54. Соціологія особистості – спеціальна соціологічна теорія, що досліджує широке коло питань взаємозв’язку особистості з суспільством, соціальними спільнотами і групами.

Предметом соціології особистостей є дослідження особистості, як соціального типу процесу її формування і розвитку, її потреб і соціалізації.«Особистість» - поняття, яке вводиться для виділення, наголошення неприродної (надприродної, соціальної) сутності людини та індивіда, тобто акцент робиться на соціальному. На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософії здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі і тіла. Аристотель, навпаки, стверджував про взаємозалежність душі і тіла.Пізньоантична містика зводить уявлення про людину до вчення про Першолюдину як біологічну істоту. Відповідно структура космосу розглядається вже як явище вторинне, тобто цінність людини порівняно з космосом зростає. Наступна хвиля біблійного переосмислення стосунків між Богом і людиною як протиріч між Богом і світом, призвела до пригнічення волею Бога волі людини з однієї сторони і до протиставлення тіла душі — з другого. Пізніше цей розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до використання людини як інструменту в досягненні мети окремих соціальних структур.Започатковане епохою відродження нове бачення людини як живої цілісності досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали з вчення Р. Декарта про існування двох протилежних субстанцій — мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчення існування людини було покладено в основу уявлень про тіло, як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідомістю.За нових часів та сучасності основні концепції особистості втілились у працях І. Канта, Г.-В.-Ф.Гегеля, Ніцше, Штерна та інш. Сучасна наука тлумачить це поняття, враховуючи взаємостосунки соціуму як чогось цілого і особистості як не менш цілого і неподільного. Суперечливість у поглядах на сутність особистості та соціальних реалій зумовлена багатьма причинами, основними серед яких є ототожнення різних аспектів пізнання особистості. Найзагальніше пізнавальне навантаження несе поняття "людина", яке відображає уявлення про сучасне людство на планетарному рівні.

56. Поняття "цінність" вперше ввів у філософію та соціологію німецький соціолог М. Вебер (1864— 1920 pp.). Він вважав, що головним, визначальним у суспільстві має бути не загальне для всіх явище, тобто закон, а щось значиме. Закони вивчає природодослідник, а дослідника культури цікавить насамперед саме значуще. При цьому критерієм значимого виступають цінності, які в свою чергу є не що інше, як усвідомлені інтереси. Саме інтереси людини спричиняють цінність кожного предмета. В сфері інтересів можна оцінити предмет з точки зору добра або зла, істини або брехні, краси або потворності і т.д. Цілком природно виникає питання: де джерело цінностей, хто задає їх? Німецький філософ Г.Ріккерт (1863—1936) вважав, що вони вічні й універсальні. М.Вебер, навпаки, розглядав цінності як явище історичне і вважав, що вони визначаються якимось інтересом епохи. Із зміною епохи втрачають свою силу і цінності, на зміну їм приходять цінності іншої епохи. Цінності впливають не лише на пізнання та оцінку явищ, а й визначають норми взаємовідносин людей, устрій суспільного життя.

57. Соціальний конфлікт (лат. conflictus — сутичка) — зіткнення двох або більше сил, спрямованих на забезпечення своїх інтересів в умовах протидії. Конфлікт є найважливішою формою відносин суб'єктів соціальної взаємодії, мотивація яких зумовлена різними цінностями і нормами, інтересами і потребами. Сутнісний його аспект полягає в тому, що ці суб'єкти діють у межах ширшої системи зв'язків, яка модифікується (закріплюється або руйнується) під впливом конфлікту. Учасниками соціального конфлікту можуть бути індивіди, групи, організації. Суб'єктами — особи, групи, спільноти, здатні створювати конфліктну ситуацію, впливати на її розвиток, поведінку учасників.

Виділяють такі стадії соціального конфлікту: 1. Передконфлікт (виникнення соціальної напруженості). 2. Зростання напруги (поява конфліктної ситуації). 3. Безпосередній розвиток конфлікту (стадія відкритої боротьби сторін). 4. Регулювання (розв'язання соціального конфлікту).

Розв'язується соціальний конфлікт зняттям соціальної напруги на ранніх стадіях формування конфліктної ситуації. Конфліктологи розглядають такі способи подолання конфліктів: компроміс, конкуренція, втеча, згода, співробітництво, вважаючи співробітництво єдиною конструктивною можливістю подолання конфліктної ситуації.

Джерелом загострення конфліктів між великими групами є ескалація незадоволення існуючим становищем, зростання домагань, радикальна зміна свідомості та соціального самопочуття. Незадоволення, набуваючи відкритої форми, стимулює соціальний рух, під час якого з'являються лідери, формується ідеологія захисту інтересів. На цьому етапі конфлікт стає відкритим і незворотним, то перетворюючись на постійний компонент суспільного життя, то завершуючись перемогою ініціюючої сторони або вирішуючись на основі взаємних поступок сторін.

Адекватний аналіз конфліктної ситуації передбачає чітке з'ясування обставин визрівання конфлікту, під час якого можуть функціонувати історичні, соціально-економічні та культурні чинники, які завершуються у діях політичних структур та інститутів.

Існують різноманітні класифікації соціальних конфліктів: — за включеністю до системи організаційних зв'язків — функціональні та дисфункціональні; — за специфікою впливу на організацію — конструктивні та деструктивні; — за тривалістю — короткотермінові й довготермінові тощо.

Зростання конфліктності у суспільстві є природним наслідком загострення боротьби за панування тих чи інших цінностей, претензій на певний статус, владу, інші засоби висхідних соціальних і політичних угруповань. Від того, наскільки вдається збалансувати конфліктну ситуацію, досягти консенсусу, залежить роль соціального конфлікту в соціальному розвитку, який або стає джерелом прискореного розвитку суспільства, або породжує соціальний хаос. За сучасних умов важливими є пошуки компромісів у міждержавних, регіональних, міжнаціональних і міжрегіональних конфліктах. Найжорстокіпіа форма їх вирішення — збройне насильство, що часто призводить до тупикової ситуації.

58. Марксистська теорія (Карл Маркс (1818—1883)) переконує, що держава виникла із поділом суспільства на класи і представляє державу — як орган політичного панування класу власників засобів виробництва, диктатуру експлуататорського класу. Щоправда, з часом складається особливий прошарок державних чиновників, бюрократія, яка в інтересах збереження і розвитку держави може нав'язувати певні правила і панівному клаоові, в тому числі силою.

59. Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокуль-турні процеси у сфері освіти. предмет соціології освіти — стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об'єкт — сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб'єкти освіти.

60.«Протестантська етика і дух капіталізму» була першою з багатьох праць Вебера з економічної етики провідних світових релігій. Тут він мав на меті не утвердити, як це проголошувалося в ній, дух капіталізму, показуючи його відсутність подекуди, а висвітлити виразний характер сучасного західного раціоналізму. Хоча, за Вебером, інструментальна раціональність була загальною характеристикою суспільної діяльності, тільки на сучасному Заході, який має максимально точні способи визначення найефективніших для даних результатів засобів, ця ідея ввійшла в загальний ужиток. Тоді як інші культури намагалися вибудовувати світ зрозумілим шляхом розроблення детальних теодицей або створення внутрішньо послідовних систем етики чи права, розпізнавальною ознакою західного раціоналізму стало наукове припущення стосовно того, що всі речі можна осягнути розумом, водночас підходячи до них із позицій практичного господарювання, що відкриває, яким чином можна поставити світ під контроль людини (етика досягання). У зрілих працях Вебера було показано, що капіталізм є не унікальним проявом цього процесу «раціоналізації», а лише одним із способів його вираження. Для того щоб зрозуміти історію розвитку людства, слід розглядати її як складний і взаємопов’язаний процес змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій у всіх сферах суспільного життя.

61. Вчення Платона про державу грунтується на його філо¬софських поглядах. Будучи представником ідеалістичного напряму в філософії, він розрізняв світ ідей і світ речей, явищ. Істинним буттям, на його думку, є лише світ ідей, які осягаються розумом, а сприйняті відчуттями явища не є істинними. Світ явищ не абсолютно відокремлений від світу ідей, а є його спотвореною копією, слабкою тінню. Відповід¬но, наявні форми держави є лише спотвореними відобра¬женнями деякої ідеальної справедливої держави. Цю ідеальну справедливу державу Платон будує за аналогією з людською душею. Трьом началам людської душі (розумному, вольовому й чуттєвому) в державі аналогічні три схожих начала — дорадче, захисне й ділове, а цим останнім відповідають три суспільних стани — правителів, воїнів і виробників. Справедливість полягає в тому, щоб кожне начало робило лише свою справу відповідно до встановленої ієрархії. Визначальним началом душі є розумне, а тому філософи, які його втілюють своєю здатністю міркувати, покликані правити в державі. Вольове начало душі й захисне начало в державі втілюється у воїнах, які повинні підкоря¬тися філософам. Нарешті, розумне й вольове начала управляють началом чуттєвим (ремісниками, землеробами), яке за своєю природою прагне багатства.

Ідеальна держава Платона — це справедливе, засноване на законах, правління кращих. Таке правління може бути або царською владою (якщо серед правителів вирізняється хтось один — найдостойніший), або аристократією — владою декількох кращих. Визнаючи можливість створення такої ідеальної держави, Платон водночас висловлює сумнів у реальності її існування. Через недосконалість людської натури така держава не може бути вічною і зміниться іншими, гіршими формами правління — тимократією, олігархією, демократією або тиранією. Причому кожна з цих форм є гіршою за попередні. Виродження ідеальної аристократії призводить до появи приватної власності, поділу людей на багатих і бідних, вільних і рабів. Замість розумного начала в державі починає панувати вольове. Це — тимократія, тобто правління, де панують честолюбство й сила. Така держава (Платон мав на Увазі критсько-спартанський тип державності) постійно воюватиме, а війна є головним джерелом суспільних бід.

Війни і розбрат, накопичення значного багатства в окре¬мих осіб призводять до переродження тимократії у ще гіршу форму правління — олігархію. Це влада небагатьох — жадіб¬них і багатих. Подальше зростання майнової нерівності, обурення бідних проти багатих призводять до повстання. Коли воно закінчується перемогою бідняків, ті знищують або проганяють багатіїв і встановлюють владу народу — демократію, яка є ще гіршою формою правління, ніж олігархія.

Вчення Платона справило значний вплив на формування поглядів Арістотеля (384—322 рр. до н. є.) — найвидатні-шого представника філософської і політичної думки античності. Його політичні погляди викладені головним чином у працях «Політика» та «Афінська політія». Він зробив вагомий внесок у всебічну розробку науки про політику як окремої, самостійної галузі знань. У центрі політичного вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. 'Він вважав, що держава виникла не в результаті якоїсь угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а'природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдос¬коналіша форма спілкування людей. Зумовлюється цей процес тим, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завершення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілкуванні, тобто в державі.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують. За першою ознакою Арістотель розрізняє правління одного, правління небагатьох і правління більшості, а за другою поділяє форми правління на правильні і неправильні. У правильних формах правителі мають за мету спільне благо, а в неправильних — лише своє особисте благо. Трьома пра¬вильними формами держави виступають монархія, аристо¬кратія і політія, а трьома неправильними — тиранія^олігархія і демократія. Кожна з цих шести основних форм має свої види, залежно від комбінації формоутворюючих ознак.

Монархія є першою і найдавнішою формою правління. Оскільки держава виникає як завершення еволюції сім'ї, де влада належить її главі, то і в монархії влада належить одній особі. В аристократії влада належить небагатьом, наділеним особистими достоїнствами? ТДя форма правління краща за монархію, але можлива лише там, де є шановані народом благородні й достойні. Найкращою формою правління, за Арістотелем, є політія, в якій влада належить і здійснюється на спільне благо.

Найгіршою з неправильних форм держави є тиранія Где влада здійснюється деспотичними методами однією особою в особистих Інтересах.

62. Соціологія громадської думки – спеціальна соціологічна теорія,яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя,політичній, економічній діяльності,соціальному управлінні.

Предмет соціології громадської думки – закономірності, чинники механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. ЇЇ об”єкт – громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

63. Типологія суспільства

Типологія сусп. відбувається за різними критеріями: 1) головний спосіб здобуття засобів до існування (збирачів та мисливців; садівничі сусп.; аграрні сусп.; промислові сусп.); 2) ціннісний критерій (традиційні – індивіди керуються традиціями та обмежені у виборі; сусп., що керуються зсередини – домінують особисті, чіткі моральні цінності, людина шукає опору в собі, посилюється роль вибору, вл рішень, точки зору; сусп., кероване ззовні – для досягнення успіху необхідно враховувати зовнішні обставини і пристос до них); 3) розвиток управління і ступінь соціального розшарування (просте – родоплемінна організація, відсутність майнового розшарування, класів та держави; складне – існує соц розшарування, нерівність); 4) політичний режим (демократичне, тоталітарне, авторитарне); 5) рівень відкритості зовнішньому світові (відкриті, закриті); 6) панівна релігія (ісламське, православне, католицьке тощо); 7) стадії розвитку (доінстріальне, індустріальне (глиб соц і техн. розподіл праці, моб і диск роб сила, рац орг-я, відокр сімі від підпр., урбанізм, секуляриз, підв соц моб, демокр), постіндустріальне); 8) писемність (дописемні, писемні); 9) формаційний підхід (первісна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, комуністична формація).

64. Соціальний інститут — стійкий комплекс формальних і неформальних правил, принципів, норм, настанов, що регулюють різні сфери людської діяльності і організують їх в систему ролей і статусів, що утворюють соціальну систему. Соціальні інститути відрізняються за типом потреб та інтересів, вирішуваних ними проблем. В соціалогії виділяють п’ять основних: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний. Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.). Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути — забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства та ін. Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль. Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії, є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін.

65. Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці. У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших. Це взаємодія людей або явищ, які відбуваються в організації, структурі груп і змінюють стосунки між людьми чи між складовими спільноти. Здійснюється він під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалий у часі й спрямований до певного стану об'єкта. Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами зв'язку його елементів. Соціальні зміни- процес виникнення нових явищ, структур, характеристик у різних соціальних системах та підсистемах під час їх взаємодії. Соціальний розвиток—характеризує лише певний вид соц. змін, спрямований на вдосконалення , ускладнення. Соціальний прогрес—виражає цілісну характеристику змін в бажаному напрямі , але багато соц. змін не мають чіткого спрямування, тому в сучасній соціології існує поняття соціальні зміни. Соціальний процес –послідовна зміна етапів в соціальних системах та підсистемах, соц. інститутах та організаціях, соц.змінах в динаміці.Соц. зміни родрізняють \\\1) за сферами суспільного життя \\\ соціокультурні, індустріально- технологічні, соціально-політисні, соціально-економічні, науково-технологічні, 1) за типом соц. зв’язків\\ структурні зміни, функціональні, процесуальні, мотиваційні, 3) залежно від механізму здійснення\\ еволюційні зміни, революційні зміни, 4) за спрямованістю\\ циклічні.Оновні чинники соціальних змін\\\ довкілля, суспільна структура, політичні організація, культура.

67. Соціальна роль - це модель поведінки, очікувана від того, хто має за¬значений соціальний статус. Роль - це дія в межах сукупності прав, привілеїв і обов'язків, які визначено статусом. Виконання соціальної ролі має відповідати усталеним у суспільстві нормам та очікуванням. Загалом людина сама обирає свої ролі, але деякі вже задані їй від народження. Соціальним ролям людина навчається в процесі соціалі¬зації. Рольове навчання має дві мети: • навчитися виконувати обов'язки й реалізовувати права відповідно до ролі; • набувати настанов, почуттів і очікувань, які відповіда¬ють певній ролі. Людина є носієм різних соціальних ролей, що можуть бути постійними чи ситуативними. Множинність соціальних ролей, що їх виконує індивід, призводить до виникнення рольових конфліктів, які найчастіше є боротьбою мотивів діяльності. Досвід свідчить, що дуже невелика кількість ролей вільна від внутрішньої напруги та конфліктів. Якщо конфлікт за¬гострюється, це може призвести до відмови від виконання рольових обов'язків, до внутрішнього стресу. Люди по-різному ототожнюють себе зі своїми статусами та відповідними ролями. Максимальне поєднання з* роллю називається рольовою ідентифікацією, а середнє чи міні¬мальне - дистанціонуванням від ролі. У соціальній ролі поєднуються особа й суспільство, соціальні ролі перетворюються на індивідуальну поведінку, а індивідуальні риси перетворюються на відповідність ви¬могам соціальних норм.

Соціальні норми - це загальні правила поведінки людей у суспільстві, що зумовлені об'єктивними закономірностями, є наслідком свідомої вольової діяльності певної частини чи всього суспільства і забезпечується різноманітними засобами соціального впливу. Залежно від способу їх утворення й забезпечення соціальні норми класифікують як: юридичні; моральні; корпоративні (громадських організацій, політичних партій, інших об'єднань громадян); звичаї чи традиції. Залежно від сфери соціальних відносин, що регулюються нормами, їх поділяють на: економічні; політичні; сімейні; релігійні; етики та естетики; організаційні; соціально-технічні. Юридичні (правові) норми - загальнообов'язкові, формально визначені правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею та містяться в нормативно-правових актах. Моральні норми - правила поведінки, що базуються на моральних поглядах суспільства на добро і зло, справедливе й несправедливе, гуманне й негуманне, а забезпечуються насамперед внутрішньою переконаністю та силою громадської думки. Корпоративні норми - правила поведінки, що установлюються й забезпечуються політичними партіями, громадськими організаціями та іншими об'єднаннями людей. Звичаї чи традиції - правила поведінки, що історично склались і увійшли (перетворились) у звичку людей.

68. Самогубство розглядається Дюркгеймом як соціальний факт, тобто насамперед як об’єктивно існуючий, незалежний від індиві­дуальних психологічних мотивів процес зміни станів колективної свідомості, який піддається статистичному аналізу. Про це свідчить стабільність відсотку самогубств у різних народів (це число стабіль­ніше, аніж відсоток загальної смертності). Дати раціональне пояснення цьому факту і мусить соціологія, об’єктом якої виступають саме соціальні факти суїцидної поведінки. Не заперечуючи всієї складності та багатоманітності комплексу причин, котрі зумовлюють факт суїцизму, Дюркгейм водночас указує на стан соціального середовища як головний детермінуючий фактор; відсоток самогубств кардинально змінюється всякий раз, коли різко змінюються умови соціального середовища. “… Якщо індивід так легко схиляється під тиском життєвих обставин, то це відбу­вається тому, що стан суспільства, до якого він належить, уже перетворив його на легку здобич, готову для самогубства”.

70. На жаль, фінансово-економічні проблеми останнього часу не дають можливості фінансувати сферу культури у повному обсязі, так, як це передбачено чинним законодавством України. Ще одна проблема української сучасної культурної сфери – переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури (кінематографічна продукція, музика, телебачення, літературні твори тощо). Ці далеко не найкращі твори маскультури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.Cтан і розвиток культури завжди перебуває у прямому і зворотному зв’язку із загальним духовним тонусом суспільства. Якщо в суспільстві правда, справедливість, елементарні етичні норми не є вищими цінностями, непідвладними раціональним ревізіям та інтелектуальним маніпуляціям,  то таке суспільство перебуває в глибокій духовній кризі, негативна еманація якої пронизує всю сферу культури.Воістину трагічним є те, що українська культура і мова мають утверджуватися серед обставин глибокої моральної і поведінчої деградації суспільства. Механізми суспільної підтримки їх не сформовані; натомість серед значної частини людності панують байдужість або неприйняття, що нерідко переходять в агресивну ворожість і зарозумілий цинізм. З побуту народу вимивається книга. В масштабах усієї країни експропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти. Значна частина засобів масової інформації працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків людності. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, – під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних паскудств. Для багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності. 72Як все нове, Болонська система має свої «плюси» і «мінуси». «Мінуси» нової системи навчання відчули найперше викладачі. Значно збільшився обсяг роботи при збереженні колишнього навантаження та заробітної плати. Їм довелося змінювати навчальні програми, напрацьовувати методичне забезпечення, по-іншому підходити до опитування студентів. Вони не звикли працювати в такому режимі, а перейти до нової організації роботи непросто. Потрібно змінити психологію викладацького складу. Студентам цей процес дався значно легше, адже вони вчаться по-новому з першого дня перебування у вузі. Негативом Болонського процесу може стати те, що багато студентів будуть виїжджати за кордон, їхня кількість становить близько 1/5 від тих, хто бажає навчатися за кордоном.

73. Визначення сім'ї як соціального явища в єдності його сутності та специфіки потребує, по-перше, визнання зв'язку сім'ї зі шлюбом ( і відповідно розмежування сімейних та просто родинних груп), по-друге, наявність усіх форм інституалізації шлюбу (у тому числі визнання його відповідності діючим у суспільстві юридичним нормам в акті регістрації шлюбу). Соціальним інститутом не можна вважати будь-яку групу людей, що проживають разом та ведуть спільне домашнє господарство, хоча статистичне визначення сім'ї не робить різниці між інституйованими сім'ями та родинними групами у найширшому розумінні цього поняття. Між тим, тільки інституйована сім'я має увесь комплекс соціальних функцій та ролей, заради яких суспільство створює, підтримує та зберігає цей інститут. Сім'я як суспільне явище повністю підпорядковується законам суспільного житгя. Соціальна необхідність у сім'ї дійсно є, бо якщо зникне вона, то й саме існування людства опиниться під загрозою. Сім'я — основа держави. Здорова, міцна, щаслива сім'я — здорові громадяни. Люди, які живуть подружнім життям, хворіють значно менше, живуть довше. Сім'я — необхідна умова щасливого життя людини. Крім того, сім'я - середовище виховання та соціалізації дітей. Відсутність його формує у дитини цілий ряд негативних якостей, обумовлених тією чи іншою характеристичною особливістю комплексу неповної сім'ї або її відсутністю. Сімейне виховання має свої унікальні особливості, які ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане сімейне виховання майже завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних людських рис дитини. У таких випадках ніяке, навіть добре організоване, суспільне виховання практично не може відновити ці втрати.

Інститу́т соціа́льний— організована система зв'язків і соціальних норм, яка об'єднує значущі суспільні цінності і процедури, що задовольняють основним потребам суспільства.

74. Соціологія молоді — галузь соціології, яка досліджує соціально-демографічну спільність суспільства, що перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослого життя і переживає стан сімейної та позасімейної соціалізації, інтерналізації норм і цінностей, творення

соціальних і професійних очікувань, ролей, статусу. Останнім часом загострилося чимало молодіжних проблем, серед якихнайголовнішими є:

— низький рівень життя, безробіття і значна економічна та соціальна

залежність від батьків;— шлюбно-сімейні проблеми (високий рівень розлучень, сімейних конфліктів);

— низька народжуваність — вже протягом трьох з половиною десятиліть в Україні зберігається рівень народжуваності, який не забезпечує навіть відтворення поколінь;— матеріальна незабезпеченість, відсутність умов для поліпшення житлових умов; — поганий стан здоров'я і зростання рівня соціальних відхилень

(злочинність, пияцтво, наркоманія, проституція);— втрата ідеалів, соціальної перспективи, життєвого оптимізму.

Постійно скорочується питома вага молоді щодо всього населення. В Україні за останні десять років її кількість знизилася з 22 до 20%. За всіма прогнозами, ця тенденція триватиме і надалі.

75. Мо́лодь — соціально-демографічна група, відокремлена на основі сукупності вікових характеристик і особливостей соціального стану. Молодість як певна визначена фаза, етап життєвого циклу біологічно універсальна, але її конкретні вікові рамки, пов'язаний з нею соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну природу і залежать від суспільного ладу, культури та властивих даному суспільству закономірностей соціалізації.Сучасна молодь довше навчається в школі та, відповідно, пізніше починає самостійне трудове життя. Ускладнилися й самі критерії соціальної зрілості. Початок самостійного трудового життя, завершення навчання та набуття стабільної професії, одержання політичних прав, матеріальна незалежність від батьків, вступ у шлюб і народження першої дитини — усі ці події, такі, що в своїй сукупності надають людині почуття повної дорослості, та відповідний соціальний статус, настають не одночасно, й сама їхня послідовність і символічне значення кожного з них не однакові в різних соціальних прошарках.

76. Держа́вна молоді́жна полі́тика — це системна діяльність держави у відносинах з особистістю, молоддю, молодіжним рухом, що здійснюється в законодавчій, виконавчій, судовій сферах і ставить за мету створення соціально-економічних, політичних, організаційних, правових умов та гарантій для життєвого самовизначення, інтелектуального, морального, фізичного розвитку молоді, реалізації її творчого потенціалу як у власних інтересах, так і в інтересах України. Головними завданнями державної молодіжної політики є: вивчення становища молоді, створення необхідних умов для зміцнення правових та матеріальних гарантій щодо здійснення прав і свобод молодих громадян, діяльності молодіжних організацій для повноцінного соціального становлення та розвитку молоді; допомога молодим людям у реалізації й самореалізації їх творчих можливостей та ініціатив, широке залучення юнаків і дівчат до активної участі у національно-культурному відродженні українського народу, формуванні його свідомості, розвитку традицій та національно-етнічних особливостей; залучення молоді до активної участі в економічному розвитку України; Головними принципами державної молодіжної політики є:повага до поглядів молоді та її переконань;надання права і залучення молоді до безпосередньої участі у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі і молоді зокрема;правовий та соціальний захист молодих громадян, перш за все осіб, які не досягли 18 років, з метою створення необхідних стартових можливостей для їх повноцінного соціального становлення та розвитку;сприяння ініціативі та активності молоді в усіх сферах життєдіяльності суспільства.Державна молодіжна політика поширюється на громадян України віком від 14 до 35 років незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, роду і характеру занять і здійснюється через органи державної виконавчої влади, установи, соціальні інститути та об'єднання молодих громадян.

77. Особливість формування політичної свідомості і політичної культури в суспільствах перехідного типу (від однієї моделі розвитку до іншої) пов'язана зі змінами як об'єктивних умов, так і соціальних пріоритетів, цінностей та орієнтацій. Важливими показниками політичної культури є політична поінформованість і компетентність громадян щодо політичних подій і процесів, які відбуваються в суспільстві, визначення особистого ставлення до них і участь у політичному житті суспільства. Як показує аналіз результатів різноманітних соціологічних досліджень, які проводились останніми роками в Україні, участь громадян у діяльності політичних партій і громадських об'єднань становить лише 2—3 % респондентів. Громадська думка щодо державно-політичного устрою нашої держави тривалий час залишається невизначеною, а значна частина опитаних відзначає свою некомпетентність у вирішуванні важливих питань політичного життя суспільства. У суспільстві склалося дуже критичне ставлення до вітчизняних політиків. Так, за результатами дослідження Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова, рівень довіри наших людей політикам найнижчий серед представників різних професій і складає лише 2,8 % позитивних відповідей респондентів, тоді як найвищий рівень довіри висловлений учителям — 52,2 %. Отже, таке ставлення громадян України до діяльності вітчизняних політиків свідчить про втрату легітимності політиків як представників суспільних інтересів. Проголошення суверенітету й незалежності України, демократичного шляху розвитку зумовило потребу реформувати політичну культуру громадян. Зміст цих процесів пов'язаний з відродженням традиційних українських національних цінностей, з розбудовою української суверенної держави, зі спрямуванням її діяльності на забезпечення прав і свобод громадян. Отже, політична свідомість і політична культура — важливі чинники життєдіяльності суспільства і громадянина. Виконуючи важливі функції, вони значно мірою впливають на політичне життя суспільства. Успішне вирішення державотворчих завдань в Україні неможливе без формування політичної свідомості громадян, політичної поінформованості та компетентності набуття багатого політичного досвіду і демократичної політичної культури.

78. Сім'я – це мала соціальна група, що має історично означену організацію, члени якої пов'язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною моральною відповідальністю. однією з проблем є уявлення молодих людей,які вступають у шлюбні відносини, про сім’ю.. Тому, приймаючи таке важливе рішення у своєму житті, кожним повинна усвідомлюватися уся відповідальність, потрібно відкинути свій егоїзм, любити безкорисливо, бути готовим для жертовності. Наступним недоліком є зниження значення сім'ї в системі життєвих цінностей особистості з подальшою переорієнтацією значної частини молоді на позашлюбні стосунки або повторний шлюб. Сім’я- це перш за все відповідальність,позашлюбні відносини у свою чергу позбавляють цієї відповідальності, людина вільна, немає спільного побуту,спільних проблем, уявлення про сім’ю є іншим, та в даному випадку і про сім’ю важко сказати так це “посиденьки вечорами”, які не гарантують, що завтра ці люди також будуть разом. Слід також зазначити про послаблення захисної функції сім'ї (як матеріальної, так і психологічної).В Україні існує ціла низка проблем, що перешкоджають нормальному розвитку сім’ї:  низький грошовий дохід; низький матеріальний рівень, дефіцит вільного часу, погані житлові умови, невлаштований побут, труднощі, зв'язані з народження і вихованням дітей, тощо. Сучасна українська сім’я зіштовхнулася із проблемою нестабільності  життєвих планів в умовах економічної нестабільності в результаті чого відбувається стійка орієнтація подружжя на малодітну сім'ю. Звичайно питання скільки у сім’ї буде дітей  є питанням виключно окремої сім’ї. Однак слід зауважити, що без дітей важко проявитися справжній любові, оскільки подружжя без дітей зосереджені самі на собі і люблять тільки одне одного.. Серед інших проблем, що перешкоджають розвитку сім’ї, слід зазначити: погіршення дитячо-батьківських взаємин, зумовлене невідповідністю та закостенілістю батьківських норм; загострення суперечностей між партнерами в орієнтації сім'ї на демократичний (з боку жінок) або патріархальний (з боку чоловіків) розвиток; дисфункціональний розвиток сім'ї, ознаками якого є: тенденція до домінування, боротьба за владу обох партнерів, неузгодженість рольової поведінки, негнучкість сімейних норм, маніпуляція партнером, дітьми, ігнорування потреб, почуттів членів сім'ї, конфліктна взаємодія[2,с.67]; Важливою проблемою сім’ї є її матеріальне за­безпечення – загальний рівень життя, в який входить і рівень заробітної плати, і забезпеченість товарами широкого вжитку, благоус­трій побуту,  організація вільного часу тощо.

79. Різними є погляди і на причини та процес виникнення суспільства, які зводяться до трьох теорій: 1. Природна (праця створила людину, перетворивши стадо на культурне угруповання виробників). 2. Божественна (Бог створив людину, заповів їй матеріальний світ і моральний закон). 3. Космічна (людство створене інопланетянами, які маніпулюють ним у власних цілях). Ці теорії надто абстрактно, по-філософськи пояснюють виникнення суспільства. Соціологічні наукові концепції по-своєму трактують походження суспільства, апелюють до різних чинників, що зумовлювали цей процес. Інструментальна концепція. Згідно з нею головним чинником, що зумовив формування суспільства, є здогадливість та кмітливість людини, завдяки яким вона винайшла спеціальні знаряддя для задоволення власних потреб. Спочатку примітивні, дедалі досконаліші, вони зберігали зусилля людини у добуванні їжі та тепла. Використовуючи знаряддя, вона навчилася працювати, поліпшувала свій добробут. Кратична (грец. kratos — сила, влада) концепція. Згідно з її постулатами сила та розум розподілені між людьми нерівномірно. Разом з природною експансивністю (жадобою і цікавістю) переваги окремих людей за певними критеріями (фізична міць, спостережливість, спритність тощо) дають їм змогу зайняти вигідні позиції, прибрати до рук краще місце, їжу, сексуального партнера та ін. Навчившись панувати та отримувати знаки улесливості одноплемінників, лідери почали утверджувати систему правил шанування вождя, передачі влади, розподілу привілеїв серед інших членів угрупованняГендерна концепція. Заснована на аналізі розподілу соціальних ролей між особами жіночої та чоловічої статі. Оскільки жінка володіє біологічною монополією на відтворення роду, і для немовлят є не тільки кровним, а й першим взірцем для наслідування, її роль і воля в общині особливо значущі. Відповідно значущість чоловіка значно менша, його роль зведена до обслуговування процесу відтворення (забезпечення зачаття, захисту, тепла, їжі тощо). Семантична концепція. Стрижнем її є визнання фізичної, психологічної, розумової слабкості людини як біологічної істоти, яка до того є ще й одним з наймолодших видів живого світу (8—10 млн. років еволюції

81. На розвиток соціології суттєво вплинули роботи Герберта Спенсера. Його соціологічну систему вчені визначають як соціологію еволюціонізму. Структурно ця система складається із трьох елементів: еволюційної теорії, органіцизму, вчення про соціальну організацію.

Еволюційна теорія містить наступні характеристики:

- в природі та суспільстві провідною ідеєю розвитку є еволюція;

- еволюція визначається як поступовий процес інтеграції, що перетворює масу елементів на визначену однорідність (так, суспільство виникає як об’єднання людей у зв’язку із зростанням їх чисельності чи поступовим злиттям маленьких володінь у провінції, губернії, королівства, імперії тощо);

- природний процес еволюційного розвитку порушується соціальними революціями і навіть радикальними реформами, що може призвести до занепаду суспільства, спричиняє конфлікти, безладдя.

Соціологічна система знань має спиратися, на думку Спенсера, на принцип органіцизму, за яким соціальна система уподібнюється живому організмові, але біологічний та соціальний організми мають суттєві відмінності. Так, суспільство не може бути чітко окресленим за формою, суспільство виступає несталою цілісністю, здатність відчувати й мислити притаманна всім складовим елементам суспільства, кожний індивід відносно автономний у системі цілісного суспільства. Крім того, в біологічному організмові складові елементи підпорядковані цілому, існують заради нього; у суспільстві не індивіди існують заради суспільства, а суспільство – заради блага кожного.

Вчення про соціальні організації розвиває ідею еволюції суспільства. Спенсер доводить, що на фазі над органічної еволюції виникають і розвиваються спеціалізовані “соціальні органи”, які він називав соціальними інститутами. Саме сукупність взаємодіючих інститутів утворює цілісну соціальну організацію – суспільство. Вчений відокремлює і аналізує шість типів соціальних інститутів: домашні (сім’я, шлюб), обрядові (церемоніальні), політичні, церковні, професійні, промислові. Завдяки розвитку соціальних інститутів у суспільстві відбувається еволюція стосунків між людьми внаслідок еволюції знань, мови, моралі, зростання інтелектуального потенціалу суспільства тощо.

Таким чином, в працях Г. Спенсера зазнали розвитку ідеї суспільного прогресу, структурування суспільного життя.

82. Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства - людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель - філософи-правителі.Царі повинні філософствувати, а філософи - царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель - це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі.

Аналізуючи форми держави, «прави­льними» вважали монархічну та аристократичну, а негативними — олігархію, демократію й тиранію. Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробни­цтва матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських сто­сунків — це людина.

Арістотель займався також соціальними дослідженнями консти­туційного ладу грецьких держав. Вищою формою суспільного жит­тя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов'язки громадян юридичне оформлені й підпорядковані спі­льному інтересу, а сама людина е «істотою політичною», тобто та­кою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну не­рівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та про­міжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди. Цю ідею Аріс­тотеля було належно оцінено лише в новітні часи.

характеризу­ючи людину як «суспільну тварину». Він уважав, що кожна людина не ізольована від інших людей, а зв'язана з ними, взаємодіє, веде спільний спосіб життя. Це й породжує в неї спільні з іншими людь­ми думки та почуття. Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспіль­ною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

83. Імя російсько-американського соціолога Пітіріма Олександровича Сорокина добре відомо в світовій науковій спільноті. Сорокина називають одним з найвидатніших розумів ХХ століття, що внесли значний внесок до розробки теорії соціальної взаємодії. Як і багато інших дослідників, він вважав, що предметом соціології виступає міжлюдська взаємодія, відмінна від взаємодії в неорганічній і органічній природі. Соціологія, на його думку, є наука про поведінку людей, що знаходяться в процесі соціальної взаємодії.

В цілому інтегральна концепція в соціології, основоположником якої по праву вважається П.Сорокин, здатна зробити благотворний вплив на шляхи і методи вирішення конфліктів в найширшому спектрі соціальних відносин. Актуальність интегрализма як форми мислення в умовах нових світових суспільно-політичних реальностей зростає.

84. На жаль, на сьогоднішній день, якщо говорити про нашу державу, то високий рівень правової культури не спостерігається не лише у пересічного громадянина, часто його не вистачає навіть законодавцям, політичним лідерам, керівникам суспільних організацій. І справа не в тому, що вони не знають закону, а в тому, що вони не рахуються з ним. Активна увага стала приділятися підвищенню рівня правової культури зі створенням незалежної держави. Але не слід чекати швидких позитивних змін, швидкого росту рівня правосвідомості і правової культури суспільства, оскільки це є довготривалий процес по відновленню не лише правових, а й культурних цінностей, які пригнічувалися та не визнавалися на протязі багатьох поколінь. Сьогодні правова культура суспільства потребує систематичного раціонального формування, стимулювання та позитивного соціального розвитку. Система міроприємств, спрямованих на формування політико-правових ідей, норм, принципів, що представляють цінності світової та національної правової культури, виступає як правове виховання.

Змістом правового виховання є прилучення людей до знань про державу і право, законність, права та свободи особистості, розуміння сутності правових учень, доктрин, формування у громадян стійкої орієнтації на законослухняну поведінку. Одним із видів правового виховання є правова просвіта громадян, головним інструментом забезпечення якої є  навчальні заклади освіти.. Немаловажну у роль у правовому вихованні відіграють такі засоби масової інформації як газетна, журнальна стаття, кіно і телебачення.Про яку правову культуру суспільства може йти мова, якщо газети та журнали мають велику кількість сцен кримінального життя, на екранах телевізорів грабіж та вбивства.

85. Невід'ємна складова духовного життя народу - релігія. Найпоширеніші у світі три релігії, які через це дістали назву світових: християнство, іслам та буддизм..    Християнство поширене на всіх материках. Воно має три гілки - католицьку, православну і протестантську. Його сповідує понад чверть людства, з них 3/5 - католики, 1/3 - протестанти, 1/10 - православні.    Католицизм поширений у країнах Південної Європи, а також у Франції, Польщі, країнах Латинської Америки окремих країнах заходу та півдня Африки, на Філіппінах; протестантизм - у країнах Північної Європи, деяких країнах Середньої та Центральної Європи, у США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Православ'я дотримуються греки, народи півдня Центральної Європи (серби, македонці, болгари), країн СНД (росіяни, українці, білоруси, грузини тощо) та Ефіопії.    Іслам (араб., покірність, відданність на волю Божу) – одна з найбільш поширених релігій. Іслам виник у Хіджазі (Західна Ара­вія), творцем його вважають релігійного проповідника (пророка) Мухаммеда, проповідь якого була реакцією на гостру кризу арабського суспільства, спричинену розпадом родоплемінних відносин і початком формування ранньо-класового суспільства.

Буддизм сповідують до 10% людства, він поширений у Східній, Південно-Східній та Південній Азії. Буддизм виник у стародавній Індії. Його фундатором вважають індійського принца Сіддхартху Гаутаму, який потім отримав ім'я Будди, що означає «той, хто пробудився». Особливістю буддизму є його практична «земна» спрямованість

Сучасні релігійні ситуації в Україні Як свідчать соціологічні дослідження (1997 р.), майже половина дорослого населення України вважає себе віруючими, з них 3/4 – православні, 10% – греко-католики; 8% – представники інших конфесій, 7% – “просто віруючі”.

86. Соціологія політики — галузь соціологічного знання, яка вивчає соціальні механізми влади та їх вплив у суспільстві, закономірності впливу соціальних спільнот, інститутів на політичний порядок, соціальні засади політичних та державних інститутів, стан, тенденції, напрями функціонування політичної свідомості, політичної поведінки в соціальному середовищі.Предмет соціології політики охоплює соціальні аспекти функціонування політичної сфери — інститу-ціалізацію, соціалізацію, інструменталізацію політичних форм (держави, влади, демократії, консенсусу) в контексті соціального середовища, а також політичну свідомість і політичну поведінку людей, відображених у діяльності державних і суспільних інститутів, організацій та в механізмах їх впливу на процес функціонування влади.

87. Взагалі, роль релігії в суспільстві не можна оцінюва­ти однозначно. Так, релігія відігравала важливу культур­но-історичну роль. В межах релігійних віровчень форму­вались єдині зразки почуттів, думок, поведінки людей, завдяки чому релігія виступала як могутній засіб упо­рядкування і збереження традицій та звичаїв. У той же час, наприклад, у царській Росії синодальне православ'я використовувалось як засіб пригноблення трудящих мас. Однією з історичних місій релігії, що набуває в сучасному світі все більшої актуальності, є формуван­ня відчуття єдності людського роду, значущості непе­рехідних загальнолюдських моральних норм і ціннос­тей. Однак релігія може бути виразником зовсім ін­ших настроїв, зокрема фанатизму, непримиренності до людей іншої віри тощо.

Отже, вплив релігії на суспільне життя не завжди був однозначним. Характер цього впливу може суттє­во змінюватися, набувати специфічних особливостей. Соціальні функції релігійних організацій не тото­жні функціям релігії, тому що релігійні організації включаються до загальної системи економічних, по­літичних та інших суспільних відносин і виконують безліч нерелігійиих функцій.

88. Засоби, форми впливу громадської думки на суспільне життя різноманітні (від вербального схвалення чи несхвалення фактів, подій, процесів, що відбуваються у суспільстві, до прямого наказу щодо них) і реалізуються в її функціях, які виявляються у двох тісно пов´язаних між собою вимірах — горизонтальному та вертикальному. Горизонтальний вимір громадської думки. Виявляється в урегулюванні різноманітних стосунків між індивідами в соціальних спільнотах. Його функції, які історично передували в розвитку громадської думки, забезпечили еволюцію людської цивілізації. До них належать: оціночна, критична, діагностична, нормативна, виховна функції. Оціночна функція. Пов´язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку. Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення. Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур. Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню. Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів. Вертикальний вимір громадської думки. Передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції, найпомітнішими серед яких є: експресивна, консультативна, функція тиску на владу, директивна. Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття. Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем. При цьому передбачається, що влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації. Функція тиску на владу. Посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень. Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов´язковий характер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо. Реалізуються вертикальні функції явно і латентно (приховано), стосуючись загалом залучення громадськості до взаємодії з владними структурами та її участі у виробленні, прийнятті, виконанні управлінських рішень щодо соціальних проблем суспільства. Ефективність цих функцій, максимальне використання їх потенціалу залежать від демократичності суспільства, механізмів взаємодії суб´єктів влади і суб´єктів громадської думки, особливостей електоральної поведінки, авторитету громадської думки тощо. Особливості механізмів взаємодії громадської думки з органами влади, соціальними інституціями, політичними структурами тощо залежать від каналів її висловлювання, які поділяють на опосередковані, прямі та спеціалізовані. Опосередковані канали висловлювання громадської думки. Специфіка їх полягає в тому, що громадська думка висловлюється не прямо, а після певної «обробки» з використанням проміжної фігури (ретранслятора), якою найчастіше є засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення, Інтернет), а також сфера освіти тощо. Їм властиве навмисне чи ненавмисне втручання у зміст громадської думки, певне коригування її. Ненавмисне коригування відбувається внаслідок впливу на оприлюднення громадської думки, специфіки функціонування певних засобів масової комунікації, фігури ретранслятора. А оприлюднена громадська думка може бути як об´єктивною, так і необ´єктивною, як репрезентативною, так і нерепрезентативною. Прямі канали висловлювання громадської думки. Забезпечують можливість висловлювання громадської думки прямо, безпосередньо, без проміжних ланок. Йдеться про висловлювання її за допомогою прямих контактів населення з управлінськими структурами (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо). Громадська думка, реалізована за допомогою цих каналів, є об´єктивнішою, але недостатньо репрезентативною. Як засвідчують дослідження, найактивніше йдуть на контакт з працівниками органів управління, звертаються у різноманітні соціальні інституції, пишуть листи до владних структур особи середнього і похилого віку, а оприлюднені на мітингах, зборах думки далеко не завжди поділяє все населення. Та оскільки ця громадська думка не деформована, не зазнала стороннього впливу, її успішно можна використовувати в діагностичних і прогностичних цілях щодо суспільних подій, тенденцій розвитку певних політичних та соціально-економічних процесів. Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки. Це дослідження громадської думки із застосуванням соціологічних методів. За правильного методичного та організаційного їх забезпечення вони є надійними джерелами громадської думки, оскільки забезпечують об´єктивність, репрезентативність отриманої інформації. Застосування їх дає змогу дослідити громадську думку в динаміці завдяки повторним опитуванням населення з тих самих проблем; зробити порівняльний аналіз громадської думки різних прошарків населення (за статевими, віковими, регіональними ознаками тощо); виявити певні тенденції її функціонування з певних проблем. Тому опитування громадської думки широко використовують у політичній сфері, соціальному управлінні, екологічних, маркетингових дослідженнях тощо. Найціннішими є відомості щодо громадської думки, здобуті за допомогою моніторингових досліджень.

90.Відправним для обох категорій – соціалізації та ресоціалізації – є поняття розвитку особистості. Поняття „розвиток” – досить складне та загальне, більшість педагогічних досліджень виходить з розуміння розвитку як специфічного процесу змін, результатом якого є виникнення якісно нового, поступального процесу сходження від нижчого до вищого, від простого до складного, накопичення кількісних змін і перехід їх в якісний [1; 408].

Для розуміння сутності ресоціалізаційного процесу важливою, з нашої точки зору, є ідея, висловлена Г.Андрєєвою, яка відзначає, що „соціалізація – це двосторонній процес, що включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку.

Отже, можна визначити десоціалізацію як розрив або викривлення у адекватності між отриманим, засвоєним та відтвореним особистістю соціальним досвідом конкретного суспільства, з точки зору загальнолюдських цінностей та загальноприйнятих норм поведінки. З вище викладеного можна зробити висновок, що десоціалізація може відбуватися на етапах отримання досвіду (нормою у мікро середовищі особистості є насилля, пияцтво, крадіжки, вирішення питання за правом фізичної сили тощо), засвоєння досвіду (позитивний соціальний досвід з якихось причин викликає відторгнення, невірний метод надання, приниження особистості, зависокі чи занизькі вимоги , подвійні стандарти тощо) або активного відтворення (соціалізована поведінка не схвалюється, не дає результатів або результати менші ніж при асоціальній поведінці, відсутність підтримки у бажанні наслідувати позитивний соціальний досвід, викривлення в спрямованості особистості тощо).

Свідченням стихійності та неоднозначності наукового вжитку може бути той факт, що термін „ресоціалізація” не тільки обмежено поданий у довідково-енциклопедичних виданнях, але й не має однозначного трактування. Так, Соціологічний енциклопедичний словник визначає ресоціалізацію як: 1. Повторну соціалізацію, що відбувається протягом усього життя індивіда у зв’язку зі змінами його установок, цілей, норм і цінностей життя У вітчизняних словникових виданнях поняття ресоціалізація найбільш повно, на нашу думку, подане в Словнику-довіднику для соціальних педагогів і соціальних працівників. Із соціально-педагогічних позицій вона трактується як: „1) відновлення особистістю якостей, необхідних для нормальної життєдіяльності в суспільстві; 2) засвоєння нових цінностей, ролей, навичок замість попередніх При наявних розходженнях усі відзначені трактування мають загальну основу – вони розглядають ресоціалізацію як процес, що має певну спрямованість, зміст, механізми його реалізації. Такий підхід у цілому домінує й у дослідженнях загальносоціалізаційної проблематики.

Метою ресоціалізаційної діяльності стосовно неповнолітніх засуджених є зміна спрямованості особистості, створення системи її моральних, ідейних, правових переконань, відповідно до прийнятих у суспільстві норм і цінностей, формування в осіб, що відбувають покарання, здатності до стабільної самостійної законослухняної поведінки після відбування покарання та за відсутності адміністративного нагляду.

Підбиваючи підсумки можна зазначити, що поняття розвитку особистості, соціалізації та ресоціалізації тісно пов’язані між собою, витікають та характеризують одне з інше. Так соціалізація є одним з основних напрямів розвитку особистості, пов’язаним із взаємодією особистості з оточуючим її суспільством. Відхилення від нормальної, з точки зору більшості в конкретному суспільстві або його цінностей, поведінки будуть сприйматися як десоціалізація. Повернення ж до загально сприйнятих моделей поведінки, виправлення відхилень чи переорієнтування особистості, є ресоціалізацією.

Питання того чи є ресоціалізація повторним процесом соціалізації саме у неповнолітніх залишається дискусійним, оскільки певні якості та звички підлітків ще не сформовані або сформовані не достатньо.

Щодо реабілітації-1)Процес поновлення доброго імені, репутації, 2)Визнання особи, необгрентовано притягнутої до кримінальної відповідальності, невинною, 3) Комплекс медичних, педагогічних та юридичних заходів спрямованих на відновлення здоров”я і працездатності осіб з обмежиними фізичними і психічними можливостями внаслідок перенесених захворювань і травм.

91 Проблема девіантності завжди розглядалася провідними філософами невідривно від загальної проблеми людини і тому була актуальною для філософського аналізу. Проте позиції мислителів різних етапів розвитку європейської цивілізації щодо сутності особистості, причин девіантності, мети, змісту та форми виправного впливу, вагомої ролі у ньому соціальних регуляторів моралі, релігії, права, громадської думки у новітню добу недостатньо враховувалися та творчо опрацьовувалися європейськими та вітчизняними науковцями.

Після загального визначення поняття девіантної особистості, яке, зокрема, здійснили Е.Дюркгейм та Р.Мертон на початку ХХ сторіччя, науковці традиційно розуміють її як таку, поведінка якої відхиляється від визнаних у суспільстві нормативів і негативно впливає на соціум.

Кінець ХХ сторіччя знаменує собою зміну орієнтирів розвитку соціуму і відновлення інтересу західних та вітчизняних вчених до поглибленого осмислення окремих аспектів феномену девіантної поведінки і впливу на девіантну особистість. Так А.Бандура, Дж.Роучек, М.Сушинський, І.Пасько, Г.Радов та інші науковці розглядають соціальні та політичні негаразди, кризові і транзитивні періоди, які призводять до відчуження, маргіналізації окремих верств населення у якості причин девіантних виявів. При розгляді мети впливу на девіантну особистість В.Стерн та Г.Радов у своїх працях наголошують, що покарання завжди повинне передбачати виправлення. Разом з цим ми бачимо, що сучасні науковці, як правило, не зупиняються на детальному науковому аналізові цього поняття

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що проблему виправлення девіантної особистості вперше розглянуто комплексно в рамках історико-філософського та соціально-філософського аналізу європейської філософської спадщини і елементів соціальної практики. В ході дослідження отримано низку результатів, які мають характер наукової новизни:

- головним концептуальним джерелом методологічного підходу до виправлення девіантної особистості у сучасному європейському культурному середовищі є надбання античної, середньовічної, гуманістичної, німецької класичної, а також сучасної вітчизняної та російської філософії,

- філософський зміст виправного впливу на девіантну особистість є тотожним філософському змістові її покарання і полягає у спонуканні до визнання нею категоричного моральнісного імперативу, його засвоєння і активного свідомого дотримання у сфері соціального,

- внутрішньою формою виправлення є його філософські принципи: принцип комплексного впливу на особистість та її моральнісну сферу соціальних регуляторів моралі, релігії та права, принцип відповідності виправного впливу ступеневі суспільної провини і принцип відповідності виправного впливу станові засвоєння моральнісного імперативу. В роботі також запропонований варіант деталізації цих принципів;

- зовнішньою формою виправлення є складноорганізований суспільний інститут, який об'єднує у собі державні, суспільні та релігійні важелі впливу на девіантну особистість і відіграє у соціумі роль як об'єкту так і суб'єкту впливу.

- виправлення девіантної особистості може бути здійснене тільки у суспільстві, в якому моральнісні норми покладені в основу суб'єкт -об'єктних стосунків.

Отже, ми бачимо, що девіантність особистості біопсихосоціальне явище.

92. Останнім часом через нестабільність суспільства й інтенсивних соціальних перетворень посилилися негативні тенденції, що провокують девіантну поведінку, деградацію й саморуйнування особистості. Нездоровий спосіб життя, розмивання ціннісних орієнтирів є тим фундаментом, на якому продовжують поширюватися алкоголізм, паління, наркоманія, токсикоманія. Усе більш широке поширення одержує відступ від загальнолюдських норм моральної поведінки, глибоко спустошується і руйнується духовний світ людини.

Концепція девіантної поведінки була започаткована французьким соціологом Е. Дюркгеймом, який досліджував причини порядку і безпорядку в суспільстві.

Окрім Е. Дюркгейма дослідженням даної проблеми займалися й інші вчені. Зокрема, психологічне пояснення цієї проблеми висунув Фрейд. Його теорія психоаналізу пояснює виникнення девіації конфліктами властивими особистості. У свою чергу Шоу й Маккей запропонували соціологічне пояснення даної проблеми. Їхня концепція "соціальної дезорганізації" припускає, що девіація багатьох видів виникає тоді, коли культурні цінності, норми й соціальні зв'язки відсутні, послабляються або стають суперечливими й не адекватними. Такі дослідники, як Турк, Квінні, Тейлор, Уолтон й Яні у своїй теорії "радикальної кримінології" стверджують, що девіація є результатом протидії нормам сучасного західного суспільства з його домінуванням над капіталом У теорії аномії Мертона джерело девіації вбачається в розриві між цілями суспільства й соціально схвалюваленими способами їхнього досягнення. Селлін, Міллер, Саттерленд, Клауард й Охлін висунули соціокультурні гіпотези. Вони бачать причину девіації в конфліктах між нормами субкультури й пануючою культурою.

Отже, девіантна поведінка є соціально-психологічним і правовим фактором у житті суспільства й досліджується різними науками.

Отже, сім'я - це перша соціальна структура для людини в якій значною мірою проходить її формування як особистості. Численні дослідження показують, що у своїй переважній більшості неповнолітні злочинці мали неблагополучну, занедбану сім'ю