2. Консерватизм і неоконсерватизм.

Назва доктрини консерватизм означає "охороняти", "зберігати", з'явилась вона пізніше, ніж сама доктрина, а саме 1818 р., коли французький письменник, виразник ідеології дворянсько-монархічних кіл Франсуа Шатобріан (1768-1848) почав видавати журнал "Консерватор".

Виникнення консерватизму як течії пов'язане з епохою Просвітництва і Великою французькою революцією XVIII ст. Консерватизм став реакцією феодально-аристократичних кіл на загрозу засадам феодалізму, традиційним цінностям, звичному способові життя й мислення, яка йшла від революції.

Родоначальником консерватизму був англійський політичний діяч, філософ і публіцист Едмунд Берк (1729-1797), який у своїх численних працях засуджував Французьку революцію. Його книга "Роздуми про революцію у Франції" (1790) стала своєрідною Біблією консерватизму.

Головна ідея книги - традиціоналізм, схиляння перед святістю традицій. Раціональним ідеям просвітництва Е. Берк протиставляє традиції, дотримуватись яких значить чинити відповідно до природного ходу явищ, вікової мудрості, яка акумульована в традиціях.

Втіленням традицій Е. Берк вважав англійську конституцію, в природному розвитку якої склалась ціла система елементів, що взаємно урівноважують одні одних. Дуже важливо, щоб ця рівновага в подальшому не порушувалась, а той, хто заінтересований у збереженні спокою й порядку, має, подібно садівникові, час від часу бережливо видаляти з вічнозеленого дерева конституції засохлі пагони й пестити нові. Так поступова еволюція поєднується з принципом збереження.

Е. Берк визнавав неминучість суспільних змін і реформ, але вважав, що вони не мають порушувати традиційні засади.Вінрозмежовував зміний реформи: перші змінюють сутність об'єктів другі їх сутності не зачіпають і є вимушеним засобом, який доводиться застосовувати.

Е. Берк віддавав перевагу превентивним реформам, які покликані упереджувати революції.

Найвідомішими послідовниками Е. Берка у Європі були французькі політичні діячі, публіцисти і філософи Луї де Бональд (1754 -1840), Жозе де Местр (1753-1821), австрійський канцлер Клеменс Меттерніх (1773-1859), а в США - "батьки-засновники" цієї держави Джон Адамс (1735-1826), Александер Гамільтон (1757-1804).

Ж. де Местр і Л. де Бональд розуміли, що повернутись у дореволюційні часи неможливо. Велику французьку революцію вони вважали заслуженою карою аристократії, яка морально розклалася. Шлях до спасіння вони вбачали в посиленні ролі релігії у духовному і світському житті, заперечували республіку, як форму державного правління; зразком "конституційованого суспільства" вважали феодалізм. На відміну від Е. Берка вони протиставляли традиції і авторитет реформам - новації завжди вносять смуту в суспільне життя.

Засновники консерватизму вважали суспільство органічною і цілісною системою. Реалізація ідей лібералізма передбачає знецінення успадкованих від предків традицій, бездумне руйнування моральних і матеріальних цінностей суспільства, тому існуючим інститутам потрібно віддавати перевагу перед навіть найдосконалішими теоретичними схемами.

Наповнення консерватизму буржуазним змістом розпочалось після революцій 1848-1849 рр. і проявилось у політиці першого рейхсканцлера Німецької імперії Отто фон Бісмарка (1815-1898), прем'єр-міністра Великобританії і лідера Консервативної партії Бенджаміна Дізраелі (1804-1881) та ін.

О. фон Бісмарк соціальну базу консервативної політики вбачав передусім у соціальних верствах з сильними пережитками станових уявлень - селянах, ремісниках, торговцях. Він намагався довести, що великі землевласники є природними союзниками цих верств у їхній боротьбі з великою буржуазією. Б. Дізраелі висунув ідею "однієї нації", яка об'єднує представників усіх суспільних класів і соціальних верств і має стати основою консервативної партії.

О. фон Бісмарк і Б. Дізраелі визнавали необхідність соціальних реформ. Необхідність виявилась з переростанням капіталізму в імперіалістичну стадію, коли загострилась класова боротьба, зміцнів робітничий рух.

Відстоюючи зміцнення економічного й політичного панування буржуазії, консерватори розходилися щодо шляхів і засобів її досягнення.

Прибічники реформістського напряму визнавали необхідність співробітництва з лібералами та поширення впливу на робітничий клас. Традиціоналісти, виражаючи інтереси землевласницької аристократії, заможного селянства, а також ремісників і дрібних торговців.

За всіх відмінностей аксіомою є визнання природної та соціальної нерівності людей. Соціальну рівність консерватори вважають ворогом свободи. Через те вони виступають проти втручання держави в економіку й соціальні відносини. Для консерваторів держава - це поліцейський, який твердо стоїть на сторожі інтересів капіталу, нав'язує його волю трудящим, у разі необхідності жорсткими, репресивними засобами.

Ідеї консерватизму щодо необхідності дотримання традицій, порядку, жорсткої державної політики були запозичені фашистами. Тому Друга світова війна послабила позиції консерваторів і примусила їх пристосовуватись до нової обстановки. Центр міжнародного консерватизму перемістився до США, де відбулося зближення консерваторів з лібералами і досягнення між ними консенсусу.

Політика консерваторів передбачає 1. обмеження втручання держави в економіку 2. скорочення її соціальних витрат.

В умовах економічного застою, при надмірному тискові соціальних витрат на виробництво й державний бюджет, така політика може виявитись досить ефективною. Вона сприяє економічному зростанню, бо кошти спрямовуються на інвестування виробництва, а не на соціальні цілі.

Однак послідовно й більш-менш тривалий час проводжувана консервативна політика спричиняє такі самі соціальні наслідки, як і політика, що грунтується на принципах класичного лібералізму, а саме поглиблення соціального розшарування, зростання відносної бідності та соціального невдоволення. В результаті консерваторам доводиться або вносити корективи у свою соціально-економічну політику, або поступатися місцем іншим політичним силам.

Є декілька різновидів кoнсерватизму:

• традиціоналізм

• лібертаризм

• неоконсерватизм.

Традиціоналізм робить ставку на збереження соціальних засад і дотримання моральних традицій, притаманних ринковому капіталізму, а де в чому й феодалізму.

Лібертаризм вирізняється прихильністю до ідей крайнього антиетатизму, необмеженої свободи індивіда. Теоретики цього напряму вважають, що права індивіда мають першість над інтересами колективу, а державне втручання в економіку неприпустиме.

Неоконсерватизм близький до соціального лібералізму, у якого він сприйняв ідеї суспільного розвитку, історичної, соціальної і політичної активності людини, демократизації політики й соціальних відносин. Прихильники неоконсерватизму визнають необхідність державного втручання в економіку і прийняття нею на себе низки соціальних функцій, однак вимагають обмеження такого втручання й підвищення ролі ринкових механізмів.

В основі консервативного підходу до вирішення суспільних проблем лежить орієнтація на економічну, соціальну й політичну нерівність людей, а у зв'язку з цим - на підтримку тих суспільних засад, які цю нерівність забезпечують.

До них належать

• приватна власність як гарант особистої свободи

• наявність соціального розшарування на класи і верстви

провідна роль аристократії в державному

Политическая культура, ее сущность и содержание.

Политическая культура - неотъемлемая часть общенациональной культуры. Это прежде всего ценностно-нормативная система, которой придерживается общество. Она включает в себя: полит опыт человечества, полученный в ходе исторического развития. Этот опыт оказывает воздействие на формирование политического сознания людей и выражается в их ориентациях и установках, которые определяют политическое поведение.

Функции политической культуры:

1. Познавательная функция - формирование у граждан необходимых общ-полит знаний, взглядов, убеждений и полит компетентности.

2. Интегративная - достижение на базе общепринятых ценностей согласия в рамках существующей полит. системы и избранного обществом полит строя.

3. Коммуникативная функция позволяет установить связь между участниками полит процесса как “по горизонтали”, так и “по вертикали”.

4. Нормативно-регулятивная функция - заключается в формировании и закреплении в общественном сознании необходимых полит ценностей, установок, целей, мотивов и норм поведения.

5. Воспитательная функция - дает возможность сформировать личность, гражданина.

Структура политической культуры включает 3 составляющие: Познавательную – включает в себя политические знания, образованность и элементы политического мышления. Нравственную – касается политических чувств, традиций, ценностей, идеалов. Поведенческую – установки, типы, формы, стили, образцы политического поведения .

Уровни политической культуры:

Мировоззренческий уровень - где представления человека о политике сочетаются с индивидуальной картиной мировосприятия; человек самоопределяется в мире политики.

Гражданский уровень - где человек вырабатывает отношение к власти и способам ее осуществления.

Политический уровень – складываются все ценностные представления человека, вырабатывается отношение ко всем политическим явлениям. На данном уровне определяется роль политики в жизни человека.

Типы политической культуры: Выделяют три идеальных типа политической культуры: патриархальную, подданническую и культуру участия.

Патриархальная характеризуется ориентацией на местные, национальные ценности и может проявляться в форме местного патриотизма, семейственности, коррупции, мафии. Член такого общества пассивен в политике, не выполняет конкретных политических ролей (например, избирателя). Данный тип культуры характерен для молодых независимых государств.

Подданническая предполагает пассивное и отстранённое отношение индивида к политической системе. Он ориентируется на традиции, хотя политически сознателен. Подчиняясь власти, индивид ожидает от неё различных благ (социальных пособий, гарантий и т. д.) и опасается её диктата. Именно эта политическая культура доминировала в Союзе ССР, начиная с 20-30-х гг.

Гражданская отличается политической активностью, вовлечённостью и рациональностью. Граждане стремятся активно воздействовать на политическую культуру, направлять её деятельность с помощью законных средств влияния (выборов, демонстраций и т.д.).

Полит культура общества не может быть абсолютно однородной. Разнообразие интересов различных общностей порождает отличающиеся друг от друга модели политической субкультуры. Среди наиболее значимых в политологии выделяются пять типов субкультур: региональные, социоэкономические, этнолингвистические, религиозные, возрастные12.3.Особливості політичної культури сучасної України

Становлення того чи іншого типу політичної культури обумовлюється сукупністю соціально-політичних і економічних відносин, особливостями історичного розвитку політичної системи, специфікою державотворчих процесів, національними, релігійними та іншими чинниками.

Для українського менталітету загалом та політичної культури зокрема властиві такі риси:

• інтраверсія (тяжіння до малих (родина, громада) груп);

• ірраціональність (перевага емоційності над прагматичністю, потребою керуватися нормативною поведінкою);

• екстернальність (нетерпимість до своїх політичних опонентів);

• екзекутивність (перевага споглядального способу життя над активним, схильність до апатії);

• сенсорність (любов до комфорту, нестрийняття конфліктів, терплячість та вміння лавірувати).

На формування перелічених рис політичної культури впливали наступні чинники:

• багатовіковий період бездержавності, коли політична діяльність (за винятком певних періодів) була відсутня;

• розчленування України між країнами з різними культурними та політичними системами, що призвело до відчуженості між різними частинами народу;

• денаціоналізація провідних верств;

• панування комуністичного режиму, що спричинилося до деформації рис індивідуалізму і прагматизму, формування патерналістських та колективістських цінностей.

Для більшості громадян України сучасна політична культура несе у собі елемент невідповідності між очікуваннями і реальністю, або своєрідного розчеплення дійсності. При цьому такий високий рівень очікувань насамперед був обумовлений ейфорією після проголошення незалежності України та демонтажу старої політичної системи. На побутовій площині це дає вихід певним колективним емоціям: від байдужості до апатії та від ненависті до агресії. Ці крайні полюси у настроях залежать від поглядів особи на те, що відбувається в Україні, а також оцінки минулого та очікування від майбутнього.

Значна частина населення висловлює невдоволення діяльністю партій, громадських рухів та владних структур, що пояснюється минулими маніпуляціями населенням. Реакцією на це є постійні пошуки ”винних” за небажану ходу розвитку політичний подій, пошуки внутрішніх та зовнішніх ворогів, подальша поляризація населення.

Поза сумнівом, що таке становище впливає на політичну культуру України, де поєднуються тоталітарні та демократичні компоненти. Характерними для неї є маргінальність (тобто, вона складається з культур різних соціальних груп, які ще не інтегрувалися в єдину політичну спільноту) та регіональність (орієнтація насамперед на місцеві, регіональні, за винятком ряду місць, інтереси).

Регіональні відмінності у проявах окремих політичних компонентів політичної культури не є випадковими обумовлені об’єктивними факторами: історичними, соціально-економічними, духовними, психологічними, мовними тощо.

Проте досвід існування незалежної Української держави приводить до усвідомлення необхідності створення базових елементів політичної культури на ґрунті спільного способу життя, мови, навичок, традицій. Компоненти такої ненасильницької політичної культури будуть сприяти єднанню окремих регіонів України, націй та етнічних груп на ґрунті консолідуючої політичної ідеї в модерну українську політичну націю.

Інтегрованим показником структурних змін у базових елементах політичної культури є зміна статусу особи. При цьому в перехідні періоди посилюється власна активність всього населення, що дозволяє обирати народу України із запропонованого спектру політичних партій та орієнтирів ті, що відповідають його внутрішнім нахилам та переконанням. Специфіка політичного життя України диктує необхідність культивування найважливіших елементів нової політичної культури у свідомості її населення:

• національно-класову та ідеологічну толерантність як гарантію стабільності та недопущення збройного протистояння;

• забезпечення примату прав та свобод громадянина над державними та груповими інтересами;

• руйнування стереотипів неповноцінності, хуторянства, перемога віри у можливість незалежного розвитку, який виступає основою для рівноправних стосунків з іншими країнами та створення іміджу України як держави відкритої для всебічних контактів із рештою світу.

Правящая элита и ее роль в политике

Для современной политической науки характерно признание элитарности существующего общества. Реальная политическая власть сосредоточена в руках меньшинства – элиты, формирующей цели развития общества и принимающей важные политические важные решения. В настоящее время существует большое количество различных концепций, обосновывающих правомерность деления общества на управляющее меньшинство и управляемое большинство. Идеи о неизбежности такого деления общества высказывались ещё в глубокой древности. Достаточно в этой связи назвать имена Конфуция, Платона, Макиавелли, хотя в то время они не получили серьезного социологического обоснования. Первые научно разработанные концепции элит были предложены в конце ХIХ – начале ХХ века Г.Моска, В.Парето, Р.Михельсом. В их произведениях были охарактеризованы основные качества элиты, критерии и формы отбора, взаимоотношения внутри элиты и отношения элиты с массами, роль элиты в обществе. Они подчеркивали элитарность любого общества, его неизбежное деление на управляющее меньшинство и управляемое большинство. Власть принадлежит элите потому, она отличается особыми качествами

В настоящее время существуют различные направления элитарных теорий: ценностные теории элиты, теории демократического элитизма, концепции плюрализма элит, леволиберальные теории. Они отражают те или иные аспекты реальной действительности.

В обобщенном виде политическая элита - это привилегированная группа, которая занимает руководящие позиции во властных структурах и непосредственно участвует в принятии важнейших для общества решений. Составной частью политической элиты - является правящая элита. Ее обычно подразделяют на: высшую, принимающую наиболее важные для всего государства решения; среднюю, олицетворяющую властные структуры крупных регионов; низшую, административную, представленную служащими - управленцами.

Структура и социальная представительность политической элиты непостоянны. Изменения, происходящие в обществе под влиянием его прогресса, оказывают большое влияние на состав элиты. В подготовке политической элиты огромная роль принадлежит партиям, которые выдвигают из своей среды политических лидеров, способных отстаивать интересы тех или иных социальных групп.

Роль правящей элиты в политике наглядно демонстрируют ее функции, которые зависят от особенностей самой элиты. К примеру, важнейшими функциями высшей группы правящей элиты являются: определение стратегических задач, выработка внутренней и внешней политики государства, создание механизма реализации своих планов, обеспечение должного контроля за выполнением поставленных перед обществом планов. Функции элиты, включающей в себя руководителей политических партий, определяются задачами этих партий, главная из которых - это борьба за власть. Специфическими функциями обладают элиты общественных организаций и политических движений. Помимо этого каждая из элит выполняет внутренние функции, связанные с налаживанием жизнедеятельности того органа государственной власти, партии, движения или объединения, который она возглавляет. Специфическая роль элиты велика и в организации общественного труда. Она состоит в разработке стратегии развития страны, определении ее долгосрочных целей, выборе эффективных путей их осуществления, формирования международной и оборонной политики.

Материальное и социальное положение правящей элиты наиболее высокое, что соответствует максимальной ответственности и сложности выполняемого ими труда. Но главной чертой их положения является не высокий уровень потребления, а большой объем политической власти над сферами общественной жизни. Не всякий человек способен справится с выполнением подобных функций, и как показывает история, не каждый справляется.

Политическое лидерство: природа, функции, типы и стили.

Феномен лидерства встречается на любом уровне социальной организации общества. Оно существует везде, где есть коллективная деятельность и организация. Любая совместная деятельность нуждается в упорядочении поведения индивидов, в выработке общих целей и определении путей и способов их достижения.

Лидерство - явление сложное и многогранное. В настоящее время существует множество подходов к определению понятия лидерства и его природы. Выделим основные из них:

1. Лидерство рассматривают как разновидность власти.

2. Под лидерством понимают управленческий статус, связанный с принятием решений и позволяющий влиять на поведение других людей.

3. Лидерство отождествляют влиянию, характеризующемуся постоянством, воздействием на всю группу, однозначностью направленности воздействия, признанием со стороны группы правомерности руководства.

Суммируя все подход можно определить Политическое лидерство, как постоянное, приоритетное и легитимное влияние одного или нескольких лиц, занимающих властные позиции, на все общество или группу.

Природа политического лидерства достаточно сложна и не поддается однозначной интерпретации, в связи с этим существует множество теорий политического лидерства, по разному трактующих этот феномен:

1. Теория личностных черт. Согласно ей природа лидерства объясняется выдающимися качествами отдельных личностей. Сторонники этой концепции среди черт присущих лидеру называют ум, твердую волю, целеустремленность, организаторские способности, компетентность.

2. Факторно-аналитическая теория является разновидностью теории черт. Ее сторонники различают чисто индивидуальные качества лидера и его черты, связанные с достижением определенных политических целей. Данная концепция вводит в теорию лидерства понятие целей, связанных с определенной ситуацией.

3. Ситуативная теория отстаивает идею зависимости лидерства от определенных социальных условий и ситуаций. Лидером человек может стать в конкретных условиях, а его личностные качества часто могут оказаться неактуальными. Однако представители этой концепции не достаточно учитывают самостоятельность лидера, его способность влиять на ситуацию.

4. Теория конституентов рассматривает лидерство как особое отношение между лидером и конституентами. В круг последних включаются активисты, последователи и избиратели, поддерживающие данного лидера и оказывающие на него влияние. Лидер является выразителем интересов своих последователей.

5. Психологическая теория акцентируют внимание на субъективных сторонах лидерства. По мнению Фрейда, в основе лидерства лежит подавленное либидо – преимущественно бессознательное влечение, оно проявляется в стремлении к власти. Авторитарная личность стремится избавиться от своих комплексов путем навязывания своей воли другим людям. Психоаналитическое направление расширило представление о внутренних мотивациях стремления к лидерству.

Рассмотренные выше концепции лидерства отражают, как правило, отдельные стороны этого сложного социально-психологического феномена. В последнее время широкое признание получают концепции, характеризующиеся комплексным подходом к анализу лидерства.

6. Интегративная теория лидерства учитывает основные стороны лидерства: анализ личности лидера, его происхождение, процесс социализации, способы выдвижения; задачи, которые он должен выполнять; характеристики его последователей; конкретные условия и обстоятельства лидерства и т.п.

Функции лидера представляют собой главные направления его деятельности. Обычно выделяют 6 общих функции:

1. Программная функция - разработка лидером программы деятельности

2. Диагностическая (аналитическая)

3. Мобилизационная функция заключается в возможности лидера обеспечить поддержку своего курса широкими слоями населения и их привлечении к его осуществлению.

4. Коммуникативная функция направлена на упрочение каналов политической связи с целью убеждения в правильности курса и предотвращения отчуждения граждан от власти

5. Функция социального арбитража и патронажа связана с защитой прав и свобод граждан, обеспечением законности и порядка.

6. Функция легитимации политического режима - обеспечение поддержки власти на основе личного авторитета лидера. В этих случаях режим пытается найти свое оправдание в особых качествах харизматических лидеров.

Типы лидеров. Существуют разнообразные классификации лидеров.

Широко распространенной является типология лидерства, предложенная Вебером. В зависимости от способа легитимации власти он выделил три основных типа лидерства:

1. Традиционное. Авторитет традиционных лидеров основывается на вере в традиции, обычаи. Право на господство лидер получает по наследству.

2. Харизматическое. Основано на вере в исключительные, выдающиеся качества вождя.

3. Рационально-легальное характеризуется верой в правомерность порядка избрания лидера. Власть рационально-легального лидера основывается на праве.

Интересна классификация политических лидеров, предложенная Маргарет Херманн. Она выделила четыре собирательных образа лидера:

1. Знаменосец характеризуется привлекательностью, собственным видением действительности, способностью увлечь массы.

2. Служитель является выразителем интересов своих последователей. В своей деятельности он ориентируется преимущественно на их мнение.

3. Торговец характеризуется умением привлекательно преподнести свою программу избирателям, «продать» её.

4. Пожарный отличается способностью быстро решать возникающие перед обществом сложные проблемы.

Проблема политического прогнозирования на современном этапе

Метод «тыка» в политике недопустим, его должен заметь метод научного прогнозирования.

Политическое прогнозирование – это обоснование направлений, тенденций политики и последствий ее осуществления. Развитием прогнозирования сегодня занимается не только академическая наука, но и частные крупные статистические исследовательские центры.

В эпоху кризисов вопрос политического прогнозирования является основным, обществу дорого приходится платить за отсутствие ясности в своем будущем развитии. Прогнозирование создает модели, идеальные образцы и на основе их корректируется и закладывается политический курс, определяются силы экономического развития государства. В ходе этого процесса чрезвычайно важны два аспекта работы политологов: 1. Предсказательно-описательный, направленный на раскрытие возможных перспектив. 2. Предсказательно-предусматривающий аспект, предполагает нахождение способов решения возникшей проблемы в будущем.

Типы прогнозов:

1. По проблемно-целевому критерию различают:

• Поисковый прогноз – определяет возможное состояние того или иного явления в будущем. Отвечает на вопрос, что вероятнее всего произойдет при условии сохранения наметившихся тенденций исторического развития.

• Нормативный прогноз – отвечает на вопрос какими путями достичь желаемого. Определяет пути, сроки достижения нового состояния.

2. По временному критерию:

• Оперативный – прогноз на 1 месяц

• Кратковременный – прогноз до 1 года

• Среднесрочный – прогноз до 5 лет

• Долгосрочный – прогноз до 20 лет

• Дальнесрочный- прогноз на 50-100 лет.

Принципы прогнозирования: альтернативность, проверяемость, непрерывность, комплексность.

Методы прогнозирования:

• Экспертная оценка – выявление тенденций развития политического процесса.

• Аналогия- сопоставление процесса с историческим аналогом, а также сопоставление одновременных процессов.

• Моделирование – составление сценариев, описание логической последовательности и политических событий.

• Экстраполяция – продолжение в будущей тенденции развития процесса.