3. Картина світу. Філософська картина світу.

Філософська картина світу – це картина, яку постійно вимальовує допитливий інтелект, яка включає складне переплетіння людського і надлюдського, матеріального і духовного, хвилинного і вічного. Світогляд є насамперед способом тлумачення, інтерпретації феномену буття і водночас формою його духовного засвоєння та розуміння, а тому в ньому реально фіксуються знання та уявлення людини про світ, а також її власне індивідуальне та суспільне буття.

Думками людина творить свій світ, бо її думки втілюються в її предметні діяльності та соціальні вчинки. Картина світу особистості має надзвичайно велике значення в її продуктивній самореалізації на життєвому шляху. Картина світу особистості розвивається в ході освоєння нею знакових систем культури, через які закодовується здобутий попередніми поколіннями соціальний досвід.

В суб’єктній картині світу важливу роль відіграє прийнята в ній індуктивна та дедуктивна категоризація існуючих реалій, котра впорядковує факти й події життєвого шляху. На базі власної картини світу особистість тлумачить обставини свого життя. Будь-яке тлумачення особистістю світу і визначення конкретної ситуації стає реальним у породжуваних нею життєвих актах. Я-концепція особистості як складова її картини світу формується в ході онтогенезу людини. Це продукт взаємодії людини з авторитетними для неї особистостями і знаковими системами, котрі репрезентують культуру спільноти. Вона є поняттям, яке, попри всі свої можливі позитивні якості, може вносити певні обмеження для саморозвитку її носія. Я-концепція особистості не віддзеркалює справжньої природи людини – тому є підстави вважати її оманою. Усвідомлення своєї справжньої природи має зцілювальний вплив на життя особистості. Представники різних культур у всі епохи шукали засобів виходу за межі власної соціальної ідентичності. Здатність до довільної релаксації знімає тривогу навіть в екстремальних ситуаціях. Медитативна практика відкриває можливості виходу за межі соціальних умовностей та обмежень дискретно-дискурсивного розсудливого мислення. Духовні практики відкривають для особистості шлях до кращої саморегуляції та саморозвитку. Духовно розвинена особистість стає більш чуйною, емпатичною, злагідливою, захищеною від неврозів, девіацій та деліквентостей.

4. Проблема визначення предмету філософії.*

Філософія як певна система знань з’явилася бл. 2,5 тис. років тому. Першим запровадив цю назву давньогрецький вчений Піфагор (друга половина 6 ст. - початок 5 ст. до н.е.). Слово “філософія” походить від двох грецьких слів : “філео” – “люблю” та “софія” – “мудрість”, отже означає “любов до мудрості”, “любомудріє”. Пояснення і закріплення в європейській культурі слова „філософія” пов’язане з ім’ям Платона (427 – 347 рр. до н. е.)

Предмет філософії можна визначити як „ ...система знань про світ як ціле, універсальну основу світу, місце людини у світі та смисли її існування”. Отже, предметом філософії не є окремо взяті світ або людина, а система відношень “людина – світ”. Таке уявлення про предмет філософії виникло не відразу. Впродовж тривалого часу вона сприймалась як своєрідна “цариця наук”. У Стародавній Греції поняття “філософ” було рівнозначно слову “мудрець” взагалі, тобто людина, яка має грунтовні знання в різних областях. Проте вже за часів давнини людина за допомогою філософії намагалася знайти відповіді на питання, які прийнято називати вічними : “…що таке світ і хто така людина ? Як вони співвідносяться між собою ? Чи створені вони кимось, чи залежать від когось, чи існують самі по собі ?…Чи має їхнє існування якусь мету або призначення ? Що є найбільш цінним у світі та в людському житті ?…”. Кожне нове покоління філософів по-новому розв’язує для себе ці проблеми.

Звичайно, формуваннння предмету філософії не було швидким одноразовим актом. Це був тривалий процес поступового виявлення специфічного філософського змісту, усвідомлення його окремішності від попередніх типів світогляду – міфології та релігії. Процес історичної трансформації предмету філософії обумовлений як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами: “До об’ективних причин слід віднести стан, рівень накопичених конкретних і філософських знань про навколишній світ (природу, людину і суспільство), про духовні, в першу чергу пізнавальні особливості, можливості як окремої людини, так і суспільства в цілому. До суб’єктивних причин відносять своєрідність насамперед форми осягнення предмета філософії тим чи іншим філософом, філософською школою або течією”.