Нейродинамічні теорії Вчення і. П. Павлова

Основу для розробки дійсно наукової теорії темпераменту створило навчання І. П. Павлова про типологічні властивості нервової системи тварин і людини. Найбільшою заслугою Павлова з'явилося детальне теоретичне й експериментальне обґрунтування положення про провідну роль і динамічні особливості поводження центральної, нервової системи - єдиної із всіх систем організму, що володіє здатністю до універсальних регулюючих і контролюючих впливів. Павлов виділив три основних властивості нервової системи: силу, урівноваженість і рухливість збуджувального й гальмового процесів. З ряду можливих сполучень цих властивостей Павлов виділив чотири, по його даним, основні, типові комбінації у вигляді чотирьох типів вищої нервової діяльності. Їхнього прояву в поводженні Павлов поставив у прямий зв'язок з античною класифікацією темпераменту.

І.П. Павлов відкрив три властивості процесів порушення й гальмування( 1) силу процесів порушення й гальмування; 2) урівноваженість процесів порушення й гальмування; 3) рухливість процесів порушення й гальмування.

Урівноваженість нервових процесів є співвідношення порушення й гальмування. У деяких людей ці два процеси взаємно врівноважуються, а в інших рівновага не спостерігається: переважає процес гальмування або порушення.

Рухливість нервових процесів - це здатність їх швидко поміняти один одного, швидкість руху нервових процесів (іррадіації й концентрації), швидкість появи нервового процесу у відповідь на роздратування, швидкість утворення нових умовних зв'язків.

Комбінації зазначених властивостей нервових процесів були покладені в основу визначенням типу вищої нервової діяльності. Залежно від сполучення сили, рухливості й урівноваженості процесів порушення й гальмування розрізняють чотири основних типи вищої нервової діяльності.

Факторні теорії темпераменту

Наприкінці ХIX і на початку ХX в. з'явилися дослідження, які зводилося до опису прояву властивостей темпераменту людей у повсякденних обставинах. Так, К. Юнг розділив людей на екстравертів й інтровертів, залежно від зовнішніх або внутрішніх причин активності психіки. Нідерландські психологи Г. Хейманс й Е. Вірсма розробили опитник, за допомогою якого намагалися визначити головні властивості темпераменту в поводженні індивідів. На їхню думку до таких властивостей варто віднести:

1. емоційність — відсутність емоційності, тобто частота прояву емоційних реакцій у повсякденних ситуаціях;

2. активність — пасивність, як прояв поводження під час відпочинку;

3. первинна функція - вторинна функція, як показник сили й швидкості виникнення й вгасання реакцій на подразники зовнішнього миру.

Як з'ясувалося в подальших дослідженнях (наприклад, у дослідженнях Г. Айзенка), існує аналогія між перевагою первинної функції й екстраверсією і між перевагою вторинної функції й інтроверсією у поводженні індивідів. На відміну від гуморальної й конституціональної теорії, у границях цих досліджень було висловлене твердження, що кожна властивість, що входить у темперамент, має індивідуальний ступінь виразності. Тому в людській популяції існують індивіди з різним ступенем виразності тієї або іншої властивості. Як підкреслювала А. Анастази, цей підхід дав можливість затверджувати, що розподіл ознак темпераменту відбувається уздовж безперервної шкали. Ч. Спірмен застосував факторний аналіз, за допомогою якого спробував зводити велику кількість властивостей до невеликого числа найбільш важливих у психічному складі індивіда. Так, завдяки використанню факторного аналізу з'явилися в психології факторні теорії темпераменту, побудова яких продовжили Гілфорд, Л. Терстоун, Г. Айзенк та інші. Треба підкреслити, що слово "фактор" у психології почав використатися не в математичному розумінні, а в тім первісному значенні, що означає рушійну силу, як причину явища, процесу. Інакше кажучи, фактори в структурі формально-динамічних складових психіки - темпераменті, виступають причинами прояву його властивостей у поводженні індивіда.