1. Відносини з європейськими державами в системі зп пріоритетів сша
США – Центральна і Східна Європа: новий етап відносин 27.05.2011
Вашингтон – Європейське турне президента США Барака Обами охоплює низку країн та низку проблем: від підтримки демократії в Північній Африці до саміту «Групи восьми». Чотири країни – за 6 днів! Бурхлива подорож Обами завершується в Польщі. Тут американський лідер вечеряє з лідерами Центральної та Східної Європи, проведе двосторонню зустріч із президентом Польщі Броніславом Коморовським…
Східна Європа переймається, що їхній регіон не є пріоритетним у закордонній політиці США і що перезавантаження відносин між Америкою та Росією не враховує їхніх інтересів. Майже два роки тому група східноєвропейських лідерів та інтелектуалів написала відкритого листа президентові Баракові Обамі, в якому закликала США не забувати про їхній регіон у пошуках кращих взаємин із Москвою.
Нині Центральна та Східна Європа продовжують шукати підтвердження того, що Америка залишається європейською силою і не покидає Європу.
«У Центральній та Східній Європі переживають, що стратегічна увага США перекидається на Близький Схід та Азію. В Європі немає гарячих конфліктів, що вимагають американської уваги, однак ми переживаємо, чи американське військо та американський політичний капітал залишаться в Європі».
Корисний досвід демократизації
Сполучені Штати сьогодні вже не бачать Центральну та Східну Європу об’єктом своєї закордонної політики. Ці країни стають партнерами, саме такою є політика адміністрації президента Обами в цьому регіоні.
«Після «холодної війни» Центральна Європа почала демократизуватися, нашим завданням було допомогти їм в їхньому економічному та політичному розвитку. Тепер ми їм кажемо: у вас все добре, ми не боїмося, що вашу демократію буде підірвано. Ми хочемо вашої допомоги в різних проектах, які також є у ваших інтересах».
Успішний перехід Польщі від комунізму до демократії, від командної економіки до ринкової, власне, є тим досвідом, який Польща може використати в партнерстві зі США. Цю тему, зокрема, розглядають лідери центрально-східноєвропейських країн на своєму саміті у Варшаві, цим досвідом вони поділяться з країнами арабського світу та Пн Африки, які сьогодні вимагають реформ і демократії від своїх ще авторитарних урядів.
До нових ролей ще треба звикнути
Отже, сам факт, що такі країни, як Польща, готові ділитися своїм досвідом переходу до демократії, свідчить про те, що американсько-польські відносини стають справжнім партнерством.
«Це, власне, і є таке партнерство, якого ми прагнемо, коли вони можуть використати свій досвід, свою експертизу, адже Центральна Європа має більший досвід економічних та політичних реформ, ніж ми тут, у США. Ось що значить бути партнером, нам вже не треба хвилюватися за польську демократію, тепер давайте хвилюватися за демократію Єгипту»,.
Цей процес вимагає певної психологічної вишуканості з обох сторін.
Американці хочуть просувати східноєвропейців до справжнього партнерства, але так, щоб ті не думали, що втратили своє привілейоване місце у взаєминах із Вашингтоном. Східна Європа, тим часом, мусить звикати до того, що американці тепер вважають їх рівними, попри те, що ті ще й далі хочуть, щоб США гарантували їхню безпеку.
Непрямолінійними і досить непростими, як і далеко не повною мірою осмисленими, принаймні громадськістю України, завжди були і залишаються взаємовідносини США та Європи. Було б великим спрощенням вважати, що перетворення після падіння Берлінської стіни США на єдину наддержаву та їхня одноосібна гегемонія викликають суто позитивні емоції європейської спільноти. Хоча справа тут далеко не в емоційному сприйнятті процесів. Ідеться про більш фундаментальні речі. Про долю Європи як визнаного лідера світового цивілізаційного процесу, про збереження її унікальності в цьому процесі, утвердження як самостійного центру багатополярного світу третього тисячоліття. Або про фактичний занепад Європи, її остаточне підпорядкування панамериканізму, дифузію у процесі глобалізації, дезінтеграцію між євроатлантичним та євроазіатським полюсами. Саме у такій площині має розглядатися порушена проблема, яка не може сприйматися відсторонено кожним українцем, адже ми є частиною Європи, ми — європейці, ми прагнемо до повноправного членства в ЄС — це наша стратегія і тому все, що тут відбувається, стосується нашої долі.
Утворення трансатлантичної «тріщини»
Слова, винесені в заголовок, належать французькому журналісту К.Деснуес. Йдеться про «тріщину» у моноліті західного світу, яка утворилася останніми роками й продовжує розширюватися. На нинішньому етапі поглиблюється переважно гуманітарний, передусім ідеологічний, розкол між США та ЄС при формальному збереженні відносин стратегічного і військового партнерства. Переконаний, що названі процеси є цілком закономірними. Вони є природним результатом відчутних змін у співвідношенні економічних потенціалів Європи і США, що сталися на початку нового століття, а також відповідною реакцією Європи на формування США політики одноосібної гегемонії.
Власне, такий перебіг подій і передбачався відомим американським вченим С.Хантингтоном. «Зусилля єдиної наддержави у напрямі створення монополярної системи, — наголошував він ще 1996 року в своїй монографії «Зіткнення цивілізацій», — стимулює зростаючі зусилля інших держав забезпечити рух до багатополярності. Потенційно великі регіональні держави дедалі більше самостверджуються просуванням власних інтересів, які нерідко конфліктують із інтересами США». Цікавим є те, що С.Хантингтон дає власне тлумачення цих процесів, розглядаючи їх як неодмінне (у перспективі) зіткнення цивілізацій. Привертає увагу й те, що з урахуванням зазначеного американський вчений не лише розмежовує західну цивілізацію на дві самостійні субцивілізації — американську та європейську, — а й наголошує на тому, що відносини між ними не можуть бути безконфліктними. В них домінує конкуренція, аналогічна тій, що існує між США та Японією. Але у відносинах США та Європи є певна відмінність. Ця конкуренція, на думку С.Хантингтона, не є «такою мірою політизованою та емоційно забарвленою». Це пов’язується з тим, що «протиріччя між американською та європейською культурами не такі драматичні, як між американською та японською».
Процеси, на яких наголошує американський учений, розширюють аргументи під час розгляду проблеми. Вони вказують не лише на суто економічні, а й цивілізаційні аспекти можливого дистанціювання європейських країн від США. Таке дистанціювання може відбуватися при формальному збереженні (на певний час) трансатлантичної солідарності та стратегічного партнерства. Водночас воно не виключає можливості й істотніших зрушень — посилення цивілізаційної автономії Європи.
У даному разі йдеться не лише про загальнотеоретичні припущення. Відповідні процеси демонструє й реальна практика останніх років. Світ є свідком виникнення і загострення серйозних розбіжностей між США і Західною Європою у питаннях щодо ПРО, Кіотського протоколу, доцільності воєнної операції проти Іраку, вимоги імунітету для американських миротворців при розгляді злочинів у Міжнародному кримінальному суді ООН тощо.
Все це підтверджує основну ідею цієї статті: нині дедалі більше інтенсифікується процес переосмислення геополітичного статусу Європи і насамперед ЄС. Йдеться про нові контури світооблаштування, розбудову системи міжнародних відносин, де ЄС міг би відігравати самостійну роль, виконувати політичну функцію, іншу від тієї, що реалізується нині, — функцію важливого, але все ж таки не рівного, молодшого партнера США.
Проте ЄС не форсує розвиток подій у відповідному напрямі. Країни ЄС цінують свої відносини зі США, отримують від цього певну винагороду і не мають наміру з легкої руки обривати їх. Тим більше, що кожна з країн — членів Євросоюзу зберігає і тепер власні лінії взаємовідносин зі США, які мають історичні підвалини, не лише економічні та політичні, а й гуманітарні корені. Не слід нехтувати й військовим аспектом справи, де, як зазначалося вище, лідерство США лишається беззаперечним. Дається взнаки й інше. Багато аналітиків вважає, що Європа ще не готова до більш рішучих кроків в обстоюванні власних геополітичних інтересів і в суто психологічному плані. Досі не подолано психологічного шоку, який було завдано континенту двома світовими війнами минулого століття, його ідеологічні розколи на два антагоністичні полюси.
У такій ситуації правлячі європейські кола поки що мають перед собою обмежений простір вибору геополітичної стратегії. У деяких аспектах спостерігається фактичне самовідсторонення від активної політичної лінії. У минулому десятиріччі це особливо рельєфно позначилося на політиці ЄС стосовно країн пострадянського простору, зокрема України. Європа фактично програла відповідний раунд своєї політики, поступившись багато в чому США, які і в цьому напрямі діяли з притаманною їм агресивністю.
Прорахунок Європи полягає насамперед у тому, що вона не лише мовчки погодилася, а й підтримувала запропоновану з-за океану модель системної трансформації країн, побудовану на принципах «вашингтонського консенсусу», яка, як це сьогодні є всім зрозумілим, не була конструктивною.
Я не поділяю точки зору, за якої аморфність зовнішньополітичного курсу в 90-х роках є свідченням відсутності у неї чітко вираженої геополітичної мети. Одне — геополітична стратегія окремо взятої країни, інше — коли йдеться про політику союзу суверенних держав. Треба розуміти: Європі потрібен час для глибшої внутрішньої консолідації. Слід враховувати й те, що інтеграційні процеси за своєю суттю є такими, що не піддаються штучному форсажу, що вони можуть утверджуватися лише на еволюційній основі. У цьому сенсі час працював, працює й працюватиме у майбутньому на Європу. Нею вже пройдено значну відстань, що визначає геополітичну рівновагу США — ЄС. Нині стратегічна ініціатива дедалі більше утверджується на боці Європи. Після подій 11 вересня у цьому навряд чи хто сумнівається.
Економічні переваги
Не можна спрощувати і проблему, яка стосується зіставлення економічних потенціалів США та Західної Європи, зокрема країн Євросоюзу. Ця проблема стає зрозумілішою, якщо її розглянути в історичному ракурсі. Насамперед впадає у вічі очевидний факт, що переваги США в темпах економічного зростання найбільшою мірою позначилися у роки Першої та Другої світових воєн, які завдали величезних втрат європейській економіці. Найбільш перспективним із започаткованих проектів європейської політики, який є здатний істотно підвищити роль Європи у геополітичному процесі, є насамперед рішення про розширення ЄС. Звісно, що цей процес має бути максимально виваженим та обережним. Але він вже набув незворотного характеру і обов’язково стане відчутним чинником подальшої консолідації європейських націй.
Нині Євросоюз — одна з найпотужніших інтеграційних зон світу. ЄС об’єднує країни з населенням 370 млн. осіб. Його економічний потенціал близький, а у окремих напрямах перевищує економічний потенціал США. Він визначається такими параметрами: ВВП — близько 10 трлн. дол., 22% світового промислового виробництва. ЄС невпинно прогресує.
Для західноєвропейської моделі економіки характерний також вищий порівняно із США ступінь відкритості. Протягом майже всієї своєї історії США були країною високих протекціоністських тарифів. Особливо це стосується 20-х років, а також повоєнного періоду, коли вирішувалося питання про стимулювання внутрішнього ринку. Нині ЄС є незаперечним лідером світової торгівлі, забезпечує майже 40% світового експорту, тоді як США — менше 12,3% (1948 року — 22%).
Країни ЄС посідають панівні позиції і в експорті капіталу, вони є по суті визначальним інвестиційним центром світової економіки. Якщо у 1967 році США забезпечували 50,4% світового обсягу прямих інвестицій, то в 1999-му лише одна країна Європи — Великобританія — інвестує більше, ніж американські інвестори. Протягом 90-х років п’ять найбільших європейських інвесторів — Німеччина, Великобританія, Франція, Нідерланди та Швеція — забезпечували 80% загального обсягу експорту іноземного капіталу.
Не можна спрощено підходити і до зіставлення науково-технічних потенціалів США та Європи, хоча переваги Америки у цій сфері залишаються незаперечними.