31. Критерії встановлення національності юридичної особи за сучасним мПрП.

Підґрунтям необхідності встановлення державної приналежності юр. особи є думка, що якщо тільки держава дозволяє створення юр. особи, то й правова система відповідної держави повинна регулювати правосуб'єктність такої особи. Головним критерієм визначення національності юр. особи є реальний зв'язок юр. особи з відповідним правопорядком.

Цей зв'язок в МПрП встановлюється за допомогою 5 критеріїв: 1) Місце створення (під яким зазвичай розуміється місце реєстрації) юр. особи.

Оскільки у юридичної особи може бути лише одне місце реєстрації (для його зміни необхідною є ліквідація такої особи в одній державі і реєстрація її в ін.)

2) Місце знаходження органу управління юр. особи. Фактично, у цьому випадку мова йде про два різновиди зв'язку юр. особи з правопорядком держави:

- місце фактичного знаходження юридичної особи (теорія «статутної» осілості); - місце знаходження керівних органів юридичної особи (теорія «фактичної» осілості).

Багато авторів надають перевагу цьому критерію в порівнянні з критерієм місця створення юр. особи.

3) Місце здійснення основної діяльності.

У цьому випадку зв'язок між юр. особою та відповідним правопорядком стає, як правило, реальним, тобто зазначена вище вимога виконується повністю (роль цього критерію поступово збільшується, і він все частіше використовується в уніфікація). 4) Національність осіб, що входять до органів управління юр. особою. 5) Національна приналежність капіталу юридичної особи.

Жоден з цих критеріїв не безумовні тому деякі держави використовують одразу по декілька з них.

Наприклад в Укр. законодавстві національність юр. осіб визнач. в першу чергу за критерієм місця знаходження юр. особи, а якщо це встановити не можливо за критерієм місця знаходження органу виконавчого органу управління юр. особи (теорія «фактичної» осілості).

Як стверджується, у більшості країн світу визнання іноземної юридичної особи суб'єктом права та її допуск до здійснення передбачуваної господарської діяльності здійснюється без видання будь-якого спеціального акта з боку відповідної держави. Однак в Укр.. юр. дичні особи, підтверджують свій статут про національність витягами з торгового, банківського або судового реєстру.

32. Специфічні види юридичних осіб у мПрП.

До специфічних юр. осіб у МПрП відносяться:

- акціонерні товариства;

- транснаціональні корпорації;

1) Акціонерне товариство – в сучасних умовах стають основною організаційно-правовою формою ведення бізнесу в розвинутих країнах.

Питання особистого статусу акціонерних товариств майже не виникає – у всіх правопорядках вони визнаються цілком самостійними суб’єктами права, тобто юр. особами. Однак виникає питання, щодо того юридичною особою саме якого права вони є.

Справа в тому, що коли акції того чи ін. акц. товариства вільно продаються на нац. (або, навіть, на світовому) ринку цінних паперів, національна приналежність капіталу, на якому ця особа засновується, може неодноразово - або навіть постійно - змінюватись.

Внаслідок цього з боку держав до них виникає певна недовіра, а тому держави намагаються підпорядковувати вирішення питань, пов'язаних з діяльністю акціонерних товариств, виключно своєму національному законодавству. Навіть у Великій Британії та США роль прецедентів у правовому регулюванні організації та діяльності акц. товариств стає незначною порівняно з роллю національних законів.

Зараз у більшості розвин. країн прийнято спеціальні акціонерні закони: у ФРН - закон про акціонерні товариства (1965), у Франції - закон про торгові товариства 1966 р., у Великій Британії - закон про компанії (1985), у США - закони штатів, в яких визначається правове становище підприємницьких корпорацій.

Взагалі, національні законодавства різняться у даному питанні, а їх вивчення відокремлюється навіть у спеціальну галузь - корпоративне право

В Укр. законодавстві правовому регулюванню діяльності акц. товариств тепер присвячено цілий підрозділ ЦК та глава Господарського кодексу, проте колізійних приписів щодо встановлення особистого статуту іноземних аукціон. товариств вони, як і ЗУ (2005) не містять.

2) Транснаціональні корпорації слід (ТНК) розрізняти як економічне та як юридичне явища.

З економічної точки зору, на думку ТНК – це інтегральні науково-промислові комплекси, в рамках яких відбуваються процеси технологічного створення товару, його виробництва, продажу та обслуговування, а також фінансове забезпечення усіх цих операцій.

Сконцентрувавши значні матеріальні та фінансові ресурси, ТНК сприяють швидкому розвитку передових галузей економіки, а також об'єднанню виробничих та науково-технічних потенціалів різних країн без уніфікації національних законодавств і внутрішніх систем господарського розрахунку.

Щодо правового аспекту, пов'язаного з діяльністю ТНК, то вони є групами компаній різної національності, що пов'язані між собою участю в акціонерному капіталі, управлінським контролем або будь-якими угодами, які передбачають право головної компанії ТНК здійснювати контроль над дочірніми підприємствами, тобто вони є економічним цілим, що не має єдиної національної правосуб'єктності.

У МПрП розрізняють види ТНК.

1) Великі національні компанії, трести, корпорації і т. ін., що мають за кордоном багато філії, які самі являють собою самостійні юр. особи. Це монополії, які є національними за капіталом, але міжнародними за сферою своєї діяльності (японська фірма «Соні», американська корпорація «Майкрософт»).

2) ТНК, які є міжнародними не тільки за сферою своєї економічної діяльності, а й за своїм капіталом (наприклад, англо-голландський концерн «Роял-Датч-Шелл» чи менш відомий «Данлоп-Піреллі»). 3) ТНК, як численні картелі й синдикати, об'єднання виробничого та науково-технічного характеру, які формально не визнані юридичними особами, зовні являючи собою просту сукупність самостійних юридичних осіб, хоча економічно вони керуються з одного центру.

Можна зауважити, що у праві ЄС, де існує поняття «заборонена картельна практика», питання щодо подібних економічних утворень нерідко постають доситьтаки гостро. ТНК будь-якого з цих типів використовують розгалужену мережу своїх підприємств у всьому світі з метою збільшення прибутку через проникнення на нові ринки збуту, зменшення податкового тиску і т. ін., використовуючи для цього особливості національного регулювання певних питань на свою користь. Вважається, що сучасною тенденцією розвитку ТНК є поглиблення невідповідності між економічною сутністю та юридичною формою суб'єкта господарської діяльності, коли економічна єдність оформлюється за допомогою юридичної множинності. Тобто, хоча ТНК є цілісними утвореннями, вони не набувають генетичної правосуб'єктності ні за національним, ні за міжнародним правом. Можна вести мову лише про національну приналежність окремих підприємств, що входять до складу ТНК.

Діяльність ТНК, як і інших суб'єктів підприємництва, може приносити користь суспільству тільки тоді, коли вони функціонуватимуть у рамках усталеної і добре продуманої системи правил. Проте, більшість інститутів національного права, призначених для регулювання діяльності «місцевих» підприємств, виявилися неефективними щодо ТНК, а в міжнародному праві, норми якого регулюють стосунки між суверенними державами, відповідні механізми ще на стадії формування.

Як приклад міжнародних рекомендаційних норм можна назвати проект Кодексу поведінки ТНК який поки що широкого розповсюдження на практиці не знайшов. На регіональному рівні - Конвенція про транснаціональні корпорації, укладена дванадцятьма державами СНД (1998). Вона ратифікована ЗУ (1999) Конвенцією сторони домовились розуміти під поняттям «транснаціональна корпорація» юридичну особу (сукупність юридичних осіб), яка: • має у власності, господарському віданні або в оперативному управлінні відокремлене майно на територіях двох чи більше сторін; • створена юридичними особами двох чи більше сторін; • зареєстрована як корпорація згідно з цією Конвенцією. Невдалі формулювання Конвенції перешкоджають широкому застосуванню. В Україні спеціальне регулювання діяльності ТНК відсутнє. Мабуть, єдиним випадком прямого вирішення питання, що нами розглядається, є ЗУ «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні» (1997), за яким для концерну ДЕУ як «стратегічного інвестора» створювалися сприятливі умови діяльності. Втім, цей випадок вдалим визнати неможливо. По-перше, внаслідок прийняття зазначеного закону виник конфлікт між Україною і ЄС. По-друге у концерна виникли серйозні фінансові проблеми, внаслідок чого взагалі поставлено під загрозу подальшу реалізацію проекту «ДЕУ-ЗАЗ».