Вопрос 20

На кінець XVII ст. внаслідок поділу України на сфери впливу, загострення міжусобних сутичок, яким, здавалося, не буде кінця, українські землі були в тяжкому стані. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл було зруйновано, а їх мешканці загинули чи змушені були залишити їх під натиском ворога. Українська автономія з кожним гетьманом, з кожною зміною протекторату від Польщі до Росії і Туреччини втрачала свої здобутки, завойовані в середині XVII ст. Авторитет гетьманської влади занепав, а значно зростала роль козацької старшини, яка легко могла скинути того, хто їй не догодив. Після відвоювання поляками Правобережжя та утворення автономії Війська Запорізького під безпосередньою зверхністю гетьманів залишалося лише близько третини території, що колись була підвладна Б. Хмельницькому. Цей лівобережний край українці звали Гетьманщиною, а Москва — Малоросією. Саме за таких складних і важких умов починалося гетьманство Івана Мазепи, постать якого — одна з найзагадковіших в українській історії. Це один з найвидатніших і найбільш суперечливих політичних діячів України. Його любили й ненавиділи, поважали й побоювалися, цінували й остерігалися, прославляли й оббріхували. Незважаючи на історичну правду, та думку, що склалася в Європі про І. Мазепу як видатного політичного і культурного діяча, царські, а за ними й офіційні радянські історики впродовж більш як трьох століть показували його переважно лише в негативному світлі, проклинали, обливали брудом, паплюжили. Триває таке й нині. У внутрішній політиці І. Мазепа спирався на старшину, дбав про її становище, намагаючись створити в Україні національну аристократію і з її допомогою вести боротьбу за повну автономію України. У його планах було також забезпечення надання дворянам європейської освіти. Водночас він дбав і про захист інтересів народних мас, обмежував апетити старшини, зокрема встановивши максимальну панщину Два дні на тиждень. У 1691 р. гетьман видав новий універсал, яким забороняв перехід козаків у селянський стан, а селянам дозволялося подавати до суду скарги на панів. Гетьманськими постановами скасував і найбільш обтяжливі податки. Коли внаслідок воєнних дій було сплюндровано Чигирин, Мазепа продав одне із своїх сіл і виручені гроші Передав мешканцям, котрі втратили свої житла і майно. Цей благородний вчинок, погодьмося, заслуговує на увагу хоча б через те, що гетьмана дехто виставляє як загребущого багатія-магната, котрий заради грошей міг піти на все. Не випадково поляк Еразм Отвіновський писав, що гетьман "в усього народу... був у шанобливій любові та побожній повазі". Це зазначав і французький посол Жан Балюз, котрий в одному чернігівському літописі залишив лаконічний запис: "Добре було життя за Мазепи. Най кості його святяться". Одним з важливих напрямів внутрішньої політики Мазепи була культурно-просвітницька діяльність. Як щедра і добра людина, Мазепа значну частину своїх особистих прибутків вкладав у розвиток української освіти, науки, мистецтва, архітектури, літератури, книгодрукування, справедливо вважаючи, що лише в такий спосіб можна зрівнятися з європейськими державами. Як покровитель православ'я, він будує по всій Гетьманщині за свої кошти близько 20 чудових церковних храмів, споруджених у пишному стилі, який часто називають мазепинським, або козацьким, бароко. Багато старовинних храмів княжої доби було реконструйовано. Серед них такі величні споруди, як церкви Миколи і Богоявленська в Києві. Значно оновив гетьман і славнозвісні Софійський собор у Києві, Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. На добу гетьмана припадає розквіт і Києво-Могилянської академії, яку Мазепа взяв під свою опіку. Завдяки його підтримці споруджено нові корпуси і збільшено до 2 тис. чисельність студентів. Цариною культурницької діяльності Мазепи була друкарська справа. Видання мазепинської доби — одні з кращих українських книгодруків. Сам гетьман мав найкращу в Україні бібліотеку й обдаровував книжками монастирі, церкви, окремих осіб. Ім'я цього великого будівничого і мецената стало знаним навіть на Сході: його коштами надруковано арабський переклад Євангелія, а церкві Святого гробу в Єрусалимі він передав дорогоцінні дари. До речі, срібний вівтар з ім'ям Мазепи та його гербом і досі зберігається в Єрусалимі. Така цілеспрямована і всеохоплююча культурна діяльність І. Мазепи дозволяє говорити про неї не просто як про меценатство, а як про сплановану далекоглядну державну політику. Саме про це в нашій літературі з відомих причин, на жаль, писалося раніше дуже мало. У своїй зовнішній політиці Мазепа, незважаючи на союз Москви з Польщею, приховано й обережно, але виразно спрямовував вістря своєї політики проти Польщі, сподіваючись відірвати від неї Правобережну Україну. За єдину реальну основу тогочасної української політики Мазепа вважав союз з Москвою і забезпечення максимально можливої автономії України. І заради того, щоб здобути від Польщі Правобережжя, а від Туреччини і Криму степову смугу між Чорним та Азовським морями, він установив зв'язки з молодим царем Петром І, котрий у 1682 р. зійшов на трон, завоював його довір'я і зумів залучити царя до своїх планів. У свою чергу і Мазепа надавав активну допомогу Петру в походах на турків і татар. Згодом між ними зав'язалися добрі стосунки, які тривали майже 20 років. У 1702 р. на Правобережжі розпочалося антипольське повстання на чолі з популярним у народі фастівським полковником Семеном Палієм. Скориставшись цим, І. Мазепа переконав Петра І дозволити йому зайняти Правобережну Україну, щоб врешті реалізувати свою мрію про об'єднання її з Гетьманщиною. Знову обидві частини Наддніпрянської України було на короткий час об'єднано і заслугу здійснення цього міг приписати собі мудрий політик і досвідчений дипломат І. Мазепа. Розлючений Петро І, великий майстер у справі сваволі, дізнавшись про вчинок Мазепи, дав наказ військам Меншикова, які перебували в Україні, негайно знищити гетьманську столицю Батурин. 2 листопада 1708 р. російські війська вдерлися в місто і вирізали всіх мешканців, не шкодуючи навіть немовлят, зруйнували і спалили повністю палаци, храми, школи. Щоб применшити своє злодіяння, цар вирішив на віки знеславити гетьмана, звинувативши його в найтяжчому гріху — у зраді України, наказавши православному духовенству піддати його ім'я анафемі (відлученню від церкви). Численні відозви до населення закликали не вірити "зрадникові" Мазепі, який діяв буцімто задля особистої вигоди із приватних міркувань. Страшно карали всіх, кого запідозрювали в прихильності до гетьмана. У травні 1709 р. було зруйновано і Запорізьку Січ, а цар видав постійно діючий наказ страчувати на місці кожного впійманого запорожця. Цікаво, що на радощах від зруйнування Січі в Петербурзі вперше в Росії влаштували артилерійський салют. Знищення "розбійницького гнізда" тріумфально відзначалося і в Москві. На жаль, Мазепі не вдалося реалізувати плани і всі наміри, однак він був і залишається видатним діячем своєї епохи, великим борцем за кращу долю України. Навіть за умов неухильного наступу на українську державність з боку російського царату йому таки вдалося піднести українське господарство й культуру, а відтак зберегти важливі чинники державності та національної самобутності, досягти певної стабілізації суспільства. Прагнення Мазепи створити незалежну державу, власну еліту, його політика в царині освіти й культури мали далекосяжну мету і забезпечили навіть після його поразки ще майже 80-літнє існування гетьманської держави, вплинули на подальший розвиток українського народу та його державницьких традицій, на формування національної культури. І для майбутніх поколінь ім'я гетьмана Мазепи залишилося символом боротьби за незалежність України.

Пилип Орлик (21 жовтня 1672 — 24 травня 1742) — Гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках.

1698-1700 - служив консисторським писарем у канцелярії київського митрополита у Києві, потім у Полтавському полку, а потім став старшим військовим канцеляристом і реєнтом Генеральної військової канцелярії Війська Запорізького.

З 1702 (за іншими джерелами - з 1706) року — генеральний писар і найдовіреніша особа Івана Мазепи.

1708 - взяв участь у виступі Івана Мазепи проти Петра I і перейшов на бік Карла XII.

27 червня 1709 року (після Полтавської битви) емігрував в Османську імперію.

За І.Мазепою до Бендер пішли близько 50 провідних представників старшини, майже 500 козаків із Гетьманщини та понад 4 тис. запорожців. Ці «мазепинці», як їх часом називають історики, були першою українською політичною еміграцією. Вони і обирають 5 квітня 1710 р. (через півроку по смерті І.Мазепи) П.Орлика гетьманом України (у вигнанні). Обрання відбулося в присутності запорожців, генеральної старшини, козацтва а також турецького султана і шведського короля.

Крім Орлика кандидатами на гетьманську булаву були Андрій Войнаровський (близький родич Мазепи) та Дмитро Горленко(прилуцький полковник). Але цих людей на козацькій раді майже ніхто не підтримав. Сам Карл ХІІ спочатку прихильніше ставився до родича Мазепи Андрія Войнаровського, але потім підтримав Пилипа Орлика.

10 травня 1710 року Карл ХІІ підписав формальний диплом “Diploma assecuratium pro Duce et Exercitu Zaporoviensis” ("Диплом підтверджуючий про Вождя і Військо Запоріжське"), яким він затвердив П.Орлика гетьманом України.

Намагаючись завоювати собі підтримку, в 1710 р. П. Орлик складає (за деяким джерелами - схвалює) “Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького укладає зі старшиною та запорожцями угоду - документ, який пізніше дістав назву Конституція Пилипа Орлика — так звана Бендерська конституція, яку вважають першою українською Конституцією а також однією із перших конституцій у Європі. Нею він зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії у випадку, якщо він здобуде владу в Україні.

Створення цих документів вважається само по собі значною заслугою Пилипа Орлика в історії України.