Філософія культури та науки (2год.)

Перелік знань та вмінь : знати філософські аспекти культури та науки, удосконалювати навички роботи з навчальним матеріалом та складання конспекту.

Завдання:

• скласти конспект відповідно до плану, використовуючи запропонований навчальний матеріал до самостійного вивчення;

• виписати визначення творчості.

План

1. Філософське розуміння культури.

2. Культурно - історична обумовленість творчості.

3. Поняття і структура науки

4. Наука як феномен культури.

Навчальний матеріал до самостійного вивчення

1. Поняття «культура» виникає одночасно з формуванням науки нового часу і зародженням буржуазних відносин. Цей латинський термін спочатку означав культивування, обробку землі, щось таке, що має штучний характер на відміну від природних речей. Саме у XVI столітті, коли здїйснилися величезні зміни у соціально-економічному становищі людини, в її взаємозв'язках з природою, з'являється ідея людини-творця як володаря природи. Саме тоді виникає уявлення про культуру як про штучний, надприродний світ соціуму в протилежність природному світові. Культура постае як світ людини, її творчої діяльності.

У буденному розумінні культура – це сукупність цінностей, духовного і матеріального багатства людства. Дійсно, певним чином всі предмети матеріального і духовного виробництва є сферою культури, предметним втіленням здібностей людини, її сутнісних сил та відносин. Але культуру не можна розуміти лише як емпіричну сукупність результатів людської діяльності, це — лише її зовнішня предметна сторона. У філософїі проблема культури розкривається як Про6лема зміни, розвитку самої людини. Сутність і сенс культури полягає у реальному історичному процесі самостворення людини. Кулътура є способом і засобом саморозвитку здібностей індивіда, його матеріального і духовного світу. Вона є мірою „олюднення” самої людини, мірою людяності її відношень до природи, до суспільства, до іншшх людей, до самої себе. Культура є тим виміром людсъкого буття, який відповідае саме за розвиток людини як Людини. Усе, що сгворене, будь-який предмет цивілізації зберігає в собі людські здібності і властивості, мае людську форму, відображує історичний досвід знання, смисли, значення, потреби, цінності. Саме в процесі предметної діяльності в історичному процесі соціального життя створюється тіло цивілізації і культури – світ людини, світ її сил, можливостей, здібностей. Світ людської культури – це і природа, і суспільство, уся оточуюча дійсність. Культура відбивае смисли і значення людського існування, вона є проявом самовиробництва, саморозвитку людини. Тому культура не починаеться там, де закінчуеться природа, вона не є певною надбудовою над природою. Культура є способом і формою людського ставлення до природи, що передбачае відношення до природного середовища як до суверенної цінності. Кульутра є, разом з тим, способом і формою «олюднення» суспільства і індивіда. Саме в ній складаеться надбіологічна програма поведінки, спілкування, діяльності, що в сукупності створює соціальний досвід (знання, зразки, навички, соціальні цілі і ідеали, цінності і норми). Культура зберігае, транслює і продукує ці програми як результат людської творчості. Тільки по культурі ми можемо судити про те, хто ми є в цьому світі, якими є межі і масштаби нашого існування, що взагалі означае – бути людиною. Культурою є весь світ як поле людських смислів і значень. У дзеркалі культури людина знаходить саму себе, саме в культурі містяться передумови і необхідні засоби по-справжньому людського існування і самотворчості.

2. Творчість у загальному розумінні – це діяльність, яка породжує щось нове, такі матеріальні і духовні цінності, які ніколи раніше не існували. Традиційно по-справжньому творчими процесами вважали наукову і художню творчість. Певні підстави для цього є, тому що в тих фсерах творчий акт має найбільш явний і яскравий вираз. Але за своєю сутністю вся людська діяльність як така, у всіх її проявах мае творчий характер. Творчість бере свої витоки у соціально-практичному способі буття, у цілепокладаючій діялъності. Творчість виявляється в праці, соціальній, моральній, правовій діяльності, у філософії, у сфері релігії тощо. Іншими словами, вся людська культура як відбиток сутнісних сил людини є проявом творчості.

Творчість є найскладнішим явищем, яке містить у собі психологічні, соціальні, моральні, педагогічні, філософські аспекти тощо. Але два аспекти творчості можна вважати головними – це психологічний і філософський аспекти. Психологія аналізуе процес творчості з боку його психологічного механізму, філософія ставить питання про сутність і сенс творчості.

Психологічні дослідження дають змогу окреслити основні особливості, характерні риси творчо-обдарованої особистості. Серед них можна назвати такі: величезна продуктивність праці, вміння зосередити увагу і довго утримувати її на одній проблемі, гнучкість розуму, широта і оригінальність мислення, незалежність думок і оцінок, вміння критично ставитись до своїх і чужих ідей, готовністъ до ризику, мужність і сміливістъ духу і розуму, підвищене прагнення до самоутвердження, схильність до гри, наявність естетичного почуття і почуття гумору.

Творчий акт як психічна діяльність складаеться з усвідомлених і неусвідомлених (підсвідомих) процесів. Так, наприклад, свідомі етапи наукової творчості включають в себе накопичення знань і навичок освоєння логічних правил і алгоритмів вирішення задачі, саме формулювання проблеми, а також перевірку і логіко-теоретичне обгрунтвання нової ідеї. Проте творчість не можна розуміти лише як результат свідомого задуму, як тільки раціональну діяльність. Психіка суб'єкта творчості включае в себе численні компоненти несвідомого, серед яких головне місце належить інтуіції, раптовому осягненню сутності проблеми. Підсвідомі процеси мають настілъки вагоме значення в творчості, що психологи шукають спеціальні засоби розгальмування і стимулювання несвідомої психічної діяльності. Але це не означає, що творчий потенціал індивіда зосереджений здебільшого у сфері підсвідомого, у стихії неконтрольованих біологічних сил, потягів і спонукань. Та й взагалі продуктивна, творча діяльність не може бути розкрита лише як психічна діяльність в єдності її свідомих і несвідомих компонснтів. Вона мае своє коріння в культурно-історичній сфері, саме тому творчість часто називають надсвідомою діяльністю.

Так, дослідники виділяють дві наістотніші характеристики творчого процесу: величезну значущість в ньому сфери несвідомого і естетичний характер будь-якого творчого акту. Обидві ці особливості можуть бути зрозумілі лише у контексті культурно - історичного буття людини. По-перше, підсвідоме (інтуїція, зокрема) не є якоюсь „таємницею” ізольованої індивідуальної психіки людини. Джерело несвідомих потенцій психіки знаходиться у загальному досвіді людства. Усі накопичення і здобутки суспільної життєдіяльності, людського досвіду мають безпосереднє відношення до сфери підсвідомого. Саме вони є підгрунтям психіки і формують сферу несвідомого.

По-друге, будь-яка творчість в своїй глибині мае естетичний хаарктер, вона є діяльністю за законами краси. Творити – означає здійснювати вільний вибір серед безлічі можливостей і відкидати неприйнятні варіанти. Логічно-раціональним шляхом це зробити практично неможливо, як і неможливо „перерахувати” весь незкінченний числовий ряд. Тому в процесі творчості здійснюється підсвідомий вибір, яким керує почуття краси. У науці, наприклад, одним з критеріїв істинності є естетичний критерій – краса ідеї, гіпотези, теорії (їх гаромнії, симетричності, ритму, пропорційності, досконалості, співмірності, доцільності). Краса ж не є відображенням лише природно існуючих форм і властивостей предмету, вона пов'язана з культурною творчістю, з перетворенням оточуючого світу у світ людини. Явищам і предметам об'ективної реальності притаманна властивість краси тою мірою, якою вони є суспільно-історичеими, культурними цінностями. Краса є назвою для найбільш оптимального і розумного розвитку людини та її світу, є проявом культури, міри „олюдненості” людини і світу, міри співпричетності предметів і явищ об'ективного світу життєвому і духовному світу людства.

Культура надає своерідну програму творчості. Завдяки культурі творчість індивідів спрямовуеться на отримання загальнозначущих результатів. Культура викликає проблемну ситуацію, що стимулює творчість, створюе „попит” на вирішення певної проблеми, необхідні для цього умови і засоби. Саме у точці перетину індивідуального світу і світу культури виникають всі основні типи і стилі мислення, ціннісні орієнтації творчої діяльності, засоби та критерії творчості. Продукти творчості з самого початку створюються як культурні цінності, співмірні існуючим у культурному середовищі зразкам і нормам.

Отже, можна говорити про загальнолюдську здатність до творчості, що знаходить своє відображсння в історії культури. Культура постає як скарбниця результатів людської творчості і, разом з тим, як спосіб пробудження індивіда до творчості.

3. Наука - форма людських знань, складова частина духовної культури суспільства; система понять про явища і закони дійсності; особлива сфера цілеспрямованої людської діяльності, яка включає вчених з їхніми знаннями і здібностями, наукові заклади, і має на меті дослідження на основі певних методів пізнання об'єктивних законів розвитку природи, суспільства і мислення для передбачення і перетворення дійсності в інтересах суспільства.

Загальним методом, відповідним сучасній науці, є діалектика, особливими методами – спостереження, індукція і дедукція, аналогія, формалізація, математизація науки тощо.

На вибір предмета досліджень, спрямованість і темпи розвитку науки вирішальний вплив мають соціально-економічні умови, перед­усім потреби матеріального виробництва і класової боротьби.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відноситься до неї. Вона має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу власне і є вираженням культури.

Завданням науки є досягнення об'єктивно правильного знання про дійсність і на основі цього - створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвитку людини. Вони є лише основою для вирішення фундаментальнішого завдання - всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Наука як система знань виконує певні логічні функ­ції. Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено чітких наукових теорій з певною структурою, системою доказів та ін. Фіксація деяких фактів, геніальні здогадки, фантастичні уявлення — от що становить зміст нерозчленованої на­уки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строги­ми науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає на­самперед чітке визначення предмета її вивчення.

Оскільки науки відрізняються за предметом, мірою зрілості розвитку, можна говорити про своєрідність ло­гічної структури кожної науки. Для логіки ж науково­го дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде носити певною мірою характер ідеалу, до якого мають прагнути науки в своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їхнього історичного розвитку і знаходити загальне в їхній побудові. Є лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура. На основі аналізу цих галузей знання слід помітити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання. Елементами логічної структури науки є: 1) осно­ви, 2) закони, 3) основні поняття, 4) теорії, 5) ідеї.

Основи науки. Потрібно виділити два види основ науки: ті, що перебувають за її межами, і ті, що входять у саму систему науки. Основою будь-якої науки і всьо­го знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша становить об'єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають справу з відоб­раженням закономірностей руху явищ об'єктивного світу. Друга — критерій істинності наукових теорій.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як така не входять у систему будь-якої науки і навіть наук у цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними в свідомості людини: одне — у ви­гляді теорій, принципів, аксіом, законів науки, інше — в формі певного логічного способу побудови і доказу нау­кових теорій. В першій відображені закономірності, вла­стивості об'єктивної реальності, в другій - у формі логіч­них фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, становлять насамперед ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки. Ці положення беруться за основу при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями ви­ступають її аксіоми, що розкриваються у вигляді визна­чень, постулатів, загальних понять.

Крім того, в структурі науки можна виділити три блоки основ: 1) ідеали і норми наукового пізнання; 2) наукова картина світу; 3) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, що виражають цільові установки науки. Це – ідеали і норми доказовості і обґрунтованості знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціону­ють ідеали і норми наукового пізнання.

Другий блок основ становить наукова картина світу, яка вміщує в собі загальні уявлення про світ. Ця загаль­на наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток при­роди називають природничо-науковою картиною світу.

Третій блок основ науки представлений філософськи­ми основами, що включають в себе ідеї та принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, науко­ву картину світу — з другого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знан­ня в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхній сходинці ієрархії логічної структури науки, то закони – на найнижчій. Закони, по суті, виконують функцію фак­тичної бази науки: відображають предмет даної науки і носять всезагальний характер. Як факти закони носять достовірний характер; в процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки сфера їхнього за­стосування. Закони науки — об'єктивно істинні.

Функції законів виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття "закон" і "принцип" у науці одноступеневі й важко розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, служить вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони становлять кістяк теоретичних побудов, а відкриття зако­ну — одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.

Основи, закони науки існують у формі понять або їх системи. Наука відображає свій предмет у поняттях, без яких не можна побудувати жодної теорії. Поняття науки за своїм місцем і значенням неоднозначні. Є по­няття, фундаментальні для даної науки; вони відобра­жають загальні закономірності предмета, що вивчають­ся нею, і мають відношення, по суті, до всіх її теорій. Є поняття, які відносяться тільки до окремих її теорій; вони відображають окремі сторони, моменти предмета даної науки.

Історія розвитку науки показує, що аналіз та пере­гляд вихідних понять інколи призводить до революцій­них змін у ній. Поняття в науці виступає у вигляді системи, що утворює теорію.

Теорія є найвищим рівнем синтезу знання. В ній воно досягає певної міри повноти і завершеності, набу­ваючи водночас безумовного характеру. Окремі понят­тя науки абстрактні і суб'єктивні. В теорії, яка є вира­женням чогось цілого, тенденцією розвитку предмета, про­являється об'єктивність змісту понять науки.

Теорія - особлива форма пізнання, що має свою структуру. Загальне для всіх теорій те, що вони є сис­темою знань. Йдеться про те, що в науковій теорії су­дження і поняття певним чином пов'язані між собою, утворюють певну цілісність.

Функція теорії — не тільки звести в систему досяг­нуті результати пізнання, а й служити шляхом до нових понять, законів, які глибше і повніше відображають дослі­джуваний предмет.

Слід також зазначити, що починаючи з XIX ст. відбу­вається створення теорій, які об'єднуються в одну на основі єдиної ідеї.

Для розуміння суті цього процесу необхідно з'ясу­вати логіко-гносеологічну функцію ідеї, в якій органіч­но поєднуються два моменти, необхідні для науки: об'єк­тивно-істинне відображення дійсності і створення форм її перетворення із встановленням засобів практичної їх реалізації. Перший момент виражає споглядальну сто­рону знання, а другий — дієво-практичну. В ідеї вони злиті воєдино і завдяки цьому ідея виступає своєрід­ним гносеологічним ідеалом, до якого прагне пізнання. Зрештою, наука створює теорії для того, щоб творити ідеї — форми, в яких людина здійснює свою мету щодо перетворення дійсності. Щоб утвердити себе в світі, знан­ня мусить стати ідеєю.

В ідеї об'єктивне підноситься до рівня мети і праг­нень суб'єкта, створений об'єктивно-істинний образ стає його внутрішньою потребою, тим, що він має внести в світ у процесі своєї практичної діяльності. Це з одного боку. А з другого - в ідеї цілі і прагнення людини набувають об'єктивного характеру і через свою об'єктив­ну істинність, через матеріальну діяльність самі стають об'єктивною реальністю.

Щоб сформувати ідею, потрібні знання не тільки про об'єкт, а й про суб'єкт, його мету і прагнення, суспільні потреби, про засоби і шляхи втілення теоретичного знан­ня в життя.

Ідея виступає як ідеал у кількох аспектах: у ній в концентрованому вигляді виражені досягнення науко­вого знання. Вона містить у собі прагнення до практич­ної реалізації, до свого матеріального втілення, містить знання про саму себе, про шляхи і засоби своєї об'єкти­візації.

Ідея — це кінець знання і початок речі. Ідея реалі­зується не тільки в практичній, айв теоретичній діяль­ності людини. В будові науки ідея виконує синтезуючу функцію, об'єднує знання в певну єдину систему теорій. Синтезуюча функція ідеї випливає з її природи. В ідеї відбито пізнання фундаментальної закономірності, яке дає основу для об'єднання понять і теорій. В ідеї знан­ня досягає вищого ступеня об'єктивності, що створює умови для синтезу попереднього знання.

4. Розвиток сучасного наукового знання, що за своїм характером є інтегральним, вимагає подальшого поглиб­лення суміжних досліджень у науці. Інтегративні про­цеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних про­блем. Такий підхід стає однією з головних особливос­тей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки в його основі лежать глибокі якісні перетворення в практиці науково-технічного і соціального прогресу, що зумов­лює зміцнення зв'язків між різними структурними рівня­ми об'єктів, прискорення темпів пізнавальних процесів.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інте­ресами матеріальної практики, а й більш загальними цілями культурного порядку. Наука в своєму розвитку також виявляє формуючий вплив на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст науково­го знання, характер розвитку в суспільстві можна пра­вильно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати входження науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значимість, цінність з точки зору історичної перспективи.

Наука не лише співвідноситься з культурою, а й відно­ситься до неї. Інакше кажучи, — наука має власну куль­турну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивно­го світу (процес творення "другої природи") власне і є вираженням культури.

Безпосереднім завданням науки є досягнення об'єк­тивно правильного знання про дійсність і на основі цьо­го — створення більш ефективних та доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знан­ня самі по собі, ні матеріальні блага не є метою розвит­ку людини. Вони слугують лише основою для вирішен­ня фундаментальнішого завдання — всебічного розвит­ку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру тією мірою, якою вони розпредметнюються в творчій діяльності — у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері осво­єння людиною дійсності. Як процес виробництва ново­го знання, наука тим самим є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей суб'єкт має формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник су­спільства, тобто універсально.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами, що виражаються не лише у вигляді соціаль­них цілей, а й безпосередньо. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб'єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше проникає не лише в суспіль­не, айв індивідуальне життя людини, суттєво перетво­рюючи його. В результаті цього наука стає ще більш залежною від суспільства, але разом з тим цей зв'язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.

Перед людством всім ходом об'єктивного розвитку історії поставлено завдання, від вирішення якого зале­жить і майбутнє науки — змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманіс­тично орієнтованої культури. Наука дедалі більше стає тією культурною силою, яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає одним із найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зов­нішніх умов людської життєдіяльності, а й творчого роз­витку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внут­рішній інтегративний зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час очевиднішим.

Наука все більше перетворюється в своєрідний епі­центр культури, дедалі активніше впливає на подаль­ший її розвиток і одночасно є складовою частиною, не­обхідною передумовою розвитку самої людини.

Все це дає підстави зробити висновок про те, що на­ука, спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розви­ток людини, її творчих здібностей, культури мислення. Наука тим самим є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв'язків з природою і людини з людиною.

Перелік питань для самоперевірки

1. Визначте культуру як філософську категорію.

2. Охарактеризуйте культуру як спосіб самовизначення і розвитку особистості.

3. Яка роль культури в розвитку людства ?

4. Що таке творчість?

5. Які аспекти творчості можна вважати головними?

4. Дайте характеристику науки як цілісної соціальної системи.

5. Що є елементами логічної структури науки?

6. Що є основою будь-якої науки і всьо­го знання в цілому?

7. Як взаємопов’язана наука та культура?

Форми контролю : перевірка конспекту

Література

1. Філософія/ за ред. І.Ф. Надольного – К., 1997. – С. 539-554.

2. Філософія/ за ред. Г.А. Заїченко – К., 1995. – С. 399-412.