38. Співвідношення понять «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Людина - біосоціальна істота (запам'ятаємо: саме біосоціальна, а не біологічна і соціальна). Тобто до основних ознак людини можна віднести: особливий тип тілесної організації, наявність душі, свідомість, суспільність, діяльність. Отже,- це - родове поняття, яке відображає загальні риси, притаманні людському роду – як природні, психічні, так і загально соціальні.

Поняття "індивід" означає одиничне, на відміну від сукупності, маси, тобто це окрема людина, на відміну від колективу, соціальної групи, спільноти, суспільства в цілому.

З цим поняттям нерозривно пов'язане інше - "індивідуальність ", що визначає зміст особистого, неповторного світу людини, її найвищі цінності та авторитети, її можна визначити як сукупність властивостей та здібностей, які відрізняють даного індивіда від інших. Індивідуальність, таким чином, є, з одного боку, наслідком біологічної своєрідності людського організму, а з другого -наслідком специфічних особливостей розвитку певного індивіда, неповторності його життєвого шляху, який завжди є оригінальним.

Поняття особистість - це людина зі своїм обличчям, несхожа на останніх. Друге значення, яке з'явилося у сучасній філософії та соціологи, - це своєрідність людини як учасника суспільного життя, виконавця соціальних ролей. В цьому плані ми розглядаємо особистість працівника, власника, споживача, громадянина, сім'янина тощо.

Поняття "особистість " охоплює також: усі суспільні відносини, найважливішими з яких є ставлення до суспільного обов'язку, моральних норм. Це не просто носій конкретних історичних суспільних відносин, а людина, яка активно впливає на ці відносини відповідно до своїх індивідуальних здібностей і нахилів, свідомості й організованості, трудової та суспільно-політичної активності.

Формування особистості відбувається у процесі соціалізації. Соціалізацію (від лат. соціаліс - суспільний) можна визначити як процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм та цінностей, які дозволяють функціонувати йому як повноправному члену.

39.Поняття практики і досвіду як основ життєдіяльності суспільства і людини.

Діяльність Діяльність - форма активного, творчого ставлення людини до оточуючого світу та самої себе з метою таких змін, перетворень, які б полегшували і прикрашували її життя. Розрізняють виробничо-матеріальну, виробничо-духовну, трудову (праця), нетрудову форми діяльності. Залежно від прикладання творчості - продуктивну і непродуктивну (відтворення відомого). Діяльність - спосіб буття людини та суспільно-історичного процесу. Вона характеризується доцільністю, предметністю, універсальністю, творчістю, соціальністю. Її внутрішніми механізмами є опредмечування і розпредмечування. Соціально-психологічними моментами діяльності є потреби, мотиви, цілі, задачі, операції, дії. Діяльність - основна умова і спосіб розвитку суспільства. Праця – конкретна діяльність, яка має метою зміну оточуючого, його перетворення, відчутний продуктивний результат, створення засобів виробництва та їх використання. Кожна праця – діяльність, але не кожна діяльність праця. Практика Практика є одним із видів діяльності. І визначається вона як матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокладаюча діяльність людини з метою освоєння матеріального перетворення природи суспільств і самої себе. Практика - основа і рушійна сила суспільства і пізнання. Практика включає в себе всі види чуттєво-предметної діяльності людини - виробничу, пізнавальну, політичну, соціальну, педагогічну, художньо-мистецьку, адміністративну тощо. Практика - сукупна діяльність людини і людства, вона виступає як досвід. Життя людини завжди практичне, бо має справу з предметними діями. Практика - фундаментальна категорія марксистської філософії. Гуссерль розуміє під практикою сукупність свідомих дій, спрямованих на зміну речей і перетворення соціального життя. Практика - основа всіх інших форм життєдіяльності людини. Щоб їсти, пити, мати житло і одяг людина приречена активно ставитись до дійсності, обробляти її та переробляти відповідно до своїх потреб, в першу чергу матеріальних. Практика людини обмежена соціально-історично (вона залежить від знань, техніки, технології і біології (органи чуття людини обмежені). Сенсорний досвід суб'єкта завжди обмежений. Людина ніколи повністю не знає сутності речей, їх властивостей. Існує суперечність між конечним обсягом мозку і безконечністю Всесвіту. Все це також обмежує практику. На практику впливають клімат, середовище, світогляд, ширина і глибина знань. Виробнича практика обробляє і змінює природні речі, явища, процеси, створюючи засоби праці, продукти життєдіяльності. Суспільно-політична практика змінює суспільство. Виховна і навчальна практика змінює і формує людину.