1. Поняття речового і зобов'язального права

Римські юристи не розрізняли речових і зобов'язальних прав, а лише захист прав засобами речових позовів — actiones in rem і особистих позовів — actiones in personam. Якщо спір виникав з приводу права на річ, то для його захисту застосовувався речовий позов, якщо ж приводом для спору були правові чи фактичні дії іншої особи — особистий позов. Наявність того чи іншого права виводили з наявності позову. Якщо претор, вивчивши обставини, доходив висновку, що правові відносини підлягають захисту, він надавав відповідний позов (речовий або особистий), а якщо не да­вав, значить, не було і відповідного права. Позов стає основою, а право ніби тільки наслідком.

Значно пізніше, коли позов був поставлений на відповідне місце, його надання почали виводити з наявності права. Спочатку з'ясо­вували, чи є право, а потім вже надавали позов. Таким чином, з відповідних позовів (речових і зобов'язальних) почали розрізняти права речові й особисті. Якщо об'єктом права були речі, то це — -речове право, якщо ж дії, які мали правове значення, то такі права почали називати особистими. Отже, приватне право своїми об'єк­тами визнавало речі або дії, хоча класифікація майнових прав на речові та зобов'язальні була зроблена не римськими юристами. Таке розмежування зроблене пізніше вченими на основі матеріа­лів римських юристів, які звернули увагу на відмінність майнових прав: у одному випадку потреба в якій-небудь речі задовольня­лась шляхом її набуття (при цьому встановлювався один обсяг прав), в другому — через надання речі в тимчасове користування з умовою повернення володільцю (виникають другі права з іншим обсягом прав). Ці два неоднакові способи задоволення потреби в речі чи дії породжують абсолютно різні правові відносини: а) речо­ві; б) зобов'язальні. Так система майнових прав поділена на дві ве­ликі групи — речові права і зобов'язальні права.

Види речових прав

1. Володіння (законне; незаконне (добросовісне і недобросовісне), похідне (володіння заставодержця, секвестрація, прекарій).

2. Право власності (квіритське, перегринів, преторське, провінційне).

3. Право на чужі речі (сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава).

Поверхова відмінність наведених двох правових інститутів при­ватного права полягає в об'єкті прав: об'єкт права речі — речове право; об'єкт права дії — зобов'язальне. Проте зовнішнього розріз­нення інколи буває мало для встановлення характеру правових від­носин, наприклад, якщо виник спір з приводу передачі будинку продавцем покупцю. Після укладення договору купівлі-продажу продавець відмовився передати будинок покупцеві. Недосвідченому юристу буває важко визначити, про яке право відбувається спір — речове чи зобов'язальне, хоча встановлення характеру права має важливе значення для визначення способу захисту. В наведеному прикладі покупець ще не став власником придбаного будинку і то­му речового права в нього ще не виникло. Йдеться про виконання договору, тобто про право вимоги, про зобов'язальне право.

Для ґрунтовнішого осмислення характеру речово-правових і зо­бов'язально-правових відносин необхідно проаналізувати відмін­ності між цими двома інститутами:

1. Основна відмінність — в об'єкті права. Об'єкт речового права — завжди річ, зобов'язального права — дії, право вимоги здійснювати певні дії. До речових римське приватне право відносило такі інсти­тути: володіння, право власності, сервітути, інші права на чужі речі (емфітевзис, суперфіцій, заставне право). Зобов'язальні права ви­никають з договорів та інших правомірних і неправомірних дій. Це великий розділ приватного права, що об'єднує договірне, деліктне право та інші зобов'язання, які виникають із позадоговірних право­мірних дій.

Варто ще раз наголосити, що дії стають об'єктом права лише за умови, якщо вони породжують певні правові наслідки, тобто ма­ють правове значення. Хлопець, що вперше поцілував дівчину, здійснив певну дію, яка для нього стала значною, чи не найбіль­шим щастям у житті. Проте ця важлива подія для молодят ніякого правового наслідку не породжує, правового значення не має і тому об'єктом права не стає.

Дії як об'єкти права часто пов'язані саме з речами. В таких ви­падках зміст дій визначається речами, наприклад, передача речей у власність іншій особі, надання їх в тимчасове користування, пе­редача на збереження тощо. Тому можна сказати, що речові пра­ва — це статистика, яка відображає усталеність, стабільність, не­порушність речових прав. Але речі можуть бути в русі, тобто в обороті, який в праві так і називається цивільний оборот. Правове регулювання названого руху здійснюється зобов'язальним пра­вом, яке відображає динаміку речей.

Проте не всі дії пов'язані з рухом речей. Є дії як об'єкти права, що жодним чином не пов'язані з речами, наприклад, надання пев­них послуг. Дії по їх наданню не завершуються створенням будь-якого матеріального об'єкта, наприклад, послуги няні, сторожа то­що. Але є дії, результатом яких є саме створення певних речей. Останні прийнято називати роботами.

Дії можна поділяти на правомірні і неправомірні. Ті, які вчиня­ються відповідно до закону, називають правомірними; які пору­шують чинний закон — неправомірними.

Характерною особливістю дій є те, що вони за загальним прави-» лом мають конкретну спрямованість на певний результат і одно­часно щодо конкретних осіб. Отже, автором тієї чи іншої дії зав­жди є конкретна особа (особи), і дія в більшості випадків також спрямована на конкретну особу чи осіб.

2. Речові права відрізняються абсолютним характером, зобо­в'язальні — відносним. Звідси випливає, що захист речових прав є абсолютним, а зобов'язальних — відносним. Ця відмінність зумов­лена характером правових відносин. Володілець речових прав у процесі їхнього здійснення вступає у правові відносини з усіма, хто його оточує. З одного боку — суб'єкт речового права, з іншо­го — абсолютно всі, хто його оточує. Суть цих правовідносин поля­гає в тому, що суб'єкт даного права має певні правомочності на річ, а всі, хто його оточує, зобов'язані поважати його права, дотриму­ватися їх і не порушувати. Порушником речового права може вия­витися кожен з числа оточуючих, навіть, якщо він цього не бажав і не знав. Отже, відповідачем за речовим позовом може стати ко­жен, навіть той, хто особисто не порушував названих прав їх но­сія. Наприклад, власник певної речі в процесі здійснення своїх правомочностей вступає у правові відносини з усіма, з ким він сти­кається. Якщо ж він втратить володіння річчю, то при цьому не втрачає свого речового права на неї, а річ може виявитися в неза­конному володінні будь-якої особи. Нею може бути і особа, яка, на­буваючи річ, не знала, що вона чужа. Ставши володільцем чужої речі, її набувач речового права на неї не набуває і тому буде відпо­відачем за закладеним до нього позовом.

Зобов'язально-правові відносини мають відносний характер, оскільки виникають щодо конкретно визначених осіб, наприклад, продавець — покупець. Порушником їх може бути одна з цих двох осіб і ніхто третій. Отже, відповідач за особистим позовом завжди відомий, чого не можна сказати про речовий позов, відповідача за яким не можна назвати навіть приблизно.

3. Переважна більшість речових прав жодними строками не обмежена. Володіння, право власності, земельні сервітути, емфітевзис і суперфіцій набуваються назавжди. І тільки особисті серві­тути обмежені часом життя їх суб'єкта (довічні). За договором по­зики предмет переходить у власність до позичальника на обумов­лений строк.

Всі зобов'язально-правові відносини — тимчасові, розраховані на певний строк. Права, що виникають з цих відносин, припиня­ються разом з припиненням зобов'язань. Наприклад, із закінчен­ням строку за договором найму речей остання повертається наймодавцю, і право користування нею наймачем припиняється.

4. Речові і зобов'язальні права розрізняються за змістом і за об­сягом. Зміст речових прав встановлюється законом, а зобов'язаль­них, як правило, зумовлюється договором. Речові права за своїм обсягом ширші, ніж зобов'язальні (наприклад, права власника і права наймача речі).

Суб'єкт речового права має можливість безпосереднього впливу на річ щодо здійснення своїх правомочностей (наприклад, власник сам володіє, користується і розпоряджається своєю річчю). Най­мач речі сам безпосередньо ці правомочності здійснювати не може. Користування і володіння річчю він вчинює від імені власника, а не від свого. Правомочності розпорядження наймач взагалі не має. При цьому зазначені правомочності можуть бути істотно обмежені (наприклад, наймачу надано право користування не в повному об­сязі, а тільки у певній частині).

5. Суб'єкт речового права пов'язаний з річчю ніби невидимою ниткою — куди б річ не пішла від її володільця, він має право ви­магати її повернення від будь-кого, хто її незаконно утримує. Рим­ське приватне право знало так звану необмежену віндикацію, за якою власник міг витребувати свою річ від кожного, у кого вона знаходилась. Наприклад, власник передав свою річ в тимчасове користування сусідові, а той продав її третій особі. Власник має право витребувати річ у третьої особи, навіть, якщо вона не знала, що річ чужа. Заставодавець продав предмет застави третій особі, заставодержець має право витребувати річ для звернення на неї стягнення.

Зобов'язальні права так не пов'язані зі своїм суб'єктом.