[Ред.]Наслідки

В результаті німецько-радянської війни загинуло понад 30 мільйонів осіб. Це був найбільш кривавий театр воєнних дій в ході Другої світової війни. В боях була задіяна найбільша кількість сухопутних сил за всю історію воєн 20 століття. Конфлікт суповоджувався великими втратами як серед військового, так і цивільного населення. Характерною ознакою протистояння була ідеологічна боротьба —комунізму і націонал-соціалізму, яка сприяла жорстокості у війні. Під час конфлікту обидві сторони широко застосовували "тактику випаленої" землі, масові розтріли, знищення населених пунктів, тощо.

68. Одним із найнебезпечніших проявів конфронтації та протиборства у світі етапи локальні конфлікти, які, по суті, охопили майже всі континенти і являли собою важко контрольовані вогнища можливого переростання "холодної війни" в гарячу, до того ж глобального масштабу. Про те, наскільки вони були небезпечними, свідчить хоча б той факт, що в локальних післявоєнних конфліктах загинуло понад 25 млн чол. Механізм їх зародження за умов світової конфронтації та протиборства простий. У жодній країні світу немає і не може бути однорідного суспільства. Претензії на владу, скажімо, одного соціального прошарку чи впливової групи підпиралися могутністю та підтримкою наддержави. Противники шукали і знаходили підтримку іншої наддержави. Радянським керівництвом ця здебільшого кланова чи родоплемінна боротьба зображалася як національно-визвольний рух, один із трьох потоків, які складають так звані рушійні сили "революційної епохи переходу від капіталізму до соціалізму". Внаслідок цього Радянський Союз був утягнений в численні конфлікти на "палаючому" африканському континенті та в Латинській Америці — в Анголі, Ефіопії, Мозамбіку, Нікарагуа тощо. А вироблені в Радянському Союзі танки стали основою жорстокої влади багатьох диктаторських режимів у світі. Вони складали левову пайку так званої "безкорисливої допомоги".

Досить було комусь із правителів "третього світу" заявити, що він будує соціалізм, як радянське керівництво відразу ж надавало йому "братерську" допомогу, що виражалася в астрономічних сумах, які, звісно, ніхто й ніколи не поверне (із 165 млрд. дол. боргів колишньому СРСР основна маса припадає на країни "третього світу"). Сполучені Штати Америки також не жаліли коштів на підтримку "дружніх" країн (у 1962—1976 pp. допомога США таким країнам сягала 105 млрд. дол.). Багато хто, таким чином, жив за рахунок суперництва гігантів. Країни "третього світу" перетворилися на поле битви між Сходом і Заходом. Саме там, на думку лідерів Сходу і Заходу, мала вирішитися історична доля майбутнього — соціалізм чи демократія.

Унаслідок такого підходу ідеологічна боротьба перемістилася до країн "третього світу", в яких наростали і розгоралися локальні конфлікти. Найбільш небезпечними конфліктами локального порядку були в'єтнамська війна США та афганська авантюра СРСР, де у воєнних діях безпосередньо брали участь збройні сили великих держав. Разом з тим після корейської війни обидві великі держави свідомо уникали безпосереднього бойового зіткнення своїх збройних сил. У цілому ж наростання протистояння на теренах "третього світу" призвело до глобалізації протиборства двох систем, зростання міжнародної напруженості.

69. Деколонізація — процес надання незалежності, повного суверенітету домініонам, підмандатним та залежним територіям, колоніям. Цей процес відбувався як мирним, так і збройним шляхами. Серед передумов деколонізації — розгром Німеччини, Італії та Японії у Другій світовій війні; послаблення контролю метрополій над своїми колоніями (особливо Францією та Голландією); зростання впливу і потенціалу останніх (особливо англійських домініонів); розгортання масового національно-визвольного руху, який у більшості країн набув збройного характеру; вплив "холодної війни". У процесі деколонізації можна виділити кілька етапів. На першому етапі (1943-1956 pp.) процес деколонізації охопив головно Азію та Північну Африку. Європейські країни відмовилися від своїх мандатів на управління Палестиною та Йорданією (Англія), Ліваном та Сирією (Франція). Було вирішено долю італійських та японських колоній і підмандатних територій. Англія надала незалежність Індії (1947), попередньо розділивши її на дві держави — Індію та Пакистан, острову Цейлон (Шрі-Ланка) і Бірмі. Проголосили свою незалежність Індонезія (17 серпня 1945 р.) та В'єтнам (2 вересня 1945 p.), відстоявши її у тривалій збройній боротьбі. У 1953 р. Франція визнала незалежність Камбоджі та Лаосу. У 1946 р. США надали незалежність Філіппінам. Після провалу франко-англійської агресії проти Єгипту 1956 р. Англія визнала повний суверенітет Судану, а Франція — незалежність Тунісу та Марокко. На другому етапі (кінець 50-х-бО-і pp.) процес деколонізації охопив, в основному, Африку. У 1957 р. Англія надала незалежність Гані, Малайзії, а в 1958 р. — Гвінеї. Переломним став 1960 p., який назвали "роком Африки". Тоді з-під колоніальної залежності звільнилися 17 країн: Габон, Дагомея, Верхня Вольта, Берег Слонової Кості, Чад, Центрально-Африканська Республіка, Конго (Браззавіль), Республіка Конго (Заїр), Камерун, Мавританія, Малі, Нігерія, Мадагаскар, Сенегал, Сомалі, Того. За короткий час розпочався процес деколонізації британських володінь на Сході Африки. У 1961 р. незалежність отримала Танганьїка, 1962 —Уганда, 1963 — Кенія, 1964 — Занзібар, Замбія та Малаві, 1965 — Гамбія. Таким чином, до середини 60-х років більшість країн Тропічної Африки звільнилася від колоніального гніту. Під час третього етапу (70-і роки) впала остання колоніальна імперія — португальська. Першою після тривалої збройної боротьби здобула незалежність Гвінея-Бісау (1973). З поваленням військової диктатури у Португалії (квітень 1974 р.) незалежність отримали й інші португальські колонії: Острови Зеленого Мису, Ангола, Мозамбік, Сан-Томе і Принсіпі. На цьому деколонізація не завершилась. Під час четвертого етапу (80—90-і pp.) незалежними стали останні уламки колоніальних імперій. Так, у 1980 р. було остаточно врегульовано проблему Південної Родезії (Зімбабве), у 1982 р. Англія надала незалежність Белізу, у 1990 р. під тиском світової громадськості ПАР визнала самостійність Намібії, у 1997 р. Китай відновив свій суверенітет над Гонконгом, у 1999 р. — над Макао. Таким чином, на порозі XXI ст. колоніальні імперії відійшли у минуле. Однак, здобувши політичну незалежність, молоді держави не стали економічно незалежними. Головна їхня проблема—відсталість, з якою більшість молодих держав не можуть впоратися. Війни, епідемії, голод, фінансова заборгованість, етнічні і територіальні проблеми цих країн — звичне явище. Здобувши політичну незалежність, нові країни не стали самостійними економічно: вони залишались аграрно-сировинними придатками, залежали від постачання машин, обладнання, притоку зовнішніх інвестицій. Ця відсталість закріплювалась пануванням традиційного укладу життя, неписьменністю більшої частини населення, нерозвинутістю комунікацій і засобів зв'язку. Під тиском демографічного вибуху і політики урядів, спрямованої на модернізацію суспільства, традиційний уклад життя почав руйнуватися. Нові відносини співіснували зі старими суспільними, економічними й політичними взаєминами. Економіка стала багатоукладною, соціальна структура — строкатою, причому значна частина населення опинилась у перехідному, маргінальному, стані, що призводило до соціально-політичної нестабільності. Відбувались революції, державні перевороти, воєнні заколоти, громадянські війни, міждержавні конфлікти, які стали характерною рисою розвитку країн Азії, Африки та Латинської Америки. У 1974 р. група країн "третього світу" ініціювала скликання спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН з економічних питань, де було прийнято декларацію про встановлення нового світового економічного порядку (НСЕП). Його суть — у перерозподілі фінансових і технологічних ресурсів на користь країн, що розвиваються. Спроби розв'язати проблеми за допомогою зовнішніх позик призвели до зростання боргу країн "третього світу" (1980 р. борг складав 400 млрд доларів США, а 1988 р. — 1120 млрд доларів США). Залишався один вихід: форсовано розвивати експортний потенціал і сприяти ввезенню іноземного капіталу. Ці заходи дали поштовх розвитку нових структур. їх підтримували МВФ і МБРР. Пільгові кредити видавались цими установами за умови проведення ринкових реформ — стабілізації грошового обігу; ліквідації дефіциту бюджету; приватизації нерентабельних підприємств держсектора; введення вільних цін; лібералізації зовнішньої торгівлі. Революції призвели до падіння просоціалістичних режимів і припинення соціалістичних експериментів у країнах "третього світу". У розв'язанні всіх проблем вони йшли кожна своїм шляхом, маючи різні стартові позиції та неоднакові темпи розвитку. У результаті диференціація між країнами "третього світу" зростає. Серед них "найпривабливіше" виглядають арабські держави Персидської затоки, але, як це не парадоксально, багатство спричинило тут консервацію патріархально-кланового ладу і панування необмежених монархій. Найдинамічніше у соціальному, економічному і політичному плані розвивалися нові індустріальні держави — Гонконг, Сингапур, Тайвань, Південна Корея, згодом до них приєдналися Індонезія, Малайзія та Філіппіни. Використовуючи іноземні капітали і технології, значні трудові ресурси на місцях, їм вдалося створити розвинуту обробну промисловість, яка працює, в основному, на експорт та успішно конкурує на ринках країн Заходу. Відносно розвинутими є нині країни Латинської Америки. У своїй більшості вони вже індустріально-аграрні. Найменш розвинутими залишаються країни Тропічної і Південної Африки (крім ПАР). Незважаючи на всі труднощі, модернізація країн "третього світу" еволюціонувала надзвичайно швидко. Було створено вітчизняні промисловості, впроваджено нові технології, а "зелена революція" ліквідувала загрозу масового голоду у більшості країн. Змінилась і соціальна структура цих країн. Поступово формуються соціально-економічні умови для запровадження демократичних інститутів. Цей процес збігся з демократичними перетвореннями у Східній Європі.  70. На виборах 1980 р. переміг республіканець Рональд Рейган. Він запропонував курс, який отримав назву "рейганоміка". В його основу було покладено програму обмеження ролі держави в економічному та соціальному регулюванні. Відбувся перехід від прямого до опосередкованого втручання держави в економіку. Здійснювалась податкова реформа, запроваджувались пільги енергетичним корпораціям, ліквідовувався контроль за цінами на нафту. Одночасно запроваджувалася жорстка антиінфляційна політика, скорочувались витрати на державний апарат та соціальні програми. Ці заходи сприяли зупиненню інфляції —з 1983 р. почалось економічне піднесення. У період правління Р. Рейгана було проведено переозброєння американської армії і розпочалися роботи зі створення протиракетної оборони з елементами космічних озброєнь (т. зв. стратегічна оборонна ініціатива — СОІ). Ці дії супроводжувались антикомуністичною та антирадянською пропагандою. СРСР було оголошено "імперією зла", проти якої потрібно розпочати "хрестовий похід". Однак Р. Рейган виявився досить гнучким політиком. У 1985 р. він розпочав переговори з новим радянським лідером М. Горбачовим: вони відкрили нову сторінку у світовій політиці і привели до скорочення ядерних озброєнь і закінчення "холодної війни". У період президентства Р. Рейгана збройні сили США активно використовувалися для реалізації зовнішньополітичних планів: агресія проти Гренади (1983), в Лівані (1983— 84), Лівії (1986). Позитивні зрушення в житті США було закріплено після приходу до влади республіканця Джорджа Буша. Бушу вдалося досягти згоди між республіканцями та демократами з основних питань внутрішньої та зовнішньої політики і забезпечити ефективне здійснення свого політичного курсу. Чільне місце у президентській програмі відводилося питанням боротьби з наркоманією, розвитку освіти, охороні здоров'я, екологічним проблемам. У міжнародних відносинах було досягнуто нових домовленостей з Радянським Союзом. Дж. Буш санкціонував агресію американських військ у Панамі під приводом боротьби з наркомафією (1989 p.). Найбільшим його досягненням стала перемога у війні з Іраком та визволення Кувейту (1991 p.). Поразка Буша на президентських виборах у 1992 р. завершила "консервативну революцію", яку упродовж 12 років здійснювали республіканці. До влади прийшов молодий демократ, губернатор штату Арканзас Білл Клінтон. Його було переобрано і в 1996 р. За роки свого перебування в Білому домі Б. Клінтон не вдавався до радикальних реформ, проводячи прагматичну політику. Проте він започаткував реформи в освіті та охороні здоров'я, соціальному забезпеченні. Важливі здобутки його правління — створення додаткових 10 млн робочих місць, скорочення державного дефіциту, боротьба з наркобізнесом. У зовнішній політиці Б. Клінтон виступав за розширення НАТО, за участь США в урегулюванні регіональних конфліктів і проведення миротворчих акцій. Серйозними зовнішньополітичними акціями США у період президентства Б. Клінтона стали збройні операції в Сомалі, Гаїті, Боснії, Іраці та Афганістані. У 2000 р. в США відбулися чергові президентські вибори. Основними суперниками були Альберт Ґор — представник Демократичної партії, віце-президент часів президента Б. Клінтона, і Джордж Буш (молодший)—представник республіканців. У результаті голосування обидва депутати набрали приблизно рівну кількість голосів. Розрив був настільки незначним, що у деяких штатах розпочався процес перерахунку голосів. У результаті перемогу було віддано Дж. Бушу (молодшому). Таким чином, перемогу здобули республіканці. 11 вересня 2001 р. в США сталася подія, що змінила історію країни і світу. Цього дня було здійснено терористичний акт, в результаті якого вщент зруйновано 2 хмарочоси Всесвітнього торговельного центру та частину Пентагону. У відповідь США розгорнули широку кампанію боротьби з тероризмом: війна в Афганістані проти талібів, повалення режиму С. Хусейна в Іраці тощо. Канада, що була англійським домініоном, взяла активну участь у Другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції, ставши справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. Війська Канади брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах Другої світової війни. Війна дала поштовх економічному зростанню країни: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилася в індустріальну державу. Економічне піднесення, яке почалося під час війни, продовжилось і в післявоєнні роки. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті та Саскачевані. Зміцнення економічного і політичного становища Канади послабило її традиційні зв'язки з Великобританією. Важливим кроком до ліквідації залишків колоніальної залежності стало прийняття у 1947 р. закону про канадське громадянство та визнання канадського Верховного суду найвищою апеляційною інстанцією країни. У 1952 р. губернатором Канади вперше став канадець В. Мессі. У зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО (з 1949 р. Канада є членом цієї організації). На початку 60-х років у канадському суспільстві розгорілася гостра дискусія щодо розміщення в країні американської ядерної зброї та присутності канадських військ у Європі. Прем'єр-міністр Дифенбейкер виступив категорично проти, але більшість міністрів його кабінету висловилась "за". Це спричинило урядову кризу, наслідком якої став розпуск парламенту і призначення нових виборів. У політичну боротьбу включилися дві нові політичні партії — Нова демократична партія та Партія соціального кредиту. Хоча вибори 1963 р. виграли ліберали, які набрали 42% голосів, з'ясувалося, що двопартійна система зазнала краху, адже консерватори набрали 32% голосів, а нові партії — 25%. Новий уряд сформував Лестер Пірсон, який знаходився при владі до 1968 р. Серед найпомітніших акцій ліберального уряду — прийняття 1965 р. нового державного прапора (червоний кленовий листок на білому полі) та укладення Автопакту, за яким відбулось об'єднання автомобільної промисловості Канади і США. Проводячи обережну політику, ліберали не змогли уникнути найгострішої проблеми Канади — національної, спричиненої невдоволенням франкомовного населення країни своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та в особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англоканадців — 40%, франко-канадців — 27%, які є нащадками першопереселенців з Англії та Франції, і вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки. Домігшись перемоги на виборах 1969 p., уряд Трюдо через парламент провів закон, який проголошував рівноправність англійської та французької мов в усіх ланках державного апарату та передбачав введення двомовності в регіонах, де меншість складала не менше 10% населення. З 1971 р. почалося виконання урядової програми — навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Ці заходи дещо змінили ситуацію на краще, але кардинальних змін не сталося. Протест франко-канадців викликала, насамперед, урядова концепція "Одна країна — одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась у 1976 р. після приходу до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою домогтися проголошення незалежності Квебеку, але цю ідею підтримали лише 40% виборців. Проблема Квебеку стала лише виявом загальної кризи канадської федерації. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційних можливостей обмежувати відцентрові тенденції у провінціях, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого мали схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо 1980 р. звернутися до Лондона з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади — Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так, на 115-ому році свого існування Канада позбулася колоніального минулого. Акт про конституцію значно розширив повноваження провінцій, але не вирішив проблеми статусу Квебеку. На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час зняло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд канадських доларів. Безробіття сягнуло 12% працездатного населення. Економічні труднощі призвели до поразки лібералів і приходу до влади у 1984 р. Прогресивно-консервативної партії на чолі з Брайаном Малруні. Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Одним з основних політичних завдань уряд консерваторів вважав досягнення національної згоди та збереження єдності держави. Найскладнішою знову виявилася "проблема Квебеку", який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначав особливий статус Квебеку. Але і цього разу деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у глухий кут, що викликало нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум про незалежність Квебеку (листопад 1995 p.). Сепаратисти вкотре зазнали поразки: за незалежність проголосували 44%, проти — 46%. З 1993 р. країною правлять ліберали на чолі з Жаном Кретьєном. Вони намагаються вирішити національну проблему: за період свого правління здійснили низку заходів, які дозволили Канаді посісти провідне місце у світі за рівнем економічного розвитку, доходами на душу населення тощо. У 80-х роках Канада активізувала свою зовнішню політику. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США з СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу у проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв у ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН. Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних держав і сприяла їхньому вступу в ООН. Однією з перших (2 грудня 1991 р.) вона визнала незалежність України та встановила з нею дипломатичні відносини. У січні 1999 р. прем'єр-міністр Канади Жан Кретьєн відвідав Україну. Візит завершився підписанням семи двосторонніх угод та меморандумів. 

71. Після Другої світової війни Англія остаточно втратила провідну роль у міжнародних відносинах. Почався розпад найбільшої колоніальної імперії світу. Після виснажливої війни Британія хоча й залишилася серед великих держав, але не могла зрівнятися зі США та СРСР. Реформи лейбористів призвели до непомірного зростання державних витрат і різкого збільшення дефіциту державного бюджету. Фінансові труднощі сприяли перемозі у 1951 р. консерваторів на чолі з В. Черчіллем. Вони провели часткову денаціоналізацію, скоротили соціальні програми. У 1952 р. помер король Георг IV, на престол вступила його донька Єлизавета II. У тому ж році Великобританія, прагнучи залишитись наддержавою, з допомогою США завершила створення ядерної зброї. У 1964 р. прем'єр-міністром став Г. Вільсон. Було продовжено націоналізацію, встановлено контроль за квартплатою, цінами, підвищено пенсії та соціальні виплати, створено національне управління з цін і прибутків. Однак ці заходи дали зворотний результат. Країну охопило масове безробіття. Матеріальне становище англійців погіршилось. Перші спроби Англії вступити в ЄЕС були безуспішними. Президент Франції Шарль де Голль двічі накладав вето на прийняття Великобританії в ЄЕС, аргументуючи це занадто тісними відносинами Англії зі США. І лише в 1973 р. країну було "допущено" в Європу. Економічна криза 70-х років не дала змоги проявитись позитивним моментам цього кроку. Економічні труднощі поглибилися, зросли безробіття та інфляція. Наприкінці 60-х років загострилась ірландська проблема. Після надання Ірландії незалежності у складі Великобританії залишилось шість графств Північної Ірландії переважно з протестантським населенням. Католицька меншість Ольстеру в 1968 р. почала боротьбу за громадянські права. У 1969 р. в Ольстер для наведення порядку було введено англійські війська. У відповідь на це на території ПівнічноїІрландії таємна організація Ірландська республіканська армія (ІРА) розв'язала терор проти англійських солдатів. Хвиля насилля перекинулась і на інші райони Великобританії. Лейбористські уряди Вільсона та Каллагена не змогли ефективно вирішити назрілих проблем. Ситуація змінилася після перемоги на виборах консерваторів. 4 червня 1979 р. було сформовано уряд на чолі з Маргарет Тетчер. Новий уряд енергійно вдався до заходів, які, на думку М. Тетчер, мали оздоровити англійську економіку та фінанси. Політика уряду отримала назву "тетчеризм". її напрямками стали: 1. Жорстка боротьба з інфляцією — скорочення державних витрат, апарату та соціальних програм. 2. Підтримка приватного підприємництва, ініціативи, введення опосередкованого оподаткування. 3. Приватизація нафтової, авіакосмічної, суднобудівної та інших галузей промисловості. 4. Запровадження антипрофспілкових заходів — обмеження прав страйкуючих на пікетування, боротьба зі страйками, які визнавалися незаконними, і т. д. Політика кабінету М. Тетчер відзначалась твердістю та рішучістю і враховувала реальні потреби часу. 15 листопада 1985 р. було укладено англо-ірландську угоду про Ольстер, згідно з якою Ірландія отримувала право брати участь в управлінні Північчю. У зовнішній політиці консерватори займали однозначну позицію атлантичної солідарності. З початком загострення міжнародної напруги в 1979 р. Великобританія приєдналась до жорстких антирадянських заходів. М. Тетчер твердо і рішуче відстоювала інтереси Великобританії в ЄЕС. У зовнішній політиці прем'єр-міністр здобула широку популярність у країні після успішного завершення конфлікту з Аргентиною навколо Фолклендських островів (1982). Ця війна продемонструвала відродження духу Англії і сприяла перемозі М. Тетчер на позачергових виборах. Після перемоги на виборах 1983 р. консерватори продовжували втілювати в життя свою програму реформ. До 1990 р. було приватизовано 21 державну компанію; 9 млн англійців стали акціонерами; 2/3 сімей — власниками будинків або квартир.Однак наприкінці 80-х років уряд Тетчер зіткнувся з низкою гострих проблем — європейською економічною інтеграцією, протестами населення проти введення "подушного" податку та ін.У зовнішній політиці як консерватори, так і лейбористи чітко координують свою політику зі США, беруть участь майже в усіх зовнішньополітичних акціях американців, у рамках Європейського Союзу часто займають особливу позицію. 72. Першою віхою на шляху до європейської інтеграції було утворення в 1951 р. Європейського об'єднання вугілля і сталі, членами якого стали Італія, Франція, ФРН та країни Бенілюксу. У 1957 р. ці ж країни підписали договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС, з 1992 р. Європейський Союз (ЄС)). Пізніше членами ЄЕС або «Спільного ринку» стали Велика Британія, Данія, Ірландія (1973 р.), Греція (1981р.), Португалія та Іспанія (1986 p.), Австрія, Швеція та Фінляндія (1995 p.). Мета організації— поступове усунення всіх обмежень між країнами-учасницями, створення умов для вільного пересування осіб, капіталів, послуг. Передбача­лось також зближення законодавства учасників, уніфікація податкових сис­тем. Головна причина інтеграції— настійна вимога поглиблення проце­су міжнародного поділу праці.Основу інтеграції заклали вищий етап розвитку науково-технічної револю­ції, становлення та зміцнення прав людини як державного й суспільного пріори­тету. Інтеграційний процес починається там, де постають певні об'єктивні умови. У Західній Європі існувала готовність партнерів до багатостороннього співробіт­ництва, наявність добре відпрацьованої системи економічної свободи та вільного підприємництва, а демократія стала нормою всіх сфер життя. Непорушним зако­ном інтеграції є повага до національно-державних інтересів кожної країни-учасниці. Без цих складових кожна інтеграція виявилася б фікцією. Крім усього іншого, європейська інтеграція була викликана переливанням через національні кордони багатої товарної маси, що об'єктивно вело до руйнування митних кор­донів. Щоб поглиблювати розвиток економіки, необхідно було зняти митні бар'єри. Це стало аксіомою для країн-учасниць.«Спільний ринок» став найбільш процвітаючим та життєздатним утво­ренням у Європі.Спроби інтегрувати соціалістичні країни Східної Європи за допомогою Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ) призвели до утворення наддержав­ної економічної структури, яка з нормальною інтеграцією не мала нічого спільного.У другій половині 80-х - на початку 90-х років процес західноєвропей­ської інтеграції поглибився. Це було свідченням того, що знайдено оптима­льний варіант не тільки прискорення економічного розвитку демократичних держав, але й політичного регулювання назрілих проблем країн-учасниць «Спільного ринку». У 1987 р. набрав чинності Єдиний європейський акт, який передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на «чотирьох свободах» — вільному пересуванні товарів, капіталів, послуг, а також громадян.Новий важливий імпульс інтеграційного процесу було дано в лютому 1992 р. 12 країн-учасниць «Спільного ринку» уклали в Маастріхті (Нідерлан­ди) договір про Європейський Союз (ЄС), який охоплював весь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи зі створення єдиного внутрішнього ринку. З 1 січня 1993 р. в рамках ЄС стали практично вільно переміщатися товари, послуги і капітали. Країни— члени ЄС, що уклали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія) також допускають переміщення через свої кордони громадян. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, які не входять до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що прикордонний режим.На пострадянському просторі залишались відсутніми об'єктивні умови для розвитку інтеграційного процесу. У цьому чи не головна причина відста­вання від Західної Європи. Інтеграція — це в першу чергу приватна влас­ність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспіль­ства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на просторах СНД ще не існує. Політична, насильна інтеграція здатна при­звести лише до нового імперського утворення, Чи не тому всі рішення СНД приречені на холості оберти.Органом політичної інтеграції Європи стала Рада Європи (РЄ). Рада Європи є найстарішою всеєвропейською політичною установою. Вона була заснована ще в 1949 році з метою захисту прав людини і парламе­нтаризму, утвердження в державах-членах верховенства права. Крім того, Рада Європи вважає своїм завданням створення загальноєвропейських стан­дартів соціального та юридичного захисту людей, відповідне впровадження їх в окремих країнах і, нарешті, захист і поширення як загально-культурних цінностей, так і етно-національної самобутності окремих народів. Сьогодні Рада Європи об'єднує 39 країн, з них 15 — це країни колишнього соцтабору, у тому числі й Україна

73. Значним історичною подією післявоєнного часу сталинародно-демократичні революції в ряді країн Європи: Албанії, Болгарії, Угорщини, Східної Німеччини, Польщі, Румунії, Чехословаччини, Югославії та Азії: Вєтнамі, Китаї, Кореї і дещо раніше - революція в Монголії. Значною мірою політична орієнтація в названих країнах визначалася під впливом перебування на території більшості з них радянських військ, які виконують визвольну місію в період Другої світової війни. Це ж багато в чому сприяло й тому, що в більшості країн почалися кардинальні перетворення в політичній, соціально-економічній та інших сферах у відповідності зі сталінською моделлю, що характеризувалася високим ступенем централізації народного господарства і засиллям партійно-державної бюрократії.

Вихід соціалістичної моделі за рамки однієї країни і поширення її на Південно-Східну Європу та Азію заклав основи для виникнення співтовариства країн, що отримав назву «світова система соціалізму» (МСС). У 1959 р. Куба, а в 1975 р. Лаос увійшли в орбіту нової системи, яка проіснувала більше 40 років.

Наприкінці 80-х рр.. до складу світової системи соціалізму входили 15 держав, що займали 26,2% території земної кулі і нараховують 32,3% світового населення.

Беручи до уваги навіть просто ці кількісні показники, можна говорити про світову систему соціалізму як істотний чинник післявоєнної міжнародного життя, що вимагає більш поглибленого розгляду. Криза соціалізму розпочалася у другій половині 90-х рр. XX ст.

Загальна криза державногосоціалізму — це крах соціалізму як моделі організації суспільної економіки у кожній окремій країні й у світовій системі. Цьому сприяло ряд чинників. Серед них важливе місце займає той факт, що економіка за державного соціалізм виступає як недостатньо ефективна, «витратна».

«Витратна» система «державного соціалізму» пристосована до екстенсивного типу розвитку, що дозволяє мобілізувати в руках держави величезні ресурси, але не для вирішення питань ефектив­ності суспільного виробництва, а розв'язання вузького кола проб­лем надзвичайної важливості (обороноздатність, програми за окремими престижними напрямами НТП і т. д.). Ця система змог­ла проіснувати через паразитичне використання природних за­пасів і традиційний аскетизм народу. Це — система застиглих адміністративних методів управління економікою з відповідними їм нормами права, політичними інститутами та ідеологічними настановами.

74. В результаті перемоги над фашизмом у Другій світовій війні в країнах Східної та Південно-Східної Європи склалася нова політична ситуація. Визволення цих країн супроводжувалося відновленням незалежності або зміною політичного режиму. В усіх визволених країнах утвердилось загальне виборче право та багатопартійність, було проведено аграрні реформи, ліквідовано велике землеволодіння, націоналізовано власність колабораціоністів і фашистів. Лад, який утвердився в країнах Східної Європи, отримав назву "народної демократії". Народна демократія вважалась перехідним етапом суспільства. До влади в цих країнах прийшли антифашистські сили —комуністичні, соціал-демократичні, радикальні партії, у більшості країн об'єднані в народні фронти. Значну роль у народних фронтах відігравали комуністи. У процеси створення представницької демократії втрутився Радянський Союз. Червона армія, що знаходилася на території Східної Європи, істотно впливала на політичну ситуацію, забезпечуючи могутню підтримку прокомуністичним силам цих країн. Навіть там, де комуністи спочатку не мали переваги в парламенті (Польща, Угорщина), завдяки радянському тиску вони контролювали важливі державні посади —міністрів внутрішніх справ, державної безпеки, збройних сил. З початком "холодної війни" комуністи легко і без кровопролиття встановили свою владу (протягом 1947-1948 рр.). Прийшовши до влади, компартії взялися до побудови соціалізму. Відбувалася прискорена націоналізація великої та середньої промисловості, здійснювались репресії проти союзників комуністів по Народному фронту. У 1947 р. на нараді комуністичних і робітничих партій радянське керівництво в особі Жданова і Маленкова зажадало від "братніх партій" здійснення повної націоналізації, ліквідації коаліційних урядів, ліберальних і соціал-демократичних партій. Новий орган, утворений на нараді, — Комінформбюро — вимагав визнати радянський зразок побудови соціалізму єдино можливим. В Угорщині, Румунії, Югославії та Албанії багатопартійність було ліквідовано. У Чехословаччині, НДР, Польщі, Болгарії різні політичні партії стали частинами керованих комуністами коаліцій. Уся повнота влади була сконцентрована в руках виконавчого апарату, який практично злився з компартійним апаратом. Так було покінчено з демократією, хоча при цьому формально зберігались конституції, загальне виборче право, регулярно проводились вибори. У галузі економіки почалося проведення індустріалізації та колективізації. Ринкову економіку було замінено плановою. Відбулися кардинальні зміни у соціальній структурі суспільства. Більша частина працездатного населення була зайнята у державному секторі. Як і в СРСР, індустріалізація в цих країнах набула форми переважаючого розвитку важкої промисловості. Прагнення багатьох соціалістичних країн створити багатогалузеву важку промисловість перевищувало реальні можливості. Форсування індустріалізації породжувало обмеження споживання та падіння життєвого рівня, що призвело до політичної кризи 60-х років. У 1949 р. для ще тіснішого "прив'язування" східноєвропейських країн до СРСР і прискореного проведення індустріалізації було створено Раду економічної взаємодопомоги (РЕВ). А в 1955 р. було оформлено військово-політичний союз соціалістичних держав — Організацію Варшавського Договору (ОВД). Так завершилося формування табору соціалізму. Позбувшись правого тоталітаризму, країни Східної Європи опинились під контролем лівого. 

75. На середину 80-х років СРСР охопила економічна, соціальна і політична криза. Тоталітарна система з командно-адміністративними методами управління вже не відповідала вимогам часу. Постала нагальна потреба оновлення усіх сфер суспільства, його економічних основ, політичного устрою, соціального та духовного життя. У березні 1985 р. на посаду Генерального секретаря ЦК КПРС було обрано М. Горбачова, а на квітневому (1985 р.) Пленумі ЦК КПРС проголошено курс на прискорення соціально-економічного розвитку. XXVII з'їзд КПРС не вніс нічого нового у внутрішньополітичне життя країни, але на з'їзді М. Горбачову вдалося провести нову концепцію міжнародних відносин, відсунувши на другий план "класову боротьбу" і запропонувавши положення про взаємозв'язок усіх світових явищ. М. Горбачов почав завойовувати світове визнання, що дало йому додатковий козир у боротьбі за владу. Вироблення конкретних заходів із проведення реформ ("перебудова") виявилось не простою справою. Реформи та традиційна командно-адміністративна практика виявилися несумісними. Бюрократичні методи деформували перетворення (яскравим підтвердженням цього є проведення антиалкогольної кампанії і боротьба з нетрудовими доходами), а побічні явища повністю нівелювали реформи. Тоді М. Горбачов на січневому Пленумі ЦК КПРС у 1987 р. порушив питання вироблення кадрової політики партії в умовах перебудови, яка мала б забезпечити кадрами проведення реформ. Одночасно пленум започаткував і нову політику гласності. Вперше за всю історію існування СРСР ЦК взяв на себе відповідальність за допущені "деформації" у розбудові радянського суспільства. Почався процес реабілітації репресованих у 30-50-х роках, але багатьом людям було важко долати стереотипи у сприйнятті історії та сучасності. Своєрідним символом опору змінам не тільки у житті, але й у свідомості людей стала публікація в газеті "Советская Россия" статті ленінградського викладача хімії Ніни Андреєвої ("Не могу поступиться принципами"), в якій фактично відстоювалася консервативна (сталінська) модель радянської історії. Поява статті означала, що в партійному керівництві є сили, які поділяють позицію автора. Одночасно стаття стала поштовхом до консолідації консервативних сил. У цей час було здійснено спробу реформування радянської економіки на засадах "самофінансування", "самоуправління", "самоокупності". В основі цих реформ лежали дві складові: а) поглиблення самостійності трудових колективів (закон "Про державне підприємство та об'єднання"); б) розширення сфери дії приватної ініціативи (закони "Про кооперацію", "Про індивідуальну трудову діяльність"). Але у здійсненні цих реформ простежувалася непослідовність, окрім цього вони не виривали економіку з рук бюрократії. Стало зрозуміло, що успішне проведення економічних реформ неможливе без реформування політичної системи. Рішення про реформу політичної системи було ухвалено на XIX партійній конференції, яка відбулась у червні 1988 p. M. Горбачов запропонував вищим державним органам провести з'їзд Рад, а Верховну Раду перетворити у постійно діючий законодавчий орган. З'їзд Рад розпочав свою роботу 25 травня 1989 року. Його робота кардинально відрізнялася від колишніх сесій Верховної Ради СРСР. Незважаючи на консервативний характер виборчої системи, серед депутатів виявилася значна кількість прихильників радикальних реформ, які об'єдналися у міжрегіональну депутатську групу, що фактично стала парламентською опозицією. Заявили про своє існування й інші групи, об'єднання депутатів за професійними та політичними інтересами. Найбільш консервативною була група "Союз", яка виступала за збереження єдності СРСР. За такого розмаїття політичних поглядів Голова Верховної Ради СРСР фактично перетворювався у спікера, який керував засіданнями і повинен був проводити лінію більшості. Це призводило до непорозуміння між М. Горбачовим, який був Головою ВР СРСР та одночасно Генеральним секретарем ЦК КПРС, і консервативними силами в партії, які звинувачували його у м'якості. Демократизація суспільного життя стала поштовхом до виникнення політичних партій, народних рухів і фронтів, пожвавлення національно-визвольних рухів, які виступали з ідеями економічного, культурного і національного відродження корінних націй у своїх республіках. Влітку 1989 р. на політичну арену виходять робітники. У липні страйки охопили шахтарські райони—Кузбас, Донбас, Караганду. Поштовхом до початку масових страйків стало погіршення забезпечення шахтарських містечок продовольством і предметами першої необхідності. Уряд СРСР, очолюваний М. Рижковим, був змушений вжити негайних заходів. У травні 1990 р. було вирішено оприлюднити програму переходу до регульованої ринкової економіки, що викликало ажіотажний попит на промислові товари. Населення почало скуповувати все підряд. Реалізацію програми довелося припинити, а уряд відправити у відставку. С. Шаталін і Г. Явлінський розробили альтернативну програму "500 днів". Згідно з нею передбачалося створити фундамент для ринкової економіки, роздержавлення державного сектора, формування приватної власності та одночасно стабілізувати фінансову сферу. У жовтні 1990 р. М. Горбачов запропонував компромісну програму, яка також провалилася. На тлі економічних негараздів і в умовах формування багатопартійності все частіше звучала вимога ліквідації статті 6 Конституції СРСР, яка закріплювала керівну роль КПРС у державі. На III з'їзді Рад у березні 1990 р. статтю 6 було скасовано, а першим президентом СРСР обрано М.С. Горбачова. Вибори 1990 р. стали переломними у житті радянського суспільства. Це були перші демократичні вибори, в результаті яких радикально змінився депутатський корпус, особливо в союзних республіках (у Прибалтиці, Грузії, Вірменії КПРС зазнала поразки), що значно посилило політичну боротьбу. Кардинальні зміни в СРСР прискорили процес банкрутства КПРС. Тим часом на порядок денний постала проблема забезпечення реального державного суверенітету союзних республік. Найгостріше вона проявилася під час виборів 1990 p., коли національні рухи заявили про відокремлення і в деяких республіках отримали більшість на виборах (Латвія, Литва, Естонія, Грузія, Вірменія, Молдова). 11 березня 1990 р. Верховна Рада Литви оголосила про відновлення повного державного суверенітету Литовської держави. Одночасно З'їзд народних депутатів СРСР прийняв закон, який регулював порядок виходу республік зі складу СРСР. Дії Литви викликали негативну реакцію в Москві. М. Горбачов звернувся до Верховної Ради Литви з вимогою про негайне скасування прийнятого закону, але реакція була негативною. Своїми діями республіка поклала початок "параду суверенітетів". Більшість союзних і навіть автономних республік прийняли відповідні декларації. Про державний суверенітет заявила і Верховна Рада РСФРР, на чолі якої стояв Б. Єльцин. Одночасно з "парадом суверенітетів" загострилися міжнаціональні конфлікти (Тбілісі, Карабах, Баку та ін.). їхніми ініціаторами були, здебільшого, сили, які виступали за збереження Союзу. У лютому 1990 р. Верховна Рада СРСР надала надзвичайні повноваження М. Горбачову. Відбулися зміни і в його найближчому оточенні. Прихід до влади реакціонерів відразу дав про себе знати. 13 січня 1991 р. у столиці Литви м. Вільнюсі було здійснено спробу державного перевороту. У ніч на 13 січня 1991 р. військове угруповання розпочало операцію, яка просувалася досить успішно, але на захист незалежності піднялися тисячі неозброєних жителів Вільнюса. Відбулися сутички з військами в районі телецентру, під час яких загинуло 13 чоловік і десятки було поранено. На захист Литви піднялися як світове співтовариство, так і всі демократичні сили СРСР. Радянське керівництво відступило. Схожі події розгорталися і в Латвії. До березня 1991 р. ситуація в СРСР ще більше загострилася. Шахтарі розпочали безстроковий страйк, вимагаючи відставки М. Горбачова, розпуску ВР СРСР та З'їзду народних депутатів СРСР, передачі влади в руки Ради Федерації. Проведення референдуму про майбутню долю Союзу, на якому 3/4 населення проголосувало за Союз (питання було сформульовано так, що виборцям доводилося вибирати між старим Союзом або оновлюваним), не зупинило його розпаду. Наприкінці квітня 1991 р. у підмосковній резиденції Ново-Огарьово М. Горбачову вдалося підписати угоду з керівниками 9 республік про якнайшвидшу підготовку нового союзного договору. Опублікований проект союзного договору декілька разів змінювався і був компромісним за своїм характером. Ця угода поклала початок переговорам за формулою "9+1" і тривала з травня по липень 1991 р. Основним питанням переговорів було питання форми союзу — федерація чи конфедерація. На переговорах найнепримиреннішу позицію займали Росія та Україна. Разом з тим зміцнювалася структура влади в Російській Федерації. 12 червня 1991 р. на загальних прямих виборах президентом Росії було обрано Б. Єльцина. Реакційні сили, що спиралися на партапарат, верхівку КДБ, значну частину генералітету та керівників військово-промислового комплексу, активізували підготовку до заколоту. Вранці 19 серпня по радіо і телебаченню було оголошено про хворобу М. Горбачова і про те, що перебудова, розпочата ним, зайшла у глухий кут, тому всю повноту влади бере на себе Державний комітет з надзвичайного стану (ГКЧП). До його складу увійшли Г. Янаєв, В. Павлов, Б. Пуго, В. Крючков, Д. Язов, Г. Бакланов — заступник Горбачова в Раді оборони, В. Стародубцев — голова Селянського союзу і А. Тізяков — один із керівників ВПК. У Москву було введено війська. Проти заколоту піднялася демократична громадськість. Центром опору стала Верховна Рада Росії. Вже вранці 19 серпня Б. Єльцин видав низку указів, які кваліфікували заколот як державний переворот, зажадав зв'язку з М. Горбачовим (зв'язок з ним було повністю відключено), звернувся до робітників із закликом почати загальний страйк, а військовим не виконувати накази ГКЧП. 21 серпня організаторів заколоту було заарештовано. Одночасно заборонено діяльність КПРС, оголошено про реформи в КДБ, прийнято рішення про радикальну військову реформу. Але найвагомішим підсумком виявилось те, що всі союзні республіки проголосили свою незалежність, почали створювати власні армії, брати під контроль союзне майно. Радянський Союз розвалювався. 9 вересня 1991 р. було визнано незалежність Латвії, Литви та Естонії. Результати референдуму в Україні 1 грудня 1991 р. перекреслили усі спроби відновити Союз. 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі під Брестом керівники Росії, України та Білорусі Б. Єльцин, Л. Кравчук і С. Шушкевич уклали угоду про створення Співдружності Незалежних Держав, в якій констатувалося, "що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права та геополітичної реальності припиняє своє існування". 21 грудня 1991 р. відбулася зустріч в Алма-Аті, де до СНД приєднались Казахстан, Киргизстан, Туркменистан, Узбекистан, Таджикистан і Вірменія. Згодом так вчинили Молдова та Азербайджан, а в 1994 р. — Грузія. В Алма-Аті було проголошено Декларацію про припинення існування СРСР. 25 грудня М. Горбачов підписав указ про складення з себе функцій Верховного головнокомандувача і заявив про свою відставку з посади Президента СРСР. Міжнародне співтовариство визнало незалежність усіх колишніх союзних республік. 

77. 2 вересня 1945 р. на лінкорі "Міссурі" представники Японії підписали акт про капітуляцію. Через три дні на Японські острови висадились американські війська. Так закінчилася Друга світова війна і почалася нова ера в історії Японії. Американська окупаційна адміністрація діяла згідно з принципами демократизації, демілітаризації, декартелізації Японії. У жовтні 1945 р. окупаційна адміністрація видала декрет про звільнення політичних в'язнів і про дозвіл створювати профспілки та політичні партії. Проголошувались демократичні свободи, восьмигодинний робочий день, право на колективний договір, мінімальну відпустку (один тиждень). Ліквідовувались наймогутніші промислові корпорації—"Міцубісі", "Міцуі", "Сумітомо". Було проведено судовий процес над найбільшими військовими злочинцями. Наприкінці 40-х років у країні активізувалось політичне життя, створювались політичні партії: Соціалістична партія Японії (СПЯ), Ліберально-демократична партія (ЛДП) та ін. У 1946 р. в країні було проведено перші парламентські вибори, на яких перемогли правоцентристські партії. Парламент прийняв нову конституцію, яка набула чинності 3 травня 1947 р. Згідно з нею імператор зрікався "божественного походження" і залишався символом держави. У країні проголошувались усі демократичні права. За статтею 9 конституції Японії заборонялося створювати армію; вона відмовлялася від війни як засобу вирішення суперечок між державами. У 1946 р. в Японії розпочалась аграрна реформа, а наступного року — реформа освіти і школи. Школу було відділено від церкви, а церкву — від школи. Освіта стала загальною, початкова — безкоштовною. У результаті цих реформ було остаточно ліквідовано феодальні пережитки. Для стабілізації економічного та політичного становища в Японію прибула комісія з американських політиків та економістів, очолювана Доджем. Вона розробила і впровадила систему заходів з метою покращення ситуації в країні. Ці заходи активізували економічне життя. На початку 50-х років Японія досягла довоєнного рівня виробництва. У вересні 1951 р. в Сан-Франциско зібралась мирна конференція за участю делегацій із 42 країн, на якій було укладено мирний договір з Японією. За його умовами Японія визнавала незалежність Кореї і відмовлялась від претензій на Курильські острови, Південний Сахалін, Тайвань та ряд інших островів. Представники СРСР, Польщі та Чехо-словаччини відмовились поставити підписи під договором, вимагаючи запрошення для участі в роботі конференції делегацій комуністичного Китаю, Монголії та інших своїх союзників. Крім того, СРСР вимагав вивести з Японії американські війська і ліквідувати бази США. У 1952 р. між Японією та США було укладено "договір безпеки". За ним США отримали право розмістити свої війська на японських островах, а Японії дозволялося створити сили самооборони, на які можна було витрачати 1 % валового національного доходу. У 1960 р. між Японією та США був підписаний договір про взаємне співробітництво та гарантії безпеки. Потепління у міжнародних відносинах призвело до підписання радянсько-японської декларації 1956 р. про припинення стану війни і відновлення дипломатичних відносин. Питання мирного договору з Японією залишається для Росії невирішеним і по сьогодні, як і проблема "північних територій". 

78. На рубежі ХІХ–ХХ ст. у світі завершується перехід до капіталістичного способу виробництва, створюються могутні монополії, провідні західні держави розподіляють світ на сфери впливу, колонізуючи відсталі в економічному відношенні країни. Науково-технічна революція, започаткована у ХІХ ст., істотно вплинула на розвиток виробничих сил, сприяла індустріалізації, урбанізації, піднесенню загального освітнього рівня населення.

На фоні загального економічного зростання на початку ХХ ст. у світі наростають економічні і політичні протиріччя, що, зрештою, призводять до Першої світової війни та соціальних революцій. Перша світова війна (1914–1918 рр.) мала катастрофічні наслідки для людської цивілізації, оскільки знищила традиційні уявлення про гуманістичні ідеали, створила сприятливі обставини для Жовтневої революції 1917 р. в Росії, що на довгі десятиліття поділила світ на два ворожих табори.

У 20-х рр. провідні західні держави на певний час вступають у період економічного зростання, створюється Ліга націй (1919) – міжнародна організація, що ставила на меті обмеження озброєнь, боротьбу за мир і безпеку народів. У цей час на Заході зростав рівень життя населення, поліпшувалися умови праці і соціального захисту робітників, зменшувалася кількість масових виступів. На жаль, період соціально-економічної стабільності виявився нестійким. Деяким державам (США, Франція) вдалося подолати кризові явища демократичними засобами. Проте в ряді країн до влади приходять радикально настроєні політики. Фашистська диктатура встановлюється в Італії (Б.Муссоліні, 20-ті рр.), у Німеччині до влади приходять нацисти на чолі з А.Гітлером, в Іспанії розпочинається громадянська війна.

У ХХ ст. в ряді країн встановлюються тоталітарні режими. Тоталітаризм (фр. totalite – сукупність, повнота, від лат. totus – увесь, цілий) – форма державного правління, що характеризується повним (тотальним) контролем суспільства, ліквідацією демократичних свобод (СРСР, фашистська Німеччина, згодом Китай). Сфера культури за таких умов також є підконтрольною державному впливу. За умов відсутності свободи творчості митці змушені дотримуватись певних регламентованих приписів, обмежень, а мистецтво в цілому має обґрунтовувати ідеї, що проголошуються владою. Тоталітарна держава бореться з усіма мистецькими напрямами та діячами культури, які не підтримують офіційного курсу, не дотримуються державної ідеології. Проголошується цілковите підпорядкування інтересів і свободи особистості інтересам держави. Формується тоталітарна свідомість, коли людина, не маючи змоги брати участь у громадському житті, вірить, що правляча партія та її лідер повністю виражає її інтереси, стає пасивною, з пригніченою психікою, безпринципною.

Друга світова війна (1939–1945), жорсткіша і кровопролитніша за попередню, вплинула на світогляд мільйонів людей. „Багатомільйонні людські жертви, втрата незліченних матеріальних і культурних цінностей підірвали віру в гармонію світовлаштування, спонукали до перегляду попередніх уявлень про призначення і критерії культури, духовності”*47.

*47: {Історія української та зарубіжної культури: Навчальний посібник /С.М.Клапчук, В.Ф.Остафійчук, Ю.А.Горбань та ін.–К.: Знання.-Прес, 2004.-С.242.}

У ХХ ст. руйнуються колоніальні імперії, які мали численні володіння в Азії, Африці, Латинській Америці. Позбулися своїх заморських територій Великобританія, Франція, Іспанія, Португалія, Голландія, Італія тощо, натомість на політичній карті світу з`явилися нові молоді незалежні держави. У кінці століття зазнала краху світова соціалістична система і розпалася одна з найбільших тоталітарних держав – Радянський Союз.

Новітній час в історії людства – це період, коли наукові відкриття та технічні досягнення не лише поліпшували якість життя, а призводили до глобальних екологічних катастроф, сприяли створенню зброї масового знищення, причому науковці не передбачали трагічних наслідків застосування своїх відкриттів у майбутньому. Нобелівські лауреати П.Кюрі, М.Склодовська-Кюрі, Е.Резерфорд, Н.Бор, досліджуючи питання радіоактивності та відкриваючи н