34. Цивілізаційний вибір України

Проблема цивілізаційного вибору для України знову стала актуальною з початку 90-х рр. ХХ ст. у зв’язку з розпадом СРСР, трансформацією політичних і соціально-економічних систем країн Східної Європи, новими політичними реаліями у світі, глобалізацією всіх сфер життя.

Перший досвід розв’язання подібної проблеми в історії України пов’язаний з вибором великого князя Володимира Святославича християнської віри для Київської Русі. І в минулому, і наразі це була і є проблема цивілізаційного вибору, вибору одвічного, стратегічного, визначального.

Проблема такого масштабу складна, багатоаспектна і має політичні, економічні, історичні, екологічні, соціокультурні виміри. Її розв’язання лежить на перехресті інтересів багатьох країн і народів Сходу і Заходу, Півдня і Півночі.

Що стосується етимології терміна «цивілізація», то він латинського походження, і різні його модифікації перекладаються на українську як «громадянський», «громадянин», «громадське суспільство». Це слово можна тлумачити як акт залучення до культури, процес цивілізування, як моноцентричну чи поліцентричну культурно-історичну форму, як лінійний обо нелінійний розвиток історії, як мономірну або багатомірну конструкцію, як унікальну чи універсальну, глобалістську чи антиглобалістську модель розвитку культур.

До початку ХХ ст. в європейській ментальності поняття цивілізації застосовувалось для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, протиставлення всьому неєвропейському. Після двох світових війн Західна Європа позбавилась претензій на звання єдиної у світі цивілізації. Поступово в менталітеті європейця вимальовується мультиплікативна картина світових цивілізацій.

Першим таке бачення окреслив М. Я. Данилевський, який включив до цієї картини світу десять типів цивілізацій «природної системи історії»: 1) єгипетську, 2) китайську, 3) давньосемітську, 4) індійську, 5) іранську, 6) європейську, 7) грецьку, 8) римську, 9) аравійську, 10) германо-романську.

О. Шпенглер нараховує лише вісім типів цивілізацій, які відповідають його концепції «омертвіння відповідної історичної культури»: 1) китайську, 2) вавілонську, 3) єгипетську, 4) античну (аполонівську), 5) арабську (магічну), 6) західну (фаустівську), 7) майя, 8) російську.

А. Тойнбі визначає в історії людства понад 30 цивілізацій,

з яких до нашого часу збереглось лише шість: 1) західна, 2) візантійсько-ортодоксальна, 3) російсько-ортодоксальна, 4) арабська, 5) індійська, 6) далекосхідна (китайська та японо-корейська).

Сучасність трактує цивілізаційний процес насамперед не як монолінейний, а як поліцентричний нелінійний розвиток культурно-історичних форм. Саме на підставі нелінійного, плюралістичного тлумачення напрямів розвитку людства можна подолати однобічність як євро-, так і сходоцентризму. На цьому шляху головним є не ранжирування цивілізацій від «нижчої» до «вищої», а розгляд їх як рівноцінних, самобутніх, неповторних, унікальних історичних утворень — макроіндивідів історії, у кожному з яких втілюється, уособлюється відповідною мірою і в специфічний саме для нього спосіб увесь всесвітньо-історичний процес.

Ідеться про відродження універсалістського принципу, що визнає єдність людства, про багатомірний, стохастичний світ, в якому нелінійність реалізується через людську свободу і творчість.

Нелінійність цивілізаційного процесу пов’язана, за В. С. Біблером, із «самодетермінацією» людини через діалог культур. Автохтонна логіка минулих обставин (традицій) людини утворює певне замкнене коло, з якого можна вирватися, якщо звернутися до досвіду інших народів і культур. Потреба в такому зверненні зростає в періоди кризи, коли з’являється гостра незадоволеність підсумками власного розвитку.

Почуття краю (межі) свого досвіду спрямовує нашу свідомість до місця зустрічі двох або кількох культур. Тільки за такого погляду на буття людини і її свідомість стає можливим дійсне докорінне перепрограмування майбутнього.

Як відомо, Володимир Святославич у своєму виборі релігії схилився до візантійського православ’я. Тут, звичайно, відіграла роль попередня традиція майже двохсотрічного проникнення цієї віри на Русь, політична велич Візантії, її військова могутність і високий рівень культури, прагнення Володимира породнитися з імператорами Візантії, наблизитись до ідеалу вселенської держави.

Обрання християнства не було актом підкорення Русі Візантією. Київський князь прагнув домогтися від Візантії рівноправного партнерства в політичній і економічній сферах. І православна церква Київської Русі із самого початку будувалась як національна з богослужінням на церковно-слов’янській мові і слов’янським обрядом.

Проте ім’я Христа поєднувало Русь і Європу. Київська Русь як жива спадкоємниця Візантії стає православним Сходом для неправославного, але християнського Заходу всередині єдиної культурно-історичної форми. Русь як переважно православний світ відрізнялася від католицької Європи не більше ніж від нехристиянської Азії, азіатського Сходу.

За умов глобалізації всіх сфер сучасного життя українсь кий народ теж стоїть перед вибором, котрий сьогодні є вибором майбутнього, але водночас він є поверненням до цивілізації, яку обрав ще Володимир, до християнських цінностей, християнської ідеології господарювання, християнського розуміння національного і державного, християнської віротерпимості.

Заклик до повернення самодіяльного ринкового господарства не може бути заміною ідеологічної парадигми, тому що самодіяльне ринкове господарство не є ідеологією, ринок — лише засіб втілення ідеології: якщо цей засіб неефективний і неконкурентоспроможний, то ідеологія зменшує сферу свого впливу, і навпаки, якщо він ефективний і конкурентоспроможний, то ідеологія, відповідно, розширює сферу впливу.