8.2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних проце­сів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інте­граційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

еволюційний

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового гос­подарства (рис.8.2.1). Перший шлях - еволюційний з поступовим виді­ленням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах са­мозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-тех- нічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Друг«« шлях - при­скорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі ві­йни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Шляхи інтеграції до світового господарства

прискорений

• соціально-культурні об'єднання

• природно-ресурсні об'єднання

• політичні об'єднання

• економічні об'єднання

• національні об'єднання

Рис. 8.2.1. Шляхи інтеграції держав у світове господарство

Вартісний вираз платіжного балансу відображає співвідношення між вартістю, яку одержує країна, і вартістю, що вивезена за кордон. Платіж­ний баланс складається або у національній, або в іноземній валюті між­народних розрахунків, наприклад у євро. Структура платіжного балансу:

• торговельний баланс (співвідношення між грошовими виплатами і надходженнями по всіх товарних операціях: експорт, імпорт);

• платіжні надходження за послуги (пошта, фрахтування, страхування, туризм, брокерські послуги тощо);

• грошові потоки, пов'язані з рухом капіталу (інвестиції, кредити, пози­ки, займи, депозити в іноземних банках, виплати відсотків і дивіден­дів іноземним інвесторам тощо);

• грошові перекази приватних осіб, громадських організацій, держав­них установ (перекази грошей родичам за кордон, пенсії громадянам, доброчинні перекази, міжнародна допомога тощо).

Більшість операцій між економічними агентами пов'язані із еквіва­лентним обміном цінностями, тобто зустрічними економічними пото­ками, що врівноважують один одного. В рахунках платіжного балансу повинні відображатися обидва потоки. Тому кожна операція фіксується в рахунках платіжного балансу подвійним записом.

Наприклад, якщо українське підприємство експортувало за кордон то­вари вартістю 150 млн. євро, ця операція буде відображена таким чином: Товари (млн. євро) кредит - (+ 150);

Іноземна валюта (млн. євро) дебет - (- 150);

Баланс сальдо (0).

Операції відносять або до кредиту, або до дебету. Кредит - відтік за межі країни цінностей, які мають бути компенсо­вані надходженням цінностей (платежів) до країни.

Дебет - надходження цінностей у країну від нерезидентів, яке має бути компенсоване відтоком цінностей за межі країни.

Сальдо платіжного балансу - це різниця між надходженнями і ви­тратами країни (кредитом та дебетом), де експорт зараховується із знаком „+" (кредит), імпорт із знаком „-" (дебет).

Сальдо платіжного балансу може бути активним та дефіцитним (па­сивним).

Активне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить додатня величина) означає, що виробниче і невиробниче споживання країни, яке задовольняється, у тому числі, і за рахунок імпорту, менше за вироблений національний продукт. Звідси перевищення валютних над­ходжень від експорту над витратами валюти від імпорту.

Дефіцитне сальдо платіжного балансу (якщо у підсумку виходить від'ємне підсумкове сальдо) означає, що країна споживає більше, ніж стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бю­джету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, на­магаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Сучасна історія Європи - це приклад розвитку системи державного регулювання економічними процесами, визнання провідної ролі держави навіть за умов ринкової економіки. Як тільки державні структури втра­чають оперативність у регулюванні економічних події та явищ, почина­ється процес роздержавлення, приватизації, що нерідко призводить до дезінтеграції національної економіки. Держави вчаться регулювати роз­виток через створення відповідної інфраструктури (шляхи сполучення, зв'язок, енергосистеми), підготовку кваліфікованих кадрів, формування системи освіти та науки, регламентацію діяльності на внутрішніх та зо­внішніх ринках, формування сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку національної економіки країни.

Основний висновок, який зроблено після аналізу історії розвитку сві­тового господарства: якщо національна економіка орієнтована на власний розвиток, то держава приділяє увагу малому та середньому підприєм­ництву, які схильні до еволюційного розвитку шляхом впровадження нових технологій виробництва. Розвиток крупного підприємництва ви­магає нових сфер залучення капіталу і є рушійною силою прискорення інтеграційних процесів світового господарства.

Сьогодні геополітична інтеграція світу формує нові закони розвитку світового співтовариства і нові умови життєдіяльності у цілісному єди­ному просторі поза поняттями "держава" і "національна економіка". Вна­слідок чіткої регіоналізації ресурсів відбувається міжнародний розподіл праці, частка зовнішньої торгівлі у світовому ВВП постійно збільшується і наближається до 25%. Провідні центри світового господарства постійно скорочують обсяги торгівлі продовольством, сировиною, матеріалами, збільшуючи частку готової продукції і намагаючись монополізувати весь виробничий цикл у межах власників інвестованого капіталу.

Так, Японія через чітке адміністрування та дисципліну стала центром високих технологій. Основою національної економіки Японії стали під­приємець і чиновник. Завдання чиновника - стимулювання розвитку прі­оритетних виробництв за допомогою податкових пільг та інвестиційної політики. Підприємець забезпечує освоєння нових технологій.

Якщо еволюційно підприємства розміщували поблизу портів, то сучас­ні технології та вимоги організації інтегрованого світового господарства вимагають розміщення підприємств високих технологій поблизу аеро­портів. Сьогодні перевагу мають такі центри світового господарства, де з високою економічною доцільністю використовують природні багатства.

Рис. 8.2.2. Основні механізми інтеграції національної економіки до світового господарства

Форми інтеграції у світовому господарстві

Примусові

Добровільні

Протекціонізм, лобіювання

Міжна­родні території

Території спільного користу­вання

Території спеціально­го розвит­ку, вільні економічні зони

Спеці­алізація і між­народна торгівля

Міжна­

родний обмін і міграція

Міжна­родне посеред­ництво

Світова інформа­ційна мережа

Рис. 8.2.3. Форми інтеграції у світовому господарстві Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інте­граційних і дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Єв- росоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська еконо­мічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело на­копичення капіталу - колоніальну експансію - зайняла провідні позиції у світовій торгівлі ХУІІ-ХУІІІ ст., завдячуючи посередництву у купівлі- продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, ХУІІІ-ХІХ ст.) і підпорядкуванню торговельного капіталу про­мисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія виво­зила капітал до метрополії і стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Аме­рики. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та коорди­нації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах

Причому ринок праці розглядається як ринок незайнятих трудових ресурсів, які вивільнюються під впливом впровадження ринкових відно­син у всі сфери суспільного виробництва.

Ринок цінних паперів є частиною ринку позичкового капіталу, де аку­мулюються грошові накопичення учасників світового господарства.

Ринок інформації є продуктом прискореної інтеграції до світового господарства і задовольняє потреби капіталу (і малого, і великого) у всіх видах інформації.

З. За класом споживачів:

• споживацький;

• ринок виробників;

• ринок посередників;

• ринок держав.

Вільні економічні зони (ВЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60- х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпе­чено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину тери­торії держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відпо­відним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що за­везені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від визна­ченого економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничо­го спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього

валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господа­рювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту

національного господарства.

Формуються нові засади оцінки раціональності існування системи світо­вого господарства у вигляді спеціальних економічних, високотехнологіч- них, економіко-технологічних та інших територій як в межах держави, так і на міждержавних теренах. Ключовими факторами співіснування терито­ріальних об'єднань є узгодження альтернативних цілей для розподілу між ними обмежених ресурсів. З метою висвітлення та узгодження економічних інтересів суб'єктів світового господарства виникають торгові та фінансо­ві посередники, роль яких відіграють як окремі суб'єкти підприємництва, так і окремі території, цілі держави. На таких територіях концентруються зони ділового спілкування - фінансові та товарні біржі, дослідно-техноло- гічні та аналітичні центри, тощо. Вважається, що такі посередницькі цен­три є керуючою системою сучасного світового господарства.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економі­ки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Важливою ланкою у реалізації принципів відкритої економіки є вільні економічні зони, діяльність яких лібералізує та активізує зовнішньоеко­номічну діяльність держави. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжна­родного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Сучасний розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфе­ри діяльності національних економік: