2.2. Концепція інноваційного менеджменту та стратегія її запровадження в Україні

Для обґрунтування сутності концепції інноваційного менеджменту важливо вказати на такі істотні тенденції та явища світового техноглобалізму. Насамперед, ми вважаємо, що зменшення “технологічного розриву” (technological gap) за рахунок імпорту технологій у світовому господарстві не спостерігається, і для нашої країни взагалі неможливе. У кращому випадку може бути застосована політика зустрічного трансферту технологій (перехресного ліцензування), що дозволить забезпечити еквівалентність участі України у міжнародному технологічному ринку.

По-друге, навіть у високотехнологічних вітчизняних галузях (авіа космічна, військово-промисловий комплекс) не варто сподіватися на застосування розвиненими країнами ринкових засад у конкурентній боротьбі. І, по-третє, базою подальшого науково-технічного розвитку має бути потенціал промисловості, позиції якої у нашій країні не можна вважати конкурентоспроможними.

Таким чином, йдеться про зміну парадигми маркетингового менеджменту (marketing – management) діяльністю первинних економічних агентів на парадигму інноваційного менеджменту (innovation – management). Під нею ми розуміємо спрямованість системи менеджменту на запровадження нових науково-технологічних рішень у виробництво з метою підвищення ефективності праці і/або зменшення екологічних витрат у довготривалій перспективі. На останньому слід наголосити особливо тому, що ресурс екологічної міцності у нашій країні практично вичерпаний, чим обумовлена стратегія обмеженого сталого зростання без істотного росту рівня споживання. Такий підхід кореспондує з ідеєю “адресного” споживання в умовах обмежених (у стратегічній перспективі) ресурсів, запропонованої у 70-х роках видатним українським кібернетиком академіком В.М.Глушковим. Причому, часовий термін застосування такої концепції є не надто тривалим, тому що головний фактор технологічного розвитку – кадровий потенціал науки з кожним роком скорочується, а його структура (вікова, галузева) погіршується.

В Україні на законодавчому рівні затверджено пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік програм, спрямованих на їх реалізацію до 2006 року. Серед пріоритетних напрямів – фундаментальні дослідження з найважливіших проблем природничих, суспільних і гуманітарних наук; проблеми демографічної політики, розвитку людського потенціалу та формування громадянського суспільства; збереження навколишнього середовища (довкілля) та сталий розвиток; новітні біотехнології, діагностика і методи лікування найпоширеніших захворювань; нові комп’ютерні засоби та технології інформатизації суспільства; новітні технології та ресурсозберігаючі технології в енергетиці, промисловості та агропромисловому комплексі; нові речовини і матеріали [5, С.33].

Реалізація концепції інноваційного менеджменту бачиться у руслі пріоритетів інноваційного розвитку, визначених Посланням Президента України до Верховної Ради України, у трьох стратегічних напрямках: 1) формування ефективної системи державного регулювання інноваційної діяльності аналогічно, як у сусідніх державах; 2) вдосконалення методичної бази оцінки ефективності інноваційної діяльності; 3) створення максимально можливих пільгових умов для реалізації і розвитку науково-технологічного потенціалу.

Конкретними завданнями першого напряму повинно стати приєднання до міжнародної системи регулювання інноваційної діяльності і захисту промислової власності з ліквідацією будь-яких фактів порушення прав іноземних володарів результатів інтелектуальної праці в Україні. З іншого боку, необхідний активний захист інтересів українських володарів авторських прав, ліцензій тощо за рубежем, особливо у межах Євразійської патентної системи.

За змістом державна політика у сфері передачі технологій повинна носити жорстко протекціоністський характер, підкреслимо, пов`язаний з обмеженнями на інвестиції низько технологічного капіталу, часто екологічно шкідливого, та експорт результатів інтелектуальної праці.

Окремою сферою протекціонізму слід вважати еміграцію науково-технічного персоналу, яка здійснюється без компенсації державних коштів, витрачених на підготовку наукових кадрів, та стимулювання імміграції висококваліфікованих фахівців. Український потенціал науки формувався не одне сторіччя і оцінюється як світове й національне надбання. Крім еміграції наукових кадрів (так звана „зовнішня міграція”) виділяють „внутрішній відплив мозків”, тобто перехід кваліфікованих і молодих фахівців у сферу бізнесу, що зумовлено скороченням чисельності і зміною структури зайнятості у сфері досліджень і розробок. Масштаби зовнішньої і внутрішньої міграції співвідносяться приблизно 1до 10 [2, С.18].

Другий стратегічний напрям передбачає розробку методичної бази оцінки довготривалого ефекту від інноваційної діяльності, особливо у межах більше, ніж 20-и спеціальних економічних зон (СЕЗ) чи територій пріоритетного розвитку (ТПР). Незважаючи на значну увагу до інвестиційної діяльності у межах СЕЗ українських вчених, оцінка інноваційної діяльності охоплює лише показник “впровадження інноваційних проектів”. Наголосимо, що методика оцінки повинна враховувати не лише довготривалий ефект, ризики інноваційної діяльності, але й можливі у тривалій перспективі збитки, у тому числі шкоду довкіллю.

На основі наукових методичних підходів до оцінки ефекту необхідно обґрунтувати пільговий режим оподаткування юридичних осіб – науково-технічних працівників. При цьому в основу можна покласти два принципово важливі аспекти: 1) держава отримує незначні податкові надходження від інноваційної діяльності; 2) науковий потенціал є поки що реальною факторною перевагою української економіки у глобальній світовій конкурентній боротьбі.

У плані першочергових заходів вже зараз варто провести експеримент з посилення інноваційної спрямованості однієї з СЕЗ чи ТПР. Крім того, зважаючи на необхідність посилення міждержавних інтеграційних процесів зі стратегічними партнерами, варто ініціювати формування інфраструктури інноваційної діяльності. Зокрема, це може бути створення українсько-польських агентств (центрів) інноваційного розвитку в регіонах на виконання відповідних міждержавних домовленостей про посилення взаємовигідних відносин.