 липня Париж. Байї вручив йому блакитну-червону кокарду, яку король прикріпив до капелюха, добавивши ці паризькі кольори до білого королівського. Таким чином відбулося тимчасове примирення монарха із повсталими.

Звістка про падіння Бастилії поширилася усією країною. Вона супроводжується найнеймовірнішими чутками про підземні темниці зі склелетами жертв королівської сваволі. Доки продовжувалося знесення фортеці патріот Палуа розгорнув пропагандистську кампанію, торгуючи камінням і кайданами. Герої штурму Бастилії стали нарогоджуватися спеціальною медаллю.

Ці події викликали першу хвилю еміграції - країну покинули молодший брат короля, граф д'Артуа, принц де Конде, герцог Поліньяк та герцог Данґ'ян, від'їжджаючи до Англії, Нідерландів чи до Німеччини. Усі планують повернутися через три місяці.

Великий сільський переляк та ніч на 4 серпня 1789

Починаючи з 15 липня 1789 року і до 6 серпня 1789 року в французьких селах поширювалася хвиля суперечливих чуток, що отримала назву «Великого переляку». Селяни боялися, що грабежів урожаю членами загонів сільських бунтівників. При наближенні таких загонів в селах дзвонили на сполох, селяни озброювалися вилами, косами та іншим інвентарем. У разі, коли небезпеки насправді не було, натовп не розходився, а йшов до шато, де вимагав папери, які встановлювали права поміщика на маєток, і спалював їх. З поміщиками, які чинили опір, розправлялися. Внаслідок цієї хвилі насильства Установчі збори в ніч на 4 серпня постановили відміну всіх привілеїв, феодальних прав, скасували право продажі державних посад та фіскальну нерівність. Це було кінцем старорежимного суспільства. Одразу ж депутати, серед яких майже всі, як буржуа, так і дворяни, були фінансистами, в період з 5-го по 11 серпня утвердили низку декретів про відміну персональних прав (кріпацтво, шарварки), монопольного права на полювання. Права на оренду землі потрібно було викупити. Повінстю звільнитися могли тільки найбагатші селяни.

26 серпня 1789 року Установчі збори проголосували за Декларацію прав людини і громадянина. Просякнута ідеями Просвітництва, вона без права на оскарження засудила абсолютну монархію й становий принцип побудови суспільства. У ній знайшли відображення сподівання тогочасної буржуазії - гарантія особистих свобод, встановлення недоторканого права на приватну власність, поділ влади між королем та всіма громадськими службовцями.

42. Росі́йська імпе́рія — назва, яка позначає державне утворення, утворене на основі земель колишньої Великої Русі (грецькою - Россії), тобто Русі з усіма окраїнами з столицею у Санкт-Петербурзі. Назва була закріплена установчими документами у 1721 році і проіснувала до лютневої революції 1917року. Російська імперія була утворена на основі Московського царства - державного утворення з центром у Москві, яке виникло у XVI-XVII ст. у процесі розпаду Великої Степової Імперії Чингізхана. Економічна За темпами економічного розвитку Росія суттєво поступалася західноєвропейським державам Мануфактурне виробництво було малорозвиненим. Річна продукція нечисленних залізоробних мануфактур становила 2,5 тис. т металу на рік (Венеція в цей період виробляла 30 тис. т на рік) Росія залишалася аграрною країною з дуже незначною часткою промислового сектору в економіці Були відсутні зручні виходи до світових торгових шляхів. Зовнішня торгівля здійснювалася з єдиного порту — Архангельська, через Біле море й далі Льодовитим океаном до Європи. У російському експорті переважали не ремісничі або мануфактурні товари, а сировина Соціально-політична Населення країни становило близько 24 млн осіб, із яких більшість складали селяни. У складі селянства переважали кріпаки За політичним устроєм Росія була абсолютною монархією у формі самодер-

Жавства Існуюча система державних установ — приказів — застаріла й потребувала вдосконалення

Росія фактично не мала регулярної армії (постійної, професійно навченої) і власного військово-морського флоту На ефективність державного управління країною негативно впливала нестача людей європейського рівня освіти Міжнародна Головним зовнішньополітичним завданням для Росії стало завоювання виходів до Чорного і Балтійського морів. Проте всі спроби здійснити це були невдалими Наприкінці XVIІ ст. Росія у європейській частині мала спільні кордони зі Швецією, Річчю Посполитою, Османською імперією і Кримським ханством. Ці країни були її традиційними суперниками в Східній й Північній Європі, Війни з якими велися з перемінним успіхом упродовж століть Основні напрямки і мета зовнішньої політики Росії наприкінці XVIІ — у першій чверті XVIІІ ст. Мета Здобуття виходу до Чорного і Балтійського морів Здійснення «прориву в Європу», що полягав у європеїзації Росії і прагненні зміцнити свій вплив на європейські справи Напрямки П і в д е н н и й: боротьба за вихід до Чорного моря 1695, 1696 рр. Азовські походи Петра І проти Османської імперії. У результаті другого походу Росія отримала Азов разом із частиною Азовського узбереж-

жя. Проте Керченська протока залишалася у володінні турків й вихід до Чорного моря не був здобутий. Для подальшої боротьби з турками-османами Росія потребувала союзників 1711 р. Прутський похід проти Османської імперії. Завершився поразкою. Росія зобов’язувалася повернути туркам Азов, знищити азовський флот Московське царство з часу свого виникнення постійно знаходилося у досить складних стосунках з державами Європи, зокрема найближчими сусідами - Річчю Посполитою, Шведським королівством і т.д. Московія намагалася по мірі сил проводити незалежну політику, існувати незалежно від інших країн, що часто негативно позначалося на її економічному, культурному і політичному розвитку.

Молодий московський цар Петра І Олексійовича (1682—1725), який отримав європейську освіту і знаходився під впливом західної культури вирішив провести швидкі перетворення у своєму царстві. Враховуючи особливості країни, державна система якої спиралася на єдиновладдя він міг це робити не зустрічаючи серйозного опору населення.

Здійснивши грунтовну перебудову влади, фактично створивши нову державну машину, він почав експансію на землі, близькі чи залежні від Московського царства, включаючи їх до новоутвореної державної системи.

Внаслідок Північної війни 1700—1721 зі Швецією Росія захопила Естонію, частину Латвії та землі по р. Неві, що дало їй вихід до Балтійського моря та сприяло налагодженню економічних зв'язків із Західною Європою. Також московський цар, за підтримки значної частини великих українських землевласників (панів і козацької старшини) зміг утримати під своїм контролем і включити до складу імперії велику частину українських земель, які ледве не відібрав у нього тодішній правитель Східної України гетьман Іван Мазепа за підтримки Швеції.

Невдачею для Петра І завершилась російсько-турецька війна 1711-13 (див. Прутський похід 1711), метою якої було намагання Росії закріпитись у Приазов'ї та Північному Причорномор'ї, що належали Османській імперії. Внаслідок цієї війни Росія втратила Азов, здобутий у кінці 17 століття (див. Азовські походи 1695-96), та вивела свої війська з Правобережної України. Петро І провів докорінну перебудову державного устрою країни: було ліквідовано Боярську думу і прикази, замість них створено Сенат (1711) і колегії (1718-22); країну поділено на губернії (1708), що складалися з провінцій; заведено порядок проходження військової та цивільної служби, зафіксований у «Табелі про ранги», сформовано регулярну армію та флот, які комплектувались на основі рекрутської повинності; церква була підпорядкована державі (скасовано інститут патріарха православної церкви і створено колегіальний церковний орган — Святійший синод, 1721.).У 1712 столицю держави перенесено до Санкт-Петербурга (засн. у 1703). Уряд провів реформи в галузі культури -створено школи різних видів, у 1703 стала виходити перша друкована газета «Ведомости», запроваджено юліанський календар (з 1700) та засновано Академію наук (1724-25). Петро І надавав величезного значення розвиткові промисловості (металургійної, суднобудівної) та торгівлі. У 1721 Московська держава була проголошена Російською імперією. Реформи Петра І та загарбницькі війни перетворили Росію у світову державу. Проте могутність Росії була досягнута кріпосницькими методами, шляхом нещадної експлуатації народних мас в інтересах дворянства. На поч. 18 ст. територію Росії охопив ряд соціальних і національно-визвольних повстань — астраханське повстання 1705—1706, повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна 1707-08 та Башкирське повстання 1717-18, які були жорстоко придушені урядовими військами.

Петро І продовжував проводити політику своїх попередників, спрямовану на гноблення неросійських народів, зокрема ліквідацію державних прав Гетьманщини. Після укладення І.Мазепою і Карлом XII у 1708 військово-політичного союзу та поразки шведсько-українських війську Полтавській битві 1709 політика Петра І щодо України набула колоніально-репресивного характеру. У листопаді 1708 зруйновано гетьманську столицю Батурин (всіх жителів знищено) та Запорозьку Січ; для нагляду за гетьманом призначили царського резидента, а після смерті І.Скоропадського не було дозволено обирати його наступника; з 1722 контроль за державними справами України здійснювала Малоросійська колегія; у 1720 заборонено друкувати книги українською мовою; вчинено розправу над наказним гетьманом П.Полуботком, ін. представниками козацької старшини. За правління Петра І та його наступників проводилась відверта політична лінія на ліквідацію Української держави, її повну інкорпорацію, русифікацію і асиміляцію українського народу.

43. Віденський конгрес завершив період наполеонівських воєн і сприяв тимчасовому зміцненню аристократичної феодальної реакції. Восени 1814 р. до Відня на конгрес з'їхалися 216 представників всіх європейських держав, виключаючи Турецьку імперію. Росія була представлена царем Олександром І, Австрія - канцлером Меттерніхом, Пруссия - міністром-президентом Гарденбергом, Франція - міністром закордонних справ Талейраном. Головну роль серед них грали сильні переможці Наполеона - Росія, Англія і Австрія. Це був найбагатолюдніший і значніший з дипломатичних конгресів, які скликалися коли-небудь до XX сторіччя.

Учасники конгресу прагнули до відновлення панування дворянства в державах, раніше підкорених Наполеоном. У багатьох з держав конгрес на основі так званого принципу легітимізму (від французького слова legitime - законний) підтримував відновлення на престолах колишніх династий і дворянсько-монархічних порядків.

У цілі переможців входило зміцнення досягнутих результатов і створення стійких гарантій проти повернення Франції до бонапартистського режиму і спроб нових завоювань. Ради цього головуючі учасники конгресу змушені були відновити і підсилити ряд держав, які Наполеон раніше встиг приєднати або обернути в своїх сателітів.

Однією з найважливіших цілей учасників конгресу було задоволення їх власних загарбницьких територіальних домагань шляхом переділу Європи і колоній. Віденський конгрес. Конгрес для впорядкування справ Європи зібрався у вересні 1814 р. До Відня з'їхалися всі володарі і найвизначніші представники всіх держав. Австрію ре-, презентував Меттерніх, людина талановита й енергійна, що в недовгому часі став диктатором усієї Європи, і не менш талановитий його співробітник Генц; представниками Росії були Нессельроде, Штакельберг й українець Розумовський; Великої Британії — Касльрі і Веллінгтон; Пруссії — Гарденберг і Гумбольдт; Церковної держави — кардинал Консальві. В імені Людовіка XVIII приїхав Шарль Талейран, колишній єпископ, вільнодумний член Народних Зборів, міністр закордонних справ Наполеона, що один із перших перейшов на службу Бурбонів, —г дуже зручний і хитрий дипломат. Провід конгресу спочатку був у руках чотирьох переможців Наполеона — Англії, Росії, Австрії і Пруссії, але Талейран своєю зручністю зумів добути належне місце також для Франції й Іспанії. Між великодержавами приходило .до непорозумінь і спорів у різних справах, так що мало не прийшло до розбиття конгресу. Був момент, коли вже Австрія, Франція й Англія зав'язали союз проти Росії і Пруссії, але вістка про появу Наполеона у Франції присилувала держави до порозуміння. Наради відстрочено, а після остаточної перемоги над Наполеоном переговори йшли далі без перешкод. Зібране у Відні аристократичне товариство святкувало мир безнастанними забавами. День у день відбувалися бали, маскаради, живі образи, фейерверки, каруселі, перегони, лови,' перегляди військ. Врешті, у червні 1815 р., конгрес покінчив свої засідання і проголосив остаточні рішення. Головним змаганням, що кермувало політикою переможців, була реставрація правних династій, тобто повернення Європи до такого політичного стану,, в якім вона була перед революцією. Але це не всюди можна було провести в життя, тому держави мусили погодитися на різні переміни. Франція спершу мала дістати дуже корисні умови, але після «ста днів» покарано її за прихильність Наполеонові. У другім Паризькім мирі, 20 листопада 1815 р. (вже після закінчення конгресу), територію її зменшено до границь 1790 р.; до того ж вона мала заплатити контрибуцію 700 мільйонів франків і впродовж п'яти років утримувати в 17 твердинях військо союзників у числі 150 000 людей. Австрія дістала назад Тироль, Зальцбург і Ломбардію, а також Венецію і Далмацію замість утраченої Бельгії; Росія повернула Австрії Тернопільщину. Бельгію і Люксембург прилучено до королівства Нідерландів, під владою Оранської династії. Великодержавам залежало на тому, щоб на північ від Франції існувала сильна держава. Але Нідерланди втратили багато колоній на користь Англії. В Італії давні династії добули свої території, деколи прибільшені. До королівства Сардинії прилучено Сабавдію і Геную; Модену, Тоскану і Парму дістали бічні лінії Габсбургів, Лукку — Бурбони. Церковна держава добула давні границі. Неаполь і Сицилію злучено в одно королівство під владою давнього короля з іспанських Бурбонів. До Іспанії вернулися Бурбони, до Португалії — Браганци. З Росією злучено персональною унією Польське королівство (тобто Варшавське князівство); Краків став вільним містом під опікою Австрії, Пруссії і Росії. Німеччина мала*гворити Німецький Союз, до якого входило цісарство Австрії, 5 королівств (Пруссія, Баварія, Ганновер, Саксонія, Вюртенберг), 18 князівств, 1 графство і 4 вільних міста (Франкфурт, Гамбург, Бремен, Любек). Спільні справи Союзу мав вирішувати з'ізд представників держав під проводом Австрії „у Франкфурті-на-Майні. Пруссія побільшила свою територію, бо дістала половину Саксонії, Великопольщу, шведське Помор'я і країни на Рейні. Велика Британія в Європі здобула Мальту, протекторат над Об'єднаною державою семи іонійських островів (Корфу і сусідні) і Гельголанд від Данії. Крім того, вона незвичайно побільшила свої колонії: в Центральній Америці здобула від Голландії Гвіану і від Франції — Тобаго та інші острови в Малих Антілах; в Африці — голландську Капландію; на Індійському океані від Голландії — Цейлон; від Франції — Маврикій і Сейшели.

Віхи діяльності "Священного союзу".

Переможцям наполеонівської імперії загрожувала серйозна небезпека в разі відродження у Франції бонапартистської диктатури. Але більш всього феодально-монархічні уряди боялися революційних і національно-визвольних рухів. Легітимні монархи прагнули до взаємного зближення і співпраці для підтримки абсолютизму, церкви і всіх засад феодальної реакції.

Ініціатива укладення спеціального договору про союз європейских монархів проти революцій виходила від царського уряду. Олександр I запропонував християнським монархам Європи укласти "Священний союз", акт якого був сформований самим царем. У Парижі у вересні 1815 р.до нього приєдналися австрійський імператор і прусський король, а незабаром і майже всі інші правителі Європи. Англійський уряд офіційно не поставив свого підпису щоб уникнути дебатів у парламенті, але|та| принц-регент особистим листом виразив участникам "Священного союзу" свою повну солідарність з його политикою.

Акт "Священного союзу" говорив про підтримку християнської віри, беззаперечної покори підданих своїм правителям, які повинні подавати один одному "сприяння, підкріплення і допомогу". Християнсько-релігійна фразеологія цього акту мала політичне значення: вона ставила в ізольоване положення Туреччину, оскільки султан як мусульманський монарх не міг приєднатися до подібного договору. Турецька імперія залишилася поза системою договорів 1815 р., і західноєвропейські держави і царська Росія не бажали нічим зв'язувати собі руки в "східному питанні". Вони не хотіли зачіпати це питання на Віденському конгресі, знаючи, що на Близькому Сході їх розділяли гострі суперечності.

Після "Ста днів" і другої реставрації Бурбонів союзники почали мирні переговори з Францією.20 листопада 1815 р. був підписаний другий Паризький мир. Переговори велися в той час, коли Північно-східна Франція була зайнята військами коаліції. Прусський уряд вимагав поступки на користь німецьких правителів Ельзасу і Лотарінгії і сплати Францією величезної контрибуції. Прусські солдати нещадно грабували французских селян, громили будинки, спустошували поля і сади, в разі щонайменшого опору розстрілювали жителів, насилували жінок.

В ході переговорів Олександр I змусив Пруссію стримати свої вимоги, і Ельзас і Лотарингія були збережені за Францією. Але західні Савойя і ряд прикордонних фортець у неї відняли, і Франція в цілому, якщо не рахувати невеликих відхилень, була повернена до меж 1790 р. На неї накладена контрибуція в 700 млн. франків. До сплати її упродовж п'ятирічного терміну північно-східні департаменти Франції залишалися зайнятими союзними військами, і витрати на їх утримання покладалися на Францію.

Щоб утруднити для Франції нові завойовницькі війни і зміцнити положення "бар'єрних держав", другий Паризький мирний договір відповідно до рішень Віденського конгресу підтвердив передачу Швейцарії деяких прикордонних районів і наказав Франції знищити зміцнення у межах кантонів. Великі держави одночасно підписали особливий договір, що гарантував на вічні часи нейтралітет Швейцарії. Після другого Паризького світу у Франції були частково вилучені і повернені колишнім власникам скарби мистецтва, картини і статуї, награбовані при Директорії і Наполеонові в італійських державах, в Бельгії, Голландії, німецьких державах і в інших країнах.

20 листопада 1815 р. Англія, Росія, Австрія і Пруссія відновили договір про Четверний союз, що підтверджував, що династія Бонапартов назавжди відстороняється від французького престолу. Чотири союзники зобов'язалися підтримати цей договір озброєними силами і вести боротьбу з революційним рухом. Вони оголосили, що їх союз збереже силу навіть після виведення військ з Франції, і брали на себе зобов'язання влаштовувати періодичні конгреси представників держав для розгляду загальних мір по охороні створеної в Європі "політичної рівноваги" і встановлених ними державних порядків, що практично означало зобов'язання вести боротьбу з революційними рухами. Цей договір і акт "Священного союзу" лягли в основу діяльності дипломатичних конгресів в подальші роки.

Феодально-монархічна реакція в Європі у 1815-1819 рр.

Плоди перемоги над Наполеоном в 1814-1815 рр. дісталися не народам, а феодально-монархічній реакції. Дворянсько-монархічні уряди використовували розгром наполеонівської імперії для зміцнення абсолютизму. Феодальну реакцію надихали поміщики-кріпосники царської Росії, прусське юнкерство, дворянство Австрії, Іспанії, малих німецьких і італійських держав, французькі легітимісти.

Для підтримки застарілої багатонаціональної монархії Габсбургів і австрійського гніту над її народами австрійський уряд Меттерніхапереслідував всі передові ідеї і національно-визвольні рухи. Люті репресії обрушувалися на італійських патріотів, противників австрійському гніту над Італією. Уряд Меттерніха старався. всіляко протидіяти звільненню балканських народів від турецького феодально-абсолютистського ярма, щоб їх національне відродження не послужило поштовхом до визвольної боротьби національностей Австрійської імперії.

44. Промислова революція та її вплив на формування індустріального суспільства В останні десятиліття 19 ст. капіталізм вступив у нову добу свого історичного розвитку. Внаслідок перемоги буржуазних революцій у країнах Західної Європи і США протягом століття (із 70-х років 18 ст. до 70-х років 19 ст.) утвердилося політичне панування фінансово-промислової буржуазії, а це у свою чергу відкрило широкі можливості для швидкого розвитку продуктивних сил. Промислова революція, яка відбулася в умовах вільної конкуренції, викликала небачений вибух технічного прогресу. А він у свою чергу докорінно змінив структуру капіталістичного господарства та його організаційні форми. У контексті зазначеного слід мати на увазі, що технічний прогрес охопив передусім важку промисловість, змінивши співвідношення між двома основними підрозділами економіки, а саме: виробництвом засобів виробництва й виробництвом предметів споживання. Переважати стали металургія й машинобудування. Бурхливо йшло зростання продуктивності праці, зумовлене науково-технічними відкриттями, принциповими змінами в технології виробництва, а також виникненням нових, високопродуктивних галузей індустрії. Капіталізм у повному розумінні цього слова вступив у „вік електрики” і у „вік сталі”. Перехід до масового виробництва сталі забезпечив значне зростання машинобудування, усіх видів транспорту, особливо залізничного й морського. Для країн Західної Європи та Північної Америки 1870-1900 рр. були періодом значного економічного прогресу. В цей період в країнах Західної Європи і США завершився промисловий переворот. Бурхливо розвивалась науково-технічна думка, досягнення якої проникали в промислове виробництво, сприяли якісному оновленню засобів транспорту і зв’язку. Одночасно цей період всесвітньої історії став одним з найтривожніших і трагічніших для долі людства у найцинічніших формах виявились всі негативні риси капіталістичного ладу:  а) принизлива й безжалісна експлуатація людини людиною; б) інтенсивне зростання прибутку вузької частини населення і зростаюче зубожіння трудового населення; в) загарбницькі війни . За темпами розвитку промисловості попереду інших країн були США і Німеччина, які представляли два різних типи індустріального розвитку. В США воно стимулювалось передусім тим, що внутрішній ринок мав попит на масову стандартизовану продукцію. Підвищення ефективності виробництва досягалось за рахунок не стільки відносного розширення витрат на його матеріально-технічну базу, скільки удосконалень в технології і організації праці (вже в 60-ті роки в США був вперше застосований конвеєр, який діяв за принципом розподілу виробничого процесу на прості детальні операції). В Німеччині краще були розвинуті галузі важкої промисловості, пов’язані з потребами держави (переважно військові). Держава виступала головним замовником їх продукції і активно заохочувала великі вклади капіталу німецьких банків в ці галузі. Їх динамічному розвитку сприяло і використання потужного наукового потенціалу: промислові корпорації створювали власні дослідні лабораторії, залучали до співпраці університетських вчених. Американська і німецька промисловість була обладнана за останнім словом техніки і була вільна від витрат на переобладнання старих підприємств. Це давало США і Німеччині важливі переваги в порівнянні з Англією, де технічна база промисловості була давно закладена і потребувала серйозного оновлення. В останній третині 19 ст. Англія почала програвати їм в темпах промислового розвитку і на початку нового століття втратила першість в цій області на користь США: її частка в світовому промисловому виробництві скоротилась з 32% в 1870 р. до 18% в 1900 р., тоді як частка США в цей період зросла з 23 до 31%. Німеччина по своїй частці в світовому промисловому виробництві ще відставала від Англії (в 1900 р. – 16%), але в масштабі Європи обігнала її . Франція серед промислово розвинутих країн займала і в1870 р. і в 1900 р. четверте місце, але суттєво відставала від Англії, США, Німеччини. В традиційних, специфічних для неї галузях промисловості сильні позиції зберігало дрібне виробництво. Будучи достатньо конкурентноспроможним, промисловість Франції не потребувала особливих технічних нововведень. В результаті цього частка Франції в світовому промисловому виробництві протягом 1870-1900 рр. зменшилась з 10 до 7% . Німеччина і США випереджали Англію і Францію також і за темпами розвитку обігу зовнішньої торгівлі. Для Англії це означало втрату її колишнього монопольного положення на світовому ринку, хоча в 1900 р. вона зберігала за собою відносно найбільшу частку світового торгового обігу (19%) . Нові підприємства в 70-90 рр. 19 ст. зазвичай створювались в формі акціонерних товариств. Створення нових акціонерних товариств полегшувало і стимулювалось прийнятими в 60-70-х рр.. в Англії, Франції, Німеччині, США законами, які скасовували раніше обов’язкові для цього санкції державних органів. В останню третину 19 ст. капіталізм максимально розвинув вільну конкуренцію, яка діяла як механізм жорсткого відбору найбільш конкурентноспроможних господарських одиниць. Тоді це були, як правило, великі підприємства, які мали кращу техніку і технологічні переваги. Вони краще переносили світові промислові кризи, які проходили протягом 70-90-х рр.. тричі. Поступово в окремих галузях виділялися провідні компанії, які намагались замість конкуренції один з одним домовитись про регулювання виробництва і збут продукції.  Таким чином, розвиток продуктивних сил, концентрації виробництва і капіталу, конкуренції наприкінці 19 – на початку 20 ст. підготували перехід до нового типу капіталістичного господарства – монополії.  Перші монополії утворились у 70-х роках 19 ст. Проте пожвавлення їх діяльності припало на 90-ті роки 19 ст. у Великобританії, Німеччині, Франції, США, Росії та інших країнах . Саме в цей час у капіталістичному світі, зростає кількість національних й міжнародних монополій. Бурхливо розвивається кредитно-банківська система, що полегшувала й прискорювала різноманітні альянси великого капіталу, за допомогою яких здійснювався тиск на уряди з метою одержання вигідних замовлень, різного роду пільг і привілеїв. Форми монополій породжених конкуренцією, були найрізноманітніші. При переході до монополістичного капіталізму переважати стали акціонерні товариства, капітал яких утворюється об’єднанням індивідуальних капіталів шляхом випуску акцій, цінних паперів, що дають право на отримання певного доходу , як частини прибутку. Незалежно від розмірів такі товариства одержали корпорацій. На початку монополістичного капіталізму переважали галузеві монополії. Вони мали різні форми: картель, учасники якого домовляються про поділ ринків збуту, ціни, обсяги вироблюваної продукції, хоча підприємства залишаються самостійними; синдикат, де об’єднується збутова діяльність, створюється спільний торговельний апарат, хоча виробництво здійснюється самостійно; трест, де власність на всі підприємства об’єднана, а їх колишні власники стають пайовиками, власниками акцій, за якими отримують дивіденди; концерн – об’єднання трестів або підприємств різних галузей промисловості, банків, торгових, страхових і транспортних компаній на основі спільної фінансової залежності; конгломерат – монополістичне об’єднання, що утворюється шляхом поглиблення прибуткових різногалузевих підприємств, які не мали виробничої і технічної спільності з метою привласнення прибутків рентабельних підприємств й уникнення різних коливань кон’юнктури під час криз. На початку 20 ст. закінчується формування основних соціальних груп індустріального суспільства. Керівне місце в структурі населення остаточно зайняли буржуазія і пролетаріат. Процес зближення буржуазних прошарків зі старою аристократією, який намітився в кінці 19 ст., призвів до формування на основі цих груп єдиної економічної і соціально-політичної еліти західного суспільства. Світогляд і моральні цінності буржуазних верств все більше впливали на масову психологію всього західного суспільства .  На зламі 19-20 ст. відбулися зміни всередині робітничого класу. Із доволі з аморфного прошарку міської бідноти з недиференційованими прибутками, важкими умовами праці і негативним ставленням до свого соціального статусу пролетаріат перетворився в потужну соціальну групу, здатну виробити власні світоглядні цінності і організовано боротися за свої права. Більш того робітничий рух відіграв велике значення в захисті прав і свобод простих громадян, закріпленні принципів і цінностей політичної демократії. На зламі 19-20 ст. вплив робітничих соціалістичних партій досяг свого апогею. В подальшому основою робітничого руху стали профспілкові організації, які налічували декілька мільйонів членів.  Остаточне перетворення буржуазії і пролетаріату в базові соціальні групи індустріального суспільства призвело до значного зменшення і зниження суспільної ролі традиційних середніх верств – селян, ремісників, дрібних торговців. Мільйони людей, що прийшли в місто із села були змушені змінити відносно незалежне існування дрібного торгівця чи ремісника на становище найманого робітника. Протягом останніх десятиліть 19 ст. понад 60 млн. осіб залишили свої села в одних лише європейських країнах, і переважна більшість цих людей влилась до лав робітничого класу. В розвинутих капіталістичних країнах Європи в цілому робітничий клас становив близько 30% населення, а у Великобританії, Німеччині, Бельгії, Голландії – близько 50% . Для свідомості робітника і його нащадків фабрично-заводська промисловість поступово ставала єдино мислимою формою виробництва. Сам факт перебудови економічної структури сприймався як здійснений і безповоротний. Це переконання, що прийшло до народів різних країн (і до різних соціальних верств) не відразу і не одночасно, все ж до кінця 19 ст. було властиве практично всім і становило важливу загальну рису суспільної свідомості, породжену безпосередньо рівнем розвитку продуктивних сил.  Взагалі технічна революція демонструвала могутність людського розуму, створюючи одне „чудо” за іншим: електричне освітлення, телефон, радіозв’язок, кіно, автомобіль, початок повітроплавання, канали, тунелі, мости. Винаходи з’явились в окремих країнах, але дуже швидко поширювались у всьому світі, входили до побуту людей – спочатку багатих, а потім всіх інших. Особливе місце з історико-культурного погляду належить тим технічним новинкам, які безпосередньо пов’язані з передачею інформації, тобто зі збагаченням свідомості фактами, що без тих винаходів взагалі б не дійшли до багатьох людей, або дійшли б із запізненням. Телеграф, як і залізниці, було успадковане від попереднього періоду, навіть трансатлантичний кабель було прокладено в 60-ті роки 19 ст. Але широкий розвиток телеграфних ліній, як і вдосконалення апаратури і комунікацій належить вже до епохи технічної революції. Інформація (і внутрішня, і міжнародна) стала надходити регулярно, чим скористалась перш за все преса. Кореспонденти провідних газет змагались між собою, намагаючись забезпечити свої газети найсвіжішими фактами, а завдяки розгалуженій залізничній мережі газети зі столиць і великих міст швидко доставляли читачам.  Розширення і прискорення потоку інформації, безперечно, було фактором культурного прогресу. Розвиток засобів зв’язку і транспорту надзвичайно полегшував міжнародні контакти, сприяв інтенсивному культурному обміну. Освіта, зокрема, шкільне навчання, була одним із головних способів передачі молодим поколінням набутого людством досвіду, одним із шляхів адаптації людини до тих суспільних відносин, у яких їй належало жити, працювати. Стан освіти, як відомо, більше ніж будь-які сфери культури залежить від соціально-економічного і державного ладу певної країни, від політики панівного класу, від співвідношення політичних сил. Навколо проблем організації шкільної справи, таких як роль держави у створенні та фінансуванні навчальних закладів, обов’язковість освіти до певного віку, відносини між школою і церквою підготовка учительських кадрів тощо, наприкінці 19 – на початку 20 ст. ішла безперервна боротьба між різними верствами і політичними партіями. Ще гостріша боротьба велася з питань змісту освіти, її ідейної спрямованості, обсягу знань, які мають засвоїти учні, методики навчання. В результаті промислової революції 19 ст. відбулися великі зміни у державній надбудові та в соціальних відносинах. У капіталістичних країнах остаточне складається демократично-правова держава. Головними ознаками її були конституційно-правова регламентація державного ладу і політичного режиму; конституційний захист прав і свобод особи в її взаємодії із державою; парламентська система; партійна система; сильний апарат державної влади. Завдяки високій економічній кон’юнктурі забезпечувалися стабільність і ефективність демократії, стрижнем якої був парламентаризм – інститут народовладдя.

45. Основні риси соціально-економічного розвитку Отримання незалежності створило найважливіші передумови для швидкого розвитку ринкових відносин у США. Важливим явищем в економіці стало утворення єдиного внутрішнього ринку і розвиток вільної зовнішньої торгівлі. Не випадково кінець XVIII — початок XIX ст. назвали «золотим віком» американської торгівлі. Наполеонівські війни у Європі зумовили потребу в американських товарах, вони ж розорили тисячі європейських купців та судновласників. За цей час тоннаж американського флоту зріс ушестеро. Початок промислового перевороту датується початком XIX ст. Він мав свої особливості: — широке використання наукових розробок, машин та кваліфікованої робочої сили; — нерівномірний характер: спочатку ним були охоплені пів нічно-східні штати, а згодом — уся країна; — тривалий період. З кінця 40-х років XIX ст. в США на власному ринку відбув ся прорив американського машинного виробництва, який спів пав з відкриттям у 1848 р. багатих родовищ золота в Каліфорнії (Клондайк). Тисячі людей пішли на Захід («золота лихоманка»), і в північно-східних районах стала відбуватися нестача робочих сил. Це змушувало підприємців посилено впроваджувати машини в усі галузі господарства. На зміну дерев'яній сосі прийшов чавунний, а згодом (1845 р.) стальний плуг. Серп і косу почали замінювати механічними косарками. Завершення промислового перевороту відбулося на початку 50-х років. Важливим його наслідком стало виникнення пролетаріату. Згідно з переписом 1860 р. у промисловості було зайнято 1,3 млн. працюючих. До кінця 50-х років СІЛА за виробництвом промислової продукції посідали 4 місце у світі. Відкриття родовищ золота та розширення території США сприяли притоку капіталів з Європи. За 1850-1860 pp. капіталовкладення у промисловість виросли вдвічі і досягли 1 млрд. до ларів, довжина залізниць збільшилася з 14 тис. км до 48 тис. км. У сільському господарстві намітилося два шляхи розвитку: фермерське та плантаційне. Фермерство інтенсивно розвивалося на нових західних територіях. Ціна на землю тут була фантастично низькою: за 2521 долар можна було придбати 65 га землі — небачена ситуація в Європі. Це сприяло напливу емігрантів з Європи. У першій половині XIX ст. плантаційна система на Півдні зазнала суттєвих змін. З винаходом у 1793 р. бавовноочисного верстата продуктивність праці значно зросла. З часом бавовну витіснив тютюн. Характерною рисою плантаційного господарства було нераціональне використання землі. Тютюн виснажував ґрунти за 3-4 роки. У 1809 р. набрав чинності закон, який забороняв увіз рабів у країну. Але плантатори звикли до дешевої праці і контрабандно ввозили щорічно до 15 тис. осіб. Якщо наприкінці 90-х років XVIII ст. чисельність рабів становила 760 тис, то у 1860 р. — 4 млн. Ціни на них зростали, а експлуатація посилювалась. У 30-ті роки XIX ст. на території США почав поширюватися рух, учасники якого вимагали негайного скасування рабства. їх називали аболіціоністи. Із-за застосування рабської праці гальмувалося впровадження техніки, машин, передових методів ведення сільського господарства.Територіальна експансія Перші десятиріччя існування США характеризувалися швидким розширенням меле держави. Захоплення територій відбувалося за двома напрямками: промислова Північ розширялася в бік західних земель і Канади, плантаторський Південь — у південно-західному і південному напрямках. У 1809 р. за 16 млн. доларів США купили у Франції Луїзіану. У 1818 р. до США було приєднано Флориду. З освоєнням нових земель до 13 старих штатів почали приєднуватись нові. У 1791 р. до союзу приєднався Вермонт, у 1792 р. — Кентуккі, в 1796 р. — Теннессі, в 1809 р. — Огайо, 1816 р. — Індіана, 1817 р. — Міссісіпі, 1818 р. — Іллінойс, 1819 р. — Алабама, в 1821 р. — Міссурі і Мен, в 1836 р. — Арканзас, в 1837 р. — Мічиган. У 1846-1847 pp. США успішно воювали проти Мексики. Вони здобули кілька перемог: захопили столицю Мексики — Мехіко. У 1848 р. Мексика змушена була віддати США Техас, Нову Мексику і Каліфорнію. У цей же час США придбали у Великобританії Орегон. До середини XIX ст. США збільшили свою територію у 8 разів порівняно з 1776 р.Зовнішньополітичний курс американського уряду базувався на «доктрині Монро» (1823 p.). Згідно з гаслом президента Монро «Америка для американців» США претендували на весь американський континент.Громадянська війна До середини XIX ст. почали зростати суперечності між двома регіонами США — Північчю та Півднем. Південь був зацікавлений у розвитку міжнародної торгівлі — дорого продати у Європу бавовну, продовольство; дешево купити імпортні промислові вироби. Північ, навпаки, була зацікавлена у згортанні торгівлі з Європою. Це дозволило б переробляти сільськогосподарську сировину Півдня на фабриках Півночі, пропонувати південним штатам власну промислову продукцію. Антагонізм між регіонами полягав у тому, що на Півдні основою соціально-економічного укладу було рабство, а на Півночі — вільна праця. У 1820 р. набрав чинності закон, згідно з яким географічним кордоном рабства було оголошено 36є 30ґ північної широти. Але це був паліатив, оскільки кожен регіон бажав збільшення свого впливу. На Півночі поширювався аболіціонізм, а на Півдні — расистські погляди, де доводилося, що негри є нижчою расою. У цей час в США починає формуватися двопартійна система. У 1828 р. створюється демократична партія, соціальною базою якої були плантатори-рабовласники, а у 1854 р. — республіканська партія, опорою якої стала промислова буржуазія Півночі. У 50-х роках XIX ст. більшість ключових посад федерального апарату перебувала в руках плантаторів: вони контролювали Сенат, Верховний Суд, президентську владу. До 1856 р. з 16 американських президентів 11 були південцями, та й більшість решти п'яти теж контролювалися ними. Таким чином, олігархія Півдня з 60 тис. плантаторів нав'язувала свою волю 25 млн. американців. Це не влаштовувало промислову буржуазію Півночі, яка, враховуючи зростання своєї економічної потужності, хотіла й відповідного зростання владного впливу. 46. Революції в Америці та в Європі 1810-1840 рр.

Липнева революція 1830 у Франції, буржуазна революція, що покінчила з монархією Бурбонів. Режим Дворянського клерикалізму Реставрації гальмував економічний розвиток країни. Промислова криза і депресія 1827—30, неврожаї 1828—29, що погіршили і без того важке положення трудящих, прискорили революціонізацію народних мас. Посилювалася незадоволеність і ліберальною буржуазії, що добивалася економічних і політичних перетворень на користь капіталістичного розвитку країни. Безпосереднім приводом до І. р. послужили ордонанси, підписані королем 25 липня, опубліковані 26 липня 1830, про розпуск палати депутатів (у якій переважали представники ліберальної буржуазії), про обмеження виборчого права земським цензом, про посилення репресій проти прогресивної преси. 27 липня в Парижі спалахнуло масове озброєне повстання під гаслом захисту конституційної хартії 1814 і зсуви кабінету Поліньяка ; головною рушійною силою повстання з'явилися робітники і ремісники, підтримані дрібною і середньою буржуазією, передовою частиною інтелігенції. 29 липня повстанці оволоділи Тюїльрійським палацом і ін. урядовими будівлями. Королівські війська були розбиті і пішли з Парижа, деякі полиці перейшли на сторону народу. Революційні виступи в провінційних містах також закінчилися поразкою захисників «старого режиму». Влада в столиці перейшла в руки «муніципальної комісії», очоленої впливовими діячами помірно-ліберального крила крупної буржуазії (банкіри Ж. Лаффіт і К. П. Пір'я, генерал М. Ж. П. Лафайет і ін.). Слабкість дрібнобуржуазної демократії і неорганізованість робочого класу дозволили верхівці буржуазії привласнити всі плоди народної перемоги і не допустити поглиблення революції. Не дивлячись на протести республіканських груп, палата депутатів, в якій переважали орлеаністи, вирішила передати корону герцогові Орлеанському — Луї Філіппу, тісно пов'язаному з крупними банкірами. 2 серпня 1830 Карл Х відрікся від престолу, 7 серпня Луї Філіпп був проголошений «королем французів».

І. р. привів до досить обмежених політичних результатів. Нова конституція («Хартія 1830») здійснила деяке зниження (в порівнянні з «Хартією 1814») майнового і вікового цензу для виборців; державний апарат і командний склад армії були очищені від крайніх реакціонерів, введена місцева і обласна самоврядність; декілька урізана була влада короля. Маси проте трудящих і дрібні власники не отримали права голосу; закони проти профспілок і робочих страйків, важкі непрямі податки не були скасовані. Зберігся поліцейсько-бюрократичний апарат, що склався ще в період наполеонівської імперії, він лише перейшов в інші руки.

Не дивлячись на незавершеність І. р., вона мала велике прогресивне значення: революція повалила політичне панування дворянської аристократії і покінчила із спробами відновлення в тій або іншій формі феодально-абсолютистських порядків. Влада остаточно перейшла з рук дворянства в руки буржуазії, хоча і не всій, а лише однієї її частині — фінансовій аристократії (тобто верхівки торговельно-промислової і банківської буржуазії). З 1830 у Франції встановилася буржуазна монархія. І. р., який гаряче вітали передові люди різних держав, завдав серйозного удару реакційній системі Священного союзу . Спроби правлячих кругів Росії, Австрії і Пруссії організувати військову інтервенцію проти Франції з метою відновлення у ній старій династії виявилися марними із-за протиріч серед європейських держав і унаслідок революційних виступів в багатьох країнах Європи. Всі європейські держави, хоча і не відразу, визнали режим Липневій монархії .

47. Причини революцій 1848-1849 рр. у Європі. Економічні:  1)    У 1847 р. розпочинається економічна криза перевиробництва, що набула загальноєвропейського масштабу. Як наслідок – відбувається різке скорочення виробництва, розлад фінансової системи, банкрутство багатьох промислових підприємств і банків, зростає безробіття. 2)    40-ві рр.. ХІХ ст.. увійшли в історію Європи як «голодні сорокові» - неврожайні роки. Це було викликано несприятливими погодними умовами та картопляною хворобою. Як наслідок – ціни на хліб і картоплю різко зростають, погіршується становище найбідніших прошарків населення. Соціально-політичні: 1)    Загострюються протиріччя між різними верствами населення, насамперед між феодальною аристократією, землевласниками і промисловцями та підприємцями. В той же час поширюються проти-річчя між промисловцями та найманими робітниками. 2)    Загострюються національні проти річчя. Як наслідок – розгортаються національно визвольні і об’єднавчі рухи. Бесіда з поясненням. Пригадайте історію країн, події в яких розглядаються на уроці та визначить основні причини революцій 1848-1849 рр. в цих країнах. -    Невдоволення середньої і дрібної буржуазії, селян, робітників режимом Липневої монархії у Франції. -    Роздробленість Німеччини й Італії стали перешкодою на шляїу подальшого прогресу цих країн. Панування Австрії в Італії. -    Національне гноблення в Австрійській імперії. -    Феодальні порядки і абсолютизм перешкоджали розвитку капіталізму (німецькі та італійські держави, Австрійська імперія). Форми боротьби в ході революцій: повстання, вуличні бої, створення революційних армій, ведення бойових дій, демонстрації, мітинги, участь у виборах, парламентська боротьба. Учасники революцій: буржуазія, робітники, ремісники, селяни, інтеліген-ція. Бесіда з поясненням.  Як ви думаєте, які вимоги висувалися в ході револю-цій? -    Скасування феодальних порядків, абсолютизму. -    Створення єдиних держав (ліквідація роздробленості). -    Ліквідація національного гніту, створення незалежних національних держав. -    Введення Конституцій, в яких надані широкі права народу. -    Прийняття робочого законодавства, поліпшення умов праці, підвищення платні, зниження тривалості робочого дня, запровадження загального, рівного виборчого права. -    Проведення політики протекціонізму промисловості і торгівлі. *Робота з картою. «Революції 1848-1849 рр. у Європі» *Робота над завданням 1 до §13 – визначити особливості революцій 1848-1849 рр. у країнах Європи. Революція у Франції. *Робота з історичними документами. Проаналізуйте текст документа і доведіть, що Франція опинилась в глибокій політичній кризі, а монархія скомпрометувала себе (Документ 1.Вимоги ліберальної буржуазії, поставленні О.Барро Палаті депутатів 22 лютого 1848 р.)  *Робота за схемою. «Боротьба політичних сил напередодні революції 1848 р.» В 1847-1848 рр. у Франції активізується діяльність опозиції: соціалістів (які захищали інтереси робітників), демократичних республіканців (які виступали за ліквідацію королівської влади, бонапартистів (які мріяли відновити імперію). Зростає невдоволення політикою уряду серед підприємців, деяких банкірів, і особливо - робітників. Революція розпочалась 22 лютого 1848р. повстанням паризьких студе-нтів, робітників і ремісників. Короля було усунуто від влади, сформовано Тимчасовий республіканський уряд.  25 лютого 1848 р. к франції була проголошена Друга республіка ( Перша 1793 р.) після цього спеціальними декретами запроваджено загальне виборне право для чоловіків (які досягли 21 року), відновлено свободу преси, політичних зборів, створено «національні майстерні» з метою забезпечення оплачуваною роботою безробітних, скорочено робочий день до 10 годин. Але всі виступи робітників на захист своїх інтересів жорстоко придушувались. Як, наприклад, повстання у Парижі 23-26 червня 1848 р. У листопаді 1848 р. було прийнято Конституцію Другої республіки, згідно з якою запроваджувалася президентська влада. *Робота з історичними документами. Документ 2 «конституція Французької республіки 4 листопада 1848 р.» На президентських виборах 10 грудня 1848 р. перемогу здобуває небіж Наполеона І – Луі Бонопарт, якого підтримала більшість населення. Але в умовах подальшої активної діяльності опозиції Луі Бонопарт 2 грудня 1851 р. здійснює переворот: його війська беруть під контроль основні державні установи, лідери опозиції були заарештовані, скасувалося загальне виборче право, вся повнота влади в країні передалась президенту. 2 грудня 1852 р. Франція була проголошена імперією. Луі Бонопарт дістав титул імператора – Наполеона ІІІ. Встанов-люється Друга імперія (Перша – 1804-1815 рр.) *Перегляд слайдів. «Революція 1848 р. і встановлення Другої імперії у Франції» . Бесіда.   Який основний зміст і особливості революції 1848 р. у Франції? -    Роз’єднанність демократичних сил, половинчастість дій уряду в проведенні соціально-економічних реформ, ігнорування інтересів робітників, неможливість досягти компромісу в найважливіших державних рішеннях спричинили падіння республіки і відновлення монархії. Революція не була завершена. У Франції відбувся бонапартистський переворот і була встановлена Друга імперія. Революція в Німеччині. *Карта. На середину ХІХ ст. Німеччина являла собою конгломерат 38 самостійних держав, серед яких найбільшою і наймогутнішою була Пруссія. *Робота з таблицею «Завдання різних політичних сил Німеччини в революції». Революція почалась з виступу робітників у лютому 1848 р. в Бадені. Робітники вимагали проведення ряду політичних реформ (свобода преси, запровадження суду присяжних, народної міліції тощо. Парламент герцогства пішов на задоволення їх вимог, боячись  переростання цих виступів в щось більш серйозне. Монархи південно-західних і західних німецьких держав , випереджаючи події передали владу в руки ліберально налаштованих діячів, які виступали реформування політичної системи. У Пруссії 3-13 березня 1848 р. в столиці Берліні відбулися масові робітничі демонстрації. *Робота з історичними документами. Документ 3-А «Очевидець про бої в Берліні 18 березня 1848 р.» Король Фрідріх-Вільгельм ІV вимушений був піти на здійснення пев-них політичних перетворень: було скасовано цензуру, запроваджено суд присяжних, створено помірковано-ліберальний уряд; у грудні 1848 р. запроваджено Конституцію. У Пруссії встановилася конституційна монархія. У Франкфурті влітку 1848 р. було створено загально німецький представницький орган – парламент. Це була спроба розпочати об’єднавчий процес німецьких держав демократичним шляхом «знизу». 28 березня 1849 р. Франкфуртський парламент прийняв Імперську конституцію. *Робота з історичними документами. Документ 3-Б «З імперської Конституції, прийнятої Франкфуртським парламентом 28 березня 1849р.» Але німецькі монархи не визнали цей представницький орган і відхилили конституцію. В 1851 р. парламент було розігнано. Економічні та політичні передумови об’єднання німецьких земель ще повністю не визріли. *Перегляд слайдів. «Революція 1848 р. в Німеччині.» Бесіда.   Який основний зміст і особливості революції в Німеччині? -    Капіталістичні відносини у Німеччині в ХІХ ст.. розвивалися швидше, ніж в Англії ХVII чи у Франції наприкінці ХVIIІ ст. робітничій клас Пруссії брав участь у революції як самостійна сила німецького суспільства. Політичні сили пішли на часткові поступки народу. Буржуазія прагнула до союзу з прихильниками монархії та імператором з метою збереження своїх привілеїв. Доля революції в Німкччині залежала від розвитку революційних подій у Пруссії (майбутньому центрі об’єднання Німеччини). Революція в Італії. *Карта. На середину ХІХ ст. Італії як єдиної держави не існувало: на її території було декілька окремих королівств і герцогств; частина території знаходилась у складі Австрійської імперії. Сильною була влада Папи римського. У 30-ті рр. ХІХ ст. в Італії активізується діяльність республіканців (лідером яких був Мадзіні) і лібералів (на чолі з Кавуром), які виступали проти австрійського гніту, за об’єднання країни. При цьому республіканці прогнули ще й проголошення республіки в Італії, а ліберали виступали не просто за об’єднання країни, а саме під егідою Савойської королівської династії Сардинського королівства (П’їмонту). Революція розпочалась 12 січня 1848 р. на о. Сицилія повстанням бідноти, у березні поширилася на інші італійські території. *Робота з історичними документами. Документ 4-А «Феліче Орсіні про революцію в Італії». Спочатку правителі найбільших італійських держав: Неаполітанського і Сардинського королівств, герцогства Тоскани  об’єднали свої сили, створивши спільне військо для боротьби проти австрійського панування на півночі Італії, пішли на здійснення певних ліберальних перетворень. Але по мірі розгортання революції відмовилися від боротьби з Австрією (зазнавши ряд поразок) і пішли на придушення революційних вистурів в своїх володіннях. У Римі, завдячуючи діям революціонера Джузеппе Гарібальді та його соратників, наприкінці січня 1849 р. було проголошено республіку, а Папу Римського позбавлено влади. *Робота з історичним документом. Документ4-Б «Події в Римі». 21 січня 1849 р. на основі загального, прямого і таємного голосування відбулися вибори до римських Установчих зборів. Уперше над Капітолієм замайорів триколірний національний прапор. Були проведені реформи. *Робота з історичним документом.  Документ 4-В «З постанови Установчих зборів і тріумвірату Римської республіки». Велику роль у революції в Італії відіграв Джузеппе Гарібальді, який згодом очолив народний рух. *Історична довідка. «Джузеппе Гарібальді – національний герой Італії» (повідомлення учня) Австрія, Франція та Іспанія надали військову допомогу Папі Римському: 3 липня 1849 р. війська цих країн штурмом здобули Рим. Республіка була повалена, що вважається завершенням революції. *Перегляд слайдів. «Революція в Італії.» *Бесіда.  Який основний зміст і особливості революції в Італії? - Революція мала загальноіталійський характер у політично роздробленій державі. Революція стала початком національно-визвольної війни проти австрійського гноблення. Зростала національна самосвідомість  в Італії. Була доведена неспроможність ідеї об’єднання країниу формі союзу королів окремих італійських держав і князівств. Встановлення республіки, яка була нетривалою. Революція в Австрійській імперії. *Карта. Австрія в середині ХІХ ст. продовжувала залишатися багатонаціональною державою. До її складу входили: Угорщина, Чехія, Тіроль, Словаччина, Словенія, частина польських земель, західноукраїнські землі, частина Румунії тощо. У 1848-1849 рр. революційні виступи відбулися в різних регіонах Австрійської імперії. Революція розпочалася подіями 13 березня 1848 р. у Відні – столиці Австрії. Населення вимагало здійснення широких політичних перетворень. імператор змушений був піти на поступки: в квітні 1848 р. було прийнято Конституцію. *Робота з підручником. с.110. *Бесіда.  Який основний зміст австрійської Конституції? Які наслідки мало прийняття Конституції? Імператор Фердинанд І зрікся престолу на користь свого небожа Франца Йосипа І (правив з 1848 р. по 1916 р.). Революційні події в Угорщині розпочалися 15 березня 1848 р. їх кульмінацією стало проголошення угорським сеймом 14 квітня 1849 р. незалежності Угорщини і скасування влади Габсбургів. *Робота з підручником.  «Постанови угорського сейму.» с.110-111. *Бесіда.  В чому полягало значення постанов угорського сейму?  - 4 березня 1849 р. була уведена в дію Імперська Конституція. *Робота з підручником. с.112. *Бесіда.  Який основний зміст Імперської Конституції? -У відповідь на прийняття нової австрійської Конституції угорський сейм прийняв декларацію про незалежність. Лідерами революції були поет Ш. Петефі та політичний діяч Л. Кошут. Створена угорська армія завдала ряд поразок австрійця. На допомогу Австрії приходить Росія: на початку червня 1849 р. розпочинається російська інтервенція в Угорщину, армія якої зазнала поразки і капітулювала. Угорщина залишилась у складі Австрійської імперії. У березні 1848 р. активізується національний рух у Чехії з вимогами автономії. Повстанці зазнали поразки. Під керівництвом історика Палацького в червні 1848 р. у Празі було проведено Сло’янський конгрес, на якому було поставлено питання про національну рівноправність в межах Австрійської імперії всіх народів. Наприкінці 1848 р. австрійські війська завдали поразки прихильникам незалежності у Північній Італії, що дало поштовх до придушення революції в інших регіонах імперії. *Перегляд слайдів. «Революція в Австрійській імперії.» *Бесіда.   Який основний зміст і особливості революції в Австрійській імперії? - В ході революції в Австрії імператор змушений був проголосити демократичні свободи. Було прийнято Конституцію. Під час революції в Угорщині Сейм прийняв постанови про скасування дворянських привілеїв, знищення кріпацтва, запровадження парламентаризму. У національних областях імперії переплелися суперечності соціальні з національними. *Бесіда з поясненням. Підсумки революцій? Австрійська імперія        Революція була придушена, монархія, національний гніт збереглися. Введено Конституцію (з майновим цензом), скасовані феодальні повинності селян (за викуп). Франція        Революція не призвела до затвердження республіки. У 1851 р. Луі Наполеон здійснив переворот, проти республіканців почалися репресії, а в 1852 р. була відновлена монархія (Друга імперія). Німеччина          Революція була придушена, феодалізм збережений, роздробленість не ліквідована. Буржуазія домоглася вигідних для неї реформ в економіці. Італія         Революція була придушена, роздробленість, феодалізм збереглися. У Сардинському королівстві король не зміг скасувати Конституцію, проголошену в роки революції. Наслідки і значення революцій 1848-1849 рр. у Європі. -    Революції охопили більшість країн Європи. У ході цих революцій вирішувалось питання «бути чи не бути « новим демократичним порядкам в європейській цивілізації. -    Революції 1848-1849 рр. отримали назву «весна народів» і символізували пробудження нових націй та їх прагнення до утворення власних національних держав. -    Завдяки реформам, проведеним в ході революцій, в європейських країнах було ліквідовано залишки феодалізму. Склалися (передумови) сприятливі умови для розгортання промислової революції та становлення індустріального суспільства. -    Революції 1848-1849 рр. в Європі дали поштовх структурним змінам у системі державного управління, сприяли переходу до конституційних норм у суспільному житті. -    Революції 1848-1849 рр. закінчилися поразкою, але вони сприяли подальшому розвитку європейських країн. Боротьба за здобуття громадянських прав і запровадження конституцій стали кроком до формування у країнах Європи громадянського суспільства і правової держави.

48. Рісорджіменто (італ. ilrisorgimento - відродження, оновлення) - історіографічний термін, що позначає період боротьби за політичне об'єднання Італії. Спочатку слово вживалося за аналогією з Il Rinascimento (Епоха Відродження) і вживалося виключно в культурно-літературному контексті. І тільки згодом при посередництві Вітторіо Альфьєрі (1749-1803) його значення стало поступово розширюватися убік передбачуваного об'єднання Італії в політичному, культурному і національному плані. [Ред] Ідеологія Ідеологічні передумови Рісорджіменто дуже різноманітні: це і освітянських, і ліберальні ідеї, романтично-націоналістичні, республіканські, соціалістичні або антиклерикальні, світські та церковні. Експансіоністські амбіції Савойського дому з'єднувалися з антиавстрійські настроями. Чималу роль відігравала і національна ідея. Вона була досить своєрідна: Франко Вальсеккі у своїй роботі про Рісорджіменто в контексті європейського націоналізму бачить в основі націоналізму італійського деякі первинні концепції: ідеалістичну - Мадзіні, релігійну - Джоберті, раціоналістичну - Каттанео, реалістичну - дуранда. Всі вони лягли в основу розробки Романьозі, який поєднав національну ідею і принцип легітимності, виробивши концепцію Етнікархіі. Нація для нього - це населення, якому природою задано якесь географічне та духовну єдність. Таким чином, разом з Манчіні, який у своїх лекціях підкреслював безсмертя національної держави, що грунтується на безсмертної ідеї нації, вони сформували уявлення про юридичну роздробленості Італії як про явище суто тимчасове, в той час як в реальності сьогодення держава - національне. «Італію ми створили, тепер треба створювати італійця» (Камілло Кавур). [Ред] Хронологія 1820 - початок повстання в Неаполітанському королівстві, пригніченого згодом австрійської інтервенцією; 1821 - хвилювання поширюються на П'ємонт з ініціативи секретного суспільства, керованого Сантароза і Конфалоньєрі; повстання також було придушене австрійцями; 1831 - австрійці пригнічують ще одне повстання - в герцогстві Пармском.Джузеппе Мадзіні засновує в Марселі «Молоду Італію», патріотичний рух, яке боролося за об'єднання Італії і включення її в європейський контекст. 1833 - Невдала спроба «Молодої Італії» підняти повстання в Генуї. 1848-1849 - «П'ять днів Мілана» і перша війна з Австрією за незалежність, завершилася невдало (перемир'я в Віньяле і міланський мирний договір), проте зіграла важливу роль у розвитку та поширенні патріотичних настроїв. Червень - липень 1857 - експедиція Пізакане: невдала спроба підняти повстання в Неаполітанському королівстві. 1859-1860 - друга війна за незалежність, в результаті якої відбувається об'єднання Сардинського королівства з Ломбардією, Тосканою, Романа, Пармою і Моденою, в яких пройшло всенародне голосування. Висадка Гарібальді в Сицилії і об'єднання з Сардинією Королівства обох Сицилій. 17 березня 1861 - новий парламент проголошує Італійське королівство на чолі з Віктором Еммануїлом II. Серпень 1862 - перший похід Гарібальді на Рим. 1866 - Третя війна за незалежність у союзі з Прусією (див. Австро-прусська війна), в ході якої до Італії була приєднана область Венето з Венецією. Червень 1867 - другий похід Гарібальді на Рим. Вересень 1870 - італійські війська вступають в Рим, з якого виведений французький гарнізон (див. Франко-прусська війна). Червень 1871 - італійська столиця була перенесена до Риму.

49. У 60-х pp. питання об'єднання Німеччини стало головним. Перехід до практичних кроків щодо його реалізації розпочався після призначення на посаду канцлера (голови уряду) Пруссії Oтто фон Бісмарка (1815-1898). «Залізний канцлер», як його називали, упевненою ходою попрямував до своєї головної мети —німецької єдності. У 1862 р. Бісмарк став головою уряду Пруссії. Він очолив уряд саме тоді, коли між парламентом (ландтагом) і королем спалахнув гострий конфлікт через питання військової реформи, переозброєння та збільшення армії. У виступі перед парламентарями він виклав програму своєї майбутньої зовнішньої та внутрішньої політики. «Не на лібералізм Пруссії дивиться Німеччина, а на її могутність. Не промовами, не постановами більшості вирішуються великі питання часу — це було помилкою 1848 p., — а залізом і кров'ю. Пруссії необхідно тримати свої сили напоготові, в очікуванні сприятливого моменту, що його декілька разів було втрачено», — сказав Бісмарк. Не рахуючись із парламентською опозицією та в обхід рішень парламенту, він провів реформу і збільшив армію вдвічі, оснастив її новими рушницями і швидкострільними гарматами. 

50-

51. Громадя́нська війна́ в США 1861—1865 рр. — війна між північними штатами США і 11 рабовласницькими штатами Півдня, які відділилися відСполучених Штатів Америки і повстали з метою збереження рабовласницького стану на території півдня США.

Війна почалась з битви за Форт Самтер 12 квітня 1861 р. і закінчилась 26 травня 1865 р., коли останні війська конфедератів здалися. Під час війни відбулося близько 2000 битв. Ця війна була найбільшою за масштабом людских втрат серед усіх воєн, де брали участь США.

Причини війни

Війна була логічним наслідком протистояння двох систем — рабства та вільної праці. Першу систему підтримували південні штати, політичною елітою яких були великі плантатори-рабовласники.Для суспільства Півдня характерними були расистські переконання. Ті види робіт, які виконували темношкірі, вважалися негідними білої людини, навіть бідняка. Північні штати навпаки : в їх конституціях рабство було заборонено. Основою сільского господарства там були вільні фермери. Увесь довоєнний час характеризувався намаганням південних штатів розширити територію рабовласництва за рахунок нових штатів. Так, наприклад, у 1820 р. був прийнятий, так званий, Міссурійский компроміс, що поділив территорію на захід від ріки Міссісіпі за паралеллю 36°30' с.ш. на дві частини — рабовласницька до півдня й вільна до півночі. На півночі прогресивна спільнота намагалася допомагати рабам: видавала антирабовласницьку літературу, організовувала нелегальну втечу рабів до вільних штатів.

[ред.]Розкол

У 1860 президентом США був обраний Авраам Лінкольн, діяч Республіканської партії, який виступав за скасування рабовласництва.

Південні штати відчули загрозу у цьому своєму способу існування і у кінці грудня 1860 приклад подала Південна Кароліна, за якою в січні 1861 пішли Міссісіпі, Флорида, Алабама, Джорджія, Луїзіана й Техас, а у квітні-травні Вірджинія, Арканзас, Теннессі й Північна Кароліна. Ці 11 штатів утворили Конфедеративні Штати Америки, прийняли конституцію й обрали своїм президентом колишнього сенатора від Міссісіпі Дж. Девіса. Столицею Конфедерації стало вірджинське місто Річмонд. Ці штати займали 40 % всієї території США з населенням 9,1 млн. людей, у тому числі понад 3,6 млн. негрів. У складі Союзу залишилося 23 штати, включаючи рабовласницькі Делавер, Кентуккі, Міссурі й Меріленд, які зволіли зберегти лояльність федеральному Союзу. Жителі ряду західних графств Вірджинії відмовилися підкоритися рішенню про вихід із Союзу, утворили власні органи влади й у червні 1863 були прийняті до складу США як новий штат. Населення Союзу перевищувало 22 млн. людей, на його території розташовувалася практично вся промисловість країни.

[ред.]Перший етап війни

Бойові дії почалися 12 квітня 1861 нападом жителів Півдня на форт Самтер у бухті Чарлстон, що після 34-годинного обстрілу був змушений здатися. У відповідьЛінкольн оголосив південні штати в стані заколоту, проголосив морську блокаду їхнього узбережжя, призвав в армію добровольців, а пізніше ввів військову повинність. Більша частина промислового потенціалу й людських ресурсів країни була зосереджена на Півночі, однак Південь був більше згуртований (там встановилася диктатура рабовласників) і сильний у військовому відношенні. У жителів Півдня було більше кадрових офіцерів, значні запаси озброєння, які були сюди завезені ще до інавгурації Лінкольна. Також багато офіцерів-федералів приєднались до конфедератів, серед яких був і Роберт Лі. Жителі півдня — плантатори вели боротьбу не на життя, а на смерть за своє виживання й колишнє життя й перейнялися почуттям сліпої ненависті до «янкі» (жителів півночі), які здавалися їм не співвітчизниками, а чужинцями, ворогами. На півночі ж було чимало прихильників компромісу, особливо в тих колах буржуазії, які вели справи із плантаторами. Тактика обох сторін була однаковою - якнайшвидше захопити столицю супротивника.

Перший серйозний бій відбувся у Віргінії біля залізничної станції Манассас 21 липня 1861, коли погано навчені війська жителів Півночі, перейшовши струмок Булл-Ран, атакували жителів Півдня, але були змушені почати відступ, що перетворився у втечу. До осені на східному театрі воєнних дій Союз мав у своєму розпорядженні добре озброєну армію під проводом генерала Дж. Б. Макклеллана, що став з 1 листопада головнокомандуючим всіма арміями. Макклеллан виявився бездарним воєначальником, часто уникав активних дій. 21 жовтня його частини були розбиті в Боллс-Блаффі недалеко від американської столиці.Вашингтон став прифронтовим містом.

Набагато успішніше здійснювалася блокада морського узбережжя Конфедерації. Одним з її наслідків було захоплення 8 листопада 1861 британського пароплава «Трент», на борту якого перебували емісари жителів Півдня, що поставило США на межу війни з Великобританією.

У кінці 1861 армія Півночі нараховувала близько 650 тисяч солдатів. Але загальний план ведення війни («анаконда-план») призвів до того, що армія була розосереджена по усьому величезному фронту.

В 1862 найбільшого успіху жителі Півночі домоглися на західному театрі воєнних дій. У лютому-квітні армія генерала У. С. Гранта, захопивши ряд фортів, витиснула жителів Півдня з Кентуккі, а після важких боїв при Шайло очистила від них Теннессі. До літа був звільнений штат Міссурі, і війська Гранта ввійшли в північні райониМіссісіпі й Алабами. Велике значення мало захоплення 25 квітня 1862 (у ході спільної десантної операції частин генерала Б. Ф. Батлера й кораблів капітана Д. Фаррагута) Нового Орлеана, важливого торговельного й стратегічного центра. Конфедерація була розрізана на дві частини. Під загрозою був вже Річмонд, але усі наступи федералів були відбиті з великими втратами. І лише перекидання частин з заходу дало змогу зупинити контрнаступ конфедератів під проводом генерала Лі.1862 рік також відзначений першим в історії боєм броненосних кораблів, що відбувся 9 березня у берегів Віргінії.

[ред.]Перелом у війні

30 грудня 1862 Лінкольн підписав «Прокламацію про звільнення»(«Закон про гомстеди») рабів з 1 січня наступного року. Ця «Прокламація», як і рішення про набір негрів в армію, кардинально змінила мету війни: мова тепер йшла про знищення рабства. Шлях рабству на «вільні землі» Заходу ще раніше закрив прийнятий у травні 1862 гомстед-акт. Цей акт надавав право будь-якому громадянинові країни, що не брав участі в заколоті проти Сполучених Штатів й сплатив мито в 10 доларів, зайняти гомстед — шмат землі в 160 акрів ~64 га) під ферму на вільних землях. Після п'яти років проживання на ділянці, її обробки й забудови вона віддавалася безкоштовно у власність.

Часті повстання рабів, успішна морська блокада підривали економіку Півдня. Невелика промисловість не могла задовольнити усі потреби фронту. Відчувалася нестача у медикаментах, зброї,їжі. На відміну від них Північ торгувала з Європою, приїзджали нові іммігранти з Європи, працювали на повну потужність промисловість і сільске господарство.

[ред.]Кінцевий етап

Останнім великим успіхом конфедератів стала битва під Чанселорсвілле навесні 1863, у ході якої 130-тисячна армія жителів півночі зазнала поразки від 60-тисячної армії генерала Лі. Однак людські та матеріальні ресурси Півночі були величезні. Вже на початку липня конфедерати зазнали поразки під Геттісбургом.В серпні 1863 армія Лі була відкинута до Віргінії. Восени 1864 була захоплена Атланта - один із найбільших промислових центрів Півдня. 9 квітня 1865 після кривавих боїв пав Ричмонд. Через місяць останні сили конфедератів капітулювали. Громадянська війна завершилася.

[ред.]Результати війни

Втрати жителів півночі склали майже 360 тис. чоловік убитими й померлими від ран і більше 275 тис. пораненими. Конфедерати втратили, відповідно, 258 тис. і близько 100 тис. чоловік. Тільки військові витрати уряду США досягли 3 млрд. доларів. Війна продемонструвала нові можливості військової техніки, вплинула на розвиток військового мистецтва. Вона завершилася перемогою Союзу. Заборона рабства була закріплена 13-ою поправкою до Конституції США, що вступила в силу 18 грудня 1865 (втім, штат Міссісіпі ратифікував цю поправку лише в 1995 р. ^[1]). У країні були створені умови для прискореного розвитку промислового й сільськогосподарського виробництва, освоєння західних земель, зміцнення внутрішнього ринку. Війна не вирішила всі проблеми що стояли перед країною . Деякі з них знайшли вирішення під час Реконструкції Півдня, що тривала до 1877. Інші проблеми, зокрема надання кольоровому населенню рівних прав із білими, залишалися нерозв'язаними багато десятиліть.

52. Росія на зламі XIX–XX століть стала на шлях модернізації, становлення і розвитку індустріального суспільства. Головною метою російського варіанту модернізації було прагнення наздогнати у своєму розвиткові індустріальні країни, не допустити надто великого відставання у військово-економічній галузі, включитися до світової економічної системи і таким чином відстояти свої національні інтереси.

За рівнем свого розвитку, швидкістю та інтенсивністю індустріалізації Росія належала до аграрно-індустріальних країн , зі слабко-середнім рівнем розвитку капіталізму (82 % населення було зайнято в сільському господарстві). Економіка Росії характеризувалася:

— «наздоганяючим», форсованим характером розвитку капіталізму;

— формуванням економіки багатоукладного типу (поряд із капіталістичними зберігались і докапіталістичні, феодальні і патріархальні уклади);

— чимало починань в економічному розвиткові ініціювалися не суспільством, а державою;

— нестійким, кризовим розвитком суспільства.

У 1891–1900 рр. Росія здійснила гігантський стрибок у своєму індустріальному розвитку. За десятиліття обсяги промислового виробництва в країні збільшились удвічі, зокрема виробництво засобів виробництва — утричі. Під час промислового піднесення протяжність залізничних шляхів у Росії зросла утричі (до 60 тис. км), у п’ять разів збільшилася виплавка чавуну, у 6 разів — видобування вугілля в Донбасі. Росія виробляла стільки ж машин, скільки ввозила. Країна стала головним експортером зерна у світі. У результаті фінансової реформи, проведеної С. Ю. Вітте, до 1900 р. було виплачено величезний зовнішній борг Росії, приборкано інфляцію, введено золотий еквівалент рубля.

У Росії створюються монополії (картелі, синдикати, трести) — великі господарські об’єднання, що зосередили у своїх руках значну частину виробництва і збуту товарів. Серед них: «Продамет», «Кровля», «Гвоздь», «Продуголь», «Продвагон» та ін.

Характерною особливістю промислового розвитку стало широке залучення іноземних інвестицій.

Важлива особливість капіталістичної еволюції Росії полягала в тому, що значну роль в економічному житті, становленні основних елементів нових відносин відігравало самодержавство. Воно створювало казенні заводи (військове виробництво), які вилучалися зі сфери вільної конкуренції, контролювало залізничний транспорт і будівництво доріг тощо. Держава активно сприяла розвитку вітчизняної промисловості, банківської справи, транспорту і зв’язку.

Незважаючи на прискорений розвиток промисловості, провідним за питомою вагою в економіці країни залишався аграрний сектор. Росія посідала перше місце у світі за обсягом виробленої продукції: її частка складала 50 % світового збору жита, 25 % світового експорту зерна. Водночас треба відзначити, що аграрний сектор економіки був залучений до процесів модернізації лише частково. Нові форми господарювання запроваджувались на землях поміщиків і заможних селян. Переважна більшість селян застосовувала старі, малоефективні форми ведення господарства. На селі зберігалися напівкріпосницькі і патріархальні пережитки: общинна система землеволодіння і землекористування. Саме проблеми сільського господарства стали стрижневими в економічному, соціальному і політичному житті країни на початку століття.

Таким чином, Росія ступила на шлях модернізації з відставанням від країн Західної Європи. Самодержавство, збереження адміністративно-феодальних методів господарювання гальмували економічний розвиток.

Процес формування в Росії соціальних шарів населення, притаманних індустріальним суспільствам, відбувався швидкими темпами. Як свідчив перепис населення 1897 р., загальна чисельність жителів імперії становила 125,5 млн. чоловік. На 1 січня 1915 р. вона досягла 182 млн. 182 тис. 600 чоловік. За цей період чисельність тих, хто жив за рахунок продажу своєї праці, збільшилась у півтора рази і склала майже 19 млн. чоловік. Ще більш інтенсивно зростала кількість підприємців. У тісному взаємозв’язку з розширенням капіталістичного виробництва знаходились показники чисельності міського населення. За аналогічний період кількість городян збільшилась з 16,8 до 28,5 млн. чоловік.

Незважаючи на зазначені зміни, у Росії основу соціальної структури, як і раніше, складали стани — замкнені групи людей, наділені певними правами та обов’язками, що мали спадкоємний характер. Панівним станом залишалось дворянство (близько 1 % населення). Дворянство поділялось на два розряди: родове й особисте. Родове було спадкоємним, особисте — ні. Хоча роль дворянства в економічному житті країни зменшувалося, воно, як і раніше, залишалося привілейованим станом. До привілейованих станів належали почесні й вельможні громадяни - верхівка городян.

Особливим станом було духовенство і гільдейське купецтво. Значну частину міського населення становили міщани — крамарі, ремісники, робітники й службовці.

Особливий військово-служилий стан складали козаки — донські, кубанські, уральські. Вони мали право на землю, відбували військову службу, зберігали певні традиції козачого середовища.

На початку XX століття в Росії швидкими темпами формуються буржуазія, робітничий клас, інтелігенція.

Буржуазія стає наймогутнішим з економічної точки зору класом. Буржуазія формувалась із різних соціальних прошарків, мала у власності підприємства, земельні наділи, зосереджувала у своїх руках великі капітали. Однак у Росії буржуазія, на відміну від країн Західної Європи, не перетворилася на могутню самостійну силу. Це пояснювалось тим, що російська буржуазія виявилась залежною не від ринку сировини і товарів, а від уряду, що виступав як монополіст на цих ринках. Високі прибутки у виробництві були пов’язані з умінням отримати державне замовлення і субсидії на його реалізацію. Ці умови вимагали від капіталіста не якостей підприємця, а, швидше, придворного, якому відомі всі лазівки при дворі. Як результат — капіталіст цінував не свободу, а близькі стосунки з імператором й урядом. Таке становище сприяло збільшенню питомої ваги й автономному функціонуванню особливої соціальної групи — чиновництва. Економічним підґрунтям зростання ролі даного прошарку населення стала наявність широко розгалуженого державного капіталістичного господарства: банків, залізниць, казенних заводів, державних земель тощо. До 1917 р. у країні налічувалось до 500 тис. чиновників різного рангу.

Селянство, як і раніше, становило переважну частину населення країни. Однак проникнення в село товарно-грошових відносин сприяло його розшаруванню. Одна частина селян поповнювала лави пролетаріату, інша розширювала своє господарство, поступово витісняючи поміщиків з ринку сільськогосподарської продукції і скуповуючи їхні землі.

Особливості «переформування» соціальних прошарків населення в Росії викликали серйозні суперечності як усередині певної версти населення, так і між окремими верствами (дворянство — буржуазія, дворянство — селянство, буржуазія — робітники, влада — народ, інтелігенція — народ, інтелігенція — влада та ін.). Незрілість середніх прошарків, розрив «верхів» і «низів» обумовлювали нестабільне, нестійке становище російського суспільства.

На початку XX століття Росія залишалась самодержавною монархією. Представницькі органи влади не формувались. Уся законодавча, розпорядча і судова влада зосереджувалася в руках імператора. Більшість підданих вважали самодержавну владу звичною і стабільною. Близькість до монарха створювала для багатьох реальні можливості впливу на політичне й економічне життя країни.

Вищі державні установи «Державна рада» и «Сенат» виконували роль дорадчих органів. До 1905 р. Росія не мала об’єднаного уряду. Кожен міністр доповідав про справи свого міністерства безпосередньо імператору.

Судовий устрій у цілому ґрунтувався на судовій реформі 60-х років XIX століття. Охороною державної безпеки займався Департамент поліції. Важливим державним інститутом була армія. У країні діяла загальна військова повинність, хоча поряд із цим існувала і розвинена система пільг і відстрочок від призову.

В організації життя країни значну роль відігравало місцеве самоврядування — земства. Земства обирались представниками селян, землевласників і городян. Сфери їхньої діяльності охоплювали майже всі питання місцевого життя.

Події першої Російської революції 1905–1907 рр. змусили владу піти на перетворення існуючого політичного устрою. Маніфест 17 жовтня 1905 р. «Про вдосконалення основ державного управління» подарував населенню свободу совісті, слова, зібрань, спілок. Незабаром було прийнято закон про вибори до Державної думи.

Дума брала участь у розробленні законопроектів, розглядала державний бюджет, обговорювала питання будівництва залізниць і заснування акціонерних товариств. Пізніше було реформовано Державну Раду, що стала верхньою законодавчою палатою. Вона одержала право затверджувати або відхиляти закони, схвалені Думою. Незважаючи на збереження законодавчої влади, був зроблений крок у бік лібералізації суспільства. Новий політичний устрій характеризувався тим, що законодавча влада належала імператору і двопалатному парламенту, а вища виконавча — імператору і відповідальним перед ним міністрам, вища судова і контролююча — сенату.

53. У середині XIX ст. Японія перебувала в стані глибокої соціально-політичної кризи, обумовленого в кінцевому підсумку розкладанням панував феодального ладу, який стримував подальший розвиток країни. Основні сільськогосподарські землі разом з селянами перебували у власності великих феодалів - князів (дайме), які за допомогою васалів управляли своїми володіннями. Селяни віддавали князям більше половини врожаю, не рахуючи інших поборів і повинностей. Система пятідворок пов'язувала селян кругової відповідальністю, кругова порука була і в самій японській родині. У містах існували феодальні цехи і купецькі гільдії. Цехові і гильдийские статути регламентували не тільки виробництво товарів, а й особисте життя своїх членів. Подальше посилення експлуатації в умовах низького рівня сільськогосподарської техніки вело до розорення більшості селянства. У країні практично безперервно відбувалися селянські заворушення і повстання (у першій половині XIX ст. В Японії стався близько 250 селянських повстань: в 50-і і 60-і роки селянські повстання відбуваються одне за іншим; з 1853 по 1856 рік їх налічується 52, в одному тільки 1861 році - 17 і т. д.). Уряд сьогуна суворо розправлялися з селянським революційним рухом. Ватажки селян піддавалися болісній страті через розп'яття.Перед тим на очах у страчуваного звірячому вбивали членів його сім'ї. У XIX ст. феодальні відносини вступають у смугу розкладання, відбувається процес первісного накопичення капіталу, виникають великі статки. Товарно-грошові відносини захоплюють не тільки місто, але й село. Незважаючи на панування цехів з'являються капіталістичні мануфактури. Однак феодальна регламентація, великі податки, вузькість внутрішнього ринку (селяни - основна частина населення країни - майже не купувало промислових товарів) гальмували її подальший розвиток. Погіршився і зовнішньополітичне становище країни. У 1853 р. біля берегів Японії з'явилася американська ескадра. Її командувач - адмірал Перрі ультимативно зажадав укладення торгового договору на американських умовах, фактично позбавляли Японію митної автономії. Під загрозою застосування сили японське уряд змушений був підкоритися. У 1858 році був підписаний нерівноправний договір, за яким Японія не могла встановлювати мита на ввезені з США товари вище певного відсотка (від 5 до 35), повинна була визнати екстериторіальність американців у Японії (тобто їх непідсудність японським судам) і т. д. Незабаром майже аналогічні договори були підписані і з іншими європейськими державами (Англією, Голландією, Францією та ін.) Не задовольняючись можливостями відкритого грабежу Японії, іноземні держави прагнули до перетворення її на колонію. У 1862 році англійський флот піддав руйнівною бомбардуванні місто Кагосіма, щоб змусити японські влади сплатити величезну контрибуцію за вбивство англійського громадянина. У 1864 році з'єднаний флот США, Англії, Франції та Голландії - головних колоніальних держав того часу - обстріляв місто-фортеця Сімоносекі, змусивши японські влади до задоволення вимог щодо безперешкодного проходження суден через Симоносекский протоку. Небезпека колоніального поневолення Японії була очевидною. Це призвело до злиття антифеодальної боротьби і національно-визвольного руху. В кінці 60-х років XIX ст. в Японії відбулася буржуазна революція. Вона відома під назвою "революції Мейдзі" ("освіченого уряду"). Проти існуючого порядку виступили основні верстви японського суспільства: селянство, робітники, ремісники, торгово-промислова буржуазія, самураї - військовий стан дрібних дворян і навіть багато князів, головним чином південно-західних князівств, найбільш розвинених в економічному відношенні. У другій половині 70-х і початку 80-х років XIX ст. розгорнувся рух "за свободу і народні права" (рух "Мінкен ундо"), в якому брали участь ліберальні шари правлячих класів і демократичні кола японського суспільства. Участь у цьому русі дворянства, особливо дрібного, зумовлювався його негативним ставленням до зовнішньополітичного курсу уряду і в ще більшому ступені погіршенням його соціально-економічного становища. Самураї, будучи васалами князів, зазвичай не мали своєї землі, а отримували від князів платню рисом; платню васалів зменшувалась, їх кількість скорочувалася, і багато хто з них поповнювали ряди інших соціальних груп. Дворянство, включаючи князів-опозиціонерів, завдяки своїй відносній згуртованості, наявності військової організації, економічним можливостям зайняло керівну роль у русі. Вони визнавали необхідність реформ, які враховують іноземний досвід, але вважали, що проведення їх слід було здійснювати зверху, за допомогою держави. У цей період главою держави номінально вважався імператор, але реальна влада перебувала в руках сьогуна (полководця) - вищої посадової особи, що був головнокомандувачем і начальником всього апарату державного управління, безконтрольно здійснював виконавчо-розпорядчі, фіскальні та законодавчі функції. Починаючи з XVII ст. пост сьогуна займали представники дому Токугава - найбагатшого феодального клану країни, опирається будь-яким прогресивним реформам. У таких умовах були сформульовані конкретні завдання князівсько-самурайського руху: повалити сьогунат, відновити владу імператора і від його імені провести необхідні реформи. У жовтні 1867 р. керівники руху зажадали у сьогуна Кейко негайної передачі верховної влади імператору (15-річному Муцухито) і оголосили збір військових сил, що підтримують імператора. Сьогун послав проти них вірні йому війська, але вони зазнали жорстокої поразки (січень 1868 р.). Через декілька місяців сьогун капітулював. Влада перейшла до рук князів і самураїв - прихильників імператора.Було офіційно оголошено про відновлення імператорської влади. У японської офіційної історіографії цей період зазвичай називають «реставрація Мейдзі» (Мейдзі - назва часу правління імператора Муцухито; «Мейдзі» - «освічений уряд»). За своїм змістом це була антифеодальна революція, керівництво якої належало помірно радикальним колам дворянства, пов'язаним з імператорським двором. Роздробленість і недостатня організованість селянського руху, відносна слабкість буржуазії багато в чому зумовили незавершений характер цієї революції. Тим не менш, країна вступила на шлях буржуазного розвитку. Про це свідчили почалися економічні та політичні реформи, хоча і не завжди послідовні, але об'єктивно покликані модернізувати японське суспільство, залучити його до більш високого технічного та державно-правового рівня.Наслідком "революції Мейдзі" стало прийняття в 1889 р. буржуазної конституції, що закріпила нову структуру державної влади. Конституція відобразила компроміс між домінуючим в державі дворянством на чолі з імператором і буржуазією, якадопускалася до участі в законодавстві. Конституція 1889р. юридично затвердила статус імператора як глави держави,наділеного дуже широкими повноваженнями: - Імператорська особа оголошувалася священною і недоторканою; - Імператор володів правом оголошувати війну і мир; - Укладати міжнародні договори; - вводити стан облоги, зосереджуючи при цьому у своїх руках надзвичайніповноваження; як верховного головнокомандуючого встановлювати структуру ічисельність збройних сил; - У сфері цивільного управління - визначати структуру міністерств, призначати ізвільняти всіх посадових осіб.

54. Перша Балканська війна (1912—1913) (у Болгарії відома як Балканська війна) — війна Балканського союзу (Болгарія, Греція, Сербія, Чорногорія) проти Османської імперії з 9 жовтня 1912 по 30 травня 1913. Причиною війни постало прагнення Сербії, Болгарії, Чорногорії і Греції розширити свої території. Війна завершилася Лондонським мирним договором.

Перший період війни (жовтень— грудень 1912) характеризувався масштабним наступом військ Балканського союзу. Під час перемир'я бойові дії припинили Туреччина, Сербія і Болгарія, але Греція і Чорногорія продовжували війну. Другий період війни (лютий— травень 1913) мав позиційну війну, не рахуючи штурма Едірне (Адріанополя). Після закінчення Першої Балканської війни країни-учасниці Балканського союзу не були задоволені Лондонським мирним договором, що спричинило Другу Балканську війну.