Тема: Організація як соціум

Поняття соціальної організації може відноситись до трьох відмінним між собою феноменам, які вже розглядалися раніше. (штучне об’єднання інституційного характеру, (наприклад, орган влади, асоціація, підприємство і т.д.). По-друге, поняття “організація” може співпадати з поняттям “управління” хоча, звичайно, не повністю. По-третє, термін “соціальна організація” використовується для характеристики ступеню впорядкованості об’єктів, тобто для виявлення його структури та типів зв’язків цілого та його частин. В даному змісті цей термін переважно застосовується для позначення організованих і неорганізованих систем, формальних і неформальних організацій.

Аналізуючи різні визначення організації, можна виокремити специфічні ознаки, які відрізняють організацію від інших видів соціальних груп.

Організації — це соціальні групи, які характеризуються наявністю свідомо поставленої спільної мети, на досягнення якої спрямована діяльність організації. Так, підприємство існує для забезпечення випуску конкретної продукції, політична партія — для реалізації політичної програми, школа — для навчання дітей.

Крім того, організації — це такі групи, яким властива висока міра формалізації. їх внутрішня структура є високоформалізованою, оскільки правила, регламенти, розпорядок охоплюють практично усю сферу поведінки її членів. Вони ясно і чітко сформульовані і охоплюють усі ролі та рольові зв'язки, приписують рольові дії незалежно від особистісних якостей індивідів, які займають ті чи інші позиції в структурі організації. Директор, його помічники або рядові виконавці — усі вони підкорені правилам, які визначають їхні обов'язки, взаємини на службі і субординацію незалежно від їхніх особистісних якостей.

Соціальна організація характеризується також наявністю статусно-рольової ієрархії та функціональної спеціалізації.

На основі перерахованих основних специфічних ознак можна дати наступне визначення організації— це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов'язаних специфічних цілей і формування високоформалізованих структур.

Часто до визначення організації додають такі специфічні ознаки, як наявність координуючого і управляючого органів і поділ праці між її членами. Однак ці ознаки виявляються, в основному, в великомасштабних організаціях і не є обов'язковими для усіх організованих соціальних груп.

Управління є заснований на об’єктивних законах управління, ціле напрямлений процес взаємодії органа управління на об’єкт управління шляхом отримання інформації про його стан, прийняття у зв’язку з цим рішення і доведення до виконавця командної інформації з використанням відповідних прийомів, способів, методів управління.

Управління для менеджерів – це організація процесів, які проходять в системі управління, для досягнення цілей організації.

Через методи реалізуються управлінські функції, в застосуванні цих методів – основна суть управлінської діяльності. Метод складається з прийомів і способів. Прийом – певна дія, рух. Спосіб – порядок застосування сил і засобів. Таким чином метод – це організація прийомів і способів, яка забезпечує досягнення цілей.

Засоби досягнення цілей можуть бути різноманітними. Вони залежать від створених умов діяльності, культури персоналу управління, психологічного клімату колективу. Розуміючи під управлінням об’єкту персонал, треба враховувати необхідні , суттєві, стійкі, повторюванні відношення між явищами в спілкуванні між людьми, тобто необхідно враховувати вимоги законів, які управляють людиною. Знання методів певної діяльності дозволяє визначитися у всій кількості відомих конкретних прийомів і способів, надати їм відповідну організацію для досягнення цілей.

Розглянемо класифікацію методів діяльності персоналу управління.

Кожний рівень класифікується за однією ознакою. Елементи нижчого рівня представляють собою назву окремих груп конкретних методів діяльності, які являються модифікаціями або різновидностями більш загального з них. (Рис.2.1). На різних рівнях поділу методів взята ознака “природи методів”. Це дозволило підрозділяти методи діяльності персоналу на методи управління (управляюча взаємодія) і методи праці (розробка управляючих взаємодій). Перші опираються на закони управління, другі – на закони функціональної діяльності людини. На другому рівні методи управління підрозділяються на методи управління організаціями і методи самоорганізації. Методи праці, в свою чергу, на методи розробки управляючих взаємодій і методи рішення функціональних задач. В основу класифікації методів праці покладено суттєвий розподіл інтелектуальної діяльності на виконавчу (на основі отриманих знань і навиків) і творчу (евристичну діяльність мозку). За своєю логічною структурою творча і розумова праця з виконавчими функціями є однаковими і відрізняються лише психофізіологічними властивостями.

			Методи діяльності персоналу управління
Методи управління							Методи праці

Методи творчої праці з виконавчи-ми функціями

Організаційно-стабілізаційної взаємодії

Організаційно-технологічна взаємодії

Організаційно-розпорядча взаємодії

Соціально-психологічні

Методи самоменеджменту

Методи самоорганізації

Методи управління організа-ціями

Методи самоорганізації і самоуправління

Методи рішення функціональних задач

Методи творчої праці

Рис.2.1 Класифікація методів діяльності персоналу управління

Вся різноманітність методів, які використовуються персоналом управління, весь їх спектр включений між двома крайніми по суті границями реактивного і цільового управління.

При реактивному управлінні дія менеджерів відображається в реакції на поточні події. Результат управлінської взаємодії задається лише якісно, тобто ціллю управління являється недопущення негативних наслідків. При цьому не всі можливі альтернативи в діях підлеглих (управляючого об’єкта) виявляються прийнятими до уваги. Управління виступає у формі реакції на ситуацію, яка виникнула, оцінюється за силою тиску на виконавців, а не за кінцевими результатами зусиль.

Цільове управління – це своєрідна форма побудови процесу управління і його організаційно-практичного здійснення. Воно характеризується активним впливом цілей управління на його характеристики.

Методи управління організаціями проявляються в організаційних відносинах між людьми. Ці методи, які використовують для визначення умов різних типів організаційної взаємодії, забезпечують раціональне виконання всіх робіт управлінським персоналом, можна розділити на: методи організаційно-стабілізаційної, технологічної, розпорядчої взаємодії.

Виділення при класифікації соціально-психологічних методів управління і методів самоорганізації пояснюється їх великою специфікою і розробленістю в теперішній час. Можна було згрупувати методи управління за функціональною ознакою, тому що функції управління представляють основу змісту управління, основу діяльності персоналу управління. В цьому випадку методи мали б назву: методи прийняття рішень, методи організації, методи планування і т.д. Але тут би у нас відбувалися відмінності в класифікації функцій управління. В підручниках можна зустріти функції, які реалізуються персоналом управління, які відрізняються кількісним складом і змістом робіт, кожної окремо. Наприклад, багато спеціалістів в області управління функцію планування вк5лючають в склад функції організації.

Методи організаційно-стабілізуючої взаємодії.

Дані методи використовуються для створення організаційної основи спільної діяльності людей в організації. Це – розподілення функцій, обов’язків, повноважень і відповідальності, встановлення порядку службових взаємовідносин.

До цих методів можна віднести: регламентування (чітке закріплення функцій і робіт);нормування (встановлення нормативів виконання робіт, допустимих меж діяльності); інструктування (уточнення задач і ознайомлення з обставинами і особливостями діяльності).

До задач, які вирішуються цією групою методів, частково можна віднести оргпроекти, які представляють текстове і графічне оформлення змісту і послідовність дій персоналу.

Змістовною основою цих методів виступають загальні закони управління, організації праці і закони, які управляють людиною як найскладнішою організаційною системою: закони поведінки, закони інертності людських систем, соціально-біологічні і біопсихологічні закони.

Регламентування – це опис порядку виконання управлінських рішень. Служить для розподілу управлінських задач між виконавцями. Опис здійснюється у формі регламенту, де зафіксовано хто, коли і в яких умовах вирішує ті чи інші задачі і хто несе відповідальність за їх виконання.

Під регламентом управління розуміють встановлення сукупності правил, які визначають структуру функції і порядок діяльності персоналу управління. Регламент визначає послідовність виконання управлінських задач і умови їх рішення. Він являється науковою основою побудови і розвитку структури управлінського апарату, наділяє цю структур, у відповідності з цілями організації, необхідним комплексом виконуваних задач.

Наявність регламенту дозволяє при виникненні необхідності рішення нових задач проводити аналіз необхідних змін в структурі персоналу управління. Регламент – це офіційний документ, він фіксує розподіл управлінських функцій, прав і обов’язків існуючих органів управління для досягнення цілей організацій.

Регламентування в організації здійснюється менеджерами вищого і середнього рівнів, керівниками функціональних підрозділів (відділ маркетингу, фінансовий відділ...).

Регламентація здійснюється на основі вибраної стратегії, діючих правових норм.

Внутрішньо фірмова регламентація охоплює: функції; роботи; операції; методи: способи; прийоми взаємодії; зміст і процедури підготовки, прийняття і виконання рішень; структури управління; схеми підпорядкування і зв’язку; потоки інформації, документооборот; діловедення; механізацію управлінських робіт; елементи стилю управління.

Результатом організаційної регламентації виступає перелік правил, процедур, оформлених у вигляді фірмового стандарту, положення, інструкції, методики, організаційної карти, схеми, таблиці, графіка. Для цих документів характерна багаторазовість їх застосування. Вони призначенні для однорідних і повторюваних робіт.

Стандарти, положення, інструкції передбачають велику ступінь регламентації і стабільності. Їх використання засновано на однозначності виконання, обмежується проявлення ініціативи виконавців.