Види речей

1. Рухомі і нерухомі

2. Споживчі і неспоживчі

3. Що знаходяться в обороті і вилучені з обороту

4. Подільні і неподільні

5. Манципні і неманципні

6. Прості і складні

7. Родові і індивідуально-визначені

8. Одиничні і сукупність речей

9. Головні і додаткові (побічні) – прирощення, належності, плоди.

Рис. 1. Види речей

Зазначеним речам протиставлялися речі приватні, тобто ті, які належали приватним особам.

Приватна особа (латинською мовою «singulus») — термін давніх часів, еквівалентом якому стало поняття «privatus» — індивід як суб'єкт в його відокремленості від інших. У суспільстві, засновано­му на праві, це центральна фігура, яка характеризується неза­лежністю окремої особи, її автономією.

Відомий римський юрист Марціан поділяв речі за суб'єктним складом. Він писав, що деякі з них є загальними для всіх завдяки природному праву, окремі — належать сукупності (людей), дея­кі — не належать нікому. За названим правом, безперечно, є загальними для всіх такі речі: повітря, проточна вода і море, отже, й береги моря (Д. 1.8.2). Інший юрист Флорентин додає: камінці, пер­лини тощо, що ми знаходимо на березі, негайно стають нашими внаслідок природного права.

Сукупність речей складає те, що називалося майном. У цьому ро­зумінні майно в римському праві позначалося термінами «фамілія» (familia) і пекунія (pecunia). Першим позначалася вся сукупність майна, що знаходилося під владою домовладики. Під його владою перебували й вільні люди, які не були об'єктами цивільного обороту. «Фамілія» включала також місця поховання та сімейні реліквії.

«Пекунія» (від латинського слова «pecus» — худоба) означала майно, що ставало об'єктом юридичних актів. Це частина зі складу «фамілії», яка надходила до цивільного обороту. Отже, термінами «фамілія» і «пекунія» позначалося одне і те ж майно (за винятком реліквій) в залежності від його становища в правовому полі. Як­що майно було в складі того, що знаходилося під владою домовла­дики, воно позначалося терміном «фамілія». Коли ж майно ставало об'єктом правочину, то — поняттям «пекунія».

1. Найважливішим і суто римським розмежуванням речей на окремі види був їх поділ на манципні і неманципні (res mancipi et res nee mancipi), що певною мірою відповідає сучасному поділу на основні засоби виробництва і предмети споживання. Поділ зумов­лений цінністю речей у господарському обороті. До манципних римляни відносили землю, рабів, робочу худобу і земельні сер­вітути— найбільш важливі і цінні речі в господарстві (по суті, це група основних засобів виробництва).

Ульпіан склав повний список манципних речей: «Всі речі є або манципними або неманципними. До манципних належать — маєт­ки на італійській землі, як сільські (поле), так і міські (будинок); а також права сільських маєтків, наприклад: право проходу, про­їзду, прогону худоби, водопроводу; а також раби і четвероногі, які приручаються під сідло або під ярмо, наприклад: бики, мули, коні, віслюки. Інші речі є неманципні. Слони і верблюди, хоча й приру­чаються під ярмо або сідло, є неманципні, оскільки належать до диких тварин».

Наведене свідчить про вузьке коло манципних речей. Ульпіан охоплює тільки італійські землі і маєтки на них, земельні сервіту­ти, рабів і тварин, яких можна запрягати або нав'ючувати. Всі інші речі, що не відносилися до манципних, належали до неманципних речей, права власності на які переносилися звичайною традицією з урахуванням особливої важливості для господарства і цінності при здійсненні правочинів. Для манципних речей встановлений спеціальний, більш ускладнений порядок відчуження. Він полягав у тому, що для здійснення, наприклад, купівлі-продажу запрошу­валися не менше 5—7 свідків і потрібні були ваги з терезами. Пе­редача права власності відбувалася у присутності свідків з вико­нанням ряду ритуальних дій в урочистій обстановці. В ті часи купівля-продаж таких важливих речей провадились рідко і вико­нання урочистих ритуалів зовсім не обтяжувало оборот. Виконан­ня цих ритуальних дій одержало назву манципації (mancipatio). Речі, при відчуженні яких вимагалось виконати манципацію, поча­ли називати манципними, а інші складали групу неманципних. Для їх відчуження виконання манципації не вимагалось.

Важливе правове значення наведеного поділу полягало в наступ­ному. Якщо при відчуженні манципних речей (наприклад, землі) обряд манципації не виконувався, право власності до набувача не переходило (з усіма наслідками, що з цього випливають), тобто по­купець землі, незважаючи на оплату ціни і одержання останньої у фактичне володіння і користування, власником її не ставав. Фор­малізм переважав над сутністю, що часто призводило до зловжи­вань з боку продавця, який формально залишався власником зем­лі і міг на цій підставі витребувати її назад від покупця. Респуб­ліканські суди такі позови задовольняли.

І все ж зміст манципації глибоко раціональний. Він полягав у засвідченні запрошеними свідками факту переходу права власності на особливо важливі речі від відчужувача до набувача. У разі ви­никнення сумніву в цьому факті присутні свідки могли підтверди­ти його дійсність. У класичний період манципація відпала.

2. Наступним важливим і суто римським поділом речей було розмежування за субстанціями. Речі, що мали матеріальну суб­станцію, називалися тілесними (res corporales), а ті, що її не ма­ли, — безтілесними (res incorporales). До першого виду належали речі, які можна було сприймати через дотик (quo tangere potest), наприклад, земля, раби, худоба, будинок тощо, до другої — ті, кот­рі не можна було відчувати на дотик, доторкнутися до них (quo tangere non potest). Це, навіть, не речі, а швидше права (наприк­лад, право спадкування або право, що виникає з договору, сервіту­ти, право вимоги тощо). Наявні джерела підтверджують, що до безтілесних речей римляни відносили не речі в розумінні предме­тів матеріального світу, а саме права.

Гай у своїх інституціях так визначав названий поділ речей: «...деякі речі є тілесними, деякі безтілесними. Тілесні — це ті, до яких можна доторкнутися, наприклад, раб, поле, одяг, золото, срібло, а також інші без числа. Безтілесні — ті, до яких не можна доторкнутися, якими є ті, що визначаються правом, як спадщина, узуфрукт, зобов'язання, укладені будь-яким способом. І немає значення, що в спадщині знаходяться тілесні речі, і що плоди, які вилучають з поля, є також тілесними, і що те, що нам належить за яким-небудь зобов'язанням, переважно є тілесні речі як поле, раб, гроші, — оскільки саме право наступництва, і саме право користу­вання та вилучення плодів, і саме право із зобов'язання є безтілес­ним. Права міських і сільських маєтків належать до цієї ж катего­рії...» (Гай, 2.12-14).

Зазначений поділ обґрунтовує своїми філософськими викладка­ми Цицерон, який стверджував, що є речі, які існують, а є ті, котрі лише мисляться, тобто матеріальні предмети і абстрактні поняття. Іншими словами, розрізняють речі як частини матеріального світу і правові поняття, предметом вимоги яких є не самі речі, а права з приводу останніх. Спадщина, безперечно, складається з тілесних речей, але право на володіння ними — право наступництва є абст­ракцією, правовою категорією.

Сутність такого поділу в тому, що навіть права визнаються об'єктами володіння.

Серед безтілесних речей Гай не згадував право власності. Рим­ські юристи поки що не розрізняли право власності на річ і саму річ, і тому назване право вони відносили до тілесних речей. Проте Ульпіан все ж розрізняв ці поняття: «Тепер розглянемо, на вимогу чого спрямований позов про спадщину. І визнано, що цим позовом обіймається сукупність спадкових речей як прав, так тілесних ре­чей». З наведеного можна зробити висновок, що Гай під безтілес­ними речами розумів саме права.

3. Первісний поділ речей на рухомі і нерухомі (res mobiles, res immobiles) майже не мав правового значення. Вони підлягали одна­ковому правовому режиму. Проте з часом зазначений режим рухо­мих речей став відрізнятися від правового режиму нерухомих.

До рухомих відносили речі, які можна було переміщувати в просторі (наприклад, тварина, раби, домашній скарб тощо), а до нерухомих — земля, будинки, дороги, міські стіни і т. ін., тобто ті, які не можна було пересувати в просторі. Але це розумілось не буквально. До нерухомих речей відносили також все, що було по­в'язано з ними (наприклад, незібраний врожай, робоча худоба, призначена для обробітку землі, сільськогосподарський інвентар для цієї ж мети). Вони вважалися складовими землі і підлягали правилу Superficies solo cedit — зроблене над поверхнею, слідує за поверхнею, відповідно до цього правила побудований будинок, незалежно від того, хто і за який рахунок його будував, — завжди власність власника земельного наділу, на котрому він збудо­ваний.

Правовий режим рухомих і нерухомих речей чітко визначився в період існування імперії, хоча їх відмінності помітні вже в епоху Законів XII таблиць. Цицерон, посилаючись на останні, пише, що вже тоді були встановлені різні строки набувальної давності для земельних наділів та інших речей: «Давність володіння стосовно земельного наділу (встановлювалась) у два роки, а щодо всіх ін­ших речей — один рік». За часів домінату прийняті різні правила стосовно передачі прав на нерухомість і рухомість. Земля і земе­льні сервітути належали, наприклад, до манципних речей і вима­гали при передачі прав на них дотримання манципації.

4. Речі, що знаходяться в обороті, і речі, вилучені з обороту — res in commercio, et res extra commercio. Якщо певна річ могла бу­ти об'єктом права приватної власності і предметом правочинів між окремими особами, то вона знаходилася в обороті. Навпаки, якщо річ в силу яких-небудь природних властивостей або призначення не могла бути об'єктом приватної власності окремих осіб, то вона знаходилась поза оборотом, була вилучена з нього.

Гай так визначав речі, які знаходяться в обороті, і речі, вилуче­ні з нього: «...тепер розглянемо речі, які знаходяться або в нашій власності, або поза нашим приватним володінням». Інакше кажу­чи, речі, які можуть бути об'єктами права приватної власності, вважаються такими, що знаходяться в цивільному обороті. Ті ж, які не можуть бути об'єктами права названої власності, визнають­ся вилученими з обороту.

Терміном «комерція» (commercium) позначався саме цивільний оборот, тобто система відносин, що регулюються цивільним правом.

До речей, вилучених з названого обороту, римські юристи від­носили такі, які нікому конкретно не належали, а належали ніби всім: проточна вода, моря з усім, що в них містилося. Окрему гру­пу речей, вилучених з цивільного обороту, складали також пуб­лічні речі, власником яких був римський народ. Проте до публіч­них відносили також майно міст-общин, тобто останнє служило для задоволення потреб держави в цілому або міст-общин.

Римські юристи до публічних речей відносили й речі, призначе­ні для загального користування всіма громадянами — публічні до­роги, ріки. Останні ними поділялися на публічні і приватні в залеж­ності від того, пересихають вони чи ні. До публічних відносили ті, що не пересихали, на яких можливе судноплавство. Якщо ж ріка пересихала або залишала своє русло, то вона ставала власністю найближчих володільців. До цієї ж групи речей римляни відносили театри, стадіони, лазні.

Вилученими з цивільного обороту вважалися речі божественно­го права, які через свій режим не могли бути об'єктом права при­ватної власності. Про них Гай писав: «Предмети божественного права не знаходяться в чиєму-небудь володінні» (Гай, 2.9). До пуб­лічних речей відносили також міські стіни і ворота кожної общини.

5. З правової точки зору, важливим був поділ речей на родові (genus) й індивідуально визначені (et species), зроблений римськими юристами ще в період існування республіки, який полягав у з'ясу­ванні господарської суті речі. Якщо для власника мали значення тільки вага, міра або кількість речей, тобто загальні родові ознаки, то — річ родова. Якщо ж для нього були цінними не родові, а інди­відуальні властивості, відмінності, ознаки речі, то це — річ інди­відуально визначена. Наприклад, власник цінує свого раба не як одиницю робочої сили, а за його вміння писати вірші або картини.

До родових речей відносили речі, що вимірювалися за кількіс­тю, вагою або мірою, яких у природі існує багато і тому вони взаємо-замінювані (раби без урахування їхніх індивідуальних властивос­тей, коні, гроші, продукти харчування тощо).

Індивідуально визначені — насамперед, речі унікальні, єдині в своєму роді (наприклад, скульптури, картини та інші предмети мистецтва).

Деякі речі в одному випадку визнавалися родовими, а в іншо­му — індивідуально визначеними. Так, раби, захоплені в полон, — речі родові. Серед них може виявитися раб, здатний, наприклад, добре співати, тобто такий, що має індивідуально визначені здіб­ності, які перетворюють його на річ індивідуально визначену.

Нарешті, є речі, які ніколи не можуть бути індивідуально визна­ченими (наприклад, борошно одного сорту, цукор тощо).

Поділ речей на родові й індивідуально визначені необхідний при розподілі ризику випадкової загибелі. Щодо родових речей застосо­вувався принцип — genus non perit — рід не гине, тобто володілець родової речі зобов'язаний повернути її (іншу подібну) власнику на­віть у тому разі, коли вона втрачена ним випадково. Наприклад, постачальник продовольства не звільняється від обов'язку постави­ти таке ж, навіть, у випадку безвинної його втрати.

Щодо індивідуально визначених речей застосовувався принцип dominus sentit periculum — власник несе ризик (випадкової заги­белі речі), тобто збитки від випадкової загибелі в усіх випадках не­залежно від того, у кого загинула річ (у власника чи у третьої осо­би), завжди несе власник.

Виходячи з викладених правил, позичальник, наприклад, при випадковій загибелі грошей не звільняється від обов'язку повернути одержану за позикою суму. В той же час позичаль­ник за договором позики або наймач за договором найму за ви­падкову загибель речі відповідальності перед власником не несуть.

Один з найбільш авторитетних римських юристів Юлій так ви­значав даний поділ: «Предметом стипуляції інколи стають інди­відуальні речі, інколи родові. Коли нам обіцяють індивідуальні ре­чі, необхідно розділити предмет стипуляції між кількома особами і між спадкоємцями так, щоб кожному належали частини предме­тів. Коли ж нам обіцяють родові речі, то їх поділ здійснюється за кількістю. Наприклад, коли той, кому обіцяні Стих чи Памфіл, за­лишив двох спадкоємців у рівних частках, треба, щоб коленому з них належала половина Стиха і половина Памфіла; якщо ж йому були обіцяні два будь-яких раба, то його спадкоємцям належали б окремі раби» (Д. 45.1.54 рг.).

З наведеного випливає, що Стих і Памфіл — індивідуально виз­начені раби, і оскільки вони мають перейти у власність також двох осіб, то їх можна поділити тільки ідеально. Якщо ж предметом зо­бов'язання будуть невизначені раби, тобто просто два раби, то їх поділ не становить будь-яких труднощів.

Такої ж думки дотримуються інші римські юристи (Гай, Павло). Гай писав: «Зобов'язання укладається передачею речі, наприклад, коли дають позику. Вона у вузькому розумінні виникає з приводу тих речей, які визначаються вагою, кількістю або мірою, як, на­приклад: готівка, вино, масло, хліб в зерні, мідь, срібло, золото; ці речі ми даємо або за кількістю, або за мірою, або за вагою для того, щоб вони стали власністю позичальників і щоб згодом були повер­нуті нам не ті самі речі, а інші таких же властивостей і кількості...» (Гай, 3.90).

Отже, поділ речей на родові й індивідуально визначені в Римі мав важливе правове значення. Адже якщо індивідуально визна­чена річ власника з тих чи інших правових підстав знаходиться в третьої особи і в неї випадково загине, то ризик такої загибелі зав­жди несе власник. Якщо ж в третьої особи знаходиться родова річ, то за загальним правилом остання в такому разі стає власником цієї речі і несе ризик її випадкової загибелі.

6. Римські юристи вважали речі подільними, якщо їх можна бу­ло поділити в будь-який спосіб і вони при цьому не втрачали своєї господарської вартості та призначення (на скільки частин не роз­ріжемо хлібину, вона залишається хлібом), і неподільними, якщо при поділі вона втрачала господарське призначення, цілісність (наприклад, зарізаний і поділений на частини баран).

Подільними вважалися земельні ділянки. Побудовані на них бу­динки ділились, але тільки по вертикалі. Поділялась нерухомість, а також рухомі речі.

Такий поділ мав важливе практичне значення при розділі спільної власності. Спір, що виникав з її приводу на подільну річ, розв'язувався просто: річ в натурі ділили між власниками. Склад­ніше було розпорядитися річчю неподільною. При спільній власно­сті кожний співвласник на неї мав право (на ідеальну частку речі), тобто таку, яку можна тільки уявити, зберігаючи при цьому частку в праві на річ в цілому.

Таким чином, крім матеріального поділу речей мав місце і поділ права на так звані ідеальні частини. Річ, яка не ділилася мате­ріально, належала сумісно всім співвласникам і разом з тим кож­ному з них — певна частка (ідеальна) права на цю ж річ. Ульпіан наводить думку Цельса-сина щодо цього: «Якщо воза передано в позику або в найм двом сумісно, то, як пише Цельс-син в 6 книзі дигест, може постати питання, чи відповідає кожний з них у пов­ному обсязі чи тільки в частині. І каже: не може бути власності чи володіння двох в повному обсязі (мається на увазі, що кожний з них не може бути власником чи володільцем в повному обсязі), але вони мають власність в частині на все тіло в цілому неподільно. Користування лазнею, або портиком, або полем належить кожно­му в повному обсязі, бо я користуюсь не менше, ніж користується інший; проте при позичці чи наймі воза я маю в дійсності користу­вання тільки в частині, оскільки я не займаю всіх місць у возі. Але, говорить він (Цельс-син), буде більш правильно, щоб я відповідав у повному обсязі і за умисел, і за провину, і за турботу, і за охоро­ну. Тому провини вважаються за двох відповідачів: і якщо один подасть те, що він повинен за договором, то він звільняє іншого, і обом належить позов, що випливає з крадіжки» (Д. 13.6.5.15).

Якщо кілька осіб мали право на одну й ту ж річ, то виникало право спільної власності. В разі припинення останньої важливе значення мало питання: річ, що належала кільком особам на праві спільної власності, може бути поділена в натурі чи ні, тобто чи річ подільна чи неподільна. Якщо подільна, то проблема розв'язувала­ся просто — річ ділили між співвласниками пропорційно їх праву. Якщо вона не могла бути поділена в натурі, то право власності на таку неподільну річ могло бути визнане лише за одним із співвлас­ників, а останні мали право лише на грошову компенсацію.

7. Речі, які в процесі їх використання фізично зникали, назива­лися споживчими (res quae usu consumuntur) — продукти харчу­вання, корми для тварин, будівельний матеріал тощо. Вони тому й називалися споживчими, що служили для задоволення потреб лю­дини і використовувались через споживання: для вгамування го­лоду існували продукти, для зведення будівлі використовували пісок, цеглу тощо. До названих речей відносили гроші, оскільки скористатися ними можна тільки шляхом витрачання.

Речі, які служили людям триваліший час, вважалися неспо-живчими (res quae usu non consumuntur). У процесі одноразового використання вони не зникали, а при тривалому використанні зно­шувалися поступово (земля, будівлі, одяг тощо).

Природні відмінності зазначених речей зумовлювали їх різний правовий режим. Так, предметом договору позики могли бути тільки споживчі речі, а в найм передавались лише неспоживчі.

Речі прості і складні. Римські юристи звернули увагу, що за фі­зичним складом речі поділяються на три види: а) такі, що склада­ються з однієї матеріальної субстанції (земля, пісок, раб, тварина то­що); б) штучні, створені шляхом механічного поєднання різнорідних речей (будинок, корабель, віз і т. ін.); в) сукупність однорідних речей, матеріально не пов'язаних, але об'єднаних загальним призначенням чи назвою (бібліотека, колекція, череда корів, табун коней).

Речі, що складаються з однієї матеріальної субстанції, є прос­тими, а сполучення їх (різнорідних чи однорідних) — складними. У свою чергу, вони поділялися на штучні поєднання різнорідних речей і поєднання однорідних речей.

Помпоній наводив таке визначення: «Існує три роди поєднання тіл: один визначається єдиним духом і грецькою мовою називаєть­ся єдністю, спільністю, як раб, стовп, камінь і подібні; другий скла­дається зі сполучених речей, тобто з кількох пов'язаних між со­бою, називається поєднання, як будинок, корабель, шафа; третій складається з окремих (речей), як кілька відокремлених, але та­ких, що охоплюються однією назвою тіл, наприклад: народ, легіон, стадо» (Д. 41.3.30 рг.).

З наведеного випливає, що прості речі — це ті, елементи яких не мають самостійної сутності. Складні — ті речі, що об'єднують кілька самостійних речей. Звідси усталився висновок: прості речі є органічним сполученням елементів, складні — механічним.

Збірні складні речі складаються з окремих речей, які за своєю сутністю є самостійними, але їх сполучення сприймається як до­цільне єдине ціле, наприклад, череда корів, табун коней, отара овець тощо. Однак збірні речі можуть складатися не тільки з окре­мих, а й з однакових речей — бібліотека з книг, отара з овець то­що. Вони можуть складатися й з неоднакових, неоднорідних ре­чей, наприклад, таверна, маєток, підприємство. Таке сполучення існує як самостійне, як один об'єкт права і в тому разі, коли в ньо­му окремі речі міняються, вибувають чи, навпаки, прибувають.

У цивільному обороті усі наведені види простих і складних ре­чей виступають як єдине ціле, як один об'єкт права. Проте це не означає, що окремі речі, які можуть мати самостійне значення, на­віть, якщо вони будуть виділені із складної речі, не можуть бути об'єктом обороту. При цьому може зменшуватися вартість склад­ної речі, якщо, наприклад, з колекції будуть вилучені окремі екс­понати, сервіз буде продаватися окремими речами, що його скла­дають, тощо. В той же час можуть бути такі збірні речі, коли вилу­чення з їх складу хоча б однієї самостійної речі призводить до втрати свого призначення збірної речі в цілому.

Правовий режим простих і складних речей часто не збігається, і це має значення для інших цивільно-правових інститутів. Так, від­чуження однієї самостійної речі з складної не означає відчуження складної речі в цілому. Якщо чужа річ стала частиною складної ре­чі іншого власника, то вона стає його власністю, і поки зазначена річ знаходиться в складі іншої, вона не може бути вилучена її власни­ком. Якщо колода одного власника буде використана в будівлі іншо­го, вона не може бути витребувана її власником доки ціла будівля.

Римське право виходило з того, що ціле завжди має більше зна­чення, більшу вартість, ніж частини, з яких воно складається. У цьому проявлявся раціоналізм практики.

Головні речі та побічні. В складних речах (як правило, в тих, які складаються з неоднорідних) розрізняли головні та їх прина­лежності. Головною визнавалася та частина складної речі, що складала її основну сутність, побічними вважалися ті, які слугу­вали головній (скрипка і футляр до неї, окуляри і футляр до них тощо) або були їх породженням. Зазначені речі могли існувати і незалежно одна від одної, але лише при їх спільному використанні досягався необхідний ефект. Основними видами побічних речей римляни визнавали: частини речі, приналежності та плоди.

Частинами речі визнавалися ті, з елементів яких складалася складна річ. Вони не мали юридичної самостійності й поділяли правовий статус головної. Якщо предметом цивільного правочину була річ в цілому, то це означало, що правові наслідки даного пра­вочину поширювалися на всі її частини. Частина речі могла бути предметом правочину лише за умови, що вона виділялася, відо­кремлювалася від складної речі.

Приналежності речі — частина головної речі, пов'язана з нею не механічно, а господарським призначенням, і має за мету обслугову­вати головну річ. Головна річ вважалася незавершеною без приналежності. Остання може бути об'єктом окремого права на неї і, от­же, бути предметом окремих правочинів. Так, той же футляр до скрипки може бути мистецьким твором і через це окремим об'єктом права власності. В такому разі приналежність стає об'єктом самос­тійного права. Проте, за загальним правилом, вона поділяє право­вий статус головної речі і предметом окремих правочинів бути не може. Інакше кажучи, в окремих випадках правовий статус прина­лежності може бути передбачено договором або законом, в разі від­сутності такого застереження остання поділяє долю головної речі. Плоди. Римські юристи розрізняли плоди (fructus naturales) і цивільні плоди (fructus civiles). Плоди, вирощені природою, тобто самою річчю (наприклад, фрукти саду, приплід тварин і т. ін.), на­зивалися природними. Плід, який приносить річ в результаті ви­користання її в обороті, має назву цивільний (наприклад, процен­ти, одержані за договором позики, плата за користування річчю за договором найму).

Спочатку плодами визнавалися тільки органічні породження, які постійно і регулярно одержували від експлуатації речей, що приносили плоди, без їхньої істотної зміни і господарського при­значення. Це були плоди як рослинні, так і тваринні. Серед рим­ських юристів не було одностайності щодо надр землі. Проте біль­шість класиків відносили надра до природних плодів. Ця думка була визнана й правом Юстиніана. Мисливські трофеї також ви­знавалися плодами, якщо вони були здобуті на ділянках, спеціаль­но відведених для мисливства.

Плоди поділялися на ще не відділені від речі, яка їх породжує, і плоди уже відділені від неї.

Поняття плодів та визначення їх видів мало значення для ви­значення їх долі. За загальним правилом, плоди стають власністю власника речі, що їх породила. Проте з цього правила можуть бути винятки. Так, власник здав сад в оренду — плоди належали орен­дарю, хоча власником дерев залишався орендодавець.

Цивільні плоди. Згодом стали визначати плодами доходи, одер­жані, наприклад, від речі, зданої в оренду, проценти з капіталу, ренту із земельних наділів. До цивільних плодів відносили, навіть, послуги залежних осіб. Ульпіан писав: «Плата, одержана від коло­нів, посідає таке ж місце як плоди. Праця рабів знаходиться в та­кому ж становищі, що і наймана плата; плата за перевезення на кораблях і в'ючних тваринах».

Майно. Сукупність різних речей, поєднаних єдиним господарсь­ким призначенням чи приналежністю, римські юристи розглядали як одне ціле — майно (дому, двору, сім'ї тощо).

У такому сімейному, дворовому і подібному поєднанні, що скла­далось з різних предметів, речі ніби доповнюють одна одну і в су­купності дають бажаний ефект, якого хочуть досягти їхні власни­ки. До майна почали відносити все, що належить певній особі. В преторський період до складу останнього включали все, що за­лишалось після відрахування боргів кредиторів. Так поступово по­няття майна почали трактувати як сукупність прав і обов'язків. Таким чином, воно складалося з активу і пасиву, з вимог і боргів. Тому завжди слід мати на увазі, що до складу майна входять бор­ги, а вони інколи можуть становити значну і, навіть, більшу його частину. Ця обставина інколи змушує спадкоємців відмовлятися від спадщини. Таке визначення складу майна має значення при зверненні стягнення кредиторів на майно боржника.

2.2. Володіння

1. Поняття і види володіння

2. Виникнення і припинення володіння

3. Захист володіння

1. Поняття і види володіння

Римське право (як і сучасне багатьох країн) в поняття «володін­ня» (possessio) вкладало подвійне значення: а) самостійний право­вий інститут, незалежний від права власності; б) одна з правомоч-ностей власника. У першому випадку йдеться просто про володін­ня, а в другому — про право володіння. Інколи, навіть сьогодні, ці поняття ототожнюються: володільця не відрізняють від власника, а власника не відмежовують від володільця. Однак такі різні правові категорії юристу змішувати не можна. Слід завжди пам'ятати: во­лоділець фактично володіє річчю, незалежно від наявності права на неї; власник — фактичний володар речі і має право власності на неї.

Закони XII таблиць уже згадують поняття володіння як самос­тійний правовий інститут. В період існування ранньої республіки претори розрізняють фактичне володіння річчю без права на неї і фактичне володіння, засноване на праві.

Припускають, що володіння як фактичне обладання річчю по­ходить від освоєння земель родами. В стародавні часи земля була в общинній власності і окремим родам передавалась лише у воло­діння, тимчасове користування. Саме тому римське приватне пра­во для позначення володіння користувалось терміном usus. Таке володіння общинною землею переходило з покоління в покоління і поступово перетворилося на приватне володіння, з якого виникло право приватної власності на землю.

Римська держава була верховним власником землі. Суверенітет її визначався земельною власністю, сконцентрованою в національ­ному масштабі. Проте в ті часи ще не знали приватної власності на землю, хоча й було як приватне, так і общинне володіння і корис­тування нею. При колективній власності приватним може бути тільки володіння. Історія Риму тих часів відображає боротьбу дрібного землеволодіння з великим. Право користування общин­ною землею шляхом володіння нею спочатку належало патриціям. Головний інтерес римлян спрямований на розвиток і визначення тих відносин, які є абстрактними відносинами приватної власності. Основа приватної власності — володіння — вбачається як непояснювальний факт, а не як право. Лише завдяки юридичним визна­ченням, які суспільство надає фактичному володінню, останнє на­буває властивості правового володіння, приватної власності.

Володіння, засноване на праві, — це вже не володіння, а право власності чи інше право. Фактичне володіння річчю може бути зас­новане не тільки на праві власності, а й на будь-якому іншому (на­приклад, на договорі найму речі), проте воно не буде володінням, оскільки засноване на праві. Володіння як фактичне обладання річчю — просто факт.

Римські юристи слово «володіння» — possessio — виводили від sedere — сиджу як володар. «Володіння було названо, — як зазна­чав Лабеон, — від осідання (будучи) ніби поселенням, бо воно при­родно утримується тим, хто на ньому стоїть...» (Д. 41.2.1). Інший юрист Нерва-син писав, що «власність на речі походить від природ­ного володіння» (Д. 41.2.1).

Отже, володіння як фактичне обладання річчю є факт, який не можна навіть назвати юридичним, оскільки в деяких випадках, не будучи заснованим на праві, він не міг породжувати юридичні на­слідки. Проте претори надали цьому факту юридичного значення: почали надавати такому фактичному стану юридичний захист.

Склалася парадоксальна ситуація — правовий захист одержа­ло не право, а факт (детальніше про це йтиметься нижче). Проте, одержавши юридичний захист, і, отже, ставши юридичним, необ­хідно було надати йому чітке правове визначення. З багатої казуїс­тики можна зробити висновок, що римські юристи розуміли володіння як фактичне обладання річчю, поєднане з наміром вважа­ти її своєю. При цьому вони розуміли під фактичним обладанням не короткочасні, а стабільні, тривалі, що склалися більш-менш дав­но, відносини. Таке визначення поняття володіння містить два іс­тотних елементи: а) об'єктивний — corpus possessionis — володін­ня, тобто фактична наявність речі; б) суб'єктивний — animus possessionis — вважати дану річ своєю, володіти від свого імені.

У ранній період римські юристи фактичне володіння (corpus possessionis) розуміли досить примітивно — тримати річ в руках, у дворі, в будинку, коморі тощо. Пізніше такий стан стали тлумачи­ти більш витончено — як ставлення володільця до речі, за яким він міг безперешкодно, безпосередньо і тривалий час здійснювати свій вплив на неї. Прийнято було вважати, що тварина знаходить­ся у володінні свого господаря до того часу, поки вона не втратила звички повертатися до свого двору. Будівельний ліс, складений на вулиці проти двору володільця, вважався у його володінні. Проте золота обручка, що лежить у дворі свого володільця, вважалась такою, що вибула з його володіння.

На думку пізніших юристів, для одержання фактичного обладання річчю не обов'язково брати її в руки. В деяких випадках до­статньо кинути на неї погляд і в думці. Так, при передачі землі її набувачу досить було з високого місця оглянути ділянку. Так саме і будинок — набувачу достатньо було оглянути його, щоб стати йо­го володільцем. Володіння не втрачалось і в тому разі, коли воло­ділець передавав річ в тимчасове користування іншій особі. З ве­ликої казуїстики, яку залишили римські юристи, можна зробити висновок, що під фактичним обладанням річчю вони розуміли та­ке нормальне ставлення до речі і речі до володільця, в якому зви­чайно знаходяться власники щодо об'єктів своєї власності.

Інший елемент володіння (animus possessions) характеризує суб'єк­тивне ставлення володільця до речі. Він повинен вважати річ своєю. Практичного значення не мало, на чому була заснована його воля — на помилці чи обмані. Покупець краденої речі, який не знав, що купляє чужу річ, вважає її своєю, будучи переконаним в тому, що набув право на неї, — добросовісно помиляється. Якщо ж знає, що володіє чужою річчю, але своїм ставленням до неї намагається пе­реконати всіх оточуючих, що це його річ — це усвідомлений обман. І в першому, і в другому випадках володільці виявляють волю воло­діти від власного імені, показують, що річ належить їм.

Отже, не кожне фактичне обладання річчю є володінням, а ли­ше засноване на animus possessonis — володільницькій волі. Тому обладання річчю від імені іншої особи також не є володінням (на­приклад, договір найму, оренди, зберігання тощо). Тут володар ре­чі здійснює володіння не від власного імені, а від імені іншої осо­би— власника. Він є лише держателем чужої речі (detentor — possessi naturalis). Для юридично значимого володіння вимагалась саме воля володіти від свого імені, ставитись до речі як до своєї. Така воля може бути тільки у справжнього власника або особи, яка хоча і не є таким, але вважає себе таким внаслідок добросовіс­ної помилки. Володільницька воля, наприклад, незаконного загарб­ника землі, що усвідомлює неправомірність свого обладання, але приховує це від оточуючих своєю зовнішньою поведінкою і став­ленням до речі, заснована на неправомірному титулі, обмані.

Таким чином, володіння — це фактичне обладання річчю, поєд­нане з наміром вважати її своєю, а держання — фактичне обла­дання річчю без наміру вважати їі своєю (наприклад, володілець речі на підставі договору). Той, хто знайшов загублену ким-небудь річ, стає лише її держателем, оскільки в нього немає волі вважати останню своєю. Проте, коли той, хто знайшов чужу річ, побажає її привласнити (що вже є неправомірним), буде демонструвати ото­чуючим володільницьку волю, тобто показувати, що річ його.

Отже, володіння — реальне панування над будь-якою річчю, але з наміром вважати її своєю. Це виявляється в тому, що особа стоїть або сидить на землі, тримає річ, точніше сказати, здійснює реальне панування над нею. Останнє не повинне бути тимчасовим. Воно по­ширюється на річ в цілому, в сукупності її властивостей і відносин. Тому одночасне володіння однією і тією ж річчю кількох осіб немо­жливе, воно виключається. Проте допускалося володіння кількох осіб однією і тією ж річчю в ідеальних неподільних частинах.

Таке розуміння матеріального характеру володіння не допуска­ло одночасного володіння сукупністю речей, але визнавало воло­діння кожною річчю окремо з цієї сукупності.

У переважній більшості випадків володіння є виявом права влас­ності, так би мовити його підґрунтям, адже дане право завжди ґрунтується на фактичному володінні. В такому разі володіння вла­сника є однією з його правомочностей і має правову основу — ти­тул. Зазначена правомочність власника так і називається — пра­во володіння. Між правомочністю власника (правом володіння) і фактичним володінням відмінність в тому, що перше не має право­вої основи — титулу, а друге спирається на нього. Безперечно, фа­ктичний володілець міг здійснювати всі правомочності власника — володіти, користуватися і розпоряджатися. В такому разі воло­ділець виступав як звичайний суб'єкт цивільного обороту і підля­гав захисту з боку права.

Проте володіння може ґрунтуватися не тільки на праві власно­сті, а й виникати з інших підстав. Римське право охороняло воло­діння незалежно від підстав його виникнення. Відносини, які скла­далися у процесі здійснення володіння, визнавалися правовими з усіма наслідками, що з цього випливали. І все ж названі відносини на право не спиралися, оскільки його тут не було. Це було фактич­не панування на відміну від правового панування власника.

Види володіння. Римське право розрізняло кілька видів володін­ня. Цивільне володіння — possessio civilis, яке вже згадується в За­коні XII таблиць, де чітко визначені строки для набуття права влас­ності на річ за давнісним володінням (набуття за давністю). Цивільним володільцем міг бути громадянин Риму — особа свого права (persona sui juris), тобто самостійна особа. Основним видом такого володіння, безперечно, було володіння домовладики, тобто володін­ня на себе, на своє ім'я. Проте його особливістю було те, що для до­мовладики не обов'язковою була наявність у нього впевненості в праві власності. Уже тоді відомі випадки, коли вочевидь неуправомочена особа, наприклад, злодій і грабіжник, визнавалися такими, які володіють для себе, і їм надавався правовий захист володіння. Підвладні могли здійснювати володіння тільки для домовладики і від його імені.

Залежно від правової підстави фактичного обладання річчю во­лодіння поділяється на законне і незаконне: засноване на праві власності та інших правах — законне, а те, що не має правового титулу, — незаконне.

Законне володіння — це, насамперед, володіння власника і так зване похідне володіння. У деяких випадках володільці чужих ре­чей отримували самостійний володільницький захист. Таке фактич­не обладання чужою річчю почали називати похідним володінням, хоча насправді це було не володіння, а держання, і лише через не­обхідність таких держателів наділили самостійним правовим захис­том і прирівняли держателів до володільців. Так, необхідність на­дання самостійного правового захисту заставодержця, що одержав річ як заставу для забезпечення виконання зобов'язання, прирівня­ло держання заставленої речі до володіння. Заставодержець, який продержав у заставу чужу річ, не міг здійснювати володільницьку волю від свого імені, оскільки не міг вважати заставу своєю річчю. Проте для надійнішого захисту його інтересів проти посягання тре­тіх осіб претори надали йому володільницький захист предмета за­стави, а його заставу почали називати володінням.

Такий же процес стався з прекарієм (надання власником з певною метою, часто політичною, свого майна іншим особам в тимчасове і бе­зоплатне користування). Тимчасові і безоплатні користувачі чужим майном були лише його держателями, а не володільцями, але необ­хідність надання прекаристам самостійного володільницького захис­ту призвела до визнання їх держання похідним володінням.

Третій випадок похідного володіння — так званий секвестр. Як­що між двома особами виник спір про право на річ, то до рішення суду вони могли передати спірну річ на зберігання третій особі — секвестрарію, якому з тих же мотивів надавався самостійний во­лодільницький захист.

Таким чином, в усіх зазначених випадках маємо справу не з во­лодінням в точному значенні цього слова, а лише із звичайним держанням, прирівняним до володіння з метою надання більш ефективного захисту.

Законний володілець має право на володіння річчю — jus possidendi. Володілець, який фактично обладає річчю з наміром вважати її своєю і ставиться до неї як до своєї, але не має права володіти нею, вважається незаконним. Незаконне володіння не має правового титулу, засноване лише на факті та поділяється на доб­росовісне і недобросовісне.

Незаконне, але добросовісне володіння має місце у разі, коли володілець не знав і не міг знати, що володіє чужою річчю і що у нього немає права нею володіти. Якщо ж він знав або повинен був знати, що не має права на володіння даною річчю, то таке володін­ня буде і незаконним, і недобросовісним. Добросовісне володіння — наприклад, набуття речі не від власника покупцем, який не знав і не міг знати про це. Володіння злодія завжди буде недобросовіс­ним, як і купівля краденого.

Поділ володіння на добросовісне і недобросовісне зумовив і різ­ний правовий режим для них. Так, придбати право власності за давністю можна було тільки через добросовісне володіння і, навпа­ки, крадену річ не можна було набути за давністю. Добросовісний володілець за віндикаційним позовом відповідав у меншому обсязі, ніж недобросовісний.

Преторське володіння почало називатися спочатку так, тому що претор розпочинав надавати захист фактичному володільцю ще до того, як закінчився строк набувальної давності. Згодом претор по­чав надавати захист фактичному володільцю у будь-якому разі, але за умови, що той мав для володіння обидва елементи: фактичне панування над річчю і намір вважати її своєю. Таким вважалося будь-яке володіння на себе, яке здійснювалося як особисто і безпо­середньо, так і через управителя, держателя та інших посередни­ків. Це породило приказку: «Блаженні володільці». Малося на увазі, що фактичний володілець в інтердиктному процесі не повинен був доводити свій правовий титул володіння, тобто своє право. З цього приводу відома цитата Дигест: «В цьому інтердикті ніякого значен­ня не мало, чи є володіння законним, чи незаконним стосовно третіх осіб; будь-який володілець через те, що він був володільцем, мав більше прав, ніж той, хто не володів» (Д. 43.17.2).

Відомий римський юрист Павло підтверджував неприпустимість постановки питання про правомірність чи неправомірність володін­ня щодо третіх осіб, крім самих сторін. Визнання за володільцем більше прав, ніж за неволодільцем свідчить про те, що преторське право надавало факту значення правової підстави на володіння.

Як вбачається з наведеної цитати, Павло виділяв також воло­діння правомірне (possessio iusta) і володіння неправомірне (pos-sessio iniusta). Цей поділ відповідав наведеному вище поділу воло­діння на законне і незаконне. Правомірним володінням визнавало­ся таке, яке спиралося на будь-який правовий титул. Неправомір­ним — яке не мало будь-якого правового титулу, наприклад, воло­діння злодія або грабіжника.

Об'єктом володіння могли бути тільки тілесні речі. Проте інтер­диктами захищалися й інші права на чужі речі. Таке володіння на­зивалося ніби володінням, квазволодінням (quasi possessio).