3.15. Організація безпечного виконання окремих видів робіт в електроустановках в порядку поточної експлуатації

3.15.1. В порядку поточної експлуатації можуть виконуватись:

– роботи без зняття напруги віддалік від струмовідних частин, що перебувають під напругою, зазначені в пункті 3.14.3 (1,2,3) цих Правил;

– роботи зі зняттям напруги в електроустановках напругою до 1000 В, вказані в пункті 3.14.8 цих Правил.

3.15.2. Обслуговування установок зовнішнього і внутрішнього освітлення, а також електроприймачів, підключених до групових ліній з захисними апаратами на номінальні струми до 20 А, на території підприємства, в службових та житлових приміщеннях, складах, майстернях тощо може проводитись спеціально закріпленими працівниками в порядку поточної експлуатації з повідомленням про місце, початок і закінчення робіт оперативним або адміністративно-технічним працівникам.

3.15.3. Організаційними заходами, які забезпечують безпеку робіт в порядку поточної експлуатації, є:

– визначення необхідності і можливості безпечного виконання робіт в порядку поточної експлуатації;

– складання і затвердження переліку робіт, що виконуються в порядку поточної експлуатації, визначених в пунктах 3.14.3 (1,2,3) і 3.14.8 цих Правил, та додаткових робіт стосовно до місцевих умов із затвердженням цього переліку керівником;

– призначення виконавців (виконавця) робіт з групою з електробезпеки відповідно до характеру робіт, що виконуються.

3.15.4. Види робіт, зазначені в переліку згідно з пунктом 3.14.3 цих Правил, є постійно дозволеними роботами, для виконання яких не вимагається оформлення будь-яких додаткових розпоряджень.

3.16. Вмикання електроустановок після повного закінчення робіт

3.16.1. Електроустановка може бути ввімкнена тільки після закінчення робіт.

3.16.2. Вмикати електроустановку можна тільки піс­ля одержання на це дозволу оперативного працівника або працівника, який має право віддавати розпорядження на оперативне обслуговування даної електроустановки.

Дозвіл на вмикання електроустановки в роботу може бути виданий тільки після одержання повідомлень від всіх допускачів і керівників робіт про повне закінчення робіт на даній електроустановці.

3.16.3. Оперативні або оперативно-ремонтні працівники, які працюють в зміні і допущені до оперативного керування і оперативних перемикань, одержавши дозвіл на вмикання електроустановки після повного закінчення робіт, повинні перед вмиканням упевнитися у відновленні постійних огороджень.

3.16.4. Право на ввімкнення електроустановки після повного закінчення робіт може бути надано допускачеві зі складу оперативно-ремонтних працівників. Надання права на таке ввімкнення має бути записано в рядку наряду “Окремі вказівки”. Право на таке ввімкнення може бути надане тільки в тому випадку, коли до робіт на даній електроустановці, ПЛ, КЛ чи її дільниці не допущені інші бригади

31. Ступінь ураження електричним струмом в основному залежить від електричного опору тіла людини, який, своєю чергою, залежить від: – стану шкіри (цілості, чистоти та вологості); – площі контакту електродів та щільності контакту з електродами; – значення і роду електричного струму і прикладеної напруги; – частоти струму; – часу проходження струму; – загального стану нервової системи людини. Електричний опір людського організму визначається шкіряним покровом, м’язовою тканиною, кровоносною системою, внутрішніми органами, нервами. Найвищим є опір рогового шару шкіри, в якому немає кровоносних судин. Він має дуже високий питомий опір (близько 108 Ом/см) і його можна розглядати як діелектрик. Опір ділянки мережі, яка представлена шаром шкіри, має не тільки активну складову, але внаслідок того, що роговий шар шкіри є діелектриком, має й ємнісну складову. У місці контакту тіла людини з металевою струмопровідною частиною між роговим шаром шкіри і провідною ділянкою тіла утворюється ніби конденсатор, електрична ємність якого пропорційна поверхні контакту і обернено пропорційна товщині рогового шару шкіри (діелектрика). Ємність у загальному незначна, тому нею нехтують, а беруть до уваги лише опір внутрішньої частини мережі. Опір тіла людини залежить від стану шкіри (товщини, вологості) і навколишнього середовища (вологості, температури, швидкості руху повітря, тиску). Так, у людини з сухою неушкодженою шкірою загальний електричний опір становить 800–1000 Ом, а із зволоженою або пошкодженою шкірою він знижується до 106–108 Ом. Опір внутрішніх органів (без врахування верхнього шкіряного рогового шару – епідермісу) становить – 400–800 Ом, тому при розрахунках електричний опір людини прийнято визначати як 1000 Ом. Опір людини не є величиною постійною: він зменшується із збільшенням напруги і часу дії струму, що пояснюється пробоєм верхнього шару шкіри; із збільшенням поверхні і площі контактів струм збільшується, оскільки при цьому збільшується прогрівання і потовиділення в місцях контактів, а також при зволоженні і забрудненні шкіри. У табл. 4.1 наведено дані про характер дії струму на організм людини.

32-33. 2.1.3. Працівники, що обслуговують електроустановки, зобов’язані знати ці Правила відповідно до займаної посади чи роботи, яку вони виконують, і мати відповідну групу з електробезпеки згідно з такими вимогами:

1) для одержання групи I, незалежно від посади і фаху, необхідно пройти інструктаж з електробезпеки під час роботи в даній електроустановці з оформленням в журналі реєстрації інструктажів з питань охорони праці.

Інструктаж з електробезпеки на І групу має провадити особа, відповідальна за електрогосподарство, або, за її письмовим розпорядженням,­_­– особа зі складу електротехнічних працівників з групою ІІІ.

Мінімальний стаж роботи в електроустановках і видання посвідчень працівникам з групою I не вимагаються;

2) особам молодшим за 18 років не дозволяється присвоювати групу вище II;

3) для присвоєння чергової групи з електробезпеки необхідно мати мінімальний стаж роботи в електроустановках з попередньою групою, зазначеній у додатку 1 цих Правил;

4) для одержання груп II–III працівники мають:

а) чітко усвідомлювати небезпеку, пов’язану з роботою в електроустановках;

б) знати і уміти застосувати на практиці ці та інші правила безпеки в обсязі, потрібному для роботи, яка виконується;

в) знати будову і улаштування електроустановок;

г) уміти практично надавати першу допомогу потерпілим в разі нещасних випадків, в тому числі застосовувати способи штучного дихання і зовнішнього масажу серця;

5) для одержання груп IV–V додатково необхідно знати компонування електроустановок і уміти організувати безпечне проведення робіт, уміти навчити працівників інших груп Правилам безпеки і наданню першої допомоги потерпілим від електричного струму;

6) для одержання групи V необхідно також розуміти, чим викликані вимоги пунктів Правил безпечної експлуатації електроустановок.

Працівнику, який пройшов перевірку знань Правил, видається посвідчення встановленої додатком 2 до цих Правил форми, яке він зобов’язаний мати при собі під час роботи.

Посвідчення про перевірку знань працівника є документом, який засвідчує право на самостійну роботу в електроустановках на зазначеній посаді за фахом.

Посвідчення про перевірку знань видається працівникові комісією з перевірки знань підприємства, організації після перевірки знань і є дійсним тільки після внесення відповідних записів.

Під час виконання службових обов’язків працівник повинен мати з собою посвідчення про перевірку знань. За відсутності посвідчення або за наявності посвідчення з простроченими термінами перевірки знань працівник до роботи не допускається.

Посвідчення про перевірку знань підлягає заміні у випадку зміни посади або за відсутності місця для записів.

Посвідчення про перевірку знань вилучається у працівника комісією з перевірки знань в разі незадовільних знань, керівником структурного підрозділу – в разі вигасання терміну дії медичного огляду.

Посвідчення про перевірку знань складається з твердої обкладинки і блоку сторінок.

34. Згідно з ПУЕ за вмістом горючих газів і парів легкозаймистих рідин передбачено три класи вибухонебезпечних зон приміщень (В–1, В–1а, В–1б), а для зовнішніх установок – один клас (В–1г) – з виділенням із нього більш небезпечної групи пристроїв з відкритим зливом та наливом легкозаймистих рідин, за вмістом вибухонебезпечного пилу – два класи – В–II і В–IIа. Найнебезпечнішими є зони класів В–1 і В–II. Зони класу В–1 – зони, розташовані в приміщеннях, в яких виділяються горючі гази або пари ЛЗР у такій кількості і з такими властивостями, що можуть створювати з повітрям вибухонебезпечні суміші при нормальних режимах роботи, наприклад, під час завантаження або вивантаження техно­логічних апаратів, зберіганні або переливання ЛЗР, що знаходяться у відкритих резервуарах тощо. Зони класу В–1а – зони, розташовані в приміщеннях, в яких під час нормальної експлуатації вибухонебезпечні суміші горючих парів або газів або парів ЛЗР з повітрям або іншими оксилювачами не утворюються, а можливі лише в результаті аварій або несправностей. Зони класу В–1б – ті самі зони, що і в класі В–1а, але які мають одну із таких відмінностей: 1. Горючі гази характеризуються високою нижньою концентраційною межею спалахування (15 % і більше) і різким запахом при гранично допус­тимих концентраціях за ГОСТ 12.1.005–88 (наприклад, машинні зали аміачних компресорних і холодильних абсорбційних установок). 2. Приміщення виробництв, що пов’язані з використанням газоподібного водню, в яких за умовами технологічного процесу вибухонебезпечна суміш не перевищує 5 % вільного об’єму приміщення. Ця умова не поширюється на електромашинні приміщення з турбогенераторами з водневим охолодженням за умови забезпечення електромашинного приміщення витяжною вентиляцією природного походження, а також якщо ці приміщення мають нормальне середовище. До класу В–1б належать також зони лабораторних та інших приміщень, в яких горючі гази і ЛЗР використовуються у невеликих кількостях, недостатніх для утворення вибухонебезпечних сумішей в об’ємі, який перевищує 5 % вільного об’єму приміщення, і в яких робота з горючими газами і ЛЗР відбувається без використання відкритого полум’я. Ці зони не належать до вибухонебезпечних, якщо робота з горючими газами і ЛЗР відбувається у витяжних шафах або під витяжними зонтами. Зони класу В–1г – об’єм простору у зовнішніх технологічних уста­новках, де використовуються горючі гази або ЛЗР (за винятком зовнішніх аміачних компресорних установок); наземних і підземних резервуарів з ЛЗР або горючими газами (газгольдери); естакад для зливання, наливання ЛЗР; відкритих нафтовловлювачів, ставків-відстійників з плаваючою нафтовою плівкою тощо. До зон класу В–1г належать також: простір за зовнішніми огороджу­вальними конструкціями приміщень із вибухо-небезпечними зонами класів В–1, В–1а, В–II (виняток – отвори вікон із заповненими склоблоками).  Зони класу В–II – це зони, розташовані в приміщеннях, в яких ви­діляється пил у завислому стані або волокна в такій кількості і з такими властивостями, що вони мають властивість утворювати з повітрям вибухо­небезпечні суміші при нормальних режимах роботи (наприклад, при завантаженні та вивантаженні технологічних апаратів). Зони класу В–IIа – це зони, розташовані в приміщеннях, в яких небезпечні стани, характерні для зон класу В–II, не існують при нормальній експлуатації, а виникають тільки у результаті аварій або інших несправностей. Простір всередині і ззовні приміщень, в межах якого постійно або періодично знаходяться горючі речовини і в якому вони можуть знаходитися при нормальному технологічному процесі або при його відхиленнях, належать до пожежонебезпечних зон. ПУЕ встановлює і поділяє пожежонебезпечні зони на такі класи:   Зони класу П–1 – зони, розташовані в приміщеннях, в яких викорис­товуються горючі рідини з температурою спалаху понад 61 0С. Зони класу П II – зони, розташовані в приміщеннях, в яких виділяються горючий пил або волокна з нижньою кон-центраційною межею спалаху 65 г/м3. Зони класу П IIа – зони, розташовані в приміщеннях, в яких викорис­товуються тверді горючі речовини. Зони класу П-III – зони, розташовані поза приміщеннями, в яких використовуються горючі рідини з температурою спалаху понад 61 0С або тверді горючі речовини.

36. Працівники адміністративно-технічні - керівники споживачів, їх заступники, начальники цехів, відділів, служб, районів, дільниць, лабораторій та їх заступники, майстри, інженери та їхні посадові особи, на яких покладено адміністративні функції.

37. Працівники електротехнічні - працівники, посада або професія яких пов'язана з обслуговуванням електроустановок, які пройшли перевірку знань з питань технології робіт, правил пожежної безпеки та охорони праці.

38.  Працівники електротехнологічні - працівники, посада або професія яких пов'язана з обслуговуванням технологічних процесів, що базуються на використанні електричної енергії, або із застосуванням електричного інструменту, переносних електричних машин, електрозварювального устаткування тощо під час виконання робіт, але не пов'язана з ремонтом і технічним обслуговуванням електроустаткування.

39. Правила обов'язкові для працівників, що здійснюють експлуатацію електроустановок споживачів, функції керування, регулювання режимів електроспоживання, інспектування електроустановок споживачів, а також підприємств, установ та організацій усіх форм власності, що виконують науково-дослідні, проектно-конструкторські і проектні роботи, виготовлення, постачання, монтаж, налагодження, випробування, діагностику, ремонт електроустановок споживачів.

5.1.2. Власник електроустановки повинен забезпечити організацію:

- експлуатації електроустановок (електротехнічного та електротехнологічного обладнання) згідно з вимогами цих Правил, інших чинних НД та Правил користування електричною енергією, затверджених постановою НКРЕ від 31.07.96 N 28 ( z0417-96 ), зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 02.08.96 за N 417/1442 (у редакції постанови НКРЕ від 17.10.2005 N 910 ( z1399-05 ), зареєстрованої у Міністерстві юстиції України 18.11.2005 за N 1399/11679);

- надійної роботи електроустановок і безпечного їх обслуговування;

- виконання заходів із запобігання використанню технологій і методів роботи, що негативно впливають на навколишнє природне середовище;

- дотримання встановлених режимів споживання електричної енергії та потужності;

- виконання приписів органів державного нагляду.

5.1.3. Для безпосереднього виконання функцій щодо організації експлуатації електроустановок керівник (роботодавець) повинен призначити особу, відповідальну за електрогосподарство споживача (далі - особа, відповідальна за електрогосподарство), та особу, яка буде її заміщувати у разі відсутності.

Особу, відповідальну за електрогосподарство, та особу, яка буде її заміщати, призначають з числа спеціалістів, кваліфікація яких відповідає вимогам Правил та які пройшли навчання з питань технічної експлуатації електроустановок, правил пожежної безпеки та охорони праці.

Після успішної перевірки знань з питань технічної експлуатації електроустановок, правил пожежної безпеки та охорони праці та присвоєння цим особам IV групи з електробезпеки для обслуговування електроустановок напругою до 1000 В та V групи з електробезпеки для обслуговування електроустановок напругою понад 1000 В ці особи наказом споживача допускаються до виконання своїх обов'язків.

За наявності в споживача посади головного енергетика обов'язки особи, відповідальної за електрогосподарство, як правило, покладаються на нього. Допускається виконання обов'язків особи, відповідальної за електрогосподарство, та/або її заступника, за сумісництвом.

Організація вищого рівня споживача може призначати особу, відповідальну за електрогосподарство, для своїх структурних підрозділів.

40. Звільнення постраждалого від дії електричного струму при напрузі до 1000В, при напрузі понад 1000В.

При звільненні людини від напруги до 1000в можна скористатись канатом, палкою, доскою та іншим сухим предметом, який не проводить струм. Можна відтягнути постраждалого за суху одежу. Для ізоляції рук краще застосувати діелектричні перчатки, а якщо їх нема – обгорнути руки сухою ганчіркою. Радимо діяти однією рукою.

При ураженні електрострумом високого напруження пам’ятайте про правила наближення до постраждалого. Якщо електродріт лежить на землі, людина, що поспішає на порятунок постраждалого, з перших кроків потрапляє під вплив електричного струму. Тому наближатися до постраждалого слід "гусячим кроком": п'ятка однієї ноги повинна обов’язково торкатися носка другої. Приступати до надання першої допомоги можна лише після усунення небезпеки ураження електрострумом для оточуючих. Зніміть з постраждалого електродріт предметом, що не проводить електроструму, покладіть дріт на суху фанеру, дошку, гумовий килимок.

при напругах до 1000 В перерубати дріт сокирою з дерев’яною рукояткою або відтягнути потерпілого від

струмопровідних частин, тримаючись за його одяг, якщо він сухий,

відкинути від потерпілого дріт з допомогою дерев’яної палки і т.п.

При напрузі вище 1000В слід використовувати діелектричні рукавиці, боти

і в необхідних випадках ізолюючу штангу

41. Що таке пожежа, горіння. Головні чинники, які сприяють горінню.

Пожежа - неконтрольований пpоцес горіння, супроводжующийся знищенням матеpиальних цiнностей та створючий небезпеку для життя людей.

Небезпечними фактоpами пpи пожежі є:

- відкритий вогонь та іскpи;

- пiдвищена темпеpатуpа повiтря, предметів i т.п.;

- дим;

- обвал та ушкодження будинкiв, споруд;

- вибухи.

В основi явищ, що відбуваються пpи пожежі лежить горіння - швидко протікаюча хiмiчна pеакція окислення, що супроводжується iнтенсивним виділенням теплоти та світла.

Для виникнення горіння необхiдно наявнiсть трьох фактоpів:

1 - гоpюча речовина (бензин, кеpосин ..),

2 - окислювач (кисень, азот i т.п.),

3 - джерела загорання (відкритий вогонь, іскpа).

Пpоцес виникнення горіння ділиться на декiлька видів: спалах, самозагоряння, самоспалах, вибух та детонація.

42. Горючість. Температура займання, температура спалаху.

Пожежовибухонебезпека – це сукупна властивість матеріалів і речовин, що характеризують їх здатність до виникнення й поширення горіння.

Горючість – це здатність матеріалів і речовин спалахувати під дією джерела запалювання та продовжувати горіти після його вилучення.

За горючістю всі матеріали й речовини поділяються на:

негорючі – це такі, які під дією вогню або високих температур не спалахують, не тліють і не обвуглюються (усі природні і штучні неорганічні матеріали: алебастр, гіпс, залізобетон, метал і ін.);

важкогорючі – це такі, які під дією вогню спалахують, тліють або обвуглюються й продовжують горіти, тліти або обвуглюватися тільки за наявністю джерела запалювання (гіпсові матеріали, просочена деревина, фіброліт);

горючі – це такі матеріали, які під дією вогню тліють, спалахують, обвуглюються й продовжують горіти, тліти або обвуглюватися після вилучення джерела загорання (всі органічні матеріали, лісоматеріали, папір і ін.).

Групи горючості матеріалів визначаються експериментальним шляхом у трубчатих, шахтних печах або приладі «вогняна труба».

Температура спалаху - це найменша температура концентрованої речовини, за якої в умовах спеціальних випробувань над її поверхнею утворюється пара, що здатна спалахувати в повітрі від джерела запалювання; стійке горіння при цьому не виникає.

температура займання - це найменша температура речовини, за якої в умовах спеціальних випробувань речовина виділяє горючу пару або гази з такою швидкістю, що після їх запалювання від зовнішнього джерела спостерігається спалахування -початок стійкого полум'яного горіння.

43. Обов’язки власника щодо забезпечення пожежної безпеки

Забезпечення пожежної безпеки, відповідно до чинного законодавства, покладається на керівників установ, організацій та підприємств.

Керівники підприємств визначають обов’язки посадових осіб щодо пожежної безпеки, наказом призначають відповідальних осіб у структурних підрозділах, забезпечують експлуатацію технологічного обладнання та утримання у справному стані технічних засобів пожежогасіння.

Відповідно до пожежної небезпеки підприємства наказом (інструкцією) встановлюється відповідний протипожежний режим, що передбачає:

порядок проведення пожежонебезпечних робіт;

відключення електрообладнання у разі пожежі;

дії працівників у таких обставинах.

Відповідальність за прийняття протипожежних заходів персонально покладається на керівника підприємства без права передовіряти її іншим підлеглим особам.

Керівник здійснює загальне керівництво роботою у сфері пожежної безпеки.

Відповідальні особи у структурних підрозділах мають володіти інформацією про пожежну небезпеку технологічних процесів, забезпечувати протипожежний режим, здійснювати своєчасну підготовку працівників і т. ін.

На підприємствах з кількістю працюючих понад 50 чоловік створюється пожежно-технічна комісія (ПТК), головою якої призначається головний інженер, а її членами – головні спеціалісти.

Головні функції ПТК полягають у тому щоб:

виявляти недоліки та порушення в процесі експлуатації підприємства та розробляти заходи їх подолання;

брати участь в розробці інструкцій, правил пожежної безпеки;

здійснювати відповідні заходи протипожежного захисту;

проводити масово-роз’яснювальну роботу та пропаганду правил і вимог пожежної безпеки;

Громадяни України зобов’язані виконувати правила пожежної безпеки, забезпечувати будівлі, які їм належать первинними засобами пожежегасіння, а у разі потреби повідомляти пожежну охорону та вживати відповідних заходів для ліквідації загоряння до прибуття пожежних підрозділів.

Забезпечення пожежної безпеки у жилих приміщеннях державного, громадського або приватного житлового фонду, відповідно до чинного законодавства, покладається на квартиронаймачів та власників.

44. Способи та засоби гасіння пожежі.

Вогнегасні речовини. Для гасіння пожежі використовують такі засоби: розбавлення повітря негорючими газами до таких концентрацій кисню, що горіння припиняється; охолодження осередку горіння нижче температури горіння; механічний зрив полум'я струменем рідини або газу; зниження швидкості хімічної реакції, що протікає у полум'ї; створення умов вогнеперегородження, при яких полум'я поширюється через вузькі канали.

Вогнегасними називаються речовини, які при введенні в зону горіння припиняють його. Основними вогнегасними речовинами та матеріалами є: вода, водяна пара, хімічна та повітряно-механічна піни, водні розчини солі, негорючі гази, галогеновуглеводні вогнегасні сполуки та сухі вогнегасні порошки.

Вода - найпоширеніша речовина, вогнегасна здатність якої зумовлюється охолоджувальною дією, розбавленням горючого середовища парою, яка утворюється, та механічною дією на палаючу речовину (збивання полум'я), що поліпшує гасіння пожежі.

Поряд з цим існують деякі властивості води, які обмежують зону її застосування. Забороняється гасити водою: нафту та нафтопродукти (вони спливають на поверхню води і продовжують горіти); електроустановки, бо вода проводить електричний струм, наслідком чого може стати коротке замикання; лужні метали.

Хімічні і повітряно-механічні піни застосовуються для гасіння твердих та рідких речовин, які не взаємодіють з водою. Вогнегасні властивості піни визначають її за кратністю - відношенням об'єму піни до об'єму її рідкої фази, стійкістю, дисперсністю і в'язкістю.

Застосування інертних і негорючих газів (аргон, азот, галогеновані вуглеводи та ін.) ґрунтується на розбавленні повітря та зниженні у ньому концентрації кисню до значень, які припиняють горіння. Так, вуглекислий газ використовується для гасіння палаючих складів ЛЗР, акумуляторних станцій, електрообладнання, печей тощо, але його не можна застосовувати для гасіння лужних і лужноземельних металів, тліючих матеріалів й деяких інших. Для гасіння цих матеріалів краще застосовувати аргон, а в деяких випадках і азот.

Гарні вогнегасні властивості мають і галогеновані вуглеводи (хладони, бромистий етил тощо), бо високі значення густини зумовлюють можливість утворення вогнегасного струменя та проникнення крапель у полум'я, а також утримання вогнегасних парів біля осередку займання.

Порошкові вогнегасні засоби перешкоджають надходженню кисню до поверхні палаючого матеріалу. їх використовують для гасіння різних горючих речовин та матеріалів невеликої кількості, якщо не можна застосовувати інші вогнегасні засоби.

Аерозольні засоби пожежогасіння придатні та ефективні у найрізноманітніших умовах, які можуть виникнути в житлових будинках, на виробництві, у транспорті (автомобілях, електропоїздах, судах) тощо. До таких засобів можна віднести засоби об'ємного пожежогасіння, які створюються на основі теплопаливних аерозолетвірних складів (АОС). Такий засіб пожежогасіння є генератором вогнегасного аерозолю (ГВА), де АОС перебуває у хімічно сполученому спресованому стані у формі брикетів.

Аерозольні засоби пожежогасіння використовуються при гасінні:

• твердих горючих матеріалів;

• легкозаймистих і горючих рідин;

• електроізоляційних матеріалів;

• обладнання, у тому числі того, яке перебуває під напругою (до 40 кВ)

45. Первинні засоби гасіння пожежі

Первинні засоби пожежогасіння призначені для ліквідації невеликих осередків пожеж, а також для гасіння пожеж у початковій стадії їх розвитку силами персоналу об'єкта до прибуття штатних підрозділів пожежної охорони.

На виробництвах досить часто як первинні засоби пожежогасіння використовують вогнегасники, які відзначаються високою ефективністю дії. Залежно від речовин, що входять до заряду вогнегасників, останні поділяються на такі типи:

1) Пінні:

1.1. Хімічно-пінні

1.2. Повітряно-пінні

2) Газові:

2.1. Вуглекислотні

2.2. Аерозольні (хладонові)

3) Порошкові

4) Комбіновані

За кількістю вогнегасної речовини вогнегасники випускаються двох видів: переносні (об'єм корпусу 1-10 л) та пересувні. Вогнегасники, призначені для доставки до місця пожежі вручну, мають важити не більше 20 кг. Пересувні вогнегасники встановлюються на спеціальних пристроях, що обладнані колесами

Пінні вогнегасники призначені для гасіння ЛЗР, ГР та твердих горючих матеріалів, за винятком лужних і лужноземельних металів та їх карбідів, а також для електроустановок, що перебувають під напругою, оскільки до складу піни входить вода. Беручи до уваги той факт, що хімічна піна може мати певну агресивність, то її не бажано використовувати для гасіння цінного устаткування та матеріалів.

Газові вогнегасники застосовують для гасіння рідких та твердих горючих матеріалів (за винятком тих, що можуть горіти без доступу повітря), установок під напругою, а також у випадках, коли застосування води чи піни неефективне або небажане (у музеях, картинних галереях, архівах тощо). Вуглекислотні вогнегасники не можна використовувати для гасіння гідрофільних ЛЗР (спирт, ацетон тощо), в яких СО2 добре розчиняється, а також тліючих речовин, оскільки відсутнє змочування.

Порошкові вогнегасники призначені для гасіння ЛЗР та ГР, тліючих матеріалів (бавовни, текстилю, ізоляційних матеріалів тощо), лужних та лужноземельних металів та їх карбідів, електроустановок під напругою. Діапазон використання порошкового вогнегасника зумовлюється видом порошку, що перебуває в ньому.

Для гасіння пожежі використовуються первинні засоби пожежогасіння та внутрішні пожежні крани водогону, які розташовані в адмінбудинку.

До первинних засобів пожежогасіння відносяться вогнегасники. За видом вогнегасної речовини вогнегасники розподіляються на вуглекислотні і порошкові.

46. Порядок дій у разі пожежі.

У разі виявлення пожежі (ознак горіння) кожний громадянин зобов'язаний:

- негайно повідомити про це телефоном пожежну охорону. При цьому

необхідно назвати адресу об'єкта, вказати кількість поверхів будівлі, місце

виникнення пожежі, обстановку на пожежі, наявність людей, а також повідомити

своє прізвище;

- вжити (по можливості) заходів до евакуації людей, гасіння

(локалізації) пожежі та збереження матеріальних цінностей;

- якщо пожежа виникне на підприємстві, повідомити про неї керівника чи

відповідну компетентну посадову особу та (або) чергового по об'єкту;

- у разі необхідності викликати інші аварійно-рятувальні служби

(медичну, газорятувальну).

46. Загальний порядок надання долікарської допомоги.

Надання першої долікарської допомоги

- правильність і доцільність дій;

- швидкість та рішучість при виконанні дій;

- продуманість та спокій.

Людина, яка надає першу долікарську допомогу, повинна знати:

- характерні ознаки порушення функцій організму потерпілого;

- загальні принципи надання першої долікарської допомоги при отриманих ушкодженнях;

- способи евакуації людей.

Людина, що надає допомогу, повинна вміти:

- оцінити стан здоров'я потерпілого;

- визначити, якої допомоги він потребує;

- забезпечити прохідність повітря через верхні дихальні шляхи;

- виконати штучне дихання та зовнішній масаж серця;

- зупинити кровотечу;

- накласти пов'язку при ушкодженні;

- іммобілізувати ушкоджену частину тіла при переломі кісток;

- надавати допомогу при тепловому та сонячному ударах, отруєнні, ураженні електричним струмом, опіках;

- користуватися аптечкою швидкої допомоги.

При наданні першої допомоги необхідно керуватися такою послідовністю дій:

- усунути вплив на організм людини факторів, які загрожують її здоров'ю та життю;

- оцінити стан потерпілого;

- визначити послідовність дій щодо рятування потерпілого залежно від тяжкості травми, що становить найбільшу загрозу для його життя;

- викликати швидку допомогу або медичних працівників, якщо є така можливість;

- виконувати необхідні дії для рятування потерпілого в порядку терміновості;

- підтримувати основні життєві функції потерпілого до прибуття медичних працівників.

Тому, хто надає долікарську допомогу, треба розрізняти ознаки життя і смерті.

Розрізняють дві фази смерті - клінічну та біологічну. Тривалість клінічної смерті 5-7 хвилин. Незворотні явища протягом цього часу ще не настають, організм можна повернути до життя (табл. 25.1).

За наявності ознак життя необхідно негайно розпочати надання допомоги, однак якщо вони навіть і відсутні, допомогу необхідно надавати доти, доки не буде повної впевненості у смерті потерпілого.

Біологічна смерть характеризується незворотними явищами в тканинах кори головного мозку, серця та легенів. її ознаками є:

- помутніння рогівки ока та її висихання;

- деформація зіниці при здавленні;

- трупне задубіння;

- трупні синюваті плями.

У місцях чергування медичного персоналу повинен бути набір необхідних засобів для надання першої медичної допомоги

51. Ознаки перелому. Основні правила надання допомоги при переломах.

Розтягнення зв’язок суглобів виникає в результаті різкого руху. При цьому може трапитися частковий, а іноді і повний їх розрив, пошкодження судин і крововиливи у тканини. Іноді можуть бути і більш серйозні пошкодження, наприклад, тріщина кістки. Рухливість суглоба можлива, але обмежена і викликає сильні больові відчуття. При розтягуванні зв'язок необхідно зафіксувати пошкоджений суглоб тугою пов'язкою і прикласти до пошкодженого місця міхур з льодом чи холодною водою.

Після надання першої допомоги необхідно звернутися до лікаря-хірурга, який поставить діагноз і при необхідності надасть додаткову допомогу.

Вивихи. Суглоби, завдяки яким ми згинаємо та розгинаємо руки, ноги, пальці, мають складну будову. Кожний суглоб оточений суглобним мішком, в який вплітаються зв'язки, що його закріплюють. В разі нещасного випадку одна з кісток може розірвати суглобний мішок і вислизнути з нього, при цьому порушиться нормальне взаєморозташування кісток. Це називається вивихом. Характерні ознаки вивихів: порушення звичних обрисів суглоба, виступання кістки на новому місці - іноді цю кістку видно через шкіру. Вивих є досить складним видом пошкодження, оскільки при цьому порушується не лише суглобний мішок, а й зв'язки, судини, а іноді й нерви.

Часто вивих супроводжується відривом кусочка кісткової тканини, тобто переломом.

При вивиху або при підозрі на нього необхідно пошкоджену кінцівку зробити нерухомою, наклавши на неї шину або фіксуючу пов'язку, якомога швидше відправити дитину до хірурга. Для попередження набрякання суглоба та для зменшення болю на пошкоджений суглоб можна покласти мокру серветку або міхур з льодом.

Травматичний токсикоз (синдром тривалого здавлювання) - розвивається як наслідок тривалого здавлювання тканин. Фактори, які зумовлюють тяжкість ушкодження: локалізація здавлювання, його тривалість, обсяг, сила, вік потерпілого.

Основні ознаки травматичного токсикозу: місцеві (біль у місці здавлювання, набряк тканин, крововилив, пухирці) та загальні ознаки травматичного шоку.

Перша медична допомога при травматичному токсикозі та її послідовність: визволення від здавлювання, туга пов'язка, джгут вище місця здавлювання, накладання стерильної пов'язки при наявності ран, іммобілізація кінцівок, знеболювання, застосування холоду, зігрівання потерпілого, транспортування до лікувального закладу.

Переломи - це порушення цілісності кісток. Незважаючи на те, що кістки дуже міцні, при пораненні, сильних ударах, падіннях вони іноді ламаються. Найчастіше бувають переломи кісток кінцівок. Всі переломи можуть бути неповними, коли частини кісток роз'єднуються не по всій товщині (тріщини, надломи) та повними, при яких роз'єднання відламків кістки проходить по всій товщі кістки. Для перелому характерні деформація, крововилив у місці перелому, укорочення кінцівки, порушення її функції, біль при обмацуванні в місці перелому, ненормальна рухливість у місці перелому, крепітація (хруст) кісткових відламків.

Переломи поділяються на відкриті і закриті. До закритих належать такі переломи, при яких шкіра на місці перелому не пошкоджується. При відкритих переломах мають місце пошкодження м'яких тканин, в т. ч. і шкіри, що може бути результатом впливу травмуючої сили ззовні або відламку кістки зсередини. Вона може бути вхідними воротами для інфекції або може розвинутися гнійне запалення м'яких тканин, що оточують кістку (флегмона), запалення самої кістки (остеомієліт) і навіть загальне зараження крові.

Особливості переломів кісток у дітей: менша частота, неповні підкісні переломи у вигляді «зеленої лози», підвищення температури у перші дні після травми.

Для уважного огляду необхідно роздягнути потерпілого. Одяг спочатку знімають зі здорової, а потім з хворої кінцівки. При сильному болю одяг чи взуття доводиться розрізати. Проводячи огляд, хвору кінцівку завжди порівнюють із здоровою. При цьому зразу ж слід відмітити різні симптоми пошкодження (вимушене положення, обмеженість або неможливість активних рухів, набряклість, деформацію, укорочення кінцівки).

При відкритому переломі, тобто коли на місці перелому рана, перша допомога перш за все полягає в зупинці кровотечі І накладанні стерильної пов'язки. При цьому потрібно слідкувати за тим, щоб уламки кістки не занурювалися вглиб рани, оскільки в подальшому це може призвести до запалення та загнивання кістки.

Зупинивши кровотечу та наклавши пов'язку, пошкодженій кінцівці забезпечують спокій шинуванням. Шинування полягає в прикріпленні до кінцівки різних шин для надання нерухомості уламків зламаної кінцівки. Воно є найважливішим засобом попередження шоку, бо значно зменшує біль в області перелому. Крім того, воно оберігає тканини, що оточують місце перелом), від додаткових пошкоджень під час транспортування.

При шинуванні необхідно дотримуватися наступних правил: забезпечити нерухомість принаймні двох найближчих суглобів (одного вище перелому, іншого нижче перелому). А при пошкодженні стегна - трьох суглобів нижньої кінцівки (тазостегнового, колінного, гомілкового). Шинна пов'язка не повинна стискати великі судини, нерви та уламки кісток, шину краще обгорнути ватою та обмотати бинтом. Якщо це неможливо, шину накладають поверх м'якої підкладки (вага, рушник).

При закритих переломах шини завжди накладають поверх одягу та взуття; якщо перелом відкритий - лише після накладання пов'язки і зупинки кровотечі, накладання джгута.

Фіксують шину бинтами, хусточками тощо.

Для шинування необхідно мати помічників, які підтримували б пошкоджену частину тіла, щоб не завдавати болю.

Для іммобілізації пошкоджених руки чи ноги використовують стандартні та імпровізовані шини. Звичайно при наданні першої допомоги для короткочасної фіксації використовують різний підручний матеріал: дощечки, картон, палки тощо, оскільки стандартних шин під рукою не буває. Якщо матеріал, з якого можна зробити шину, відсутній, для фіксації хворої руки допускається прибинтовування її до тулуба, а пошкодженої ноги - до здорової ноги.

Після надання першої допомоги хворого слід терміново доставити до лікарні (в холодну погоду дитину слід одягти тепліше).

У разі пошкодження ключиці накласти шину неможливо, саме тому фіксують руку так, щоб плечовий суглоб і уламки ключиці стали б нерухомими. Це досягається прибинтовуванням руки, зігнутої в ліктьовому суглобі, до тулуба або підвішування її на хустці.

При переломі плечової кістки необхідна іммобілізація (нерухомість) кістки руки. Якщо цього не зробити, рухомі відламки можуть пошкодити нерв та викликати параліч руки або пошкодити артерію. Шину накладають від хребта до пальців руки, беручи найближчі до пошкодженої кістки два суглоби - плечовий і ліктьовий, а при переломі нижнього кінця кістки і променево-зап'ястковий. Перед цим шину моделюють за зразком здорової руки, обгорнувши ватою чи будь-якою іншою м'якою підкладкою. Шику прибинтовують до руки бинтом, руку підвішують на косинку. При підозрі на перелом хребта необхідно дотримуватися виключної обережності. Якщо є можливість, слід оголити і оглянути спину потерпілого, однак не можна саджати хворого, примушувати його самостійно перевертатися і рухатися, бо під масою тіла хребет може зрушитись й ушкодити спинний мозок.

Транспортувати хворого бажано на широких ношах з твердим покриттям на спині.

Перелом тазу. В залежності від місця перелому хворі скаржаться на біль у паху, в ділянці куприка і нерідко приймають вимушене положення – «положення жаби»: ноги розведені і зігнуті в тазостегнових суглобах. Для перелому переднього відділу тазу характерний симптом «прилиплої п’яти» - неможливість підняти пряму ногу з місця. Деякі потерпілі не можуть самостійно спорожнити сечовий міхур, що наводить на думку про пошкодження сечовивідного каналу або пошкодження сечового міхура.

Шинування при переломах тазу неможливе. Нерухомість кісткових уламків, а отже і зменшення болю, досягається шляхом надання хворому певного положення. Для цього його кладуть на ноші і під зігнуті і розведені коліна підкладають валики, зроблені із згорнутої ковдри, якого-небудь одягу.

Якщо у хворого є скарги на різкій біль в ділянці стегна, який посилюється при найменших рухах, можна передбачити перелом стегна.

У такому випадку необхідно знерухоміти всі три великі суглоби ніг: тазостегновий, колінний та голіностопний. Для шинування треба взяти дві тонкі дошки шириною 5-8 см і довжиною - одну - від пахвинної западини до п'ятки, іншу - від пахової складки до п'ятки. Шипу, обгорнуту ватою, накладають за допомогою одного-двух помічників: довгу шину - по зовнішній поверхні ноги та тулуба, коротку - по внутрішній поверхні ноги.

Для іммобілізації пошкодженої гомілки роблять шинування поверх одягу двома шинами або предметами - замінниками (дошки, палки, фанера, картон), обгорнувши їх ватою або м'якою тканиною.

Одну шину накладають по зовнішній, другу - по внутрішній поверхні пошкодженої гомілки від верхньої або середньої третини стегна до ступні і туго прибинтовують їх до ноги.

Можна провести іммобілізацію пошкодженої кінцівки накладанням однієї дротяної шини по задній поверхні ноги від середньої третини стегна до кінчиків пальців ніг.

До черепно-мозкових травм відносяться переломи кісток черепа, струс мозку, здавлювання мозку крововиливами.

Для струсу мозку характерні знепритомлення, блювання і так звана ретроградна амнезія.

При ушкодженні мозку від удару симптоми струсу мозку виражені сильніше (більш тривале знепритомніння, часте блювання і т. д. ) і, крім того, є симптоми ураження окремих ділянок мозку (косоокість, параліч і т. д. ).

Переломи кісток черепа - тяжке пошкодження. В більшості випадків ця травма супроводжується ушибом або струсом мозку.

Потерпілому з травмою черепа необхідно в першу чергу створити абсолютний спокій. Якщо є рана, то слід накласти стерильну пов'язку, яка попереджує попадання в рану інфекції та сприяє зупиненню кровотечі. На голову поверх пов'язки кладуть холод - гумовий мішок з льодом або холодною водою. Потім хворого необхідно терміново доставити до лікарні на ношах або на руках. По дорозі, якщо він знаходиться у стані знепритомніння, необхідно уважно слідкувати за тим, щоб при блюванні постраждалий не захлинувся.

52. Долікарська допомога при отруєнні.

При отруєнні чадним газом, потерпілого необхідно винести на свіже повітря, покласти під голову подушку, розщіпнути комір і пояс. Найкращий засіб при цьому отруєнні - довготривале вдихання кисню. Якщо є можливість, потрібно принести з аптечки кисневу подушку. На голову і груди кладуть холодний компрес і змочений холодною водою шматок тканини, рушника, носової хустинки. Якщо потерпілий при свідомості, його потрібно напоїти міцним чаєм, чи кавою. Ні в якому випадку не можна давати алкоголю. При втраченій свідомості, дають нюхати змочену нашатирним спиртом вату, але обережно, щоб не завдати опіків. Якщо потерпілий не дихає, або дихання швидко погіршується, потрібно зразу приступати до проведення штучного дихання за методом "рот в рот", або "рот в ніс". Після надання першої допомоги потерпілого необхідно швидко відправити у лікарню.

Харчові отруєння.

Екологічно брудні і недоброякісні продукти (м'ясо, риба, молоко, желе, морозиво, торти) викликають харчову токсичну інфекцію. Наявні в них токсини викликають харчові отруєння. Хвороба проявляється раптово через 2-4 години після вживання отруєних продуктів, а іноді - через 20-26 годин. Спостерігається нудота, повторне блювання, біль в животі, рідкий частий стілець з слизом чи кров'ю. Знижується артеріальний тиск, частішає або слабшає пульс, з'являється блідість, спрага, температура підвищується до 40° С, катастрофічно розвивається серцево-судинна недостатність, судоми м'язів, колапс і смерть.

Долікарська допомога: негайно промити шлунок водою; багато пити теплої води, кефіру; викликати постійне блювання; пити вугілля-карболен; не їсти протягом двох діб і багато пити рідкого (чай, кава); зігрівати руки, ноги потерпілого грілками; приймати фталазол, левоміцетин.

Отруєння грибами.

При отруєнні грибами першу допомогу надають згідно загальних правил, як при інших отруєннях, так, як проти отрути грибів немає протиотрути.

При отруєнні червоним мухомором виникає посилене слиновиділення, нудота, блювання, звуження зіниць, інколи з'являються напади серцевої діяльності, які проявляються слабким пульсом.

Треба терміново промити шлунок, дати соляне проносне. Щоб не сплутати отруєння грибами з гострим апендицитом, потрібно знати, що при гострому апендициті болі локалізуються в правій стороні дихальної системи. Вони проявляються при кашлі, різких рухах та ходьбі. Тому найзручніше лежати на правій стороні, бо при повороті на ліву сторону посилюються болі.

Перші ознаки отруєння блідою поганкою виявляються не зразу, а через 6-12 год. При цьому з'являється біль в животі, нудота, блювання, а на 2-3-тю добу розвивається жовтуха, а часом ниркові та серцево-судинні порушення. Перша допомога при цьому полягає у промиванні шлунку, а потім дають соляне проносне.

Таким чином, головним завданням при наданні першої допомоги, є виведення отрути з організму. Перед промиванням, або після нього в шлунок вводять активоване вугілля (2-3 столових ложки на одну склянку води), на 5-10 хв. з наступним повним його виведенням. Щоб отрута не всмоктувалась, дають обволікаючі засоби: вівсяний відвар, білкову рідину (1-2 яєчних білки на 1л води). Для промивання використовують міцний напар чаю, після промивання дають соляне проносне - сульфат магнію (гірка сіль), або сульфат натрію.

Отруєння ліками і алкоголем.

Передозування ліків викликає отруєння. При передозуванні болезахисних і температурознижувальних ліків настає порушення діяльності, гальмування і збудження центральної нервової системи, парез капілярів, посилена віддача тілом тепла, потіння, слабкість, сонливість. Проводять реанімаційні заходи. Слід промити шлунок.

При отруєнні алкоголем (смертельна доза 8 грамів на 1 кг маси тіла: 8x70=560 грамів) він діє на серце, судини, шлунок, печінку, нирки, головний мозок. При важкому сп'янінні людина засинає з переходом до втрати свідомості. Може бути блювання, самовиділення сечі, різке пригнічення дихального центру, рідке неритмічне дихання, параліч центрів дихання і смерть. Слід подати свіже повітря, викликати блювання, дати гарячий чай, каву. Необхідно провести реанімаційні заходи.

Ознаки отруєння метиловим спиртом проявляються через 10-12 год. після його вживання. Виникає головний біль, біль у животі, порушення зору до повного осліплення. Потім наступає втрата свідомості. При підозрі отруєння метцловим спиртом, потерпілий підлягає терміновій госпіталізації.

Передозування снодійних.

Виникає гальмування нервової системи, сон переходить в несвідомий стан з паралічем дихання. Людина блідне, дихання поверхневе, неритмічне, з хрипом. Слід промити шлунок. Викликати блювання, провести штучне дихання та масаж серця.

Отруєння наркотиками викликає запаморочення, блювання, слабкість, сонливість, глибокий сон, втрату свідомості, параліч дихання, різке звуження зіниць. Необхідно здійснити реанімаційні заходи.

Отруєння нікотином.

Отруєння нікотином може виникнути при курінні великої кількості цигарок, не тільки у початківців, а й у затятих курців. Ознакою отруєння є нудота, блювання, звуження зіниць, сповільнення пульсу. Потерпілого виводять на свіже повітря, заставляють глибоко дихати, дають пити чорну каву.

Отруєння препаратами побутової хімії.

Переважно отруєння, відбуваються не на виробництві чи в лабораторіях, де люди кожен день працюють а небезпечними речовинами, і знають правила користування ними. Значно частіше трагедія відбувається на очах у близьких, рідних, сусідів. Через необережність, речовини які використовуються в побуті, такі як: оцет, нашатирний спирт, каустична сода, різні засоби боротьби з комахами (мухами), можуть з наших помічників перетворитись у смертельних ворогів. Дуже небезпечне і важке є отруєння оцтом і оцтовою кислотою. Оцет спалює слизову оболонку порожнини рота, глотки гортані, стравоходу. Сильно виділяється слина, а сильна біль не дає можливості її проковтнути. Ускладнення дихання полягає в тому, що слина разом з повітрям попадає у дихальні шляхи і виникає задуха.

Потрібно негайно очистити ротову порожнину. Роблять це пальцем, обмотаним салфеткою, бинтом, і приступають до штучного дихання, а у випадку необхідності - до закритого масажу серця. Важливо діяти чітко і дуже швидко. Якщо на протязі 4-5 хв. не надати допомогу, то людина може загинути. Всмоктуючись в кров, оцтова кислота руйнує червоні кров'яні тільця, залишаючи організм без основного носія кисню. В результаті порушується нормальна робота життєво важливих органів. Боротися з такими важкими ускладненнями в домашніх умовах неможливо. До потерпілого необхідно викликати "швидку допомогу", а до прибуття лікаря продовжувати робити штучне дихання.

При отруєннях нашатирним спиртом чи розчином каустичної соди, може також зупинитись дихання внаслідок опіку надгортанника і голосових зв'язок. В цьому випадку потрібно робити штучне дихання і викликати "швидку допомогу".

Коли надають допомогу людині, яка випила кислоту чи отруйну рідину, то найкраще застосувати метод "з рота в ніс". Вдувати повітря потрібно через хустинку, або складену в кілька разів марлю, тому що на губах, або на лиці у потерпілого можуть бути залишки отруйної речовини.

Якщо людина отруїлась кислотою і не втратила свідомості, рекомендується дати їй випити склянку молока, або води, в якій розмішаний білок.

При отруєнні концентрованими кислотами не можна в домашніх умовах робити промивання шлунку. Оскільки функція надгортанника порушена, то отрута попадає в дихальні шляхи і підсилює задуху - таким чином можна нашкодити потерпілому. Тому промивання шлунку холодною водою дозволяється робити тільки з допомогою шлункового зонду. Такі дії проводять лише медичні працівники.

Причиною гострого отруєння можуть бути фосфор, неорганічні препарати, які застосовуються для боротьби з комахами (мухами), особливо тіофос. Він відрізняється від інших високою токсичністю. Застосовувати його дозволяється тільки в сільськогосподарському виробництві, але потрібно дотримуватись правил техніки безпеки. Другим небезпечним препаратом цієї групи є хлорофос, який є слабшим і продається в магазинах побутової хімії. Перші ознаки отруєння: сильне виділення слини, важке дихання, біль в животі, нудота, часом погіршується зір. Розвивається м'язова слабкість, порушується функція дихання, яка може зовсім зупинитись.

Поки ще не встигли розвинутись ці симптоми, потерпілому надається допомога – промивання шлунку. Потрібно дати випити декілька склянок води і викликати блювання. Зі шкіри отруту старанно змивають (найкраще струменем води з милом), або обережно, не втираючи, збирають тканиною, хустинкою чи ватою, обов'язково сухою. Якщо у потерпілого зупиняється дихання, починають поки не приїде "швидка допомога", робити штучне дихання.

Всі сильні кислоти та розчини, які використовуються у домашньому вжитку, і засоби побутової хімії, потрібно зберігати тільки в їх оригінальній упаковці. Ні в якому разі не можна їх пересипати в іншу посуду, особливо в пляшки з-під молока чи яких-небудь інших напоїв. Хімікати потрібно уберігати у спеціально відведених місцях (НЕ НА КУХНІ!): недоступних дітям, чітко у відповідності з інструкціями.

Отруєння технічними рідинами.

Отруєння бензином виникає при всмоктуванні його через шкіру, або вдиханні його парів. Ознаки отруєння: головний біль, нудота, блювання, послаблюється дихання, з ротової порожнини йде запах бензину. Потерпілого виводять на чисте повітря і викликають в нього блювання, дають багато пити рідини, сечогінних засобів, які сприяють виведенню отрути. Рідину дають у вигляді чаю, від 1-2 л і більше.

Отруєння розчинниками викликає почуття сп'яніння, головокружіння, блювання з наступною втратою свідомості. У потерпілого викликають блювоту, дають пити молоко і терміново відвозять до медичного закладу.

Отруєння отрутохімікатами.

В сільському господарстві широко застосовуються гербіциди, пестициди, фунгіциди, арборициди тощо. Хвороба починається через 15-60 хвилин. З'являються симптоми ураження нервової системи: підвищене слиновиділення, виділення мокроти, пітливість, прискорене шумне дихання з хрипом, неспокій, настає судома ніг, параліч м'язів, зупинка дихання, асфіксія, смерть.

Долікарська допомога: негайно відправляють потерпілого в стаціонар; дають пити 8 краплин 0,1 % атропіну, 2 таблетки белладонни; проводять штучне дихання; промивають шлунок водою з активованим вугіллям; з шкіри отруту змивають струменем води.

Отруєння кислотами і лугами.

Виникають великі площі опіку порожнини рота, гортані, стравоходу, шлунку, пізніше настає вторинне ураження серця, легенів, нирок, печінки, руйнування тканин.

Поверхня опіку пухка, білувата, розпадається. З'являється біль в роті, за грудиною, блювота. Виникає сильний больовий шок. Можливий набряк гортані з наступним розвитком асфіксії. Згодом настають серцева слабкість та колапс.

При отруєнні кислотами промивають шлунок теплою водою з перманганатом магнезію 20 грам на 1 літр води; викликають штучне блювання; дають пити молоко, рослинну олію, білок яєць, обволікаючі засоби.

При отруєнні лугами промити шлунок 10 літрами теплої води або 1 % розчином лимонної чи оцтової кислоти; дають пити лимонний сік і відправити до лікарні.

52. Коли не можна робити промивання шлунку.

При отруєнні концентрованими кислотами не можна в домашніх умовах робити промивання шлунку. Оскільки функція надгортанника порушена, то отрута попадає в дихальні шляхи і підсилює задуху - таким чином можна нашкодити потерпілому. Тому промивання шлунку холодною водою дозволяється робити тільки з допомогою шлункового зонду. Такі дії проводять лише медичні працівники. Не можна викликати блювоту при отруєнні кислотами і лугами, оскільки при зворотному проходженні рідини посилюється опік слизової оболонки і виникає загроза розвитку набряку гортані.

52. Дія електричного струму на організм.

Протікання струму через тіло людини супроводжується термічним, електролітичним та біологічним ефектами.

Термічна дія струму полягає в нагріванні тканини, випаровуванні вологи, що викликає опіки, обвуглювання тканин та їх розриви парою. Тяжкість термічної дії струму залежить від величини струму, опору проходженню струму та часу проходження. За короткочасної дії струму термічна складова може бути визначальною в характері і тяжкості ураження.

Електролітична дія струму проявляється в розкладі органічної речовини (її електролізі), в тому числі і крові, що призводить до зміни їх фізико-хімічних і біохімічних властивостей. Останнє, в свою чергу, призводить до порушення біохімічних процесів у тканинах і органах, які є основою забезпечення життєдіяльності організму.

Біологічна дія струму проявляється у подразненні і збуренні живих тканин організму, в тому числі і на клітинному рівні. При цьому порушуються внутрішні біоелектричні процеси, що протікають в організмі, який нормально функціонує, і пов'язані з його життєвими функціями. Збурення, спричинене подразнюючою дією струму, може проявлятися у вигляді мимовільного непередбачу-ваного скорочення м'язів. Це, так звана, пряма або безпосередня збурююча дія струму на тканини, по яких він протікає. Разом із цим, збурююча дія струму на тканини може бути і не прямою, а рефлекторною — через центральну нервову систему. Механізм такої дії полягає в тому, що збурення рецепторів (периферійних органів центральної нервової системи) під дією електричного струму передається центральній нервовій системі, яка опрацьовує цю інформацію і видає команди щодо нормалізації процесів життєдіяльності у відповідних тканинах і органах. При перевантаженні інформацією (збуреннях клітин і рецепторів) центральна нервова система може видавати недоцільну, неадекватну інформації виконавчу команду.

Останнє може призвести до серйозних порушень діяльності життєво важливих органів, у тому числі серця та легенів, навіть коли ці органи не знаходяться на шляху проходження струму.

Крім зазначеного, протікання струму через організм негативно впливає на поле біопотенціалів в організмі. Зовнішній струм, взаємодіючи з біострумами, може порушити нормальний характер дії біострумів на тканини і органи людини, подавити біоструми і тим самим спричиняти специфічні розлади в організмі.

52. Як допомогти потерпілому від електротравми.

Широке застосування електроенергії вимагає правильного поводження з нею, оскільки порушення правил електробезпеки може призвести до важкої і навіть смертельної травми. Установлено, що при напрузі 42 В електричний струм, який проходить через тіло людини, є безпечним. Напруга вище 50 В викликає тепловий і електролітичний ефект. Найчастіше ураження виникає внаслідок невиконання техніки безпеки при роботі з електричними приладами як у побуті, так і на виробництві.

Симптоми ураження електричним струмом. Суттєвий вплив на ступінь ураження людини електричним струмом має величина електричної напруги, сила струму, яка проходить через тіло людини, а також тривалість його протікання. У місцях входу і виходу струму (найчастіше на руках і ногах) спостерігаються важкі електроопіки аж до обвуглювання. У більш легких випадках є так звані мітки струму — округлі плями від 1 до 5-6 см у діаметрі, темні всередині і синюваті по периферії. На відміну від термічних опіків, волосся не обпалене. Як було сказано, також суттєве значення має те, через які органи проходить струм, що можна встановити, подумки з'єднуючи місця входу і виходу струму Особливо небезпечне проходження струму через серце, головний мозок, тому що це може викликати зупинку серця і дихання. Узагалі, при будь-якій електротравмі відбувається враження серця. У важких випадках спостерігається частий слабкий пульс, низький артеріальний тиск, задуха, потерпілий блідий, зляканий. Нерідко спостерігаються судоми, зупинка дихання. Оцінка стану потерпілого ґрунтується на контакті з електрострумом, мітках струму, загальних наслідках ураження електрострумом.

Невідкладна допомога. Насамперед постраждалого звільняють від контакту з електрострумом (якщо це не зроблено раніше). Вимикають джерело електроживлення, а якщо це неможливо, відкидають обірваний провід діелектричним предметом (дерев'яним сухим ціпком). Якщо той, хто надає допомогу, одягнений у гумові чоботи і гумові рукавички, то можна відтягнути потерпілого від електропроводу. При зупинці дихання проводять штучне дихання, вводять серцево-судинні засоби (0,1% розчин адреналіну - 1 мл, 10% розчин кофеїну - 1 мл підшкірно), засоби, що стимулюють дихання (1% розчин лобеліну - 1 мл внутрівенно чи повільно внутрішньом'язово), потім накладають стерильну пов'язку на електроопікову рану.

Штучне дихання продовжують киснево-повітряною сумішшю чи чистим киснем через маску, внутрівенно вводять 40% розчин глюкози з 0,5 мл 0,006% розчину корглікону Штучне дихання не припиняють протягом тривалого часу. При зупинці серця - непрямий масаж серця, 0,1% розчину адреналіну - 1 мл і 10 мл 10% розчину хлориду кальцію.

Госпіталізація. Транспортування в положенні лежачи на ношах в опікове чи хірургічне відділення.