3. Сучасна система соціального захисту Італії.

Італія - це ще одна європейська держава, що має свої стандарти та визначає соціальні гарантії для всіх верств населення.

Південно-європейська модель, яка представлена в Італії була створена та вдосконалена лише протягом останніх десятиліть. Як правило, рівень соціальної захищеності в цій моделі відносно низький, а завдання соціального захисту часто розглядається як справа родичів і сім'ї. Тому сім'я й інші інститути громадянського суспільства відіграють не останню роль, а соціальна політика носить переважно пасивний характер і орієнтована на компенсацію втрат у прибутках окремих категорій громадян. Характерною рисою даної моделі є асиметрична структура соціальних видатків.

Державна система соціального забезпечення охоплює охорону здоров'я, пенсії, допомогу по безробіттю, непрацездатності і багатодітним родинам. Соціальне страхування здійснюється контрольованими державою страховими кампаніями і формується роботодавцями, трудящими і державою. На долю роботодавців припадає найбільша частка страхових внесків( близько 4/5 всього отримуваного доходу). Системою соціального страхування охоплені всі зайняті, безробітні, пенсіонери і представники інших категорій населення (особи вільних професій, власники дрібних торговельних підприємств та інші). Крім того, в систему соціального забезпечення роблять внески благодійні організації, які діють під егідою Римо-католицької церкви. Однак в Італії відчувається нестача сучасних лікарень, і лікарі, які працюють у державній системі охорони здоров'я, отримують невисоку заробітну плату [10, c. 218].

Особливістю італійської системи соціального захисту є незадовільний захист від ризиків людей, які за різних причин опинилися без жодних прибутків.

Наступною проблемою є асиметрична структура соціальних видатків. Найбільшу частину соціальних видатків складає пенсійне забезпечення — 15,4% від ВВП, тоді як на підтримку сім’ї, материнства, освіти й політику зайнятості витрачаються порівняно незначні кошти (близько 0,8%). Пенсійну проблему ускладнює також несприятливий демографічний розвиток: середній показник народжуваності в Італії — один із найнижчих в Європі (1,26 дитини на сім’ю). Крім того, внаслідок збільшення тривалості життя, зростає частка людей похилого віку.

Для Італії характерна вища, ніж в інших країнах Західної Європи, частка незайнятих жінок, число яких в загальній чисельності безробітних складає 16% (що майже удвічі перевищує рівень чоловічого безробіття - 9% і молоді, рівень безробіття серед якої також достатньо високий - 12,4%) [11, c. 13].

Негативну роль в італійській системі соціального захисту грає одночасне існування погано соціально гарантованих секторів економіки і секторів, в яких завдяки певним обставинам (наприклад, широкий розвиток профспілкового руху, особливо на півночі країни) гарантованість соціальних послуг вища. Крім того, сюди також відноситься і незадовільний захист від ризиків людей, які з різних причин опинилися без яких-небудь доходів.

На сьогоднішній день система соціального захисту Італії характеризується переліком невирішених питань. Одна з основних проблем соціальної політики Італії - традиційна відмінність в доходах населення в північних і південних регіонах, що відбивається статистикою по безробіттю. На тлі загального безробіття в Італії (11,3%) рівень безробіття на півночі країни складав близько 7,5% (що наближається до середньоєвропейських показників), а на півдні - більше 20%. Особливо виразно це виявляється в тій ролі, яку в умовах італійської системи соціального страхування починають грати деякі його види. Перш за все це стосується пенсії по інвалідності, яка в економічно слабких регіонах, крім свого основного призначення, виконує роль посібника з безробіття і соціальної допомоги [11, c. 16].

Хронічною проблемою є високий рівень державної заборгованості, яка обмежує фінансову свободу держави в соціальній сфері. До проблем можна віднести й недостатню відповідальність як соціальних органів, так і отримувачів соціальних послуг і виплат щодо основних принципів системи соціального страхування.

Щоб уникнути подальших загострень проблем з соціальною сферою в країні уряду Італії необхідно, як умова, швидше реформувати соціальну політику держави, цілеспрямовану на вирішення проблем соціального захисту населення, безробіття у жінок та раціональний розподіл держбюджету на заробітні плати в різних регіонах країни.

Пенсійний вік в Італії складає 66 років для чоловіків і 61 для жінок (пенсійна реформа в Італії передбачає поступове підвищення пенсійного віку для чоловіків до 75 років, а для жінок до 70) [9, c. 94].

Система охорони здоров’я охоплюють практично все населення. За рахунок суспільних фондів покривається основна частина витрат на лікування.

В Італії система охорони здоров’я фінансується з державного бюджету, в більшості інших країн - за рахунок цільових внесків підприємців, працівників та субсидій держави з загальних чи спеціальних бюджетних надходжень. При інших різних умовах бюджетні та соціально-страхові системи забезпечують населенню однакові соціальні гарантії. Вважають, що соціально-страхова система дозволяє залучити кошти підприємців та працівників, зацікавлених в отриманні медичної допомоги. В цьому випадку цільові фонди формуються на децентралізованій основі. Місцева влада самостійно визначає умови фінансування та розмір пільг. Центральна влада впливає на рішення територіальних органів за допомогою цільових програм та субсидій .

Допомога по хворобі виплачується в розмірі - 50% в перші 20 днів хвороби, в подальшому - 66%.

При народженні дитини надається відпустка на строк 31 тиждень. Як правило, надання родинної допомоги в багатьох країнах у теперішній час не залежить від доходу батьків-утримувачів. В Італії, існують спеціальні положення, що визначають граничний розмір доходів при виплаті окремих видів допомоги.

Пенсії по старості, інвалідності та непрацездатності. В ряді країн пенсія по старості встановлюється у фіксованому розмірі. В деяких країнах при призначенні пенсії враховується, скільки років пенсіонер виплачував страхові внески. в Італії - в розмірі 2% середнього доходу за останні 5 років, помножені на кількість років, на які укладено договір страхування [9, c. 97].

Система соціального захисту Італії за останні десятиріччя здійснила еволюційний стрибок в галузі соціальної роботи. Якщо в післявоєнний період соціальна робота була синонімом благодійності, то в сучасних умовах – це сфера діяльності численних організацій, і державних, і приватних, що мають чітко визначену структуру і ставлять перед собою мету не лише вирішення вже існуючих проблем, а й профілактику негативних явищ у соціальному середовищі.

Важливу роль у соціальній роботі Італії відіграють спеціально підготовлені фахівці. Відзначимо, що термінологія щодо фаховопідготовлених працівників соціальної сфери дещо відрізняються від тієї, яку застосовували в Україні. У соціальній сфері Італії існує дві категорії професіоналів – соціальний асистент (відповідає вітчизняному поняттю «соціальний працівник») і соціальний (професіональний) вихователь (відповідає вітчизняному поняттю «соціальний педагог»). Соціальний асистент – це універсальна професійна категорія, яка за допомогою широкого спектру навичок і вмінь виконує функції щодо налагодження відносин між окремою особистістю й усім суспільством.

Професійний вихователь – це спеціаліст, що займається питаннями виховання в галузі соціального обслуговування [7, с. 39].

Діяльність соціального працівника Італії ґрунтується на ряді принципів, серед яких: охорона прав кожного громадянина; повага до людини (передбачає створення позитивного клімату, який би дозволив клієнту віднайти віру в себе); самовизначення (полягає в тому, що соціальний працівник не може й не повинен подавати готових схем вирішення проблеми, а лише стимулює власну ініціативу клієнта, допомагає в прийнятті рішень); індивідуалізація роботи (полягає в урахуванні неповторності й особливості кожної людини); конфіденційність (передбачає, що соціальний працівник не має права розголошувати інформацію про клієнта); готовність до співпраці (ідеться не лише про співпрацю з клієнтом, а й потребу постійної співпраці з іншими спеціалістами); креативність (вимога вміння експериментувати, знаходити нові методи розв’язання проблем, аналізувати набуті знання, відійти від прийнятих стандартів) [7, c. 37].