3. Моральна досконалість. Автономія і гетерономія в моралі

Поняття моральної досконалості тісно пов’язане з моральним ідеалом. Ідеалом вважається щось винятково досконале, таке, що є вищою метою прагнень людей. Ідеал є багатозначним поняттям. Ідеальними вважають довершені, позбавлені вад, недоліків предмети, явища, процеси тощо (ідеальний слух, ідеальна форма, ідеальний вихід із конфліктної ситуації). Інколи вони можуть тільки здаватися такими.

Філософське поняття «ідеал» охоплює естетичний ідеал, моральний, релігійний та ін. Поняттям моральної свідомості, категорією етики є «моральний ідеал».

Моральний ідеал (франц. ideal, від грец. idea — ідея) — найдосконаліший, безумовний, універсальний зразок високоморальної особистості, яка володіє всіма відомими доброчесностями, кожна з яких максимально досконала. Одні етики виводять це поняття з уявлення про природу і сутність добра, а інші вважають, що уявлення про Добро і належне орієнтовані на моральний ідеал, тобто є похідними стосовно нього. Моральний ідеал ґрунтується на всьому кращому, Що акумульовано в моралі на конкретному етапі її розвитку і поєднано в образі ідеальної особистості, на який потрібно рівнятися.

Моральний ідеал як образ ідеального належить до сфери майбутнього, того, що об'єктивно не існує, принаймні поки що. Оскільки реальна життєдіяльність людей орієнтується на ідеал, то напрошується висновок про визначальну роль ідеального, свідомості стосовно буття. Спроби вивести моральний ідеал з емпіричної реальності (природної, соціальної), зокрема шляхом узагальнення моральних цінностей і норм, непереконливі, оскільки ігнорується системний характер мети морального буття людини. Водночас вони заземлюють, принижують моральний ідеал. Відкидаючи такий підхід, деякі філософи доводять, що моральний ідеал розкриває перед людьми набагато ширші перспективи, ніж це здається тим, хто вважає, ніби він виводиться з емпіричної реальності чи наполягає на його цілковитій зумовленості цією реальністю. Таку точку зору обстоював французький філософ, соціолог Еміль Дюркгейм (1858—1917), аналізуючи ціннісно-нормативні системи суспільства.

За іншою точкою зору, моральний ідеал вважають незалежним від реальності, даним людині безпосередньо в її життєвому досвіді як вияв божественного одкровення, інтуїтивного прозріння чи голосу совісті. Тобто моральний ідеал як належне протиставляють реальності. Проте ці намагання недостатньо аргументовані.

Моральний ідеал є орієнтиром для самовдосконалення особистості, завдяки йому людина оцінює поведінку інших людей. Прагнучи самовдосконалюватись, особистість не може обійтися без морального ідеалу, який допомагає їй орієнтуватись у світі моральних цінностей, обирати оптимальну лінію поведінки, життєву позицію. Ідеал підносить людину, сприяє зміцненню її духовно-емоційних сил, необхідних для самореалізації.

Особливо ефективно він виконує функцію взірця, втілюючись у життєдіяльності історичних осіб (Сократ, Григорій Сковорода, Махатма Ганді, мати Тереза), або постаючи як художній образ. При цьому домінує ідеалізований погляд на історичних осіб, який здебільшого унеможливлює реалістичне бачення їх характерів і дій. Художні образи як втілення морального ідеалу мають певні переваги перед їх прототипами, оскільки концентрують численні моральні чесноти в одній постаті. Правда, принцип художньої правди змушує митця наділяти позитивних героїв деякими негативними рисами, що віддаляє їх від морального ідеалу, але робить психологічно достовірними, правдоподібними.

Отже, моральний ідеал є нескінченним процесом пошуку досконалості, його не можна ототожнювати з жодною історичною особою, з жодним художнім героєм.

Автономія і гетерономія в практичній філософії І. Канта – два протилежні й у моральному відношенні вирішальні якості визначення волі до бажання й вчинку. Автономною є воля, яка сама дає закон своєї дії або може мислитися як сама для себе законодавча (від грецьк. αὐτός – сам і νόμος – закон, самозаконня). Гетерономна воля запозичує норму свого хотіння й поведінки не зі свого розуму, але з іншого (від гречок. ἕτερος – інший; інозаконня). Ідея автономії народилася як свого роду кантіанська гіпертрофія закону безкорисливості: І. Кант підкреслював, що моральна воля відволікається від усякого приватного інтересу й керується лише принципом розуму як загального практичного законодавця і що, в той же час, цей розум є загальнолюдським надбанням. Правомірне домагання всякої людини на моральну розумність обґрунтовує допущення, що моральним може бути визнаний тільки той закон, який дається власним нашим розумом або може бути представлений у такий спосіб даним; воля, яка вчиняє законно, в такому випадку не повинна шукати ні в собі, ні в об'єкті нічого, крім інтересу власного загального законодавства. Ідея автономії кожної волі розумної істоти подає філософові думку сформулювати сам верховний принцип моральності в дусі автономій волі; усякий принцип волі повинен мати можливість представити собою принцип можливого загального морального законодавства: вчиняй так, щоб твоя воля у всіх своїх актах могла бути автономна. Автономія із цього погляду виступає як справжній і навіть єдиний закон моралі. Він послідовно проводить цей принцип автономії стосовно до суспільства, держави й праву. Кант затверджує ідею прав і воль людини, яка знайшла своє втілення в сучасній політиці. Він висуває ідею вічного миру, яку по-справжньому оцінило людство тільки в другій половині XX століття. Винятково цікаві кантівські ідеї гуманізму, автономії особистості й формування самостійності мислення стосовно до сучасної освіти.

Релігія для Канта є цінністю лише як засіб морального вдосконалювання особистості. Християнське вчення було інтерпретовано ним як чисто моральне вчення, причому позбавлене головних рис, що відрізняють його від природної етики. Головним моральним спонукальним мотивом І. Кант вважав почуття боргу, ідею блага він зводив до понять благої волі й щастя. Щастя, згідно з вченням І. Канта, може вважатися справжньою цінністю лише тоді, коли досягається зусиллям благої волі, спрямованої почуттям морального боргу. Така точка зору вигідно відрізняється від утилітарних поглядів, що існували в часи І. Канта, на обов’язок як вторинне стосовно щастя прагнення.