2. Літеральні (письмові) договори

Письмовими контрактами називалися договори, які уклада­лися письмово (litterae — письмо): litteris fit obligatio — зобов'я­зання, що виникло шляхом запису, письма.

Письмові договори в Стародавньому Римі не мали поширення, оскільки писемність була доступна небагатьом. Найдавнішою фор­мою письмових договорів були записи в прибутково-видаткових книгах. Римляни взагалі відзначалися ретельністю ведення госпо­дарських справ. Записом до прибутково-видаткової книги і укла­дався письмовий контракт. В якому порядку здійснювалися такі записи, джерела відомостей не містять. Припускають, що креди­тор робив відповідний запис до своєї книги на сторінці «видатки» про видачу боржнику певної суми грошей. Боржник зобов'язаний був зробити такий запис у своїй книзі на сторінці «прибутки». За­писи робилися на основі досягнутої угоди, без якої договір немож­ливий. За літеральною формою могли укладатися будь-які догово­ри. За цією формою часто укладалась новація.

Проте записи у названі книги кредитора могли бути односторон­німи, без матеріальної підстави договору. Крім того, якщо він робив­ся на основі уже чинного договору, це не виключало подвійного стяг­нення з боржника. Недобросовісний кредитор у таких випадках міг вимагати сплати неіснуючого боргу або — на основі двох догово­рів — раніше укладеного і потім оформленого в прибутково-видат­ковій книзі. Одним словом, літеральний договір у формі запису в та­ких книгах не виключав зловживань з боку кредитора. Тому в кла­сичний період ця форма договору втрачає значення, поступившись більш простим і доступним формам літеральних контрактів.

Зазначені письмові контракти були подібні до позики і вважа­лися суто римським явищем. Зовсім інше значення мали письмові документи, що мали місце в цивільному обороті еллінів. Їхнє укла­дання було не простою фіксацією і формою встановлення зобов'я­зань, але й формою існування вимоги, зміст якої не стільки фіксу­вався, скільки втілювався у письмовому документі. Отже, втрата документа припиняла зобов'язання. Ці письмові документи за сво­їм змістом були подібні до стипуляції. Ще Гай писав: «Крім того, письмове зобов'язання виникає, очевидно, внаслідок боргових роз­писок, тобто, якщо хтось напише, що він повинен, або що він дає — звичайно так, щоб заради цього не виникла стипуляція. Даний вид зобов'язань не властивий іноземцям» (Гай, 3.134).

Ще в класичний період претори широко практикували застосу­вання боргових документів, запозичених у греків. Спочатку це був синграф — фіксований факт передачі кредитором певної суми грошей боржнику в письмовому документі. Синграф складався від імені третьої особи, підписувався боржником і свідками, присут­німи при цьому. Проте процедура його складання була обтяжли­вою і заформалізованою: вимагалась присутність свідків, сторони змушені були викладати їм зміст договору, що не завжди відпо­відало їхнім інтересам. Тому в період абсолютної монархії сингра-фи поступово втрачають своє значення, а римляни приходять до висновку, що такий документ може складати сам боржник і без свідків. Так виникає нова форма літерального контракту — хірограф — боргова розписка, яка складалася від імені першої особи — боржника — і ним підписувалася.

Нові форми літеральних контрактів також не гарантували доб­росовісності кредиторів. Внаслідок соціально-економічної залеж­ності від кредиторів часто укладалися договори без фактичної пе­редачі грошей боржнику, а зобов'язання при цьому мало усі наслідки, що з нього випливали. Боржник зобов'язаний був спла­чувати борг, якого насправді не було.