8.Філософська думка Стародавнього Китаю.

Становлення філософської думки в Стародавньому Китаї спостерігається вже у VІІ ст.. до н.е. Сама зміна традиційних общинних суспільних відносин на основі економічного прогресу, поява грошей, суб'єктивної реальності створили умови для розвитку філософії.

Найвпливовішим ідеалістичним напрямом, що виникає в VI—V ст. до н. е. і зберігає своє значення аж до наших днів, було філософське вчення видатного мислителя Конфуція (551—479 рр. до н. є.), яке дістало назву конфуціанства. Першим етапом у становленні конфуціанства була діяльність самого Конфуція. У його особі конфуціанство становило етико-політичне вчення, в якому центральне місце посідали питання природи людини, її етики і моралі, життя сім’ї та управління державою. Характерною рисою вчення Конфуція є антропоцентризм. У центрі уваги його вчення перебувають проблеми людини. Він розробляє концепцію ідеальної людини, благородного мужа не за походженням, а завдяки вихованню в особі високих моральних якостей та культури. Фундаментальним поняттям вчення Конфуція є поняття «жень» — гуманність.«Жень» визначає відносини між людьми, пропагує любов до людей, повагу до старших за віком або вищих за соціальним становищем. Особливе місце у вченні Конфуція займає концепція «сяо» — синівської поваги до батьків. З точки зору Конфуція, життя та смерть визначаються долею, а багатство та знатність залежать від неба. Першою філософією матеріалістичного напряму в Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається Яао-цзи (VI—V ст. до н. є.). Даосизм наголошує на діалектичній ідеї загальної рухомості і мінливості світу. Дао – це шлях, надбуття, це єдине, вічне і безіменне, безтілесне і безформне, воно – основа всього сущого. Життя природи і людини підпорядковане всезагальному закону „дао”. Згідно з цим законом будь-яка річ, досягши певного ступеня розвитку, перетворюється на свою протилежність. Виходячи з космоцентричної концепції взаємозв’язку людини з природою, китайська філософія сповідувала захист природи, висувала принцип невтручання у її розвиток, наслідування її законів. Отже, у більшості філософських шкіл переважала практична філософія, яка була тісно пов’язана з проблемами життєйської мудрості, моралі, пізнання природи і соціальним управлінням.

12. Філософія арістотеля

Одним із найвидатніших античних філософів був арістотель(384-322)учень платона, вчитель александра македонського. Він суттєво трансформував систему об’єктивного ідеалізму. Критикує теорію ідей платона. На відміну від останнього який стверджував самостійне, окреме одне від одного існування світу ідей і світу речей, арістотель вважає, що сутність речі невідємна від самої речі. Річ існує сама по собі, незалежно від ідеї. Арістотель виділяє 4 види причин що спричиняють існування речей: матерія,тобто те з чого виникають речі;форма,яка перетворює пасивну матерію і робить річ саме такою, конкретною річчю; рухаючи причина,те,звідки йде початок руху, що оформлює матерію(рухаючою причиною дитини є батько);цільова причина,те,заради чого відбувається переміна. Завдяки сумісній дії всіх чотирьох причин і існують речі, що несуть свої начала у собі самих, мають власну сутність. Форма-активна,матерія-пасивна. Матерія-лише можливе буття речі, форма надає речам їх дійсне буття. Становлення речі визначається ентелехією(внутрішньою метою руху), тим, за ради чого вона є, існує. Цим самим арістотель вперше в філософії у чітко усвідомленій формі сформулював проблему телеології, тобто вчення про доцільність світу. Історичною заслугою є створення логіки як методу пізнання. За арістотелем логіка є органом тобто власне людський винахід.великим відкриттям арістотеля є усвідомлення якісної відмінності суспільного життя від природного буття і розуміння людини як істоти суспільної, існування якої можливе лише у суспільстві.