6. Захист права власності

Практично вся могутність держави, у тому числі і правова, спрямована, насамперед, на захист, збереження економічної осно­ви свого існування — власності. Способи, методи, форми охорони права власності різноманітні (рис. 1). Розглянемо лише речово-правові засоби її захисту, які римське право ґрунтовно розробило. Власник мав виключне право на свою річ, майно. Це означало, що ніхто інший не мав права претендувати в будь-якій формі на цю ж річ, не міг посягати на неї будь-яким чином, не міг впливати на річ будь-яким способом. Право власності на ту чи іншу річ усу­вало від неї будь-кого. Це абсолютне право, яке означає, що влас­ник здійснює над річчю повне, необмежене і неподільне пануван­ня, тобто здійснює право власності, користуючись усіма правомочностями, якими його наділяє закон. Всі, хто його оточують, повинні дотримуватися прав власника, поважати їх і не порушувати. Вла­сник — суб'єкт права власності, а всі, хто його оточує, — зобов'я­зані, тобто суб'єкти обов'язку.

Порушення права власності надає право власнику вимагати від оточуючих відповідної поведінки. Це вимога не тільки власника, а й суспільства в цілому, втілена в законі.

Залежно від того, втратив власник володіння своєю річчю чи йо­му іншим чином заважають здійснювати право власності без позба­влення володіння, визначався позов. У першому випадку власнику надається віндикаційний позов, у другому — негаторний. Були й спеціальні позови для захисту права власності, наприклад, пуб-ліціанський.

Поняття віндикації. Віндикація (або віндикаційний позов) одержа­ла назву від латинських слів rei vindicatio (vim dicere — оголошувати про застосування сили). Віндикація — витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого невласника. У Римі застосову­валась так звана необмежена віндикація, за якою річ витребувалась від будь-якого фактичного володільця незалежно від правової під­стави володільця на володіння нею за принципом — ubi rem meam invenio, ibi earn vindico — де свою річ знаходжу, там її віндикую.

Віндикаційний позов у різні часи Римської держави мав неод­накові форми: законний позов про річ шляхом присяги, позов че­рез спонсію, позов шляхом петиторної формули.

Формула найдавнішого позову через присягу полягала в тому, що претендент на спірну річ повинен був внести суму присяги в до­стовірність своїх позовних вимог. У цьому позові сторони виступали одночасно як позивачі і відповідачі, оскільки обидва претендують на річ. Наявність одних і тих же претензій на одну і ту ж річ, безпе­речно, зумовлює той факт, що одна із сторін не є власником.

Згодом замість нього з'явився віндикаційний позов шляхом прею­диціальної спонсії, який є ще одним з етапів у розвитку приватної власності. В цій формі процесу ролі сторін чітко визначені — хто позивач, а хто відповідач. Неволодіючий претендент пропонував володільцю укласти з ним спонсію — вербальне зобов'язання. Гай розкриває його зміст: «Якщо раб, про який йде спір, є моїм за пра­вом квіритів, обіцяєш 25 сестерцій? Потім пропонуємо формулу з . інтенцією, що обіцяна сума нам повинна бути надана. За цією фор­мулою ми тільки тоді виграємо процес, коли доведемо, що річ на­ша» (Гай, 4.93).

Відмова від спонсії загрожувала відповідачу програшем проце­су. У класичний період утверджується позов про власність через петиторну формулу. Позивач мотивував вимогу своїм правом на річ. Залежно від цього присудження відповідач ставився в залеж­ність від здатності позивача довести своє право власності.

Таким чином, у класичний період остання форма віндикації утверджувалася як головний речовий позов захисту права власнос­ті, основні положення якого збереглися до наших днів. За період свого існування він настільки відшліфувався і абстрагувався від тих умов, за яких з'явився, що став придатним для застосування за будь-яких соціально-економічних відносин.

Отже, відповідачем за віндикаційним позовом завжди був фактич­ний володілець речі. Позивачем виступав тільки власник остан­ньої, володіння якою він втратив. Немало значення, за своєю во­лею чи проти неї втратив володіння власник, важливо, що факти­чний володілець річчю був хтось інший, але не власник. Таким чином, віндикаційний позов застосовувався для поновлення втра­ченого власником володіння річчю.