Історичні типи стратифікації

Історично відомі 4 типи стратифікації: рабство, касти, стани або верстви (закриті форми); класи (відкритий тип). Перша сист. соц. стратифікації – рабство – ек., соц. й правова форма поневолення людей з позбавленням їх будь-яких прав. У деяких країнах (Індії, частково США) на руїнах рабовласницького устрою з’явився кастовий. Каста (від португальського – рід, покоління) – замкнута спільнота людей, зв’язаних спільною успадкованою професією, статусом. Це соц. група (страта), членом якої людина стає з народження, перейти до іншої вона не має права. В Індії налічується 4 осн. касти: священників, воїнів, купців, робітників та селян і близько 5 тис. неосн. каст і “підкаст”. Саму касту визначає передусім фах, який переходить від батька до сина протягом життя десятків поколінь. Кожна каста живе згідно з приписами і заборонами, що регулюють поведінку саме в ній. Формою стратифікації, яка передувала класам, є верстви – соц. групи, котрі мають успадковані привілеї, права та обов’язки, закріплені звичаями та з-ми. Класичним взірцем були верстви в Європі на межі ХІV – XV ст., коли сусп. поділялося на вищі верстви дворян і священнослужителів і нижчі – ремісників, купців, селян. Пром. рев. XVIII – XIX ст. зруйнувала цю систему і привела до формування класів. Клас – головний елемент стратифікації капіталізму. Один клас від ін. (вищий від середнього чи від робітничого) відрізняється за такми характеристиками як багатство, солідарність, влада.

22. Теорія соціальної мобільності. Люди знаходяться в постійнім русі, а суспільство – у розвитку. Сукупність соціальних переміщень людей у суспільстві, тобто змін їхнього статуту, називається соціальною мобільністю. Між підняттям та зниженням існує асиметрія:тяжіння до підняття по соціальній драбині, тобто підняття – добровільне, як правило, а зниження – примусове. Два основних види: міжпоколінна та внутріпоколінна (соціальна кар*єра). Міжпоколінна – довготерміновий, внутріпоколінна – короткотерміновий процес. Два типи: 1)Вертикальна мобільність – переміщення з однієї страти до іншої, буває спрямованою вгору і вниз. 2)Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи до іншої, що знаходиться на тому ж рівні. Різновид горизонтальної – географічна мобільність (переїзд). Якщо до зміни місця додається зміна статусу, виходить міграція. Термін “соціальна мобільність” був уведений у соціологію в 1927 р. П. А. Сорокіним. Згідно з поглядами П. А. Сорокіна, соціальна мобільність означає переміщення за соціальною градацією у двох напрямках: 1) вертикальному — рух униз і вгору; 2) горизонтальному — пересування на одному й тому самому соціальному рівні.Проблемам соціальної мобільності присвячено багато конкретно-соціологічних досліджень у різних країнах світу. Дані про соціальну мобільність якоюсь мірою дозволяють судити про ступінь відкритості суспільства, його демократичність. Людям важливо знати, наскільки те чи інше суспільство надає можливість для просування індивідів і поколінь з нижчих категорій у вищі, яким шляхом формується керуюча еліта суспільства, чи можливе проникнення в керуючу еліту з інших соціальних груп.

23. Клас — угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти. Cкладаються контури трьох основних рівнів, верств соціальної ієрархії: вищого, середнього і нижчого класів. Особливість розвитку соціально-класової ієрархії українського суспільства полягає в повільному збільшенні середнього класу за швидкого збільшення вищого та нижчого класів і поглиблення на цій основі соціальної поляризації. Основу вищого класу становлять підприємці, комерсанти, банкіри, певна категорія управлінців, представники творчої інтелігенції та ін. Проте особливість соціального розвитку українського суспільства, як уже зазначалося, полягає в тому, що вагоме місце серед вищого класу займають несистемні елементи структури, які швидко розбагатіли, стали таким класом на основі нелегітимних засобів здебільшого у сфері торгівлі та посередницьких операцій. До таких елементів в Україні належать кримінальні, мафіозні структури, корумповані управлінці, чиновництво, керівники державних господарських підприємств, які зловживають своїм службовим становищем, використовуючи суспільне багатство для власного збагачення.Представники цієї соціальної групи стабільно підтримують і зміцнюють власне матеріальне становище, багатіють значною мірою за рахунок більшості знедоленого населення, відтворюючи свій соціально-економічний потенціал перманентною суспільною кризою, безладдям, хаосом, соціальною неструктурованістю суспільства, глибокими розривами його соціального організму. Водночас суперечливо функціонує, бореться за виживання інший соціальний організм, що слабо розвивається і саморегулюється, становить основу легітимної організації суспільного буття і належить до нижчого класу. Структурні елементи цього класу дуже слабкі, хоча мають у майбутньому стати основними системними чинниками саморегуляції як ринкових перетворень, так і соціального організму, становлення середнього класу, який здійснюватиме свою трудову діяльність на основі легітимної продукуючої праці, реалізації власних соціальних інтересів. Основу соціальної структури сучасного українського суспільства становить населення, яке пов'язане чи було пов'язане насамперед з державною формою власності. Основна його частина перебуває на межі бідності, ставлячи за мету лише фізіологічне виживання. Багато цих людей перебувають у стані глибокої соціальної деградації, соціальної маргінальності й не сподіваються на краще. Тривожність такого становища полягає в тому, що саме з цих верств, категорій населення, більшість з яких перебувають на межі малозабезпеченості, бідності, і має формуватися середній клас. Значна частина таких елементів соціальної структури, які є потенційною основою середнього класу, мають вагомий професійно-кваліфікаційний і освітній потенціал, досвід продуктивної діяльності. Однак у сучасних умовах часто-густо він не здатний сприяти включенню індивіда в систему суспільного виробництва, забезпечити відповідний цьому потенціалу особистості рівень доходів. А отже, пов'язані з цим соціально-економічні сподівання здебільшого не справдилися.

24. Головним соціальним процесом, через який здійснюється взаємодія між особистістю та суспільством, є процес соціалізації. Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Це є процес розвитку людини від індивідуального до соціального під безпосереднім чи опосередкованим впливом таких факторів соціального середовища, як сукупність ролей і соціальних статусів, соціальні спільноти, в межах яких індивід може реалізувати певні соціальні ролі й набути конкретного статусу; система соціальних цінностей і норм, які домінують у суспільстві й унаслідуються молодшими поколіннями від старших; соціальні інститути, що забезпечують виробництво й відтворення культурних зразків, норм і цінностей та сприяють їх передачі й засвоєнню тощо.

Завдяки соціалізації людина залучається до суспільства, засвоюючи звичаї, традиції і норми певної соціальної спільноти, відповідні способи мислення, властиві даній культурі, взірці поведінки, форми раціональності та чуттєвості. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованої у її свідомості системи цінностей. Індивідуальність особи, її потенційні можливості засвоїти культурний пласт суспільства, потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності є найважливішими чинниками її соціалізації. Агентами соціалізації є сім'я, сусіди, ровесники, вихователі та вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, насамперед культурно виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини, поділяючись на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить і вона сама, постійно змінюються, вимагають входження у нові соціальні ролі та змін статусу, інколи докорінних.

25. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації: — імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих і друзів; — ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних; — почуття сорому і провини — негативні механізми соціалізації, що забороняють і придушують деякі моделі поведінки.

Ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у теорії соціальної дії. Для нього імітація — це процес засвоєння елементів культури шляхом простого наслідування, а ідентифікація — вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спосіб усвідомлення своєї належності до них.

26.Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації:

1. Соціалізація дитини. 2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна). 3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років). 4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

28. Специфіка соц підходу до вивч особистості полягає в тому, що аналізуються суто соц х-ки людини (крім біо, псих). Людина істота біо-психо-соц. Поняття людина вказує на явкчсну відмінність людей від твоарин і служить лдя х-ки всезаг якостей. Людина перебуває на найвищому щаблі в ієрархії всіх живих організмів є суб’єктом суспільної і історичної діяльності. Головною характеристикою людини є її свідома, цілеспрямована діяльність.

Індивід-(від individuum- неподільний)- це людина, що розглядається як окремий представник людського роду. особливе, специфічне, неповторне, що вирізняє індивіда від інших, - це індивідуальність (якості набуті й успадк) Особистість служить для х-ки соц в людині. Слово це пох від лат персона, що означ маску в театрі для ств образу. Пізніше особистість асоціювалась з громадянським станом людини, а зараз розуміється як сукупність соц ролей, що визнач соц статусом. Особистість – соціаліз індивід, який у своїй поведінці і свідомості відображає особливості соц орг-ї конкретного сусп. Гол спільністю цих понять є те, що вони х-зують кожну конкретну людину з властивими їй якостями, характеристиками, зв’язками. Різниця: Людина народжується як біо істота, а особистістю стає в результаті засвоєння певних знань, соц і культурних норм та цінностей того сусп, до якого вона належить, тобто в процесі своєї соціалізації.

Соціальний статус - це певне місце і роль особи в соціальній ієрархії, зумовлені її походженням, рівнем освіти, професією, здібностями, віком, статтю, сімейним станом тощо. Особистість має соціальний статус. Аналіз показує, що соціальний і особистий статус особи грунтований, безумовно, на природних основах і показниках, без яких не існує жодна людина, але кожна людина своєю свідомою, творчою і діяльністю досягає, утверджує, підносить і удосконалює свій соціальний і особистий статус. Отже, головна характеристика особи – її діяльність (взаємодія), основним генератором якої є мотиви. Мотиви - це конкретна внутрішня спонука до дії, яка безпосередньо ситуаційно визначає поведінку людей.