3. Поділ римського цивільного права на публічне та приватне.

У період найбільшого розквіту Римської держави і розвитку права класичного періоду (І-ІІІ ст. н. є.) структуризується нова система римського права, яка поєднувала в собі дві частини: а) публічне право; б) приватне право.

Які критерії розмежунання існували між ними? Критерієм розмежування була сфера інтересів, яка регулювалася та захищалася правої. Якщо право за­хищало інтереси держави, воно було публічним пра­вом (державне, адміністративне, кримінальне право). Коли ж право захищало інтереси приватних осіб, то ноно було приватним (право власності, інститут воло­діння, договірне право, шлюбно-сімейне та спадкове право тощо). Коло питань, які регулювалися приват­ним правом у Римі, було набагато ширшим ніж сьогодні. Наприклад, крадіжка особистого майна роз­глядалася як приватне правопорушник (delictum pri­vatum).

Відмінності між публічним і приватним правом знайшли своє відображення у різних методах регулю­вання окремих суспільних відносин.

Для публічного права домінуючим є той принцип, що його норми не можуть бути змінені угодами сторін. Вони були об'єктивними, існували незалежно від волі і бажання конкретних осіб. У сучасному праві такі норми називають імперативними (наказовими, безу­мовно обов'язковими).

Отже, для визначення публічного права недостат­ньо вказувати на те, що воно стосується тільки інтере­сів чи становища держави в цілому. Невід'ємною його рисою є саме імперативний метод регулювання, якому властива низка ознак, що випливають з його природи та сутності.

По-перше, для публічного права характерним є (фор-мування та використання владних відносин, за яких норми приймаються і реалізуються за «командою», яку треба неодмінно виконати. При цьому суб'єкт прийнят­тя імперативних рішень не зв'язаний угодою (чи незго­дою) з іншою стороною, якій вони адресуються.

По-друге, всі складові публічного права, його суб'єкти жорстко зв'язані законами, а сфера їх діяль­ності суворо регламентується правовими межами. Суб'єкти публічного права володіють невеликим діа­пазоном свободи і мають право діяти на свій розсуд лише в межах їхніх повноважень, перелік яких ви­черпний. Тут діє принцип, протилежний принципу приватного права - «можна тільки те, що дозволено». По-третє, у публічній сфері правовідносин для правового регулювання характерним є покладення на суб'єкта публічного права обов'язку діяти саме у пев­ному напрямі для досягнення тієї чи іншої мети. Це зобов'язання може мати характер конкретних припи­сів закону чи бути як загальнонормативне.

По-четверте, імперативний метод регулювання у публічному праві нерідко виявляється у формі заборони певних дій. Такі норми-заборони застерігають суб'єктів від неправомірної поведінки, окреслюють її межі.

Нарешті, норми публічного права не тільки мають безумовно наказовий характер, а й передбачають за­стосування засобів державного примусу.

Підсумовуючи вказане вище, зазначимо, що публіч­не право - це така правова сфера, основу якої станов­лять державні інтереси. Мається на увазі сама побу­дова і діяльність держави як публічної влади, регла­ментація діяльності державного апарату, посадових осіб, державної служби. Це - переслідування силою держави правопорушників, кримінальна та адмініст­ративна відповідальність. Ось чому для публічного права характерним є специфічний юридичний поря­док, який полягає у «владі - підпорядкуванню» і відповідно до якого особи, які наділені владними пов­новаженнями, мають право і можуть визначати поведінку інших осіб.

Для приватного права характерними і переважаю-чими є норми, які надають заінтересованим сторонам самим визначити свої відносини (уповноважуючі нор­ми). Наприклад, у Законах XII Таблиць є норма, яка надає заінтересованим сторонам право при укладенні договору позики самим визначати свої нові відносини («как они договорятся, пусть так и будет, это соглаше-ние пусть будет как бы законом»).

З іншого боку, у приватному праві є норми, які за­стосовуються в окремому, конкретному випадку лише годі, коли заінтересована особа, якій було надане пра­во самій визначати свої відносини, не скористалась ним. У сучасному праві такі норми називаються дис­позитивними нормами.

Наприклад: римському громадянинові уповнова­жуючою нормою надавалося право скласти заповіт. Однак він ним не скористався, заповіт не було складе­но. Тоді диспозитивна норма вказує, хто стає спадко­ємцем за законом.

Найхарактернішою рисою приватного права була цілковита відсутність державного втручання у сферу приватних відносин («як сторони домовляться, так і повинно бути»). Однак це зовсім не означало, що при­ватна сфера суспільних відносин була віддана па са-моплив. Вона визначалась межами законодавства.

Головним об'єктом приватно-правових відносин був римський громадянин. Його інтереси домінували над державними, ставилися вище за них. І хоча право­вий статус римського громадянина визначався його майновим цензом, все ж інтереси громадянина стави­лися вище за державні. До характерних рис приватного права належать:

• норми приватного права регулюють відносини приватних осіб;

• норми приватного права забезпечують приватний інтерес особи акцентують увагу на економічній свобо­ді, рівності товаровиробників, захисті власників від сваволі держави;

• приватне право забезпечує вільне волевиявлення суб'єктів при реалізації їхніх прав;

• норми приватного права характеризуються домі­нуванням договірної форми регулювання, зверненні до суб'єктивного права і забезпечують судовий захист прав та інтересів осіб.

Таким чином, приватне право можна визначити як су­купність правил і норм, які стосуються визначення ста­тусу і захисту інтересів окремих осіб, які рівноправно і вільно встановлюють собі права і беруть на себе обов'яз­ки у відносинах, що породжуються за їх ініціативою.

Найважливішими інститутами римського цивіль­ного (приватного) права були: