2. Поняття і зміст права власності

Обсяг і межі права приватної власності римляни визначали шляхом зазначення правомочностей власника. Сукупність остан­ніх становила зміст названого права. Римський власник мав такі правомочності: право володіння (jus possidendi); право користу­вання (jus utendi); право розпорядження (jus abutendi); право одержувати прибутки (jus fruendi); право захисту (jus vindicandi). Проте з часом, помітивши, що деякі правомочності певною мірою повторюють одна одну, римляни їх звужують. В результаті відпа­ла така правомочність як право захисту (jus vindicandi), оскільки будь-яке право підлягає захисту і виділяти спеціально правомоч­ність захисту для права власності недоцільно; право користування (jus utendi) охопило право одержання прибутків від речі (jus fruendi). Залишилося лише три правомочності — право володіння (jus possidendi), право користування (jus utendi) і право розпоря­дження (jus abutendi), що поєднували будь-які можливі форми і способи впливу власника на річ і в той же час відмежовували по­сягання інших осіб на неї ж. Тому право власності називають ще найбільш повним правом за обсягом, оскільки всі інші права на річ йому в цьому поступаються.

Право, володіння (jus possidendi) — правомочність полягає в то­му, що власник має право фактично володіти своєю річчю. Як йшлося раніше, це означає, що вона повинна знаходитися в госпо­дарстві власника, займати там становище, яке відповідає її госпо­дарському призначенню. Фактичне володіння річчю — реальна можливість здійснення безпосереднього володарювання над нею. Проте наведену правомочність власник може здійснювати не тіль­ки одноособово, а й передавати право володіння іншим особам (на­приклад, за договором), зберігаючи при цьому право власності на річ.

У такому разі фактичні володільці здійснювали володіння не від себе, а від імені власника, що передав їм річ на підставі договору. Так, власник передає свою річ у володіння заставодержцю, прекаристу або секвестрарію. Проте не будь-який договір про передачу речі в тимчасове користування іншій особі переносить на неї воло­діння. Більшість договорів передбачають передачу власником ли­ше фактичного володіння річчю, тобто держання, але не володін­ня. Так, за договором найму власник передає наймачу річ тільки в держання, але не володіння. Наймач фактично володів річчю, але в нього немає володільницької волі, тобто він не може вважати її своєю, отже, не може користуватися засобами посесорного захис­ту — інтердиктами. І, взагалі, наймач може захищатися від пося­гань третіх осіб на річ, передану йому в найм, тільки засобами вла­сника. Сам наймач таких засобів не мав, що ставило його в ще більшому залежність від наймодавця.

Право користування (jus utendi) — місткіша порівняно з правом володіння правомочність власника. Вона полягає у тому, що влас­ник має право вилучати з речі її корисні властивості, одержувати доходи і прирощення від неї. Користування річчю може здійснюва­тися в різноманітних (що не суперечать чинному законодавству) формах і різними способами: передачі в найм, оренду, шляхом спо­живання (наприклад, продукти харчування, сировина, будматеріа­ли тощо). Корисні властивості можна вилучати з речі шляхом її но­сіння як прикраси, одягу, проживання в житлі, одержання припло­ду тварин, птиці, врожаю землі, садів та інших форм прирощення. Іншими словами, вилучення названих властивостей речі може на­бувати різноманітних форм, способів, методів, видів тощо: Проте в римському праві все ж є деякі загальні правила користування річ­чю: а) не можна заподіювати шкоду чи незручності іншим особам; б) користуватися річчю всупереч закону. Так, обсяг користування, що здійснюється відповідно до закону, практично не обмежений, крім випадків, коли це випливає з нього самого, договору або інших прав третіх осіб. Користування може бути обмежене в інтересах сусіда або іншої особи, яка має на це право.

Право користування річчю — найважливіша правомочність власника. В ній закладена можливість задовольняти його особисті, побутові, господарські та інші потреби. З цією метою потрібна річ і