Соціальна стратифікація

Поняття соціальної стратифікації Усі без винятку суспільства характеризуються соціальною нерівністю. І як би до цього соціального феномена не ставилися, досі історія не продемонструвала соціально однорідного суспільства. Тому одним із базових понять сучасної соціології є поняття "соціальної стратифікації". Його широко використовують для опису системи нерівності між індивідами та соціальними групами.

Термін "стратифікація" походить від латинського слова strata — прошарок, і означає процес і результат диференціації суспільства на різні соціальні групи, які відрізняються за своїм суспільним статусом. Як процес, стратифікація означає підтримуване інституційними зразками, нормами, а також легітимними та нелегітимними моделями реальної поведінки відтворення нерівного доступу індивідів та їхніх об'єднань до дефіцитних благ та ресурсів. Як результат — це ієрархічне, вертикальне розміщення членів суспільства відповідно до міри володіння і розпорядження певними благами.

Соціальна стратифікація виражає соціальну неоднорідність суспільства, існуючу в ньому нерівність, неоднаковість соціального становища людей та соціальних груп. Стратифікація — це структура соціальної нерівності, яка існує в суспільстві. Вона передбачає, що певні соціальні відмінності між людьми набувають характеру ієрархічного ранжування. Суть стратифікації — в нерівномірному розподілі прав і привілеїв, відповідальності і обов'язків, наявності чи відсутності соціальних цінностей, влади і впливу серед членів тієї чи іншої спільноти. У найзагальнішому вигляді нерівність означає, що люди живуть в умовах, у яких вони мають нерівний доступ до обмежених ресурсів матеріального і духовного споживання.

Стратифікації властиві кілька системних характеристик. Перша з них — соціальність цього явища. Хоча відмінності між людьми за такими показниками, як стать, вік, інтелект, здоров'я є вельми помітні, самі собою вони не пояснюють, чому одні статуси дають людям володіння більшою владою, власністю або престижем, ніж інші. Соціальність стратифікації припускає, що розподіл благ у будь-якому суспільстві ґрунтується на нормах або на загальновизнаних правилах. Важливим виявом соціальності стратифікації є її зв'язок із соціальними інститутами суспільства.

Характеристикою стратифікації є також її традиційність або універсальність, оскільки при історичній рухомості форми, її сутність, тобто нерівність становища різних груп людей, зберігається протягом усієї історії цивілізації. Навіть у примітивних суспільствах вік, стать, фізична сила були важливими критеріями стратифікації.

Стратифікація ґрунтується на соціальній диференціації — процес виникнення функціонально спеціалізованих інститутів і поділу праці. Чим вищим рівнем розвитку характеризується суспільство, тим складнішою і диференційованішою є його організація, тим розвиненішим у ньому є поділ праці, тим багатоманітніша статусно-рольова система. Соціальна диференціація — джерело соціальної багатоманітності. Термін "диференціація", що використовують як синонім до слова "відмінність", застосовують для класифікації статусів, ролей, соціальних інститутів та організацій. Саме соціальна диференціація спричинює майнову, владну, статусну нерівність. Крім того, диференціація передбачає і такі соціальні відмінності, які ніяким чином не пов'язані із соціальною нерівністю.

Ще М. Вебер довів, що соціальна нерівність виявляється у трьох вимірах: економічному, вимірюванні престижу (статусному) і владному. Ці виміри взаємопов'язані, однак не завжди співпадають.

Економічний вимір стратифікації утворює пануюча в суспільстві система розподілу доходів. Цей розподіл, у свою чергу, залежить від економічних і неекономічних критеріїв. Економічні критерії стратифікації утворюють об'єм власності, яка здатна приносити доход, доступ до ресурсів суспільства тощо. Економічне положення індивіда визначають його доходи і багатство. Доход вимірюють у грошових одиницях, які отримує окремий індивід (індивідуальний доход) або сім'я (сімейний доход) протягом певного часу, наприклад, місяця чи року. Це кількість матеріальних засобів у грошовому еквіваленті, які систематично потрапляють у розпорядження індивіда). Доходом називають суму грошей, отриману у вигляді заробітної плати, пенсій, доп­моги, аліментів, гонорарів, відрахувань від прибутку. Доходи найчастіше витрачають на підтримання життя, але якщо вони дуже великі, то їх накопичують і перетворюють у багатство Багатство — це все, чим індивід володіє, що він успадкував і придбав. Це накопичені доходи, тобто кількість готівкових або уречевлених грошей. Уречевлені гроші називають рухомим (автомобіль, яхта, цінні папери) і нерухомим (будинок, твори мистецтва, скарби) майном. Головне надбання вищого класу — не доходи, а накопичене майно. У середнього і нижчого класів головним джерелом існування є доход.

Неекономічні критерії стратифікації визначаються впливом з боку інших вимірів стратифікації — владними повноваженнями, професійним престижем, рівнем кваліфікації, володінням інформацією тощо.

Влада — це здатність окремих індивідів і груп підпорядковувати інших власним цілям і змушувати їх служити власним інтересам, розпоряджатися матеріальними, інформаційними і статусними ресурсами суспільства, формувати і нав'язувати правила і норми поведінки, надавати повноваження, послуги, привілеї. У структурі владних відносин ключове значення належить розпорядженню ресурсами, що дає змогу пануючому суб'єкту нав'язувати свою волю іншим людям. У складному суспільстві влада інституціоналізована, тобто охороняється законами і традицією, оточена привілеями і широким доступом до соціальних благ, дає змогу приймати життєво важливі для суспільства рішення. Індивіди і групи володіють владою в силу успадкованого становища, в силу легітимного наділення повноваженнями на основі виборів або завдяки узурпації, тобто силовому її захопленню. Люди, які володіють тим чи іншим видом влади — політичної, економічної, релігійної — становлять інституціоналізовану еліту суспільства.

Статусний вимір стратифікації утворює престижність становища, яке людина займає в суспільстві. Під престижем розуміють сукупність моральних чинників: високий авторитет, вплив, повагу, якими індивід користується в суспільстві. Поняття соціального престижу розкриває порівняльну оцінку суспільством або соціальною групою та її членами соціальної значущості різних об'єктів, явищ, видів діяльності відповідно із загальноприйнятими в певній культурі, певній спільноті соціальними нормами та цінностями. На основі такої оцінки визначають місце групи або індивіда в соціальній ієрархії престижу. Вони мають певну пошану, привілеї, владу, особливі символи тощо. Престиж визначає не багатство, хоча люди з великими статками майже завжди набувають відповідного їхньому становищу престижу, а люди, які володіють високим статусом в силу особливих талантів, видатної професійної кваліфікації, просто престижної професії, часто завдяки цьому досягають досить високого економічного становища. Тим не менш далеко не завжди високе становище в статусній ієрархії супроводжує багатство. Практично престиж виявляється у поведінці навколишніх, які висловлюють індивіду відповідну його статусу повагу, в дотриманні специфічних ритуалів, які демонструють індивіду, що його високий статус розуміють і визнають Методологічні підходи до аналізу соціальної стратифікації

Хоча усі соціологи визнають, що нерівність широко розповсюджена в суспільстві, вони по-різному визначають її сутність і причини. Проблема походження соціальної нерівності, ставлення до неї і шляхів її подолання завжди викликала підвищений інтерес науковців.

Функціональна теорія стратифікації. Функціоналістські теорії стратифікації мають консервативну спрямованість. Вони підкреслюють позитивний, функціональний характер соціальної нерівності і намагаються обґрунтувати її функціональну необхідність.

Одне з найперших пояснень нерівності було запропоновано Е. Дюркгеймом. У роботі "Про поділ суспільної праці" він зробив висновок, що у всіх суспільствах одні види діяльності вважають важливішими, ніж інші. В одному суспільстві високо цінується досягнення релігійного спасіння, інше суспільство може вважати соціальною цінністю матеріальне багатство. Усі функції суспільства — закон, релігія, сім'я, праця можуть утворювати ієрархію відповідно до того, наскільки високо їх цінують. Другий аспект теорії Дюркгейма полягає у твердженні, що люди різною мірою є талановитими — деякі з них більш обдаровані, ніж інші. Під час навчання ці відмінності посилюються. Дюркгейм вважав, що у процвітаючому суспільстві найталановитіші мають виконувати найважливіші функції. Для залучення найкращих і обдарованих суспільство має сприяти соціальній винагороді їхніх заслуг.

У 1945 р. К. Девіс та У. Мур опублікували статтю "Деякі принципи стратифікації", якою обґрунтували функціональну теорію стратифікації. Автори вважають соціальну стратифікацію всезагальною та потрібною. Не може бути абсолютно не стратифікованого, безкласового суспільства, стратифікація є функціональною потребою будь-якого суспільства. Стратифікація— це "неусвідомлено створений механізм", який має існува­ти в будь-якому суспільстві для того, щоб воно могло вижити К. Девіс та У. Мур розуміють суспільство як певним чином організовану сукупність нерівноцінних соціальних позицій, одні з яких мають вищий ранг, у зв'язку з тим, що вони є функціонально значущими або важливими для суспільства і потребу­ють більших здібностей і підготовки. На їхню думку саме нерів­ність допомагає суспільству забезпечити такі умови, в яких найважливіші види діяльності виконують найуміліші індивіди. К. Девіс і У. Мур стверджували, що розшарування в суспільстві є наслідком поділу праці: нерівні соціальні функції різних груп людей об'єктивно вимагають відповідно нерівної винагороди. Якби було інакше, індивіди були б позбавлені стимулу займати­ся складними й трудомісткими, небезпечними чи нецікавими видами діяльності. У них було б відсутнє прагнення підвищувати свою кваліфікацію. За допомогою нерівності у доходах, престижі, можливостях проведення дозвілля суспільство, заохочу­ючи талановитіших і освіченіших людей, спонукає їх до заняття потрібними, але важкими і неприємними професіями.

Таким чином, згідно з цією теорією, соціальна стратифікація потрібна і неминуче існує в будь-якому суспільстві, не являючись його недоліком.

Зазначимо, однак, що функціональний підхід не може пояснити дисфункції, коли окремі ролі винагороджуються не зовсім пропорційно до їхньої вагомості, значення для суспільства. Кри­тики функціоналізму наголошують, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про зіткнення, конфлікти страт, які спричинювали складні ситуації, вибухи й інколи відкидали суспільство назад.

Теорія конфлікту. Прибічники теорії конфлікту не згодні з уявленням, що нерівність — природний спосіб забезпечення ви­живання суспільства, вони вважають, що стратифікація вини­кає з боротьби та конфліктів між групами. Теоретики конфлікту не лише вказують на недоліки функціоналістських підходів, а й стверджують, що функціоналізм не більше, ніж спроба виправдати статус-кво. Нерівність є результатом такого становища, коли люди, під контролем яких знаходяться суспільні цінності (головним чином багатство і влада), мають можливість отримувати для себе вигоди. Оскільки існуюча в суспільстві нерівність виражає й захищає інтереси можновладців, то стратифікація є несправедливою і утруднює нормальне функціонування суспільства.

Класова теорія К. Маркса відкриває низку конфліктологічних теорій соціальної нерівності, згідно з якими стратифікація є результатом неминучого динамічного процесу боротьби інтересів класів та груп. К. Маркс пов'язував соціальну нерівність з різним становищем груп людей у системі матеріального виробництва, з відношенням до власності. Він стверджував, що при будь-якому типі економічної організації є панівний клас, який володіє засобами виробництва і здійснює над ними контроль. Завдяки економічній владі панівний клас вирішує долю тих, хто на нього працює. Сутність взаємин між пануючими і експлуатованими класами полягає в тому, що панівний клас експлуатує трудящий клас. Форма цієї експлуатації залежить від способу виробництва. Уся історія суспільства — це історія боротьби класів. З розвитком суспільства соціальна напруженість зростає, багатства зосереджуються в руках небагатьох, розвивається конфлікт, який завершується вибухом, ліквідацією експлуатації.,

Продовжуючи традиції конфліктологічного підходу Р. Дарендорф стверджував, що головними джерелами конфліктів у соціальній групі є розподіл таких дефіцитних ресурсів, як влада і авторитет. Тобто конфлікт спричинюють не економічні відно­сини між керівниками та підлеглими, скоріше його головною с причиною є влада одних над іншими. Відносини авторитету обов'язково охоплюють ситуацію конфлікту, оскільки та група, яка володіє авторитетом, зацікавлена в збереженні відповідних структур, а групи, які позбавлені доступу до влади, зацікавлені у зміні тих умов, які позбавляють їх належності до авторитету — влади. Не лише влада капіталістів над робітниками створює основу конфлікту; останній може виникнути в будь-якій організації.

Теорія М. Вебера. Підхід М. Вебера до соціальної стратифікації ґрунтувався на ідеях, висловлених Марксом, але видозмінених і розвинених. Він розглядав суспільство як складніше багатомірне явище, і тому соціальна стратифікація у нього пов'язана не лише з класом, воно формується і під впливом ще двох чинників — статусу і партії.

Учений вважав, що в основі соціальної нерівності лежить не лише володіння власністю та рівень доходів, хоча це й дуже суттєво. Другим компонентом нерівності є нерівність статусів, що характеризує групи людей, які різною мірою користуються повагою і шаною, мають неоднаковий престиж. У традиційних суспільствах статус часто визначався на підставі безпосереднього знання про людину, отриманого в результаті багаторазових взаємодій із нею в різних обставинах протягом тривалого часу. Однак з ускладненням суспільства набуття статусу таким шляхом можливе далеко не завжди. Замість цього, згідно з Вебером, статус став виражатись через спосіб життя. Показники і симво­ли статусу, такі як житлові умови, одяг, манера розмови, заняття, — усе це сприяє формуванню соціального статусу людини в очах інших людей.

Крім багатства і престижу, Вебер визначив третій чинник стратифікації. Йдеться про владу, яку розуміють як здатність людини або соціальної групи втілювати в життя плани, здійснювати дії або вести певну політику навіть усупереч бажанням з боку інших людей або груп. У сучасних суспільствах, відзначав Вебер, існування партій є важливим аспектом влади і може справляти вплив на стратифікацію незалежно від класу або статусу. Партією називають групу людей, які діють узгоджено завдяки спільним витокам, цілям, інтересам. Вебер враховував важливу роль політичних партій і груп об'єднаних спільними інтересами, у формуванні влади в суспільстві. Він вважав, що в сучасних суспільствах партії є важливим аспектом влади і можуть впливати на стратифікацію незалежно від класової і статусної належності. У своїх працях, присвячених стратифікації, Вебер привернув увагу до складної взаємодії класу, статусу і партії як окремих аспектів соціальної стратифікації