62. Образ людини та Всесвіту в філософії Ренесансу

Мислителі Ренесансу, не зрікаючись ідеї спасіння, визначали життя людини в перспективі її власних діянь, її земного самоутвердження. Людина, на їхній погляд, не повинна була покладатися лише на Творця, а мусила самостійно торувати життєвий шлях. Щодо цього Станіслав Оріховський писав, що всі помисли людини в земному житті мають спрямовуватися на досягнення «богомисленості»; що «швидкоплинне життя [на землі] завершується вічністю і вічним безсмертям»; що провідною ідеєю і найвищим змістом людського життя є Бог. Водночас він зазначав, що до безсмертного життя шлях потрібно прокладати, «живучи розважно, чесно й побожно на землі», і був переконаний, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям.

Неоплатонізм Піко делла МірандолиУ творчості Піко делла Мірандоли (1463-1495) пантеїзм стає центральною ідеологічною ідеєю.- Світ розглядається ієрархічно:він складається з ангельської, небесної та елементарної сфер. Чуттєвий світ виник не з "ніщо", а з вищого безтілесного початку, з "хаосу", неупорядкованість якого гармонізує Розум. Світ — довершена система, яка складається з протилежних тенденцій, гармонійно поєднаних у прекрасне ціле. Суперечливість світу полягає утому, що, з одного боку, він природний, сам по собі, а з іншого — конкретне становлення світових подій є виявом волі божества. Бог не існує окремо від природи, він присутній у всіх процесах. Однак тут не класична натуральна пантеїстична система, яка ототожнює принцип Бога і природи. У розумінні Піко, Бог найдовершеніша сутність світу, без якої світ не може існувати як Космос, упорядкована цілісність.Людину, її властивості, її долю визначає не надприродне, конкретна доля є наслідком природної активності особи. У своєму творі "Про достойність людини" (1486), який він написав для дискусії, вказується, що людина є особливим мікрокосмосом, який неможливо порівняти та ототожнити з неоплатонівською структурою світу (елементарний, небесний та ангельський світ), бо людина проникає своєю присутністю вертикально у всі ці світи. Людина сама є творцем своєї долі, особистості, своє існування будує виключно завдяки власному волінню, вільному виборові, свободі. Тому людина вирізняється тим, що вона постійно йде до божественної довершеності. Однак якщо Бог є постійним творінням гармонії, благого, то людина, окрім здатності бути творцем гармонії, має здатність руйнувати, творити хаос, бути творцем зла. Бог карає людину за заподіяне зло чи єднає із собою за створене благо. Натуральна філософія Джордано БруноТворчість Джордано Бруно (1548-1600) проходила під впливом астрономічних досягнень М.Коперника. Пантеїзм Бруно є найбільш радикальним та послідовним серед усіх вчень представників італійської філософії природи. До головних трактатів Бруно відносять "Про причину, принцип та єдине", "Про нескінченність Космосу та світів".Основою теоретичної системи Бруно є концепція про єдність світу, що забезпечується праосновою всесвіту — Єдиним. Єдине розглядається ним як самодостатня сутність, що не потребує зовнішнього втручання жодних сил. Бруно називає Єдине дуже часто матерією, однак не можна визнати, що сучасні визначення матерії є придатними для бруновського розуміння. В Єдиному збігаються одне і різноманітне, мінімум і максимум; у єдності самодостатність існування кожного особливого фрагменту, "кожна річ являє себе єдиною, але не єдиним чином". Багатоявність одного й того самого за сутністю свідчить про підпорядкованість всього видимого світу єдиному законові. У своїй методології Бруно пантеїстично ототожнює матерію і рух, природу і світову душу (часто називаючи її Богом). В його вченні матерія пронизана "універсальною діючою причиною — розумом — першою і головною силою світової душі; світова душа — універсальна форма буття Єдиного". Отже, на відміну від сучасних уявлень для Бруно не стоїть проблема форми організації мислячої матерії. Матерія є мислячою за своїм основним принципом. "Матерія не може існувати без форми, і навпаки, форма виявляє себе як внутрішній бік матерії, вона не може бути чимось привнесеним ззовні, надбаним". У своїй теорії пізнання Бруно використовує гіпотезу, згідно з якою через людську душу діє вселенська світова душа, яка не відокремлюється від душевної матерії (тобто усе має форму). Однак душі відрізняються одна від одної. Людська душа відмінна від душі тварин своєю особливою конфігурацією, яка залежить від будови тіла. Пізнання починається з чуттєвого сприйняття, потім утворюються уявлення, потім здоровий глузд і розум.