значення пьси мина-мазайло

Актуальність проблематики п'єси М. Куліша "Мина Мазайло" (2 варіант) Шкільний твір

Уже від моменту своєї появи на світ п'єса М. Куліша "Мина Мазайло" викликала зацікавленість широких верств українського суспільства. Проблематику, художні реалії твору жваво обговорювали у пресі, вони стали предметом дискусій, у процесі яких висловлювалося чимало високих і дуже високих оцінок. М. Хвильовий називав комедію "епохальним" для української літератури явищем. Остап Вишня говорив про п'єсу як про "надзвичайної краси річ", а рівень художньої довершеності вважав недосяжним не тільки для критики, але й для колег письменників: "Про автора не говоритимемо: це вище за нас". Не втрачає своєї актуальності комедія "Мина Мазайло" й у наш час. Образи і характери п'єси можна успішно спроектувати на сучасну українську дійсність, але за умови широкого погляду на зміст твору. Звісно, існує поширений погляд, що комедія висвітлює різні соціокультурні аспекти такого явища, як українізація. До певної міри це так, але подібне тлумачення є лише найпершим враженням від п'єси. "Мина Мазайло" —це твір про трагікомедій ність життя, про комедійний трагізм людських доль, про широкий спектр людських характерів і вічну силу кохання.  Звернення автора до проблеми зміни прізвища було зумовлено курйозним випадком. За спогадами дружини письменника, працюючи над чернеткою твору, Куліш якось зайшов до загсу, де прочитав список змінених прізвищ. Між іншими там було прізвище Гімненко, змінене на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей факт у п'єсу. Перед першою виставою комедії до нього прийшов якийсь молодий чоловік і відрекомендувався як доктор Алмазов. Виявилося, що це й був той самий недавній Гімненко, якому стало незручно від того, що публіка зі сцени почує про його проблему. Незважаючи на вмовляння молодого чоловіка, Куліш відмовився замінити злощасні прізвища на інші, бо вважав, що у цьому була перчинка всієї п'єси. Курйозний випадок, тим не менше, приховує серйозну проблему, яку і наважився донести до публіки автор. Ця проблема самоідентифікації, усвідомлення своєї національної приналежності, повага до рідної мови, культури, історії залишається каменем спотикання та предметом різноманітних спекуляцій у сучасному українському суспільстві.  У "вступній" сцені автор вводить читача у суть конфлікту, що виник у родині Мазайла. Рина, дочка головного героя комедії Мини Мазайла, розповідає своїй подрузі про те, що батько хоче змінити своє "малоросійське" прізвище і шукає вчительку, яка зможе навчити його правильно говорити російською мовою. Мокій, син Мазайла, є великим шанувальником української мови. Тільки він один ще не знає про наміри батька. Дружина Мини викликає телеграмою тьотю Мотю Розторгуєву з Курська: тільки вона може врятувати ситуацію. У той же час Рина по-своєму намагається врятувати родину від гострого конфлікту: вмовляє Улю Розсоху закохати в себе Мокія. Вона сподівається, що закоханий Мокій відійде від "своїх українських фантазій", батько оформить собі й родині нове прізвище — вони не будуть соромитися старого, українського прізвища, конфлікт у родині буде вичерпаний.  Отже, основний конфлікт у комедії спричинений бажанням змінити прізвище. Щось ганебне в цьому факті як такому важко віднайти, але уважно проаналізуймо причини, які підштовхнули героя до, подібного рішення. Прізвище не належало до немилозвучних, образливих для свого носія, таких, що принижують людську гідність. Якщо й було в ньому щось негативне, то хіба що елемент згрубілості, але в російському варіанті він благополучно вцілів. Прізвища, запропоновані в ході дискусії, так само не були милозвучними: Мазов, Мазенський, Мазайловський, Мазайлович тощо. Варіант Мазєнін було обрано лише тому, що це було схоже на Єсєнін.  Мазайло постійно нарікає на те, що все життя власне прізвище насправді було для нього ганебним прізвиськом, що через нього не склалася його доля й кар'єра. Але сторонній спостерігач сказав би, що, навпаки, Мазайло досяг у цьому житті певних вершин: сімейний статус, матеріальні статки, хороша квартира, пристойна державна посада.  Людині завжди всього мало, виснажлива жага досягти більшого і більшого застилає очі навіть найурівноваженішій особистості. Вроджена неповноцінність і статус "столичного хохла" наштовхують Мазайла на думку, що лише тоді, "як здобуде він право і змогу відмовитись від усього українського (читаємо в контексті, що все українське — це "третій сорт"), від кореневої системи свого "мужицтва", як він зречеться предківщини і, нагло змінивши личину, стане одного чудового дня Сірєнєвим, Розовим, Тюльпановим, на крайній випадок — Мазєніним", нарешті зможе почуватися повністю захищеним і абсолютно невразливим. Не можемо не погодитись і з тим, що для Мазайла зміна прізвища — це "розрив ланцюга, яким він, цей неоміщанський Прометей з харківської Холодної Гори, прикутий до свого минулого". Отже, весь час приховувана (бо все ж таки соромно зректися своїх предків) причина зміни прізвища Мазайла формулюється так: Мині потрібне прізвище, яке дало б змогу приховати козацьке походження, отримати давно омріяний шанс одержати владу й зайняти престижніше місце в державному апараті.  Прізвище головного героя якнайточніше відповідає авторському задуму. З одного боку, ім'я Мина та прізвище Мазайло якнайкраще підходять одне одному. У прізвищі збережена внутрішня форма слова "мазати", яка ніби застерігає, що його носій може "промазати", схибити, домилитися.

Заповітні мрії та сподівання такого персонажа ніколи не даватимуть очікуваного результату, та й подібні до героя реальні люди не стільки рухаються до поставленої мети, "скільки стараються замазати все істинно близьке, зокрема й національне, від котрого відхреститися не тільки важко, а й ганебно". А ім'я Мина перекладається буквально з грецької мови як "місячний". Як Місяць на небі — супутник Землі, так і Мина — супутник чужої гравітації. Мина — це відблиск чужого світла, який шляхетство вбачає в зміні прізвища. Тільки на обіграванні імені головного героя автор ставить перед глядачем та читачем ще одну проблему — проблему стандартизації, уніфікації людини, перетворення її на дрібний гвинтик державного механізму. Звернімося до історії: тоталітарна влада, прагнучи досягти абсолютного підкорення населення, в першу чергу позбавляла особистість індивідуальності, імені. Середньовічна інквізиція примушувала єретиків носити спеціально нашитий на одязі червоний хрест, що обмежувало право на спілкування, бо таких людей усі боялися й намагалися уникати. Радянська влада, утверджуючи позиції рабовласництва у XX столітті, не видавала колгоспникам документів, які посвідчували особу. У сталінську часи репресовані носили тавро, яке мало словесне оформлення: "ворог народу". В'язні гітлерівських концтаборів втрачали ім'я, яке замінювалося табірним номером, котрий наносився на зап'ястя руки або ж на одяг. Мина прагнув позбутися свого імені, прагнув стати таким, як і всі, і таким чином позбавляв себе права на індивідуальність, права на голос. Він несвідомо наближував "всесвітню номерну систему", коли "кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера".  Уся родина підтримує цей крок батька до омріяного "кращого" життя, усі, крім сина Мокія. Рина звертається до Улі: "Не сьогодні, то завтра буде опубліковано в газеті наше нове прізвище, але Мокій подав заяву, щоб йому залишили старе... Ти розумієш — Мокій випаде з нашої родини". Цікаво, що члени родини, які самі зреклися родового прізвища, своїх предків, уважають Мокія зрадником, мовляв, він "випаде з нашої родини", хоча, фактично тільки Мокій Мазайло і залишається в родині із родовим прізвищем Мазайло. У давні часи родове ім'я успадковувалося як найцінніший скарб.  Прізвище представника знатної родини часто важило значно більше, ніж його матеріальне становище. І багато століть тому, і в наш час нерідко реєструвалися шлюби не особливо титулованої, зате добре матеріально забезпеченої людини із безмаєтним нащадком князів, баронів, від якого у спадок залишалося лише прізвище, яке берегли, як найцінніший клейнод, передавали від покоління до покоління. Мокій усвідомлював, що він українець. Своє прізвище він виводить від чумаків, а чумакування в певний історичний період в Україні стало важливим складником економічного життя, економічного процвітання. Життєва позиція Мокія — це не позиція запеклого націоналіста, відстороненого від усіх світових процесів. Він не хоче вирощувати і плекати в собі дух раба, тому поважає своїх предків, тому і не соромиться власного прізвища. Бути тим, ким ти є від народження, — гідно і почесно.  Запорука успіху, на мій погляд, саме в тому і полягає, щоб віднайти в самому собі джерела енергії, успадковані від предків. Не треба озиратися навкруги в пошуках кращої долі, кращого життя. Не все українське — це "третій сорт". Тільки від нас залежить доля нашої держави, від того, який шлях ми оберемо: рабський пристосуванця Мини чи вільнодумний патріота Мокія. 

Значення п'єси Миколи Куліша "Мина Мазайло" вчора і сьогодні

У цьому творі найвидатніший український драматург двадцятого століття Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. І саме завдяки цьому п'єса не втратила своєї гостроти і в наш час.  Чому? Тому, що дійсність того часу і наше буття схожі: в Україні відбувається процес відродження національної культури та мови, національної самосвідомості та української нації взагалі.  Українізація, як і будь-що, має і своїх прихильників, і своїх супротивників. Одні допомагають їй, інші стають на перешкоді.  Представників обох таборів можна зустріти навіть в одній родині. Такою є родина Мазайлів.  Сам Мина, його дружина та дочка Рина — це противники українізації. Всі родичі, окрім сина Мини Мокія, дуже бажають змінити своє "плебейське" прізвище Мазайло, яке здається їм "недоброзвучним", на Тюльпанова, Розова, Сіренєва або Алмазова, чи вже на крайній випадок — на Мазеніна.  Для зміни прізвища у них є кілька - "дуже вагомих" підстав. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прізвище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не брали, на службу не приймали, од кохання відмовлялися — Мазайло! Жінку свою він вже обдурив: сказав, що прізвище його Мазалов, а не Мазайло.  По-друге, Мина прагне будь-що пробитися до "вдасть імущих". А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися своєї предківщини, змінити українське прізвище, тобто зректися власного "я".  А по-третє, в той час дуже багато хто змінював своє прізвище. Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалятися новим прізвищем перед сусідами.  На думку Мини після зміни прізвища для нього почалося б нове життя. Він вважає, що перед ним одразу одчиняться всі двері, думає, що зі зміною прізвища він змінить також і ставлення оточуючих до себе: його будуть шанувати, всі будуть вважати за честь бути з ним знайомими, а особливо — приймати у своєму домі.  Нарешті його мрія збулась: він став Миною Мазєніним.  Але Мазайлу-Мазєніну не вдалося здійснити все, чого він так прагнув: за систематичний і зловмисний опір українізації його звільнено з посади. Отже головне в людині — це її вчинки, її душа, а не зовнішність, прізвище чи багатство.  Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів — це Мокій. Він не лише не бажає змінювати своє малоросійське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до власного прізвища ще й Квач, щоб було виключно українське прізвище.  Мока — українець в душі, а не лише на словах. Він дуже чітко і дохідливо висловлює свої думки про українізацію, дивовижно ніжно відчуває всі відтінки, всі нюанси українських слів. Наприклад, слово "бринить" він не переклав просто "звучить", а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполучень, щоб Уля зрозуміла всю красу і дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить.  Мокій так впевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього.  Але ж у цій п'єсі ми бачимо, що й українці можуть бути різними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному.  Мока робить все, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається. Він каже: „їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було..."  Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом в тому, що старий, хоча і за все українське, але за таке, яке було раніше, за старі звичаї, обряди, традиції; він не хоче нічого нового.  Я гадаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось оновлювати, йти вперед, бо без нового історія залишалась би на місці.  Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім. Ніколи не можна забувати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія.  Як висновок зі всього написаного можна сказати лише одне: ми — українці, живемо в Україні, тут жили наші предки і будуть жити наші діти, а тому ми повинні шанувати та любити і свою країну, і свій народ, і свою мову та культуру, бо все це — наше. Як кажуть американці: "Можливо, в цій країні погана економіка, тяжке життя, багато безробітних і ще дуже багато чого поганого, але це — моя країна!" Нам треба це взяти за приклад.  Значення цього твору і сьогодні дуже велике. Він допомагає нам зрозуміти, як треба поводити себе в наш складний і такий суперечливий час.

Актуальність п'єси М. Куліша "Мина Мазайло" в наш час

Другий цар із роду Романових Олексій Михайлович ставився до України як до завойованої території. Почалось з нього, а закінчилось масовим винищенням українців і сплюндруванням національної душі. Українська нація опоганилась під впливом чужих поглядів, чужої науки, чужої культури. І це було неминуче через чуже панування. А коли не було чужого панування, то треба було обціловувати "власть імущих", як це і зробив за час своєї влади В. Щербицький, заборонивши друкувати українською мовою навіть афіші. Тому-то п'єса Миколи Куліша "Мина Мазайло", темою якої є міщанство та українізація, на сьогодні досить актуальна. П'єса присвячена питанням національного відродження України.

В особі Мини Мазайла автор висміює українських перевертнів, які відцуралися всього рідного, своєї нації, мови, культури. Мазайло намагається копіювати "все російське", категорично заперечує все українське, готовий вбити рідного сина, який не дає йому змінити прізвище. Мина говорить, що "українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади". Він прагне стати "порядочним человеком". Усе ніби було вірно. Все підпорядковано часу. Та раптом політика уряду змінилась. А скільки разів вона змінювалась? Ось і не збіглися плани Мини з політикою уряду — було поставлено "претворяти у життя українізацію". "І звільнено з посади за систематичний і зловмисний опір українізації службовця М. М. Мазайла-Мазєніна..."

Час, час, час. Пристосування до умов часу. Коли глянути в класні журнали (декілька років тому), то майже всі росіяни. А сьогодні? Всі мої друзі вже українці. Ну, хіба не Мазєніни?!. Так чому ж не актуальна п'єса?

Та хіба ж ми винні в цьому? Латиш, поляк, американець, француз, азербайджанець чує рідну мову з першої секунди життя. А потім середовище, школа, вузи і таке інше його рідною мовою. Радіо, телебачення, реклами, афіші — його мовою. І немає постанов про вивчення чи невивчення рідної мови. І немає того, що рідна мова звучить три години на тиждень.

Більше не хочу повертатись до героїв твору. Хочу відзначити, що М. Куліш любить рідну мову і дуже красиво про неї говорить. Але це далі. Бо не можу обминути дядька Тараса. Найперший слов'яно-український словник 1596 року Лаврентія Зизанія Тустановського він знає, і гетьманів України, і всіма силами намагається не дати Мазайлові змінити своє прізвище. Йому не байдуже українське мистецтво, він не хоче, щоб загинула така мелодійна мова. Але дядько Тарас не зміг перемогти у нерівній битві, йому лише вдається залишити корінь "маз", який нагадуватиме про славне минуле.

А тепер до мови. Із твору видно, як у Куліша боліло те, що одна з наймилозвучніших у світі мов — його рідна українська мова — стала пасербницею у своєму домі. Чому українська мова на своїй землі опинилася на задвірках? У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, що породила нігілізм, зневіру в престижність нашої мови. Його завданням було пробудити почуття національної самоповаги, сприяти виродженню мови, а також духовності, культури.

У різних епізодах в оригінальній формі письменник розкриває багатство, красу, національну своєрідність і неповторність української мови. Наприклад: "твої очі нагадують два вечірні озерця в степу". Яке прекрасне порівняння! Епітет "бразолійний" — темно-синій, а слово "бринить"... "Орел бринить. Це означає — він високо, ледве видно — бринить". "Можна сказати — озеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить..." "Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки-тільки береться, вона ще неясна — бринить". "Спів бринить! Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню..." "Губа бринить. Так на селі кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче".

Цим мова ніби говорить: "Подивись, яка я багата та красива".

Або, навпаки, Куліш показує економію мовних засобів у порівнянні з російською мовою. По-російськи: "ночью при звездах не спится", а українською — "зорію". Одним словом передається те, що російською мовою п'ятьма словами.

Куліш радить учитися мови на зразках народної творчості — піснях, думах, де наша мова збереглася в її первозданній основі.

Порушено в п'єсі і питання культури мовлення. Куліша непокоїть вживання нашої мови в засобах масової інформації, на афішах, у кінофільмах.

— От, наприклад, написи в "Звенигорі" — краса! Стильні, поетичні, справжньою українською мовою писані! А подивіться ви на написи по інших картинах. Олива з мухами! Немов навмисне жують таку прекрасну, таку милозвучну мову... (Мокій говорить).

Правдиво Й яскраво в п'єсі передано питання відродження української мови і поруч — зневажливе ставлення до неї: "хохлацька мова", "порепана", "засіб зробити з мене провінціала".

Чи не доводиться нам чути щось подібне і тепер?

Отже, розглянувши всі ці питання, можна сказати, що Микола Куліш актуальний саме на сьогодні. Він примушує нас думати над тим, як відстояти свою мову, культуру, історію, як відродити Україну.

У цьому творі найввдатніший український драматург двадцятого століття Микола Куліш яскраво зобразив процес українізації, який відбувався у двадцяті роки. Ї саме завдяки цьому п'єса не втратила своєї гостроти і в наш час. Чому? Тому, що дійсність того часу і наше буття схожі: в Україні відбувається процес відродження національної культури та мови, національної самосвідомості та української нації взагалі. Українізація, як і будь-що, має і своїх прихильників, і своїх супротивників. Одні допомагають їй, інші стають на перешкоді.

Представників обох таборів можна зустріти навіть в одній родині. Такою є родина Мазайлів. Сам Мина, його дружина та дочка Рина — це противники українізації. Всі родичі, окрім сина Мини Мокія, дуже бажають змінити своє "плебейське" прізвище Мазайло, яке здається їм "недоброзвучним", на Тюльпанова, Розова, Сіренєва або Алмазова, чи вже на крайній випадок — на Мазеніна. Для зміни прізвища у них є кілька "дуже вагомих" підстав. По-перше, голові родини ніколи не щастило через це прізвище: у школі його на регіт брали, жодна гімназистка не хотіла з ним гуляти, за репетитора не брали, на службу не приймали, од кохання відмовлялися—Мазайло! Жінку свою він вже обдурив: сказав, що прізвище його Мазалов, а не Мазайло. По-друге, Мина прагне будь-що пробитися до "вдасть імущих". А щоб досягти цього, переконаний він, треба зректися своєї предківщини, змінити українське прізвище, тобто зректися власного "я". А по-третє, в той час дуже багато хто змінював своє прізвище.

Це була, так би мовити, мода. Тож Мина не хотів відставати. Крім цього, можна було б похвалятися новим прізвищем перед сусідами. На думку Мини після зміни прізвища для нього почалося б нове життя. Він вважає, що перед ним одразу одчиняться всі двері, думає, що зі зміною прізвища він змінить також і ставлення оточуючих до себе: його будуть шанувати, всі будуть вважати за честь бути з ним знайомими, а особливо — приймати у своєму домі. Нарешті його мрія збулась: він став Миною Мазєніним. Але Мазайлу-Мазєніну не вдалося здійснити все, чого він так прагнув: за систематичний і зловмисний опір українізації його звільнено з посади. Отже головне в людині — це її вчинки, її душа, а не зовнішність, прізвище чи багатство. Палкий прихильник українізації в родині Мазайлів — це Мокій. Він не лише не бажає змінювати своє малоросійське прізвище на Мазєніна, а навпаки, намагається додати до власного прізвища ще й Квач, щоб було виключно українське прізвище.

Мока — українець в душі, а не лише на словах. Він дуже чітко і дохідливе висловлює свої думки про українізацію, дивовижно ніжно відчуває всі відтінки, всі нюанси українських слів. Наприклад, слово "бринить" він не переклав просто "звучить", а розкриває його повний зміст на прикладі багатьох словосполучень, щоб Уля зрозуміла всю красу і дивовижність української мови: орел бринить, сніжок бринить, думка бринить, спів бринить. Мокій так впевнено доводить свої думки, що навіть зміг переконати Улю, яка згодом приєдналася до нього. Але ж у цій пєсі ми бачимо, що й українці можуть бути різними. Такими, наприклад, як Мокій та дядько Тарас. Вони обидва українці, але українізацію сприймають по-різному. Мока робить все, щоб полегшити та прискорити цей процес, а дядькові Тарасові це не подобається. Він каже: "Їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було..." Різниця між Мокієм та дядьком Тарасом в тому, що старий, хоча і за все українське, але за таке, яке було раніше, за старі звичаї, обряди, традиції; він не хоче нічого нового. Я гадаю, що така думка неправильна: не можна весь час залишатися на одному місці, завжди треба щось оновлювати, йти вперед, бо без нового історія залишалась би на місці. Кожен час несе з собою властиві йому ознаки, які по-новому відтінюють старі традиції, звичаї та обряди, а не змінюють чи відкидають їх зовсім» Ніколи не можна забувати про минуле, бо це життя наших предків, наша власна історія.

Як висновок зі всього написаного можна сказати лише одне: ми — українці, живемо в Україні, тут жили наші предки І будут жити наші діти, а тому ми повинні шанувати та любити і свою країну, і свій народ, і свою мову та культуру, бо все це — наше. Як кажуть американці: и Можливо, в цій країні погана економіка, тяжке життя, багато безробітних і ще дуже багато чого поганого, але це — моя країна!" Нам треба це взяти за приклад. Значення цього твору і сьогодні дуже велике. Він допомагає нам зрозуміти, як треба поводити себе в наш с кладний і такий суперечливий час.

Значення п’єси Куліша «Мина Мазайло» вчора і сьогодні

У декого з нас нерідко виникає думка: от би змінити своє ім’я на краще, вдягтися наймодніше чи поміняти зачіску на найсучаснішу і — готово! Одразу з’явиться багато друзів, прийдуть авторитет і повага, успіхи в роботі чи навчанні. Але так не буває. Мені здається, що причини вдалої чи невдалої життєвої дороги криються не у зовнішних факторах, а у внутрішніх, у душі людини. Як кажуть, зустрічають по одежі, а проводжають по розуму. І часто буває так, що до людини не дуже вродливої чи з чудернацьким прізвищем, але порядної, доброї, більше, ніж до інших, тягнуться люди.

Головний герой п’єси М. Куліша Мина Мазайло теж думав, що причина його життєвих невдач криється в українському, немодному прізвищі: «Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли: Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!»

Але ж і школу, і міське училище він закінчив, і посаду, очевидно, дістав непогану — службовця в апараті тресту «Донвугілля», і одружився, і квартиру має, та ще, мабуть, і домробітницю. У його дітей, незважаючи на прізвище, багато друзів. Отже, справа не в прізвищі, а в тій ідеї, яка оволоділа людиною.

Вузький і обмежений у своєму міщанському світогляді, Мина докладає стільки зусиль, стільки переживає, щоб змінити прізвище. Після цього, як йому здається, він автоматично одержить підвищення, буде користуватися більшим авторитетом, у нього з’явиться багато впливових друзів. Мазайло йде навіть на сімейну сварку, адже син Мокій категорично не погоджується на зміну прізвища.

Ідею українізації Мина Мазайло сприймає вороже: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади». На питання тьоті Моті, хто такі українці, він говорить: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія». При цьому зовсім забуває, що він сам з діда-прадіда українець, і предки у нього — мужні та славні люди. Коли у маренні до Мазайла з’являються його діди Запорожець, Чумак, Селянин, то він лякається своєї зради і кричить: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене…» Цікава тут відбувається гра слів. Мина говорить про граматичний корінь свого прізвища, а читач відчуває глибинну думку — ідеться про корінь роду, родове дерево.

Отже, деякі сучасники драматурга М. Куліша, побачивши себе в Мині Мазайлі чи Лині та Рині, мабуть, замислилися, якими смішними, вбогими та жалюгідними вони виглядають. Комедія М. Куліша була настільки популярною, що її фразами заговорили в народі, в усіх містах і містечках. А сам Мина Мазайло переступив сторінки твору і пішов у самостійне життя, навіть виступав у харківській пресі зі скаргами на утиски. В одному з номерів «Літературного ярмарку» за 1929 рік було надруковано інтермедію «Лист Мини Мазайла до наркома освіти М. Скрипника», де цей герой писав: «Я спростовую клеветницький виступ проти мене письменника Куліша, що у формі своєї п’єси написав на мене доноса та ще й повідомив, що мене буцімто звільнено. Нічого подібного! У наших установах ще є досить людей цілковито свідомих у справжній національній політиці… Я на службі свої обов’язки виконую і вживаю отую українську мову, коли треба писати до Наркомосу чи до якоїсь місцевої української установи. Але до мого приватного життя нікому немає діла. Тому мене й залишили на роботі».