17. Періодизація західноєвропейського середньовіччя:

- раннє середньовіччя (кінець V ст. — середина XI ст.) – примітивна державність у формі роз’єднаних королівств ;

- феодальна роздрібненість (XI—др.пол.XІII ст.)- розвиток цивілізації, урбанізація, самоуправління у містах, торгівля, бюргерство, зміцнюється католицька церква;

- пізнє середньовіччя, централізація держав під королівською владою (XIV—XV ст.) – починають формуватися нац..держави.

Феодалі́зм — панівна за середньовіччя у Західній і частково у Центральній та Східній Європі суспільно-економічна система.

Політична система більшості європейських країн в середні віки будувалася за принципом васалітету - надання військовій знаті землі в обмін на службу. Центром феодальної ієрархії був король, який у середні віки був перш за все полководцем. З 9-го по 14-е століття найважливішою складовою війська були кінні лицарі. Спорадження лицаря, проте, вимагало чималих коштів. Король віддавав землю, відому під назвою феод або лен найвищому прошарку знаті, отримуючи від них лицарів. Ця найвища знать була васалами короля. Найвища знать, в свою чергу, роздавала землю лицарям, які здавали її в оренду селянам. Король був сюзереном щодо своїх васалів, королівські васали були сюзеренами щодо своїх лицарів.

Васали присягали на вірність своїм сюзеренам, проте діяло правило безпосереднього підпорядкування «васал мого васала - не мій васал».

18. Бенефіцій (від латин. — «благодіяння») — форма користування землею, яка надавалася на умовах несення військової служби і на певний період часу. Причина Необхідність створення постійно діючої, добре озброєної кінноти для боротьби з арабами Зміст Землі, відібрані Карлом Мартеллом у знаті та церкви, надавалися не в повну власність, а за умови несення їх володарем військової служби — на коні та в повному

Озброєнні Результат Реформа дозволила майордому в стислий термін створити міцну кінноту й завдати

поразки арабам Наслідки Створення важкої кінноти започаткувало виникнення в Західній Європі середньовічного рицарства (у перекладі з німецької — «вершник, кінний воїн»). К а р л В е л и к и й ( б л . 7 4 2— 814 рр.) — король франків та імператор «Священної Римської імперії» (з 800 р.), син Піпіна Короткого та

онук Карла Мартелла. Вважається одним із найвидатніших монархів усього середньовіччя. Більшість життя провів у військових походах, збільшуючи територію своєї держави. Унаслідок цього він об’єднав у межах своєї імперії більшу частину Західної Європи і поклав край добі «темних віків», що панувала після загибелі Західної Римської імперії.Критерії для порівняння: Управління державою Влада короля була обмеженою. Король був змушений рахуватися з думкою простих вільних франків, дружини, знаті. Зберігали своє значення народні збори(Меровінгів); Влада імператора була набагато більшою, спиралася на підтримку церкви, військову силу й особистий авторитет Карла. Народні збори всіх вільних франків Карл реформував у «генеральні» збори світської і духовної знаті. Право Поява «Салічної правди» — першого збірника писаних законів, де були зібрані

всі існуючі раніше норми усного звичаєвого права (Карл)Закони франків доповнювалися капітуляціями (збірниками королівських указів). До 800 р. Карл Великий видав дев’ять капітулярів, після 800 р. — 47. Організація війська_Спочатку основою війська було лише ополчення вільних франків. За часів Карла Мартелла з’явилося постійне військо кіннотників-бенефіціарів Основним ядром війська були дружини важко озброєних кіннотників — королівських бенефіціарів. У війську міг служити лише вільний землевласник. Управління імперією Карла ВеликогоКоролівський двір= архікапелан — керував церквою,канцелярій — готував королівські укази, сенешаль — керував королівським палацом, коннетабль — начальник конюшні короля, шамбр’є — королівський казначей, палацовий граф — приймав скарги. Королівські «посланці» — місії з 2—5 духовних і світських осіб, що могли переглядати рішення графів, придушувати їхні бунти, змінювати осіб, яких призначали графи. Графства і марки графи і маркграфи, що керували ними, володіли адміністративною, військовою, судовою і фінансовою владою, мали право на 1/3 штрафів та інших прибутків. Карл Великий, залишаючись щирим християнином, виявляв інтерес до античної культури, творів грецьких та римських авторів. Поряд із цим, за його наказом збиралися германські старожитності, давні франкські пісні Карл Великий був добре освіченою людиною для свого часу: читав і розмовляв латиною, розумів грецьку мову, знав напам’ять великі уривки з творів отців церкви, проте писати так і не навчився Карл усіляко підтримував розвиток наук та мистецтв, любив книги, запрошував до свого двору кращих учених і поетів з усієї Європи, мріючи створити навколо себе «Нові Афіни» При дворі Карла Великого існував гурток «Академія» — на кшталт філософської школи грецького філософа Платона,— де за присутності імператора читали твори античних мислителів та церковних богословів, обмінювалися думками, сперечалися тощо Карл видав указ про обов’язкове навчання всіх дітей вільних людей. При центрах єпископств і монастирях засновувалися школи. Проте запровадити обов’язкове навчання не змогли через брак учителів Особлива школа, де готували людей для управління державою, існувала при дворі Карла. Для викладання у ній імператор запрошував учених з усієї Європи. Програма навчання в цій школі, складена англосаксом Алкуїном, у майбутньому стала основою викладання в університетах середньовічної Європи За розпорядженням Карла в Турі, Меці, Реймсі, Сен-Дені й Корбі було створено бібліотеки та скрипторії, у яких був вироблений новий стиль письма — зрозумілий і вишуканий мінускул, і організовувалися школи мініатюристів Карл Великий доручив щорічно записувати всі події, що відбувалися у державі. Ці записи отримали назву аннали (від латин. — «рік»)

19. +

20.  Нормандське завоювання Англії. Розвиток Англії після завоювання.    Едуард Праведний правив, не маючи дітей, і герцог Нормандський хотів бути наступником англійського престолу. Нормандське герцогство – феодальне володіння на півночі Франції. У 1066 р. помер Едуард і Вільгельм Нормандський послав своїх представників, щоб вони прийняли присягу від англійців.    Папа римський, вважаючи, що католицтво в Англії ще не зміцніло, дав згоду на організацію хрестового походу, і Вільгельм Нормандський організував його, зібравши до 7 тис. чол. війська. До 2 тис. чол. складала важкоозброєна кіннота, інші – піхота. На невеликих кораблях Вільгельм відправив їх в Англію.    Гарольд теж збирав військо, але перед висадкою Вільгельма на півночі Англії висадились данці, разом з ними був брат Гарольда, який теж претендував на престол. Гарольд кинувся до Йорка (на північ) і там 25 вересня 1066 р. відбулася битва.    Через 3 дні на півдні висадився Вільгельм. Гарольд не встиг зібрати нове військо. Не всі феодали його підтримали. 14 жовтня – битва між англійцями і Вільгельмом Нормандським. Спочатку перемагали англійці, але Вільгельм вдав, що утікає, а потім із засідки вдарив (при Гастінгсі).    Битва біля Гастінгса закінчилась перемогою Вільгельма. Нормандці зайняли Лондон, Тауер. Вільгельм почав роздавати землі і посади своїм сторонникам. Повстання придушувалися. Землі приходили у запустіння. Але відразу забрати землі у всіх Вільгельм не міг.    Особливості формування феодальних відносин в Англії: - землі Вільгельм відбирав поступово і поступово надавав своїм прибічникам. Величезні земельні масиви одержали феодали – у 10-20 разів більше, ніж у Європі. Але володіння були розкидані. В одного – і на заході, і на сході. Крім того, такий феодал не міг організувати боротьбу проти феодала;  - після завоювання Вільгельм оголосив, що всі землі належать королю. Тут не діяв французький принцип вассалітету (“Васал мого васала – не мій васал”). Всі феодали в Англії були васалами короля. Він був сеньйором для всіх феодалів. Усі землевласники склали йому присягу.     Солсберійська присяга – всі феодали принесли присягу королю у 1086 р.    Влада короля була централізована.    В ході завоювання верхівка класу феодалів англосаксів була знищена і замість неї прийшли нормандці. А нижчі верстви феодальної верстви були англосаксами. Відносини між верхівкою класу феодалів і нижчими верствами феодалів, як між завойовниками і завойованими, були ворожими. А нижча верства феодалів була відкрита знизу, хто мав певний дохід – міг ним стати.    Вільгельм провів у 1086 р. перепис населення в Англії. Всі ці дані були занесені в “Книгу страшного суду”. Дані давали під присягою, звідси й назва. Дані брали у шерифів, баронів, вільних селян, духовенства. Брали 3 цифри: до завоювання, на момент завоювання і після нього. Із 38 графств Англії були описані 34. Виявилось, що значна частина вільних селян в результаті перепису опинились в категорії залежних. Різко пішов у гору процес феодалізації.    Кількість залежних селян зросла від 38 до 60 %. Були феодальні помістя з манором і селянськими наділами.    Залежні селяни – віллани, мали невеликий наділ (до 30 акрів).    Була категорія бердаріїв – з наділом 710 акрів землі. У ХІІ ст. вони злились з вілланами. Категорія коттаріїв (коттерів) – малоземельні з 3 – 5 акрами землі. Були ще раби (серви). Але протягом усіх середніх віків у Англії існували й вільні селяни.    Міста виникали на землях феодалів, але, якщо починалась боротьба міст з феодалом, то це означало боротьбу проти короля. Тому міста в Англії не одержали незалежності. Але вони одержували щляхом викупу право збирання податків, утворення цехів і т.ін., ці вольності затверджувались королем, але вони не були здобуті силою.    Існує теорія Стефенсона, суть котрої в тому, що засновниками міст були французькі купці в Англії. Левицький критикує цю теорію і говорить, що засновниками міст були ремісники.Лісами теж володів король.    Боротьба з Шотландією і Уельсом. Розширюються англійські володіння.    У 1096 р. Вільгельм захопив Нормандію (за 10 тис. марок, які позичив Роберту, що йшов у І хрестовий похід). У 1100 р. Вільгельм був убитий на полюванні. Престол перейшов до Генріха. Генріх звернувся з “Хартією вольності Генріха І” – маніфестом. Правив протягом 1100 до 1135 рр. Обіцяв все всім: церкві – що не втручатиметься в її справи; феодалам – привілеї; народу – закони королшя Едуарда. Одержав підтримку всіх верств суспільства.    Повинності рицарів обмежувались лише військовою службою. Генріх мав успіх у боротьбі з Робертом Нормандським. У 1105 р. Генріх здійснив похід у Нормандію, взяв у полон Роберта, але потім випустив.    Влада короля за Генріха стала необмеженою. Але вся повнота влади була у малої ради – оточення короля. Велика рада скликалася три рази на рік, мала – постійно.    Утворена була палата шахової дошки. Тут шерифи звітували про збирання податку.     Територія країни ділилась на графства на чолі з шерифом. На місцях – сотні і общини на чолі з виборними. Виборна система на місцях. Було і старе ополчення. Реформи Генріха ІІ та їх значення. Генріх ІІ проводить ряд реформ:    І – церковна. В час правління Стефана церковники добилися більшої незалежності. Вони підлягали лише церковному суду, а не світському. Генріх ІІ був за те, щоб священика, який вчинив злочин, позбавити сану і судити світським судом. Архієпископ Кентерберійський Фома Бекет виступив проти реформ Генріха ІІ. Фома Бекет і Генріх ІІ разом росли. Це була світська особа, яку король зробив архієпископом Кентерберійським. Але честолюбний Фома Бекет став ворогом Генріха ІІ. Генріх підіслав вбивць і вони вбили Фому Бекета. Це викликало обурення. Генріх ІІ виправдовувався, що це не він, що його неправильно зрозуміли підлеглі, що він лише хотів заарештувати архієпископа. Він покаявся і одержав кару – 70 ударів палицею, зате уник відлучення від цеІІ судова реформа:феодальний суд – для залежних селян; “божий суд” – взяти розпечене залізо, руку встромити в окріп і т.п., щоб з”ясувати, чи винна людин вільний королівський суд – тільки для вільних людей. Кріпаки не мали права звертатись до нього.       IІІ – Закон про озброєння (Асіза про озброєння) передбачав, яку зброю повинна мати вільна особа згідно з майновим становищем. “Щитові гроші” сплачували ті, хто не хотів служити, або не міг справити обладунки рицаря. Отже, від військової служби вільний, але недостатньо заможний, міг відкупитись.    ІV – в 1184 р. – “лісова асіза” – закон про ліс. Власник лісу – король. Посилена була відповідальність за полювання в королівіському лісі. Навіть збирання ягід в ньому заборонялось.   21. Формування централізованої держави зі становим представництвом у ФранціїКороль Людовік VI Товстий (1108—1137 рр.) Започаткував процес посилення королівської Влади Підкорив непокірних васалів у своєму домені — герцогстві Іль-де-Франс Діяльність Філіппа II Августа (1180—1223 рр.) Відібрав у англійських Плантагенетів більшість їхніх володінь у Франції, збільшивши унаслідок цього територію свого домену в три з половиною рази Створив Королівську раду, із якої наприкінці XII ст. виділив

Рахункову палату (казначейство) і Парламент (Судовий орган) Поділив країну на нові териториальні округи,

які очолювали королівські чиновники Реформи короля Людовіка IX Святого (1226—1270 рр.) Судова Заборонив судові поєдинки в королівському домені. Вищою судовою інстанцією став Паризький парламент. Заборонив приватні війни у своєму домені й запровадив на інших територіях королівства правило «40 днів короля» Військова Розпочав заміну ополчення рицарів- васалів найманим військом Грошова Запровадив єдину грошову

систему в королівському домені й зобов’язав приймати королівську монету на інших територіях країни Зміцнення королівської влади за правління Філіппа IV Красивого (1285—1314 рр.) Намагався звільнити Францію з підпорядкування римських пап Паризький парламент (Верховний суд) і Рахункова палата перетворилися на постійно діючі установи Прагнув зменшити могутність великих сеньйорів у країні Включив до складу королівського домену на початку XIV ст. 3/4 частини земель Франції 1302 р. скликав Генеральні штати — станово-представницький орган влади Початок XIV ст. — загалом завершено процес об’єднання Французького королівства, яке стало централізованою державою зі становим представництвом Генеральні штати у Франції в XIV ст. Король І палата Духовенство (архієпископи, єпископи, абати великих монастирів) ІІ палата Представники середнього і дрібного рицарства ІІІ палата Представники третього стану (по два депутати від кожного міста; переважно мери і члени муніципалітетів) Основні завдання Затвердження нових податків на потреби держави Вирішення питань про одноразові грошові субсидії за вимогою короля

22. Візантійська імперія — умовна назва середньовічної держави, основним ядром якої були землі

Балканського півострова та Малої Азії, а столицею місто Константинополь. Цю назву почали вживати

італійські вчені доби Відродження вже після того, як держава Візантія припинила своє існування, а Константинополь захопили турки. Самі жителі Візантії називали її «Ромейським царством», тобто Римською імперією, і вважали візантійського імператора єдиним законним наступником римських цезарів. Східна частина Римської імперії, яка утрималася під

тиском варварів за часів Великого переселення народів й упродовж наступного тисячоліття зберігалася як єдина держава зі столицею в Константинополі «Країна міст», бо в період розквіту імперії їх нараховувалися сотні. Існувало розвинуте ремесло; тут збереглися ремесла, що в цей час зникли на Заході (виробництво скляного посуду, коштовних тканин, ювелірних прикрас тощо) За формою державного устрою — абсолютна

монархія. Зберігалася міцна імператорська влада й система управління державою за допомогою чиновників, яка поширювалася на всі сфери суспільного життя. Проте священною вважалася лише посада імператора, «наступного після бога», а не його особа.

23. Хрестові походи — військові експедиції, організовані західним християнським світом проти мусульман

з метою звільнення Єрусалима й Святої Землі (Палестини). Термін «хрестові походи» виник наприкінці XVII ст. у Франції. Усього з 1096 до 1291 р. історики нараховують вісім великих хрестових походів. У широкому розумінні термін «хрестові походи» використовується також стосовно релігійних війн, які вела католицька церква з метою захисту й поширення християнської віри. Причини: Прагнення католицької церкви поширити свій вплив на Схід, звільнити Святу Землю від турків-сельджуків, збільшити прибутки церкви Королі й вища знать сподівалися знайти нові володіннята піддани Дрібні рицарі сподівалися здобути багатства і землеволодіння Селяни прагнули отримати свободу і землю Купецтво сподівалося на збагачення через встановлення нових торговельних зв’язків зі Сходом Релігійне піднесення і сподівання отримати спокуту за всі свої провини через участь у звільненні Святої Землі Привід 27 листопада 1095 р. — виступ Папи Римського Урбана II у Клермоні із закликом до визволення Святої Землі з-під влади невірних. 1096—1099 рр. Перший хрестовий похід. Взяття хрестоносцями Антіохії, Едесси та Єрусалима. Виникнення держав хрестоносців на Сході 1147—1149 рр. Другий хрестовий похід. Очолювали французький король Людовік VII та німецький імператор Конрад ІІІ. Закінчився невдало після облоги Дамаска 1189—1191 рр. Третій хрестовий похід. Похід «трьох монархів»: німецького імператора Фрідріха І, французького короля Філіппа ІІ Августа та англійського короля Річарда І Левове Серце. Закінчився поразкою після смерті Фрідріха І 1202—1204 рр. Четвертий хрестовий похід. Взяття хрестоносцями Константинополя й заснування Латинської імперії 1217—1221 рр. П’ятий хрестовий похід до Єгипту. Завершився поразкою хрестоносців у Дам’єті 1228—1229 рр. Шостий хрестовий похід. Очолював німецький імператор Фрідріх ІІ. Завершився домовленістю між імператором та султаном про вільне відвідання християнами святих місць упродовж 10 років 1248—1254 рр. Сьомий хрестовий похід до Тунісу. Очолював французький король Людовік ІХ Святий. Завершився поразкою хрестоносців і захопленням у полон короля 1270 р. Восьмий хрестовий похід. Очолював французький король Людовік ІХ Святий. Після висадки в Тунісі у війську хрестоносців спалахнула епідемія чуми, від якої помер і сам король

1291 р. Взяття єгипетським військом Акри — останньої фортеці хрестоносців на Близькому Сході Духовно-рицарські ордениДуховно-рицарські ордени — напівчернечі, напіввійськові організації західноєвропейських рицарів, які створювалися під керівництвом католицької церкви в XII—XIII ст. під час хрестових походів. Значні людські втрати, непередбачені труднощі та опір мусульман завойовникам Падіння популярності ідеї походів у Святу Землю серед населення європейських країн Утрата рухом хрестоносців свого сенсу через те, що його учасники повернули свою зброю проти християн і стали звичайними грабіжниками Зруйновано Константинополь — центр східної християнської культури Значні людські втрати і знищення пам’яток культури народів Сходу Погіршення відносин між християнським та мусульманським

Світами Зміцнення торговельних зв’язків між Заходом і Сходом через Середземне море Знайомство європейців з новими рільницькими рослинами, ремеслами, зміни в побуті Збільшення знань європейців і мусульман один про одного та про оточуючий світ.

24. Генуезька республіка: Розташована на північному узбережжі Тірренського моря, Генуя відома як порт

з античних часів. У Середньовіччі стала одним із найбільших портів і торговельною морською республікою. 1143 р. в Генуї було прийнято перший в Італії міський статут. Республікою Генуя офіційно стала в 1162 р., коли Фрідріх І Барбаросса надав їй право на володіння територіями узбережжя Лігурії. Вона мала назву «Республіка Св. Георгія» за ім’ям покровителя міста. Наприкінці ХІV— ХV ст., ослаблена внутрішніми протиріччями, Генуя декілька разів опинялася під владою французьких королів і правителів Міланського герцогства. Упродовж ХІV — на початку ХV ст. політику Генуї визначала боротьба з Венецією за панування у середземноморській торгівлі. Із другої половини ХІV і до кінця ХV ст. Генуя поступово занепадала внаслідок втрати своїх володінь під ударами турок-османів. Італійці називали Геную «чудова» за її чудовий вигляд. Венеціанська республіка: Венеція — «цариця Адріатики» — розташована на узбережжі Адріатичного моря. У Середньовіччі була однією з найміцніших італійських держав. Самі венеціанці називали своє місто «найясніше». Місто Венеція розташоване на 118 островах, поділених 150 каналами, із 400 мостами. Головою держави був дож, котрий обирався Великою радою з патриціїв і довічно виконував повноваження керівника республіки. Вищим органом влади була Велика рада, до якої входили представники всіх знатних родин республіки. Процвітання Венеції забезпечував величезний торговельний і військовий флот. Венеціанські купці були головними посередниками в торгівлі Близького Сходу із Західною Європою. Венеціанські золоті дукати впродовж багатьох століть вважалися у Європі своєрідною міжнародною монетою. Венеція тривалий час вела жорстоку боротьбу зі своїм основним торговельним суперником — Генуєю. У 1380 р. венеціанський флот розбив генуезців. Венеціанці повністю запанували у східній частині Середземного моря. Захоплення Константинополя турками-османами у 1453 р. завдало болючого удару венеціанському пануванню у східній торгівлі.

25. У середньовіччі християнська церква мата абсолютний вплив на духовне життя європейського суспільства. Вона формувала його релігійну свідомість, сприяла розвитку культури й зміцненню єдності Європи, проповідуючи її народам нові етичні цінності. Середньовічна людина вірила, що служителі церкви мають забезпечити прихильність небес як до кожного християнина, так і до суспільства в цілому. Відносини церкви та світської влади не були однозначними. З одного боку, церква й держава не могли існувати одне без одного. Церква потребувала підтримки світських можновладців і своїм авторитетом освячувала владу правителів. Вона була частиною феодального суспільства, великим землевласником, Єпископи та абати були васалами королів і служили їм за отримані землі. З іншого боку, церква й держава зверталися до різних сфер буття людини. Церква — до духовного, а монархи — до матеріального. Невизначеність впливу світської й духовної влади приховувала в собі небезпеку конфлікту. Християнство на початку епохи Середньовіччя На початку епохи Середньовіччя християнство вже майже два століття було офіційною релігією Римської імперії. Підтримка, надана церкві з боку держави, сприяла її адміністративному та економічному зміцненню. Із середини IV ст. спостерігається певна відмінність у відносинах церкви й держави на Сході та па Заході імперії, зумовлена особливостями політичного життя. На Сході зберігалася сильна імператорська влада, що призводила до підкореного статусу церкви. У той же час па Заході міжусобиці та постійні напади варварів послабили державну владу, внаслідок чого зріс вплив римських єпископів. Він зміцнювався кількома чинниками: по-перше, це авторитет Рима як давньої столиці великої імперії; по-друге, формувався переказ про Рим як про місце перебування, проповідницької діяльності та мученицької смерті апостолів Петраі Павла, визнаних святими; по-третє, церква поширювала вчення про апостола Петра як намісника Ісуса Христа на Землі. Свое бачення проблем держави, співвідношення церкви і світської влади Августин описав у трактаті «Про град Божий». У світобудові він розрізняв небесне і земне.

Град Божий, заснований на любові до Бога, — це небесний світ, Єрусалим; град земний — зло і пристрасті, місто диявола, Вавилон. Мета людства — створення на землі граду Божого, царства справедливості, але це стане можливим, коли людина перестане грішити, матиме добро в душі й досконалість у вчинках. Для Августина людина важливіша за державу, бо лише віра й удосконалення людини наближають її до граду Божого. Згодом Августина визнали святим і стали називати Августин Блаженний. На Заході християнську церкву очолив Пала Римський, а па Сході — Патріарх Констаиіиноиольський. Між ними не втухали безконечні суперечки й дискусії щодо першості та значимості в християнському світі, хоча обставини існування східної та західної церков відрізнялися. Иа Сході тривало фактичне одержавлеиня церкви, яка залежала від волі імператора, а на Заході папа намагався підкорити світських правителів своїй владі. Християнізація Європи У Європі на поширення християнства суттєво вилинуло Велике переселення народів. У ході частих сутичок із римлянами, обопільного захоплення полонених, а також у періоди мирного спілкування відбувалося навернення до християнської віри германських племен. Одними з перших християнство прийняли вандали, вестготи, остготи.У середньовічній Європі християнство переважно насаджувалося державною владою. Спроби масового хрещення людей нерідко викликали більший чи менший супротив населення, яке продовжувало таємно вірити своїм поганським богам. Протест міг набувати доволі гострих, навіть трагічних форм. Таким, зокрема,  було вбивство місіонера Боніфація, який поширював        християнство серед германців.Християнізація Європи була довгою та затяжного. Цей процес поєднував у собі як місіонерську діяльність церкви з наверненням у нову віру силою слова {проповідництвом), так і силою зброї. Папство у VI—XI ст. Церковний розкол 1054 р. На рубежі V—VI ст. відчутно посилилися позиції вапства, що стало наслідком послаблення державної влади в Італії, бо країна пережила завоювання остготами, візантійцями, лангобардами. У цій ситуації пани змогли зосередити у своїх руках не тільки духовну, а й світську владу.Особлива роль тут належить Папі Римському Григорію І Великому (бл. 540-604). Вій походив зі знатної римської родини. Його батьки були щирими християнами. Здобувши добру освіту, Григорій зайняв найвищу з Римі адміністративну посаду — префекта. Через рік він заснував у батьківському домі монастир Святого Андрія і став ченцем. На території колишніх родинних маєтків на Сицилії Григорій збудував ще шість монастирів. Невдовзі «рудованого монаха папа Пелагій призначив своїм представником ігри візантійському дворі. Повернувшись Із Константинополя, Григорій став абатом монастиря Святого Андрія, а 590 р. був обраний Папою Римським.Теза про верховенство пап у західному світі обґрунтовувалася грамотою про так званий «Константанів дар». Стверджувалося, що її склав у IV ст. римський імператор Константин І. Хоча насправді це була якісна підробка VIII—IX ст. Згідно з нею, перебираючись у нову столицю Константинополь, Константан передав папі світську владу над Римом і Західною Римською імперією. Цей документ викликав підозри уже в середньовічних учених, і тільки в XV ст. було доведено, що вій є підробкою. У X ст. церква опинилася в руках світських правителів. Німецькі королі, а потім імператори фактично самі призначали римських пап. Єпископства й парафії давали тим, хто міг більше заплатити за них. Це явище згодом назвали симонією — за ім'ям Симона Волхва, який пропонував апостолові Петрові плату за те, щоб той продав йому дар творити дива. Дедалі більше поглиблювалися конфлікти між західною та східною церквами, які ще наприкінці IV ст. перебували в стані очікування неминучого поділу. Цілком закономірно, що згодом між ними почали виникати розбіжності щодо церковно-адміністративного устрою, віровчення, обрядів. Так, на Заході хрестилися п'ятьма складеними разом пальцями, проводили богослужіння латинською мовою, священики голилися, вибривали тонзуру, на Сході — хрестилися трьома пальцями, службу проводили грецькою мовою, священики носили бороду тощо.

26. Станово-представницька монархія у Англії, Франції, Іспанії.

Станово-представницька монархія у Франції

Приводом для скликання перших Генеральних штатів (1302 р.) стала сутичка французького короля Філіпа IV Красивого з римським папою Боніфацієм VIII. Король, потребуючи грошей для зміцнення своєї вла­ди, в першу чергу армії, почав випускати неповноцінну монету, церкву також обклали податком, заборонялося вивозити золото і срібло до Риму, з в'язниць випустили єретиків. Боніфацій VIII виступив з різкою кри­тикою короля, заборонивши йому збирати податки з духовенства, та відкликав кількох прелатів до Риму, щоб обговорити подальші дії. У Франції це було розцінено як спроба „перетворення Франції у пап­ський лен”.Для вирішення конфлікту і були скликані Генеральні Штати. Особисте запрошення отримали графи, герцоги, вищі сановники церкви. Решта дворянства була представлена виборними депутатами. До третього стану увійшов міський патриціат – виборні особи або призначені королівськими чиновниками. Селяни представлені не були. Кожний стан засідав окремо від інших і мав один голос з трьох.

Після цього Генеральні Штати збереглися і на майбутнє. Дуже швидко їхня роль була зведена до встановлення нових податків. Питання на розгляд виносилися виключно королем, королю ж продовжували належати судово-адміністративні функції. Не дозволялося Генеральним штатам тримати і власний апарат.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо. У березні 1357 р., скориставшись послабленням королівської влади, Генеральні штати змусили спадкоємця престолу Карла підписати ордонанс, який дістав назву “Великого березневого ордонанса”. В ордонансі була проголошена недоторканість депутатів, заборона вести приватні війни, проводити незаконні реквізиції. Ордонанс забороняв продавати на торгах посади суддів.

Король був обмежений у праві помилування. Виникла можливість перетворення Генеральних штатів на постійно діючий парламент. У країні півтора року існувало двовладдя: влада дофіна і Генеральних штатів. Згода Карла підписати ордонанс була вимушеною. Після втечі з Парижу Карл став збирати сили для розправи з містом. На допомогу Парижу прийшло велике селянське повстання 1358 р. – Жакерія, яке мало антифеодальні цілі. Але паризький патриціат виступив проти повстання. Без підтримки міста селянське повстання було придушене, а слідом за ним прийшла черга Парижа. Березневий ордонанс втратив силу, а багато депутатів Генеральних штатів були страчені. Після закінчення успішної для Франції столітньої війни роль Генеральних штатів падає і вони скликаються епізодично. Із посиленням королівської влади послаблюється роль Генеральних штатів і в 1614 р. вони скликаються останній раз аж до 1789 р. Замість них уряд зрідка скликає збори нотаблів (знатних підданих), але вони мали чисто дорадчі функції.

Станово-представницька монархія в Англії

У ХІІ – ХІІІ століттях в Англії сформувалася порівняно сильна централізована монархія. Це призвело до надзвичайного свавілля та деспотизму королівської влади і спричинило опозиційні виступи. Як результат, буквально всі прошарки суспільства – барони, лицарі, міщани, селяни – виступили проти короля, за обмеження його влади.

Перший британський парламент був скликаний у 1258 р. Король ГенріхIII спробував посилити податковий гніт, що викликало виступ феодальних магнатів, їх вимоги зводилися до скликання загальної ради баронів, яка, за задумом, повинна була провести перебудову усієї системи державного правління з метою припинення зловживань з бо­ку королівської влади. Ця рада дістала назву парламенту. Засідання відбувалися в Оксфорді і проходили дуже бурхливо. В історії за цим парламентом закріпилася назва «Скаженого» або «Безумного». Парламент виробив т. зв. Оксфордські провізії, згідно з якими при монар­хові створювалася постійна Рада п'ятнадцяти. В її обов'язки входили «поради» королеві в справі управління державою та контроль за дія­льністю вищих посадових осіб: канцлера, скарбника, шерифів. Для вирішення найважливіших державних проблем тричі на рік мав скли­катися парламент в складі 27 чоловік - членів Ради П’ятнадцяти та 12-ти, з числа обраних баронами. Парламент як станово-представницька установа оформився наприкінці ХІІІ ст. за часів правління Едуарда І (1272 – 1307 рр.). цей король нехтував привілеями світських і духовних феодалів. Абатства не могли придбати землі без його санкції, судові імунітети перів також були обмежені. У 1272 p. кopoль Eдyapд І cкликaв Becтмінcтepcький пapлaмeнт і зaпpocив тyди пpeдcтaвників від гpaфcтв і гopoдян. Tpeтій cтaн виcтyпив як caмocтійнa пoлітичнa cилa. Bіднocнo швидкe зpocтaння міcт і poзвитoк тopгівлі cпpияли пpoцecy фopмyвaння cтaнoвo-пpeдcтaвницькoї мoнapxії.

У 1352 poці пapлaмeнт poзділивcя нa вepxню cпaдкoємнy пaлaтy лopдів (пepів) і нижню пaлaтy oбщин. Якщo дocі пpaвo гoлocy мaли ycі вільні зeмлeвлacники, тo тeпep йoгo здoбyли лишe ocoби, які пocтійнo мeшкaли y гpaфcтві і вoлoділи фpігoльдoм з дoxoдoм нe мeнш як 40 шилінгів. Пapлaмeнт caнкціoнyвaв aбo відxиляв ввeдeння пoдaтків, бpaв yчacть y кepівництві дepжaвoю (чepeз зacтocyвaння пeтицій) і в зaкoнoдaвчій діяльнocті. Пepeлічeні пoвнoвaжeння цeй cтaнoвo-пpeдcтaвницький opгaн діcтaв нe відpaзy. Пocтyпoвo пapлaмeнт дoмігcя пpaвa бpaти yчacть і в зaкoнoдaвчій діяльнocті. У 1322 p. бyлo вcтaнoвлeнo, щo бeз йoгo згoди “ніщo нe мoжe бyти внeceнe в cтaтyти”. Paзoм з тим, тpaплялocь, щo кopoль зaтвepджyвaв зaкoн y зaпpoпoнoвaній пapлaмeнтом peдaкції, a піcля зaвepшeння cecії пapлaмeнтy, oдepжaвши чepгoвy cyбcидію, пyблікyвaв інший, вигідний для ньoгo вapіaнт cтaтyтy. У зв’язкy з цим y 1414 p. бyлo виpішeнo, щo піcля poзпycкy пapлaмeнтy в cтaтyти нe мoжнa внocити жoдниx змін. У чacи пpaвління Гeнpіxa VІ (1422 – 1471 рp.) пapлaмeнт ухвалив пoдaвaти мoнapxy нe пpoxaння (пeтиції) пpo видaння зaкoнів, a зaкoнoпpoeкти (біллі), які мoнapx міг пpийняти aбo відxилити. Іcтopія пapлaмeнтy дo aнглійcькoї бypжyaзнoї peвoлюції cвідчить пpo тe, щo він бyв нe тільки ycтaнoвoю, якa caнкціoнyвaлa пoдaтки, a й нaмaгaвcя пpипинити cвaвoлю кopoлівcькoї aдмініcтpaції, ввecти пpинцип відпoвідaльнocті пepeд ним ypядy. Пapлaмeнт впливaв нa пoлітикy, якy пpoвoдили чинoвники кopoля, кopиcтyючиcь пpaвoм імпічмeнтy. Poзcлідyючи їxні пocaдoві злoчини, пaлaтa oбщин пepeтвopювaлacь нa oбвинyвaчувальнe жюpі. Пpи цьoмy кopoль нe міг пoмилyвaти зacyджeннoгo. Heзвaжaючи нa іcнyючі oбмeжeння, мoнapx збepігaв ycю пoвнoтy влaди, наприклад, він мaв пpaвo накладати вeтo нa зaкoнoпpoeкти. Kopoлівcькі opдoнaнcи і пpoклaмaції мaли тaкy caмy юpидичнy cилy, щo й пapлaмeнтcькі зaкoни. Te, що нe зaчіпали cтaтyти, peгyлювaлocь aктaми, які oднoocібнo видaвaв мoнapx.

27.

28. У ХІІ ст. степи на північ від Великої Китайської стіни до озера Байкал заселяли численні кочові племена, які займалися скотарством. Поступово серед них виділилися племена монголів, котрі підкорили інших кочовиків. Європейці часто називали монголів «татарами», за назвою одного з племен, яке підкорили монголи. 1211 р. Початок завоювання Чингізханом Північного Китаю 1219—1223 рр. Завоювання монголами Середньої Азії 1221 р. Підкорення монголами Закавказзя 1223 р. Битва на річці Калка між русько-половецькими і монгольськими військами. Перша зустріч русичів з монголами 1229 р. Захоплення монголами Кореї 1236 р. Знищення монголами Волзької Булгарії 1237—1241 рр. Підкорення онуком Чингізхана Батуханом (Батиєм) руських земель 1241—1242 рр. Похід Батия до Центральної та Східної Європи 50—60-ті рр. ХІІІ ст. Підкорення монголами Ірану, Месопотамії та Сирії 1258 р. Здобуття монголами Багдада Кінець 50-х рр. ХІІІ ст. Із підкоренням південних провінцій під владою монголів опинився увесь Китай 1274, 1281 рр. Обидві спроби монголів підкорити Японію завершилися невдало. Зміни в історичному розвитку народів Східної Європи, особливо руських князівств Пограбування і знищення міст, руйнування давніх іригаційних систем Створення

найбільшої імперії в історії людства Монгольське панування на декілька століть визначило долю поневолених

країн.

29. Середньовічні Індія, Китай, Японія.

Індія

Період індійського середньовіччя тривав понад тисячу років (з VII по XVIII ст.) і поділявся на два етапи: утворення та розпад невеликих відособлених феодальних князівств; а потім — виникнення централізованої держави — Делійського султанату (XIII—XIV ст.). Другий етап завершує імперія Великих Моголів XVI—XVIII ст. З початку XI ст. Індія зазнає вторгнення мусульман. Роздроблені князівства не могли чинити серйозного опору, і до

початку XIII ст. у Північній Індії сформувався Делійський султанат з верховною владою мусульманських феодалів, що розширився за рахунок територій Східної і Південної Індії. В кінці XIV ст. від султанату відокремилися Бенгалія і князівства Декана, а після спустошливого нашестя Тимура султанат розпався. На початку XV ст. у Південній Індії сформувалася імперія Віджайянагар, яка існувала з 1336 по 1565 р. На руїнах

Делійського султанату на початку XVI ст. виникає держава Великих Моголів, заснована Захируддіном Мухаммедом Бабуром, а під час його наступників, особливо при Акбарі (1506—1605), вона охопила весь півострів Індостан. Імперія Моголів слабшала, і в 1739 р. правитель Ірану Надір-шах зайняв Делі.

Китай

Після падіння династії Сунь, в епоху Тан, історія Китаю досягла розквіту. Саме в цей період Китай став самою могутньою державою світу і представляв основну силу в Східній Азії. Населення Сіаню, столиці імперії, перевищувало 1 млн. чоловік, процвітала культура: розвивався класичний живопис, такі мистецтва, як музика, танець і опера, вироблялися чудові керамічні вироби, був

відкритий секрет білої напівпрозорої порцеляни. Домінували конфуціанська етика і буддизм, спостерігався прогрес у науці — переважно в астрономії і географії.Ближче до кінця IX ст. на територію Китаю почали вторгатися сусідні народи, крім того, постійно спалахували внутрішні повстання. У 907 р. династія припинила існування. Швидко змінилося ще п'ять династій. У

цей неспокійний період китайської історії були введені паперові банкноти і винайдений примітивний друкарський верстат. На початку XIII ст. у Китай вдерлося військо Чингісхана. До 1223 р. були захоплені всі землі на північ від Хуанхе. Династія Сун припинила існування у 1279 р., коли Хубілай заволодів усім Китаєм і став імператором. Монгольська династія Юань заснувала столицю держави у Ханбалику, нинішньому Пекіні. Вперше в

історії усім Китаєм керували чужоземці, і держава стала частиною великої імперії, що простягалася до Європи і Персії на заході та охоплювала степи й рівнини на півночі. Присутність чужих воїнів на землях Китаю й захоплення монголами придатних для використання земель зрештою, призвели до «повстання червоних пов'язок» у середині XIV ст.Імперія монголів почала валитися після смерті Хубілая у 1297 р., і торгові шляхи знову стали небезпечними.

Трохи пізніше монголів вигнали за межі Китаю, а династія Мін запанувала спочатку в Нанкіні, а потім — у Пекіні. У цей час активно розвивалася архітектура, вирощувалися нові сільськогосподарські культури, влада зосередилася при дворі, були відправлені великі морські експедиції на Яву, Шрі-Ланку і навіть до Перської затоки й Африки.Маньчжури стали другим чужим народом, який захопив Китай, однак вони настільки швидко

пристосувалися до китайської культури, що вже через кілька поколінь мало хто з маньчжурів говорив рідною мовою. Межі імперії значно розширилися, перші 150 років правління маньчжурів у країні панували мир і процвітання.

Японія

Поява самураїв поклала початок боротьбі за перерозподіл влади, яка здавна належала аристократам. Першими самураїськими диктаторами стали представники роду Тайра, який у 1185 був повалений силами родини Мінамото. Останні, на чолі з Мінамото но Йорітомо заснували перший самурайський уряд — сьоґунат у місті Камакура . Цей уряд спромігся відбити у 1274 і 1281

роках монгольські навали, але занепав через невдалу внутрішню політику. Другим самурайським урядом був сьоґунат Муроматі, заснований у 1338 році Асікаґою Такаудзі. Його нащадкам не вдалося створити ефективний централізований апарат, що стало причиною поступового розпаду Японії на регіональні протодержавні утворення провінційних володарів. Війна Онін (1467—1477) пришвидшила децентралізацію країни. Доба

самурайських міжусобиць отримала назву період «воюючих країн». Покласти край безвладдю в Японії спромоглися троє полководців — Ода Нобунаґа, Тойотомі Хідейосі та Токуґава Ієясу. Перший, за допомогою європейської зборої, ліквідував у 1573 році сьоґунат Муроматі. Другий, об'єднав країну, але не зміг передати владу у ній своїм нащадкам. Третій спромігся знищити усіх відкритих опонентів і заснував у 1603 році третій і останній

сьоґунат в місті Едо, сучасному Токіо. Із заснуванням нового сьоґунату розпочався період Едо. Центральна влада країни, вбачаючи небезпеку у християнстві порвала усі зв'язки із Західним світом і проводила політику сакоку (закриття країни) стосовно Європи. Виключенням була Голландія, яка отримала дозвіл на торгівлю у порту Дедзіма у місті Нагасакі. Ця доба ознаменувалася відсутністю внутрішніх воєн, стрімким розвитком економіки та «японізацією» іноземних запозичень. Були вперше записані самурайські кодекси честі бусідо та закладені основи японської національної філософії та науки кокугаку. Поширення писемності, спільні культурні риси, відносна централізація влади та тривалий мир у країні сформували основи сучасної політичної японської нації.

31. Причини перетворення Москви на центр об’єднання земель Північно-Східної Русі Зручне географічне розташування: проходження важливих торговельних шляхів і захищеність від набігів кочовиків Особисті якості московських князів, які не зупинялися ні перед чим у досягненні поставленої мети Швидке зростання кількості населення за рахунок переселення із розорених монголами районів Перехід на службу до московських князів бояр і дворян із різних куточків колишньої Київської Русі Чітко визначена система успадкування князівської влади Установлення московськими князями союзу з Ордою Вдала господарська політика князів, яка забезпечила швидкий економічний розвиток земель Перетворення Москви на духовний центр руських земель після перенесення до неї резиденції митрополита. Данило Олександрович

1263—1303 Коломна Відібрав силою зброї у рязанських князів Переяславль-Залеський Отримав за заповітом свого племінника, бездітного переяславльського князя Івана. Юрій Данилович 1303—1325 Можайськ У результаті воєнного походу у Смоленську землю. Іван І Данилович (Калита) 1325—1341 Углич, Білоозеро, Кострома, Галич, села в Новгородській, Володимирській і Ростовській волостях Придбав за допомогою татар.

Семен Іванович (Гордий) 1341—1353 Юр’їв-Польський, декілька сел. у Переяславській, Юріївській, Володимирській, Костромській і Дмитровській волостях Купив. Іван ІІ Іванович (Красний) 1354—1359 Немає відомостей. Дмитрій Іванович (Донський) 1359—1389 Білоозеро Домовленість із місцевою громадою Верея, Калуга, Володимир, Дмитров, Стародуб Воєнний похід Кострома, Мещера Домовленість із місцевою громадою.

Василій І Дмитрович 1389—1425 Нижній Новгород, Муром, Городець, Мещера, Таруса Купив ярлики на княжіння у Золотій Орді Вологда, Устюг Великий, Торжок, Волоколамськ У результаті переможної війни з Новгородом. Міжусобна війна другої чверті XV ст. — боротьба за великокнязівськиймосковський престол між синамита онуками Дмитра Донськогов 1425—1453 рр. Причини Відсутність остаточно сформованого, звичного і беззаперечного порядку успадкування московського великокнязівського престолу Боротьба між сином Василія І Дмитровича, Василем ІІ Васильовичем і його дядьком Юрієм Дмитровичем за владу Великого князя Московського Привід Смерть великого князя Василя Дмитровича в 1425 р., який заповів престол (порушивши порядок призначення великого князя ханським «ярликом») десятирічному сину Василю. Незгода із цим рішенням звенигородсько-галицького князя Юрія Дмитровича, який повинен був стати спадкоємцем Василя Дмитровича за заповітом їх батька Дмитра Донського Періодизація І п е р і о д (1425—1434 рр.)

Спочатку воєнні дії велися досить мляво. Свої претензії щодо один одного суперники вирішили передати на розгляд хана Золотої Орди. Хан вирішив питання на користь Василя ІІ. У результаті відновлення після цього воєнних дій князь Юрій переміг. Після його смерті війна відновилася ІІ п е р і о д (1434—1445 рр.) Відновивши війну, сини Юрія Дмитровича — Василій Косой, Дмитро Шемяка і Дмитро Красний — відверто виступали проти ідеї московської єдинодержавності. Воєнні дії велися з перемінною вдачею і були дуже жорстокі. У ході боротьби Василій Косой, ініціатор відновлення війни, потрапив у полон до Василя ІІ і був Осліплений ІІІ п е р і о д (1446—1453 рр.) Василій Шемяка відновив війну, захопив Москву і, помстившись за брата, осліпив Василя ІІ. Проте утриматись у Москві Шемяка не зміг, і в 1447 р. туди повернувся Василь ІІ. Відновив війну проти Василя Шемяки, яка тривала до його раптової смерті (імовірно, отруєний за наказом Василя ІІ) в Новгороді в 1453 р. Результати і наслідки: Війна зруйнувала господарство Московського князівства, спричинила загибель

тисяч мирних людей Тривала боротьба за Москву унаочнила, що більшість населення визнавала її як

центр північносхідних земель У горнилі війни загинуло багато князів. Переможець — Василій ІІ Темний — був

далеко не кращим державним діячем, а лише більш підступним і безпринципним Утомлений тривалими усобицями, народ прагнув порядку і твердої влади. Влада Василя ІІ Темного дійсно стала твердою і жорстокою, поступово набуваючи рис деспотизму Державна діяльність Великого князя Московського Івана ІІІ Васильовича(146 2—1505 рр.) У 1462 р. московський престол

посів син Василя ІІ Темного Іван ІІІ (1440—1505). За його правління завершилосяоб’єднання земель Північно-Східної Русі навколо Москви.Вважається, правління Івана ІІІ започатковуєперіод московської державності,який завершився на межіXVII—XVIII ст.Завершення об’єднання земель Північно-Східної Русі навколо Москви. ПриєднанняЯрославля (1463 р.), Новгорода (1478 р.),Твері (1485 р.), Вятки, Пермі та ін.Москва висунула претензії на всю територіальнуспадщину Київської Русі. Із 1485 р.Іван ІІІ оголосив себе «государем всея Русі»Запровадження єдиних правових норм длявсієї держави. Прийняття Судебника 1497 р.,першого збірника законів Московської державиПочаток формування централізованого державногоапарату. Поява «приказів» — новихорганів центральної влади. На місця великийкнязь призначав своїх намісниківБоротьба за підпорядкування церковноїієрархіїкняжій владі. Наближення молодихновгородських священиків на чолі з Федором Куріциним, погляди яких булиєретичними (єресь «жидовствующих»)Остаточна ліквідація залежності від Ордив результаті «Стояння на Угрі» 1480 р.Оформлення уявлень, що Москва — це«Третій Рим». Підкреслювалась наступністьвід Риму — Константинополя (Візантії).Прийнято герб із зображеннямдвоголового орла, дружиною Івана ІІІ сталавізантійська принцеса Софія Палеолог.

32.   В 1524 – 25 рр. розгорілась Селянська війна. Вона почалась у Південно-західній Німеччині, де був найсильніший загін. Тут було поширене вчення Цвінглі і анабаптизм. Тут мала поширення пропаганда Мюнцера.Виступ почався літом 1524 р. на Верхньому Рейні. Керівники загонів на чолі з Гансом Мюллером були схильні до компромісів. Цим скористались феодали. Але восени 1524 р. повстання поширилось по всьому Рейну. Селяни не виконували повинностей і збирались у загони. Почались відкриті виступи.Літом і восени 1524 р. Мюнцер знаходився в цьому районі, в Клетгау, звідки його сторонники роз‘їжджали по селах. В колах Мюнцера була складена перша програма – "Статейний лист”. Він починався енергійною заявою, що існуючий стан не може тривати. "Божественне право” розглядалось як соціальний переворот. Закликалось будувати нове життя на основі "спільної користі”. Папи закликались розділити долю народу – залишити палаци і оселитись у хатинах, якщо ні – їх будуть бойкотувати. Проголошувалась повна майнова рівність. Влада – республіка з народним суверенітетом.Але поки війна не охопила Швабію, Фраконію, Тюрінгію – це був лише її пролог.У 1525 р. повстання охопило Верхню Швабію (на північ – Франконія, Тюрінгія).У лютому 1525 р. селяни Камптенського аббатства відмовились від компромісної угоди і взялись за зброю. До них примкнули селяни області Альгау. переговорів із Швабським союзом. Це були знамениті "12 статей”.У "12 статтях” підкреслювались мирні наміри селян. Перші дві статті вимагали реформи церкви – як її розуміли селяни (виборності й змінності священиків, проповідування "Святого Евангелія” без додатків). Ст. 3 вимагала відміни кріпосного права. Весною 1525 р. селяни Південної Фраконії утворили ряд повстанських загонів, що склали кілька великих з‘єднань. Селян з Неккарської долини очолив Яків Рорбах – селянин. На чолі "Чорного загону”, що діяв в околицях Ротенбурга, стояв рицар Флоріан Гейєр. Ці загони діяли рішуче і відкидали компроміс з феодалами. За рішенням революційного трибуналу, створеного Рорбахом, були піддані ганебній карі – прогону через піки – граф Людвіг Гельфенштейн та його наближені, які почали воєнні дії проти повсталих. Це внесло паніку в середовище феодалів і паралізувало їх опір. Однак, керівництво повстанням в цілому захопили багаті бюргери. Гіплер підготував "Гейльбронську програму”. За її проектом власті повинні бути підпорядковані імператору, а князі перетворені в посадових осіб імперії. Духівництво повинно бути позбавлене світської влади. Передбачалось загальноімперське законодавство і виборний суд на основі станового представництва, де більшість місць була б у міст. Мюнцер в Тюрінгії зробив спробу об‘єднати всі сили повсталих на основі революційної тактики. Це була кульмінація Селянської війни.      Місто Мюльхаузен, де у 1525 р. знаходився Мюнцер, стало центром повстання. Збройні загони займали міста і замки. В середині травня 1525 р. біля Франкенгаузена в Тюрінгії розгорівся бій між княжою кіннотою, озроєною артилерією, і селянськими загонами, слабо озброєними. Мартін Лютер, ідеолог бюргерської Реформації, став на бік князів і у 1525 р. закликав до розправи над селянами: "Всякий, хто може, повинен їх бити, душити, колоти, таємно чи явно і пам‘ятати, що не може бути нічого більш отруйного, шкідливого, нічого більш диявольського, ніж заколотник. Його треба вбивати, як скаженого пса”.У Селянській війні виявилась провінційна роз‘єднаність, обмеженість світогляду селянських ватажків.Поразка Селянської війни, яка була кульмінацією всієї Реформації, позначилась на становищі селян, бюргерів і на долі Німеччини. Сеньйоріальна реакція посилилась. Виграли князі, які підкорили собі городян, дворян і збагатились за рахунок секуляризації земель церкви. Роздробленість Німеччини прогресувала.Розгром Селянської війни вплинув на єретичні рухи. Серед анабаптистів поширились ідеї "мирного перевороту” і пасивного очікування "другого пришестя Христа”. Але частина анабаптистських сект продовжувала закликати до насильницьких дій, щоб очистити світ від "невірних” і наблизити "царство боже на землі”.

33. У другій половині XVI ст. Нідерланди складались з 17 провінцій (Гол­ландія, Брабант, Фландрія, Люксембург, Утрехт та ін.). Населення становило близько 3 млн. чоловік.

З часом Нідерланди стали однією з найрозвинутіших країн Європи. На півночі країни населення займалося хліборобством, розведенням худо­би, рибальством. На півдні інтенсивно розвивалася промисловість. Фланд­рія уславилася своїм сукном, що продавалося по всій Європі, полотном, килимами, шовковими виробами.

Причинами швидкого розвитку капіталістичного виробництва Нідер­ландів насамперед були: сприятливе географічне розташування країни, розвиток міст — торговельно-ремісничих центрів, пожвавлення морської торгівлі після Великих географічних відкриттів (згадайте про центр світо­вої торгівлі Антверпен); поява мануфактур, занепад цехового ремесла, ви­користання найманої праці у промисловості та сільському господарстві.

У політичному відношенні Нідерланди були залежні від Іспанського королівства, а їхньому розвитку заважали високі податки, що призводило до скорочення виробництва товарів, збереження феодальних відносин на півдні країни, експлуатації феодалами залежних селян.

Гноблення іспанського абсолютизму особливо стало нестерпним за короля Філіппа II (з 1566 р.): було запроваджено мито на іспанську вовну, нідерландським купцям заборонено торгувати в іспанських колоніях, у Нідерландах розміщено іспанські війська.

Так політика іспанського уряду згубно вплинула на економічний роз­виток країни.

Існуючі порядки не вдовольняли буржуазію, частину дворянства, ши­рокі народні маси.

Тим часом у Нідерландах поширювалася Реформація, зростав вплив кальвіністської церкви. Іспанська влада нещадно переслідувала протестантів. Арешти і публічні страти "єретиків" викликали ряд заворушень у містах і містечках Фландрії та Брабанта. Консисторії (церковно-адміністративні органи кальвіністських громад), якими керували буржуа, вели агітацію в народі проти католицької церкви та іспанського абсолютизму.

Опозицію іспанському владарюванню очолили герцог Вільгельм Оран-ський, граф Егмонт, адмірал Горн та ін. Опозиційні дворяни організувалися в Союз погодження ("Компроміс") і 1566 р. подали у Брюсселі іспанській намісниці Маргарит! Пармській петицію з вимогами припинити релігійні гоніння та скликати Генеральні штати для вирішення нагальних питань. Уряд не виконав цих вимог. Цього ж 1566 р. спалахнуло народне повстання, що похитнуло могутність Іспанії в Нідерландах. Повсталі громили католицькі храми і монастирі, розбивали ікони і статуї, виганяли священиків і ченців.

У країні розпочалася буржуазна революція, тобто заміна феодального ладу капіталістичним.

Розмах повстання налякав не лише уряд, а й дворян та буржуазію. Дворяни оголосили свій Союз розпущеним, консисторії зреклися від участі в повстанні. Для придушення повстання Філіпп II надіслав військо на чолі з герцогом Альбою. Останній повинен був виконати доручення коро­ля приборкати бунтівників і відновити авторитет королівської влади.

До спротиву закликав лише один з керівників революції — герцог Вільгельм Оранський, але він не знайшов підтримки серед однодумців.

Придушуючи революцію, Альба створив "Раду у справах про безчин­ства", яку нідерландці назвали "кривавою радою". Ця рада розглядала справи відповідно до іспанських законів. Людей ув'язнювали сотнями, а засудже­них піддавали тортурам і вбивали. Особливо переслідували протестантів. Серед страчених були і ватажки буржуазної революції — граф Егмонт, адмірал Горн.

У Нідерландах за наказом герцога Альби було репресовано понад 11 тис. чоловік. На нідерландські міста, містечка й села Альба накладав тяжкі контрибуції — примусові грошові або натуральні стягнення. Він запровадив високі податки на торгівлю, що призводило до закриття крам­ниць і майстерень, вимушеної еміграції багатьох людей.

Проте, незважаючи на терор, у Нідерландах розгорнувся партизанський рух. Людей, які йшли в ліси і створювали загони опору іспанцям, називали лісовими гезами, а тих, хто чинив опір іспанцям на морі, — морськими гезами.

1572 р. саме морські тези захопили порт Брілле і знищили іспанську залогу. Це було початком повстання на півночі Нідерландів. Населення провінцій нещадно розправлялося з іспанцями та їхніми прибічниками. Вла­ду на місцях захоплювали представники буржуазії. 1575 р. дві провінції — Голландія і Зеландія — оголосили про свій розрив з -Іспанським королів­ством. Правителем нової держави було обрано Вільгельма Оранського.

Занепокоєний таким розвитком подій, Філіпп II відкликав Альбу з Нідерландів. Наступний намісник короля ліквідував "криваву раду" і ска­сував деякі податки, але не наважився вирішити релігійне питання. Та це не спинило повстання.

1576 р. іспанці вчинили ганебну розправу над мешканцями Антверпе­на, убивши вісім тисяч його мешканців, спаливши понад тисячу будинків. У відповідь усі провінції Нідерландів об'єдналися для боротьби з Іспанією.

1579 р. в м. Утрехт сім північних провінцій уклали між собою унію. Голландія, Зеландія, Утрехт, Голдерн, Оверейссел, Фрісландія і Гронінген постановили разом вирішувати всі воєнні і закордонні справи та не йти на переговори з Іспанією. Незабаром іспанський король оголосив Вільгельма Оранського державним злочинцем і за його голову призначив винагороду. Тоді 1581 р. учасники Утрехтської унії оголосили про цілковиту незалеж­ність від Іспанії. На півночі Нідерландів було створено нову державу — Республіку Об'єднаних провінцій. Пізніше її почали називати Голланд­ською республікою.

Доля герцога Вільгельма Оранського склалася трагічно: його було вби­то католиком-фанатиком.

Після тривалої боротьби 1609 р. було укладено Дванадцятирічне пе­ремир'я, за яким Іспанія визнавала незалежність Республіки Об'єднаних провінцій.

/сторичне значення Нідерландської революції полягає в тому, що вона завдала удару іспанському абсолютизму, відкрила епоху буржуаз­них революцій в Європі. Підсумком революції було повалення іспансько­го владарювання та утворення у Північних Нідерландах першої в Європі буржуазної республіки. Нідерландська революція мала вражаючі наслідки: значно прискорився розвиток капіталістичних відносин, зростала кількість мануфактур, насамперед у Лейдені, Амстердамі, Роттердамі, Утрехті; розвивалася морська торгівля. Порт Амстердам став новим центром світової торгівлі. Голландцям вдалося захопити колонії в Індо­незії, Південній Африці, Північній Америці. Перемогла Реформація.

34. Абсолютизм (від латинського absolutus — незалежний, необмежений), абсолютна монархія, остання форма феодальної держави, що виникає в період розкладання феодалізму і зародження капіталістичних стосунків. З формально-юридичної точки зору А. характеризується тим, що глава держави — монарх розглядається як головне джерело законодавчої і старанної влади (остання здійснюється залежним від нього апаратом); він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами. При А. досягається найбільша (в умовах феодалізму) міра державної централізації, створюється розгалужений бюрократичний апарат (судовий, податковий і т. д.), велика постійна армія і поліція; діяльність типових для становій монархіїорганів станового представництва або припиняється або втрачає колишнє значення. Соціальну опору А. складає дворянство. В той же час держава набуває при А. відому незалежність від панівного дворянського класу, використовуючи протиріччя між ним і буржуазією, що народжувалася, ще не претендує на захват влади, але економічно досить сильною, щоб протиставляти свої інтереси інтересам феодалів. На певному історичному етапі А. грав в основному прогресивну роль, борючись з сепаратизмом феодальній знаті, підпорядковувавши церкву державі, знищуючи залишки політичної роздробленості і об'єктивно сприяючи т.ч. економічній єдності країни, успішному розвитку нових, капіталістичних стосунків і процесу формування націй і національних держав. Абсолютна монархія, що проводила політику меркантилізму, що вела торгівельні війни, прямо або що побічно сприяла процесу т.з. первинного накопичення, підтримувалася в цей період буржуазією, що народжувалася. Проте А. діяв на користь буржуазії лише постільки, поскільки це було на користь дворянства. Останнє отримувало від успішного економічного розвитку країни (яке на тому етапі могло бути лише капіталістичним) додаткові прибутки як у формі податкових вступів (централізована феодальна рента), колосально збільшених при А., так і безпосередньо від пожвавлення економічного життя. Нові економічні ресурси використовувалися А. також для зміцнення військової потужності феодальної держави — в цілях придушення народних рухів (які придбали в цей період великий розмах) і здійснення військової експансії. Всі межі, характерні (з різними модифікаціями) для А. у більшості європейських країн, знайшли найбільш закінчене втілення у Франції, де перші елементи А. з'явилися в кінці 15 — початку 16 вв.(століття), а розквіт відноситься до часу Рішельє (першого міністра Людовика XIII в 1624—42) і особливо Людовіка XIV [1643—1715]. Специфікою англійського А. (класичний період — правління Єлизавети Тюдор, 1558—1603) було збереження парламенту, слабкість бюрократичного апарату на місцях, відсутність постійної армії. У Іспанії, де в 16 ст елементи буржуазних стосунків не змогли розвинутися, А. фактично звироднів в деспотію . В роздробленій Німеччині А. складався не в загальнодержавному масштабі, а в межах окремих територій князівств (т.з. княжий А.). У 2-ій половині 18 ст характерною формою А. у ряді країн Європи був т.з. освічений абсолютизм . Особливості А. у різних країнах залежали багато в чому від співвідношення сил дворянства і буржуазії, від міри впливу буржуазних елементів на політику А. (у Германії, Австрійській монархії, Росії цей вплив був значно менше, ніж у Франції і особливо в Англії).

  У міру зміцнення капіталістичного устрою абсолютизм, основним завданням якого залишалося збереження засад феодального порядку, поступово втрачав прогресивний характер і ставав гальмом подальшого розвитку капіталізму. У Англії, Франції А. був знищений в ході ранніх буржуазних революцій 17—18 вв.(століття) У країнах більш сповільненого капіталістичного розвитку, де буржуазія в страху перед пролетаріатом, що посилювався, йшла на операцію з А., відбувалася поступова трансформація феодально-абсолютистської монархії в монархію буржуазно-поміщицьку (Німеччина, де напівабсолютистська монархія проіснувала аж до буржуазно-демократичної Листопадової революції 1918; Росія, де А. був ліквідований Лютневою буржуазно-демократичною революцією 1917).

  Розвиток форм феодальної держави в період пізнього феодалізму в країнах Сходу вивчено недостатньо. У деяких країнах (Японія) ці форми були близькі до європейського А. У ряді країн відбувалася, мабуть, поступова еволюція деспотії убік А., але зважаючи на сповільненість тут розвитку елементів капіталістичних стосунків цей процес відбувався вже в нову історичну епоху, що наклало істотний відбиток на державний розвиток цих країн.

35. Іспанія в XVI-XVIII ст.

Завдяки плаванню Колумба в 1492 р. і відкриттю Нового Світу була закладена основа іспанської колоніальної імперії. Оскільки Португалія також претендувала на заморські володіння, у 1494 р. був укладений Тордесильяський договір про розподіл між Іспанією і Португалією. У подальші роки були значно розширені межі Іспанської імперії. Франція повернула Фердинанду прикордонні провінції Каталонії, а Арагон міцно утримував свої позиції на Сардинії, Сицилії і в південній Італії.

Габсбурги

Іспанський король Карл I (роки правління 1516-1556) став імператором Священної Римської імперії під ім'ям Карла V у 1519 р., змінивши свого діда, Максиміліана I. Під його владу потрапили Іспанія, Неаполь і Сицилія, землі Габсбургів у Бельгії і Нідерландах, Австрія та іспанські колонії у Новому Світі. Іспанія перетворилася на світову державу, а Карл став наймогутнішим монархом Європи. Після зречення Карла від влади в 1556 р. австрійські володіння перейшли до його брата Фердинанда, але велика частина імперії дісталася його сину Філіпу II (роки правління 1556-1598). Його політика в Бельгії і Нідерландах призвела до революції (1566) і утворення в 1579-1581 рр. Республіки Сполучених провінцій. Спроби залучити Англію до сфери впливу Габсбургів також виявилися безуспішними. Нарешті в 1588 р., обурений грабіжницькими нападами англійських моряків на іспанських торговців і допомогою королеви Єлизавети голландцям, він спорядив знамениту "Непереможну армаду", щоб висадити десант на північному узбережжі Ла-Маншу. Цей захід закінчився загибеллю майже всього іспанського флоту. До великих політичних досягнень відносяться придбання за спадщиною Португалії у 1581 р. і блискуча морська перемога над турками в битві при Лепанто (1571), яка підірвала військово-морську міць османів. Хоча після смерті Філіпа II Іспанія все ще вважалася світовою державою, вона знаходилася в кризовому стані. Прибутки королівства, що збільшувалися за рахунок надходжень з колоній, були величезними за мірками XVI ст., але Карл V залишив величезні борги, і Філіпу II довелося двічі оголошувати країну банкротом - в 1557 р., а потім у 1575 році. Філіп III (1598-1621) і Філіп IV (1621-1665) не змогли змінити ситуацію на краще. Перший з них уклав у 1604 р. мирний договір з Англією, а потім у 1609 р. підписав 12-річне перемир'я з голландцями, але продовжував витрачати величезні суми грошей на своїх фаворитів і розваги. Вигнавши з Іспанії морисків у період з 1609 по 1614, він позбавив країну більше чверті мільйона працелюбних жителів. У 1618 р. спалахнув конфлікт між імператором Фердинандом II і чеськими протестантами. З цього почалася Тридцятирічна війна (1618-1648), в якій Іспанія виступила на стороні австрійських Габсбургів, сподіваючись повернути собі хоча б частину Нідерландів. У 1648 р. в Тридцятирічній війні було досягнуто миру, хоча Іспанія продовжувала воювати з Францією до укладення Піренейського миру в 1659 році.

Бурбони

Хворобливий і нервовий Карл II (1665-1700) став останнім правителем з династії Габсбургів в Іспанії. Він не залишив спадкоємців, і після його смерті корона перейшла до французького принца Філіпа Бурбона, герцога Анжуйського, онука Людовика XIV і правнука Філіпа III. Його сходженню на іспанський трон передувала загальноєвропейська війна за Іспанську спадщину (1700-1714), в якій Франція та Іспанія воювали з Англією і Нідерландами. Іспанія разом з Францією вела війни проти Великобританії (1739-1748, 1762-1763, 1779-1783). У вдячність за підтримку Франція в 1763 р. передала Іспанії величезну територію Луїзіани в Північній Америці.

36. Річ Посполи́та або Річ Посполи́та Обо́х Наро́дів (пол. Rzeczpospolita Obojga Narodów — республіка) — феодальна держава, союз Польського королівства та Великого Князівства Литовського. До неї входила більша частина сучасних литовських, білоруських і українських (в ті часи називались руськими) земель — Галичина, Поділля, Волинь, Брацлавщина та Київщина.

Ця держава була утворена союзним договором у м.Любліні — Люблінською унією 1569 року. Закінчила своє існування під час третього поділу Польщіу 1795 році. Державний устрій Речі Посполитої оформився при королі Генріхові Валуа (1573 —1574), який займав польський престол перед тим як стати королем Франції. Таким чином оформився державний устрій - республіка з виборним королем. Право голосу мала лише шляхта. Найвищим законодавчим органом держави був з’їзд шляхти — сейм або сойм, що обирав короля. В період між сеймами король управляв державою разом і за згодою з обраною сеймом Радою резидентів.

Під час прийняття рішень сеймом існувало право “ліберум вето” - кожний з учасників сейму міг накласти вето на прийняття певного рішення вимовивши слова "Не позвалям" (Не дозволяю). 3 другої половини XV ст. в Польщі усталилася двопалатна структура сейму, який складався з двох палат — сенаторів і послів; остання репрезентувала шляхту — виборців. На елекційних сеймах сенат засідав у великому королівському наметі, що звався шопою, а посли воєводств і земель — намайдані, оточеному ровом, так званому Колі. Присутня на елекції шляхта, участь якої у виборах не обмежувалася, збиралася в окремих наметах, поза Колом. Зокрема, від шляхти правобережних воєводств, враховуючи послів, присутніми на елекції 1632 р. було 186 осіб. Військо Речі Посполитої складалося з посполитого рушення і кварцяного війська. Згідно принципів тих часів носити зброю (меч) могли люди лише благородного походження або ті які знаходяться на службі у таких. Тому існували власні, так звані надвірні, війська окремих магнатів. Були рекрути (“вибранці”) з селян. З цієї точки зору населення степів (козаки) знаходилося поза законом.

Важливо звернути увагу, що саме у середині XVI ст. у військах по всьому світу, особливо у Європі починає запроваджуватись ручна вогнепальна зброя. Одними з перших хто став массово озброювати вогнепальною зброєю свої війська були руські магнати на кордонах Речі Посполитої - Глинські, Вишневецькі і Острозькі. Саме ці війська стали тією основою на якій зародилося Військо Запорізьке Низове (Запорізька Січ). За правління Стефана Баторія, Сігізмунда ІІІ, Владислава IV, Яна II Казимира, Яна III Собеського, Августа II Річ Посполита вела безперервні війни протиМосковської держави, Османської імперії, Швеції та багатьох інших країн Європи.

З кінця 16 століття у походах польського війська проти турків брали активну участь українські козаки, що іноді мало вирішальне значення для ходу війни ("Хотинська війна" 1621 року, "Віденська відсіч" 1683 року).

Влітку 1635 року полковник війська Запорозького Костянтин Вовк організував, на запрошення короля Владислава IV, похід 30 чайок на Балтійське море.Балтійська козацька флотилія досі успішно діяла проти шведського флоту і прискорила підписання польсько-шведського перемир'я.

Наслідком численних воєн, що їх вела Річ Посполита було її ослаблення. В кінці 16 — 2-й половині 17 століття в країні загострилися класові суперечності, набрали масового характеру антифеодальні виступи селян і ремісників. В Україні та Білорусі широко розгорнулася боротьба народних мас за соціальне та національне визволення (селянсько-козацькі повстання під проводом К.Косинського (1591—1593), Т.Федоровича (1630), І.Сулими (1635), К.Скидана (1637),Я.Острянина (1638) та ін.).

Внаслідок Хмельниччини (1648—1654) Лівобережна Україна приєдналася до Московської держави.

В кінці 17 ст. і особливо в першій половині 18 ст. Річ Посполита переживала глибоку внутрішню кризу: занепадала торгівля і ремесло, втрачала силу королівська влада, зміцнювалася влада магнатів, зростала феодальна анархія і безправ’я населення. Спроба молодої польської буржуазії та передових кіл шляхти реформувати державний устрій Речі Посполитої у 2-й половині 18 ст. зазнала протидії реакційної частини магнатів, яких ззовні підтримували Росія,Пруссія та Габсбурги. Внаслідок трьох поділів (1772, 1793 і 1795) Річ Посполита припинила існування. Правобережну Україну та Білорусь було приєднано до Росії, Галичину — до володінь Габсбургів.

37. Безпосереднім приводом до цієї війни стали події травня 1618 р. у Празі. Відкрито нехтуючи релігійними та політичними правами чехів, гарантованих ще у XVI ст., габсбурзька влада піддала переслідуванням протестантів та прибічників національної незалежності країни. У відповідь почалися масові заворушення. Озброєний натовп увірвався до королівського палацу і викинув з вікна двох членів габсбурзького уряду з 18-метровоі висоти у фортечний рів. Ця подія увійшла в історію під назвою «Празька дефенестрація» і була сприйнята як знак політичного розриву з Австрією. Перший (чеський) період війни (1618—1624 pp.)Імператор Фердінанд був скинутий з чеського престолу, а королем обрали кальвініста Фрідріха Пфальцського. У 1620 р. чеське військо було розгромлене силами імператорської армії та Католицької ліги. Почався нечуваний терор. Другий (данський) період війни (1625—1629 pp.)У 1625 р. у війну на боці протестантів вступив данський король Христіан IV. Він боявся посилення католиків і прагнув розширити свої володіння. Йому допомагали фінансово Англія і Голландія. До нього приєдналися війська північно-німецьких князів. В імператора не було грошей, але ситуацію врятував герцог Валленштайн — онімечений чеський дворянин-католик, якому належала майже вся північно-східна частина Чехії. Він запропонував цинічну систему створення армії та її утримання: вона повинна жити за рахунок високих, але фіксованих контрибуцій з населення. Таким чином, розбій перетворювався на закон. Швидко він створив 30-тис. армію з авантюристів з усієї Європи, яка до 1630 р. зросла до 10О тис. У 1626 і 1627 pp. данський король зазнав поразок від католицького воєначальника Тіллі та Валленштайна. У 1627 р. «Похоронний сейм» у Празі закріпив утрату Чехією національної незалежності, вона була позбавлена всіх привілеїв. У 1629 р. у місті Любек було підписано мир, за яким Данія отримала назад свої провінції, але зобов'язалася не втручатися в німецькі справи. Валленштайн отримав у нагороду ціле герцогство Мекленбурзьке і новий титул «генерал Балтійського і Океанічного морів». Це спричинило негативну реакцію у північних країн. У 1629 р. імператор прийняв едикт про реституцію (відновлення) прав католицької церкви на все секуляризоване майно, що викликало різке незадоволення. Не бажали істотного посилення Габсбургів інші європейські держави, тому продовження війни з цих причин стало неминучим.Третій (шведський) період війни (1630—1635 pp.)Улітку 1630 р. у Померанію ввійшли війська шведського короля Густава-Адольфа — одного з кращих полководців того часу. Вони виступили на боці протестантів. Його армія була спочатку не дуже великою, але національно-однорідною, мала досвід війни в Польщі. Густав-Адольф запровадив деякі нововведення — ширше застосування вогнепальної зброї, легку польову артилерію зі швидкострільних гармат, гнучкі бойові порядки в піхоті. Маневреності піхоти, а також кінноті він надавав особливого значення. Втручання шведів викликало піднесення у протестантів. Чисельність армії Густава-Адольфа зросла з 13 до 40 тис. їй удалося витіснити імператорські війська з Північної Німеччини і недалеко від Лейпцига, біля Брейтенфельда, розбити армію Тіллі. У 1632 р. вони повторили свій успіх під Аусбургом, де загинув Тіллі. Шведський король захопив Баварію і Мюнхен. Його успіхи викликали в католицької Європи шок. Напад на табір Валленштайна не вдався. Проте в листопаді 1632 р. біля міста Лютцена в Саксонії шведи завдали поразки доти непереможному Валленштайну. Король-переможець загинув у бою. Це прискорило падіння шведської гегемонії в Німеччині. У 1634 р. змовники за вказівкою імператора, який боявся посилення Валленштайна, підступно вбили останнього, коли він виходив з ванної кімнати. Шведи зазнали поразки в битві при Нердлінзі. Мир було підписано у Празі у 1635 р. Імператор відмовився від реституції. Четвертий (франко-шведський) період війни (1635—1648 рр) У війну вступає Франція, яка не хотіла посилення Габсбургів. Бої йшли з перемінним успіхом, але на початку 40-х років французи та шведи переважали. У 1642, 1643, 1644, 1645 pp. союзники одержували значні перемоги в битвах. З 1643 р. почалися мирні переговори, але війна ще тривала. У 1648 р. у містах Вестфалії були підписані мирні договори. Швеція отримувала всю Західну Померанію з портом Штеттін, Бремен, велику контрибуцію. Як померанські герцоги шведські королі стали імперськими князями й отримали право втручатися в імперські справи. Швеція стала великою європейською державою і реалізувала свою мету панування над Балтикою. Франція отримала Ельзас і під опіку 10 імперських міст. Республіка Сполучених Провінцій та Швейцарія отримали міжнародне визнання. Герцогство Бранденбург-Пруссія значно розширилося і вплив його істотно зріс. Політична роздробленість Німеччини була закріплена на 200 років. Священна Римська імперія та Габсбурги втратили колишню силу. Статус офіційної релігії в імперії поряд з лютеранством та католицизмом отримав кальвінізм. Війна принесла розорення Німеччині. Населення її районів зменшилося в 2-10 разів, Чехії — учетверо. Економіка зазнала істотних втрат. Розвиток Німеччини було пригальмовано. Тридцятилітня війна була першою загальноєвропейською війною, вона закріпила новий баланс сил на континенті. 

38. Англія на початку XVII ст. залишилась збедільшого аграрною країною. Сільське населення становило 80 %, а великі міс та — Лондон (200 тис. жителів) та Брістоль були винятком серед малолюдних міст. Проте з'явилися нові галузі промисловості (не-цехове виробництво) — видобуток вугілля, виплавка чавуну та заліза, виробництво пороху, паперу, бавовни, кораблебудування. Англія перестала вивозити вовну, її замінило готове сукно. Англія заснувала колонії на східному узбережжі Північної Америки, в Ост-Індії та Західній Африці. Особливо успішними були дві торговельні кампанії — Ост-Індська та «Старих авантюристів». Річний експорт останньої сягав 1 млн. фунтів, що було величезною сумою. При цьому річний доход у 20 фунтів був майновим цензом виборця англійського парламенту, наприклад, заможного ремісника. На селі відбувається аграрний переворот. Оскільки стало вигідним продавати вовну, а не вирощувати сільгосппродукцію, поміщики зганяли орендаторів зі своєї землі, перетворюючи ріллю на пасовиська для овець. Ці пасовиська огороджувались, тому це явище назвали «огороджуванням». Основна маса селян почала перетворюватись на малоземельних та безземельних найманців. У 1603 р. королем Англії став Яків І (1603-1625 pp.), який заслужив характеристику «наймудрішого з дурнів в Європі». Він намагався посилити владу короля і послабити вплив парламенту, вороже ставився до Реформації, різко змінив зовнішню полі тику, зблизившись з католицькими державами. Це загострило політичну ситуацію в країні. У 1625 р. королем став Карл І (1625-1648 pp.). Він також не знаходив спільної мови з парламентом. Парламент 1628 р. виступив зі знаменитою «Петицією про права», яка стала, власне, викладом англійської конституції: 1) населення не змушують до виплати податків, не затверджених парламентом; 2) ніхто не може бути заарештований інакше, як за ухвалою суду і за законами; 3) повинні бути припинені арешти цивільних осіб за законами воєнного часу; 4) повинні бути припинені постої військ у будинках обивателів. У 1629 р. король розігнав парламент і 11 років правив без нього. У 1638 р. почалося повстання в Шотландії, королівська армія зазнавала поразок. 13 квітня 1640 р. Карл скликав парламент, але на першому ж засіданні депутати заявили, що повинні розглянути все, що було зроблено без них за попередні 11 років. 5 травня того ж року король знову розігнав парламент. Він отри мав назву Короткого. Проте ситуація у війні з шотландцями погіршувалась і король змушений був скликати в листопаді 1640 р. новий парламент, який отримав назву Довгого (1640—1653 pp.). Парламент змусив короля стратити свого першого міністра і за боронив йому розпускати парламент. У 1641 р. парламент по дав королю «Велику ремонстрацію» — документ з 204 пунктів, в яких перераховувались зловживання короля і висувалася вимога про контроль парламенту над дією міністрів та армії. Карл, у свою чергу, звинуватив 5 лідерів опозиції у стосунках з шотландцями і вимагав їх видачі. Але це йому не вдалося і він покидає Лондон, зробивши своєю резиденцією Ноттінгем. Північ і Захід були здебільшого за короля, парламент підтримали Схід і Центр. Соціальною базою армії короля стало дворянство старого складу, за парламентом стояли широкі кола буржуазії, плебейські і напівпролетарські верстви міста, а також вільні селяни Спочатку хід громадянської війни, яка почалася у 1642 p., складався на користь короля. У 1642 і 1643 pp. парламентські війська зазнали поразки. У 1643 р. було оформлено Союз парламентів Англії та Шотландії і королю довелося воювати на два фронти. Проте парламентська армія зазнала ще кількох поразок. Причини поразок полягали в нерішучості командування, яке скла далося з дворян і не бажало остаточної поразки короля. Реформа армії пов'язана з діяльністю Олівера Кромвеля (1599—1658 pp.). Він належав до сім'ї, яка збагатилася на конфіскації церковних земель. У 1628 р. Кромвель був уперше обраний до парламенту. На свої кошти він сформував 2 роти добровольців і став їх командиром. У 1642 р. він — капітан, а в 1643 р. — полковник. Його солдатів за витримку і мужність називали «залізнобокі», У 1645 р. було прийнято закон про реформування армії Замість окремих загонів, кошти на які відпускали графства, створювалась єдина армія на утриманні парламенту. Вводилась жорстка дисципліна. Офіцерські посади стали доступними будь-якій здібній людині, незалежно від походження. Прихильників короля називали «кавалерами», а парламенту — «круглоголовими». Вирішальна битва громадської війни відбулася 14 червня 1645 р. при Незбі. Король зазнав поразки і втік до Шотландії. Шотландці видали його англійському парламенту за 800 тис. фунтів. Серед прихильників парламенту існували різні погляди щодо реформування церкви. Пресвітеріани виступали за незалежну від держави церкву, не визнавали влади єпископів, протиставляючи їм церковних старост — пресвітерів. Пресвітеріани становили більшість у парламенті. В опозиції до них перебували індепенденти на чолі з О. Кромвелем. Розходження з пресвітеріанами стосувалося питань моралі. Лівіше індепендентів перебували левелери («зрівнювачі») на чолі з Джоном Лільберном. Вони вимагали формальної рівності громадян, незалежно від майнового становища, загального виборчого права та демократичної республіки. Король утік з полону, що стало сигналом до початку другої громадянської війни. Його тепер підтримували шотландці. Але Кромвель у 1648 р. розбив шотландців і ввійшов в Единбург. Було проведено чистку парламенту, з якого вигнали 40 депутатів-пресвітеріан. Короля Карла І судили на підставі того, що «народ, після Бога, є єдиним носієм усілякої справедливої влади». Короля визнали «тираном, зрадником, вбивцею та ворогом англійської держави» і відрубали йому голову (30 січня 1649 p.). Королівську владу і палату лордів було скасовано, Англія стала республікою (15 травня 1649 p.). Кромвель розгромив прибічників сина короля Карла II і захопив Ірландію. Половину населення знищили чи перетворили на рабів та продали до Америки. Шотландія позбавлялася колишньої автономії та приєднувалася до Англії. Кромвель успішно воював з Голландією (1652-1654 pp.). У 1653 р. Кромвель розігнав «охвістя» Довгого парламенту. У грудні цього ж року було розпущено і Малий парламент. Рада офіцерів проголосила Кромвеля лордом-протектором Англії, Шотландії та Ірландії. Уже до цього він був командувачем армією та головою Державної ради. Після проголошення лордом-протектором він ставав довічним головою республіки. Фактично в країні була встановлена одноосібна диктатура Кромвеля. З вересня 1658 р. Кромвель помирає. До весни 1659 р. країною правив його син Ричард. Провідну роль почав відігравати командувач англійськими війська в Шотландії генерал Монк, який на початку 1660 р. захопив Лондон. Парламент прийняв рішення про передачу влади Карлу II (1660-1685 pp.). Почалася політична реакція. Труп Кромвеля було вирито з могили, повішено й обезглавлено. У 1679 р. в парламенті сформувалися 2 крила: торі і віги. «Торі» перекладають як партизани-католики, а «віги» — протестанти. До вігів належали представники англійської промисловості та торгівлі, найзнатніші аристократи. Торі були представниками консервативно-роялістських елементів. Віги прийняли Habeas Corpus Act, тобто Акт про краще забезпечення свободи підданих та попередження ув'язнень за морями (1679 p.). Вважається, що цей документ став наріжним каменем подальших документів про права людини. У 1685-1688 pp. королем став Яків II. Він посилив вплив католиків у країні, надав їм усі політичні права. Це викликало незадоволення широких кіл населення. Торі та віги знайшли спільну мову і вирішили здійснити палацовий переворот. На престол висували зятя короля, одруженого з його дочкою Марією — штатгальтера Голландії Вільгельма (Віллема) III Оранського. Яків II втік до Франції, а Вільгельм Оранський урочисто вступив у Лондон в грудні 1688 р. Цей переворот було названо «Славною революцією». У 1689 р. було видано «Білль про права», який заклав основи конституційної монархії в країні. У ньому говорилося, що всі закони приймаються, а податки накладаються лише рішенням парламенту. Ніхто, крім парламенту, не може звільнити з-під дії закону, скасувати його. Узаконювалася свобода дискусій у парламенті. Підданим надавалася свобода петицій. Англійська революція не була доведена до кінця. Вона за лишила монархію, хоча і обмежила її. Більшість народу економічно мало виграла від революції. Фактично зникло класичне англійське селянство. 

39. Переломним моментом в історії людства вважається XVIII ст., коли розгорнувся інтелектуальний соціально-політичний рух, який назвали Просвітництвом. Термін «просвітництво» використовують Вольтер, Гердер, остаточно ж він закріплюється після статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1874). Просвітництво — явише досить складне і багатогранне. У широкому значенні під цим терміном розуміють просвіту широких верств населення, прилучення їх до культури, наук, мистецтва. У вужчому, історико-культурному значенні цей термін використовується для означення ідейного руху, що розгорнувся у країнах Європи під гаслом подолання закоснілих форм соціально-політичного, соціально-економічного і соціокультурного життя в ім´я ідеї всебічного соціального прогресу. У XVII ст. на всій культурі Європи позначився просвітницький вплив, який виявився у прищепленні європейській культурі ідеології постійного соціального прогресу.

У XVIII ст. воно поступово охопило всі країни континенту, але проявилося в них із різною масштабністю й радикальністю, що залежало, насамперед, від соціально-політичного становища тієї або іншої країни. Хронологічно — це приблизно друга половина XVII—XVIII ст. Період характеризується подальшим зростанням і зміцненням національних держав Європи, докорінними економічними зрушеннями, бурхливим розвитком промисловості та напруженими соціальними конфліктами1.

Батьківщиною Просвітництва вважається Англія, де в другій половині XVII ст. під впливом буржуазної революції зародилось багато ідей, характерних для всієї епохи Просвітництва. Свого розквіту Просвітництво досягає в середині XVIII ст., а завершенням Просвітництва стала Французька буржуазна революція, на знаменах якої були написані його гасла: свобода, рівність і братерство. Французька революція провела межу між минулим і майбутнім, прискоривши хід історії. Ідеї, народжені європейською культурою епохи Просвітництва, поширилися у світі, стали частиною його надбання. Серед них — ідея нації як людської спільноти, що складається історично на основі єдиної території, економічних зв´язків, мови, особливостей культури й характеру.

У Німеччині культура Просвітництва розгорталася на тлі феодальної роздробленості, збереження старих форм життєдіяльності й організації суспільства. Просвітительство за таких умов звернулося до проблем духу, критики, формування теорій і форм відносин людини з природою, суспільством і пізнанням. Хоча епоха Просвітництва тут була у своєму прояві пасивнішою, Німеччина стала батьківщиною багатьох геніальних ідей, насамперед знаменитої класичної німецької філософії, біля джерел якої стояв Імануїл Кант.

Розвиток культури в окремих країнах американського континенту у XVIII ст. відбувається в умовах виняткових контрастів. Далеко вже була «епоха відкриттів», підходив до кінця «колоніальний період». У два останні десятиліття XVIII ст. Північна, Центральна і Південна Америка пережили серйозні політичні події. Першими в низці численних національно-визвольних рухів були революційні повстання в тринадцяти англійських колоніях (1776—1789) і у французькій колонії Гаїті (1790—1803).

Подальший процес визвольного руху, що вінчав ці й інші подібні виступи, охопив Сполучені Штати, іспанські колонії, Бразилію. Під впливом ідей Великої французької революції американська революція повинна була виконати два основні завдання: боротьба за незалежність і утвердження капіталізму в західній півкулі. Поширенню просвітительських ідей усіляко сприяла діяльність таких американських політичних діячів, як Б. Франклін (1706—1790), Т. Пейн (1737—1809), Т. Джефферсон (1743—1826).

Англія, Франція, Німеччина — провідні країни, діючі у європейському культурному просторі, їм належать головні досягнення епохи Просвітництва, але їх внесок у культуру різний за значенням і глибиною. Вони пережили великі соціальні потрясіння і вийшли з цих потрясінь також із різними результатами. Але для всіх держав, мабуть, головним пафосом часу було прагнення до знищення феодалізму.

Характерною рисою Просвітництва було прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, справедливості, рівності. Просвітництво в різних країнах мало специфічні відмінності, зумовлені особливостями їх історичного розвитку. Саме специфічні умови історичного розвитку західноєвропейських країн в добу Просвітництва, художні традиції, що склалися в цих країнах у попередні століття, були причиною того, що культура і мистецтво кожної з них мали свої особливості та відмінності. Разом з тим у культурі західноєвропейських країн можна виділити й спільні риси, які дають підставу говорити про добу Просвітництва як про певний цілісний етап в історії європейської духовної культури.

Як ідеологічна течія Просвітництва було явищем усеосяжним, таким, що знайшло вираження в різних сферах духовного життя — політиці і соціології, філософії й естетиці, літературі і мистецтві, педагогіці тощо. У кожній з цих сфер проявилася характерна для багатьох просвітителів багатогранність і енциклопедичність, яка продовжує традиції ренесансної культури. Поширені були такі випадки, коли провідні діячі епохи з успіхом виступали як філософи, громадські діячі, учені в різних галузях знань, теоретики мистецтва й письменники. Прикладом може слугувати діяльність Вольтера, Монтеск´є, Гельвеція, Дідро, Руссо — у Франції; Локка, Шефтс-бері, Свіфта, Фільдінга— в Англії; Вінкельмана, Лессінга, Гердера, Міллера, Гете — у Німеччині.

Французьке Просвітництво, що визначилось, насамперед, своєю ідейно-організаційною завершеністю, послідовністю, висунуло ідеї буржуазної демократії. Спираючись на теоретичні положення Джона Локка (1632—1704) — видатного англійського філософа-матеріаліста, просвітителя, засновника ідейно-політичної доктрини лібералізму, який розробив емпіричну теорію пізнання, просвітники висунули ідею свободи, свободи слова, совісті, друку, рівності, вільної праці на благо суспільства, розумного егоїзму та всебічного розвитку особистості, що знайшли втілення у «Декларації прав людини і громадянина» (1789). Джон Локк був першим філософом, який написав Конституцію для Північної Кароліни, схвалену 1669 р. народними зборами. Просвітники вели боротьбу з релігійним фанатизмом, офіційною догматикою католицької церкви, абсолютизмом, становими умовностями та іншими феодальними пережитками, активно пропагували вивчення природи, розвиток науки і техніки, поширення освіти та наукових знань. Просвітники ідеологічно підготували революційні події 1789 p., здійснивши «філософську революцію» у свідомості людей не лише Франції, а й усієї Західної Європи та Америки.

Просвітництво охопило майже всю Європу, хоча більшість просвітителів залишалися при цьому яскравими особистостями з власними, часто відмінними від інших діячів культури ідеями. Просвітники Франції зробили внесок у розроблення теоретичних засад суспільного прогресу, який став гегемоном духовного життя Європи. «Володарем дум» усіх освічених людей XVIII ст., найвидатнішим діячем французького просвітництва був Франсуа Марі Аруе, відомий під псевдонімом Вольтер (1694—1778). Усе XVIII ст. називали «століттям Вольтера». Сучасники називали Вольтера «некоронованим королем Європи», «королем філософів».

Йому не було рівних у викритті недоліків, вад феодального суспільства, абсолютистського режиму, в зруйнуванні та подоланні всякого роду забобонів. Вольтер залишив після себе колосальну як за обсягом (понад 70 томів творів), так і за широтою жанрової палітри творчу спадщину. Він писав у всіх жанрах — трагедії, вірші, історичні твори, філософські романи, сатиричні поеми, політичні трактати і статті.

Вольтер в основу теорії суспільного прогресу поклав ідею просвітління людського розуму, яке перебуває в постійному протистоянні з невіглаством та забобонами. У своїх творах Вольтер критикував клерикалізм, лицемірство офіційної церкви та її слуг, висміював позірне святенництво та релігійний фанатизм.

40. Американська революція володіє деякими особливостями, що відрізняють її як від передувала англійської буржуазної революції, так і від вибухнула незабаром після її завершення Великої французької буржуазної революції. Перша особливість американської революції полягає в тому, що вона сталася на території, яка фактично не знала феодалізму як суспільно-економічної формації. Американське товариство революційного періоду не знало спадкової аристократії, поміщиків та кріпаків, державної бюрократії (крім чужої йому британської адміністрації), цехів, гільдій, привілейованого духовенства та інших феодальних атрибутів Європи. Це товариство було в масі своїй демократично за своїм духом, за своїм настроям і переконанням. Соціальні протиріччя у ньому були менш гострі, ніж у континентальній Європі. Друга особливість американської революції полягає в тому, що вона переслідувала національно-визвольні цілі. Ця революція почалася як боротьба - спочатку мирна, а потім збройна - з британським колоніальним гнітом. Американська революція почалася як національно-визвольний рух, що переросло у війну за незалежність, але в міру розвитку подій в ній під дедалі більшою мірою виявлялися соціальні суперечності; в результаті наростаючого розколу в американському суспільстві війна за незалежність одночасно ставала війною цивільної. Найбільш яскраве вираження цей розкол знайшов у русі лоялістів, які стали на бік Британської корони, відкрито виступили проти повсталого народу. Ряд представників найбільш заможних верств, що приєдналися до національно-визвольного руху, відсахнулися від нього, зрозумівши, що незалежність і демократія йдуть нога в ногу. Американська революція залишила в недоторканності рабовласницьку систему Півдня, яка протягом 80 років після закінчення війни за незалежність стримувала розвиток американського капіталізму. Вона слабо зачепила і відносини власності, що склалися в колоніальний період, ліквідувавши лише пережитки феодалізму в поземельних відносинах. Однак не можна заперечувати її величезні досягнення - завоювання незалежності, створення єдиної федеративної республіки, конституційну і правову інституціоналізацію буржуазно-демократичних прав і свобод. З ініціативи законодавчих зборів Вірджинії, яка звернулася до всіх колоній з закликом скликати щорічно конгрес для обговорення "спільних інтересів Америки", 5 вересня 1774 у Філадельфії зібрався Перший Континентальний конгрес, в якому були представлені всі колонії, крім Джорджії. Серед делегатів конгресу були Дж. Вашингтон, Б. Франклін, Дж. Адамс та інші видатні діячі, які відіграли важливу роль в американській революції. Конгрес прийняв рішення, які неминуче вели до розриву з британською метрополією: бойкотували ввезення англійських товарів і експорт з колоній. Виконання рішень конгресу покладалося на виборні комітети зв'язку в колоніях. У квітні 1775 р. відбулася битва при Лексингтоні, що поклало початок національно-визвольній війні. Другий Континентальний конгрес, що зібрався 10 травня 1775 у Філадельфії, був відкрито бунтівним органом, хоча і звернувся до короля з останнім примирливим посланням. Делегати конгресу, обрані не колоніальними асамблеями, а революційними конгресами і конвентами, були налаштовані дуже рішуче. Вони прийняли декларацію причин і необхідності взятися за зброю, а також рішення про об'єднання військ колоній і про призначення Дж. Вашингтона головнокомандувачем. Величезний вплив на перебіг революційних подій і на політико-правова свідомість колоністів надала Декларація прав Вірджинії, схвалена конвентом Вірджинії 12 червня 1776 Ця декларація є одним з найважливіших документів в історії американського конституціоналізму. Саме її мав на увазі К. Маркс, коли він у листі до А. Лінкольна писав про Америку як про країну, "де виникла вперше ... ідея великої демократичної республіки, де була проголошена перша декларація прав людини та було дано перший поштовх європейській революції XVIII століття ... " У Декларації прав Вірджинії було проголошено, що всі люди по природі своїй в однаковій мірі вільні і незалежні і мають притаманними їм правами, від яких вони не можуть відмовитися самі або позбавити таких своє потомство. До числа таких властивих прав ставилися "насолода життям і свободою за допомогою придбання і володіння власністю", а так само "прагнення і здобуття щастя й безпеки". Оскільки в американських колоніях величезне значення мав питання про релігійну свободу і терпимість, великий резонанс у колоніях викликало положення декларації про те, що вибір релігії та спосіб його сповідання "можуть бути визначені тільки розумом та переконанням, а не силою та насильством". У декларації проголошувалося, що вся влада перебуває в народі і походить від народу, а правителі є довіреними слугами народу та несуть перед ним відповідальність. Особливе значення для свого часу мала ст. 3 декларації, в якій було закріплено одне з найбільш революційних вимог тієї епохи - право народу на зміну уряду, його повалення, якщо воно буде діяти всупереч інтересам народу. Унікальною особливістю декларації було положення про те, що "свобода друку є одним з оплотів свободи взагалі, і вона ніколи не може бути обмежена ніким, крім деспотичного уряду". Визначну роль у розвитку американської демократії та конституціоналізму зіграла Декларація незалежності 1776 Цей документ, написаний Т. Джефферсоном і затверджений Третім Континентальним конгресом, мав для свого часу, безумовно, революційний характер. Проголошення Декларації незалежності колишніх англійських колоній "вільними і незалежними штатами" означало появу на Атлантичному узбережжі Північної Америки 13 незалежних суверенних держав. Хоча у декларації і містяться слова "Сполучені Штати Америки", це не означає, що були створені США в сучасному розумінні слова як єдина федеративна республіка. Сам акт оголошення колишніх британських колоній незалежними суверенними державами було подією виняткової важливості не тільки для самих американців, але й для всього іншого світу. У декларації було сказано: "Ми вважаємо самоочевидними наступні істини: що всі люди створені рівними і наділені Творцем певними невід'ємними правами". Декларація обійшла мовчанням питання про рабство, принцип рівноправності вона поширювала не на всіх людей, а тільки на білих чоловіків-власників, бо корінні жителі Америки - індіанці, які не були рабами, не включалися в політичну спільність, як і раби. До числа "певних невід'ємних прав" декларація відносить право на життя, свободу, прагнення до щастя. У цьому переліку немає права приватної власності. Т. Джефферсон не випадково "забув" включити приватну власність в декларацію. Він не вважав володіння приватною власністю природним правом людини. На його думку, вона була продуктом історичної еволюції. Виняток права приватної власності з переліку природних прав зовсім не означало його скасування, що було б просто немислимим в буржуазній Америці. У декларації сказано, що для забезпечення природних прав "люди створюють уряди, справедлива влада яких грунтується на згоді керованих". Ця формула повністю пориває з божественної теорією походження держави. Відповідно до декларації держава грунтується на суспільному договорі, укладеному між людьми, а не між керованими і керуючими. Дуже важливе значення мало положення декларації про право і навіть обов'язки народу змінити або скинути зло йому уряд: "Але коли довгий ряд зловживань і насильств ... виявляє прагнення підкорити народ абсолютному деспотизму, то право і обов'язок народу - повалити такий уряд і створити нові гарантії забезпечення своєї майбутньої безпеки ". Декларація незалежності ніколи не була юридичним документом у власному розумінні слова і не входить в корпус чинного американського права, але її приписи мали великий вплив на весь хід розвитку американського конституціоналізму, на політичну і правову свідомість американського народу. Конституції штатів. 10 травня 1776 Континентальний конгрес прийняв резолюцію, що пропонувала колоніям створити власні уряду, "які б найкращим чином сприяли щастя і безпеки їх засновників". Проте процес прийняття колоніями конституцій розпочався дещо раніше, коли 6 січня 1776 Нью-Гемпшир прийняв першу конституцію, і закінчився повністю лише 13 червня 1784 р., коли цей же штат прийняв свою другу конституцію. Моделлю для багатьох штатів стала конституція Вірджинії, прийнята 29 червня 1776 Всі конституції штатів починалися з Декларації прав або з Білля про права, в яких перераховувалися традиційні для англійських підданих права і свободи - звільнення з-під варти під "необтяжливий" заставу, заборона жорстоких покарань, "швидкий і справедливий" суд, процедура "habeas corpus ". У конституціях закріплювалися і такі права і свободи, якими не наділялися тодішні англійці: свобода друку і вибору, право більшості на заміну і зміна уряду. Деякі штати додавали до цього переліку права, запозичені з англійських конституційних документів або власного політичного досвіду: свободу слова, зборів, петицій, носіння зброї, недоторканність житла, заборона законів, що мають зворотну силу. У ряді штатів заборонялися вилучення власності без належної компенсації, застосування законів воєнного часу в мирний час, примушення давати показання проти самого себе і т. д. Всі конституції виходили з принципу поділу влади, схиляючись до локковского моделі з її верховенством парламенту. У силу цього в усіх штатах, за винятком Нью-Йорка, Массачусетсу і Нью-Хемпшира, позиції виконавчої влади, були слабші влади законодавчої. Тільки в двох штатах губернатори були наділені правом відкладеного вето, в більшості штатів судді призначалися не виконавчою владою, а легіслатурами і оголошувалися незалежними. Проголошення всіма конституціями принципу народного суверенітету не завадило засновникам наділити політичними правами, перш за все виборчими, тільки власників. Для заняття виборних посад більшістю штатів не тільки вводився високий майновий ценз (для заняття сенаторський посади в Нио-Джерсі і Меріленді було потрібно мати 1 тис. фунтів стерлінгів, а в Південній Кароліні - 2 тис. фунтів стерлінгів), а й обмеження за релігійною ознакою. Конституції штатів приймалися конвентами, тобто установчими зборами. Для їх зміни лише деякі конституції передбачали особливу процедуру. В інших штатах виправлення приймалися в тому ж порядку, що й самі конституції, тобто спеціально скликаються конвентами

41. Вели́ка францу́зька револю́ція (1789—1799) — одна з найважливіших подій в історії Франції. Протягом цього часу, республіканський устрій замінив абсолютну монархію у Франції, і спричинив до радикальних змін у французькому суспільстві. Французька революція вважається головним переломним моментом в історії західної демократії — як епоха переходу від віку абсолютизму і аристократії, до віку демократії і участі широких верств населення в житті країни.Причини

Аналіз причин Французької революції досі викликає суперечки істориків.

У своєму державному устрої в 18-му столітті Франція була абсолютною монархією, що спиралася на систему централізованої бюрократії і на постійне військо. Проте, між королівською владою, яка була абсолютно незалежна від панівних класів, і привілейованими станами суспільства існував свого роду союз — за відмову духівництва і дворянства від політичних прав державна влада всією своєю силою і всіма засобами, що були в її розпорядженні, охороняла соціальні привілеї цих двох станів суспільства. Водночас зростав вплив третього стану — усіх, хто не належав до перших двох.

В кінці XVIII століття Франція була однією з найбагатших країн Європи, поступаючись в розвитку лише Британії та Нідерландам. Водночас у країні, яка була абсолютною монархією не було жодного громадського контролю над бюджетом, що протягом багатьох століть був дефіцитним. Король Людовик XVI щедро витрачав гроші, включно з військовими видатками на ведення семилітньої війни та підтримку колоній в Американській революції, й державний борг досяг величезних розмірів. Половина бюджету йшла на виплату відсотків по заборгованості. Збільшення податків лягало тягарем на плечі третього стану, оскільки перші два були звільнені від оподаткування. Ситуацію ускладнили неврожаї в 1780-х роках та пауперизація населення.

Шукаючи виходу зі скрутного становища, у 1789р. король вирішив скликати Генеральні штати — французький парламент, який не скликали з 1614р. Скликання Генеральних штатів мало на меті встановлення нової системи податків, які включали б податки на землю, і які повинні були б платити також перші два стани. Звісно, дворянство й духівництво зустріло таку ідею супротивом. Розгорнулася боротьба за представництво й систему голосування в Генеральних штатах.

Ідеологічну базу протистояння старого режиму й революційних сил забезпечили ідеї Просвітництва.