Лекція 6 .Еволюція естетичних концепцій

1. Еволюція естетичної думки від античності до Нового часу.

2. Естетичні концепції ХVІІ-ХІХ ст.

3. Розвиток вітчизняної естетичної думки.

Ключові слова: міф, міфологія, античність, космологізм, космос, калокагатія, мимесис, ідея, іконоборство, гуманізм, бароко, класицизм

1. Міфологічне мислення формувалося на основі практичного відношення людини до світу. Міф значною мірою був пов’язаний із розвитком фантазії, встановлював магічні причини взаємозв’язку природних або суспільних процесів. Міфологія – форма суспільної свідомості, засіб розуміння взаємопов’язаності і причинно-наслідкової обумовленості природної і соціальної дійсності як одного цілого, спрямована на подолання протиріч людського існування, суспільства і природи.

Антична естетика розвивалася в Давній Греції і Римі. Маючи своїм витоком міфологічні уявлення естетики античності був притаманний космологізм. Космос, на погляд античних мислителів, характеризується гармонійністю, домірністю і слушністю прямування, він виступає втіленням найвищої краси.

Найбільш ранньою естетичною концепцією були погляди Піфагора, який вперше звернув увагу на порядок і гармонію, що царюють у Всесвіті. Поняття гармонії Піфагор досліджує на прикладі музики. Піфагорійці розвинули вчення про математичні основи музичних інтервалів. Сократ, розглядаючи естетичні проблеми, пов’язав їх з людською діяльністю. Прекрасне, на його думку, не існує як абсолютна властивість предметів і явищ, адже воно розкривається лише в їх відношеннях і у своєї сутності збігається з доцільним. Головною, за Сократом, є духовна краса. Платон вважає, що краса має позачуттєвий характер і осягається не почуттями, а розумом. Чуттєві речі, за Платоном, постають відбитками ідей і тому мистецтво позбавлене пізнавальної цінності та має ірраціональний характер. Арістотель у центр своїх естетичних міркувань ставив проблему прекрасного. Він створює естетичну категорію в межах якої пов’язує моральне та естетичне благо (калокагатія). Завдання мистецтва Арістотель бачить в імітації (мимесис), розділяючи їх на три різновиди: у засобі, предметі і способі. Всі види мистецтва різняться засобами імітації: звук – засіб для музики і співу, фарби і форми – для живопису і скульптури, ритмічні прямування – для танків, слова і метри – для поезії.

В естетиці середньовіччя на перший план виступає проблема образу. Образ починає грати роль структурного принципу, що гарантує цілісність усієї системи. Бог – вихідний пункт образної ієрархії середньовіччя, первообраз для наступних відображень. В період існували іконоборці та захисники зображення образу Бога. Значною мірою естетика середньовіччя була теологічною, відзначалася абстрактністю, спекулятивністю, носила яскраво виражений схоластичний характер. Вона обґрунтовувала, узагальнювала теоретичні положення про мистецтво, що знаходиться під безпосереднім впливом церкви. Видатними мислителями середньовіччя були А. Блаженний, І. Севильський, І. С. Ериугена, Ф. Аквінський та ін.

У добу Відродження створюється нова світська культура, яка протиставляє себе феодально-церковній культурі середньовіччя. Людина прирівнюється Богу і визнається прекрасною або такою, що прагне до краси. Гуманісти славили людську особистість, виражали віру в її безмежні можливості і творчий потенціал. Естетична доктрина Відродження, яка була розвинута такими мислителями як Ф. Петрарка, Дж. Піко делла Мирандола, Дж. Боккаччо, Л.Да Вінчі, Л.Б. Альберті та ін., перейнята життєвостверджуючими, оптимістичними, позитивними мотивами. В центрі уваги естетики доби Відродження стоїть проблема прекрасного, яка вбирає в себе гармонію, пропорційність, добірність.

2. З ХVІІ ст. починають укладатися нормативні естетичні системи. Першою такою системою була естетика стилю бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця ХVІІ – середини ХУVІІ ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розвитку абсолютизму, з боротьбою в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. Центральне поняття естетики бароко – краса, яка підпорядковується ідеальній нормі і містить у собі природу в переробленому, поліпшеному вигляді. Виникають поняття “грація”, “декорум”, “благопристойність”. Класицизм – напрямок в художній культурі європейських країн ХVІІ – початок ХІХ ст., характерною рисою якого є схиляння перед античністю і якому притаманна раціоналістична точка розу, звернення мистецтва до розуму, а не до почуттів. Класицисти (Н. Буало, П. Корнель, Ж. Расин та ін.) вважали за необхідне втілення в мистецтво високих ідей: патріотизму, громадянськості, героїзму. У середини ХVІІІ ст. в епоху Просвітництва класицизм зазнав еволюції у плані ідейного змісту: висуваються теми і конфлікти, у яких знаходить висвітлення боротьба за політичну і релігійну свободу (Вольтер, М.Ж. Шенье, Ж.Л. Давид та ін.).

У ХІХ-ХХ ст. з’являються такі течії як позитивізм, натуралізм, гіппереалізм, кубізм, дадаїзм, сюрреалізм та інші.

3. Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в ХVІІ ст. на Україні зробив Симеон Полоцький, який відстоював право людського розуму на пізнання. Г.С. Сковорода затвердив синтетичний метод дослідження істини і краси, відстоюючи їх єдність. Важливим кроком у розвитку української естетичної думки були праці В.Н. Каразіна, І.О. Рижського, П.Д. Лодія, Т.Ф. Осиповського, П.М. Любовського, М.О. Максимовича, О.І. Стойновича, О.О. Козлова, П.М. Шумлянського, А. Метлинського та інших українських мислителів.

Лекція 7. Сучасне мистецтво в контексті естетики модернізму постмодернізму

1. Модернізм: мистецтво та естетика.

2. Особливості естетики постмодернізму.

Ключові слова: релятивізм, хаос, порядок, антисистемність, адогматизм, еклектизм, трансформація

1. Ситуація втрати мистецтвом свого старого традиційного змісту осмислюється як явище модернізму. Термін “модернізм” свого точного значення ще не набув, так само як і не окреслив свої часові рамки, але можна виділити низку загальних ознак, що характеризують це явище і надають йому рис епохального етапу у розвитку світової культури. Найважливішою рисою модерну є войовниче заперечення традиції, виробленої культурою Нового часу. Стара віра в “вічні істини” замінюється оберненою ілюзією помилкової свідомості – релятивізмом, відповідно до якого істин стільки ж, скільки думок, “переживань”, “екзістенціальних ситуацій”, а в історичному світі – кожна епоха і культура мають свою неповторну “душу”, особливе “бачення”, свій стиль.

Історично провісником модерну явилося мистецтво авангарду генетично пов’язаного з періодом творчих експериментів рубежу ХІХ-ХХ ст., початих імпресіонізмом. Але існує думка, що хронологічний початок модернізму співпадає із формуванням безпредметного мистецтва. Почасти сюди можна залучити напрямки, що сформувалися під впливом постімпресіонізму – фовізм, кубізм, експресіонізм. У точці початку модернізму виявляється його глибоко суперечливий характер. Існує величезна різниця між духовною напругою його творців, їхнім своєрідним мистецтвом, що передбачує безодню духовної катастрофи ХХ ст., і тими наслідками, що таїли в собі відкриті ними можливості, зокрема каламутним потоком масової культури, що девальвує саме ті цінності, на які спиралися засновники модернізму. До середини ХХ ст. величезна машина спекуляції і реклами підкоряє собі художнє життя. Гра на висування модних шкіл і напрямків, що змінюють один одного, стає схожа на гру на біржі, коли ідейні, змістовно-образні мотиви мистецтва стають безнадійним анахронізмом, відступають на задній план або зовсім піддаються остракізму.

Психологія модернізму пов’язана з відчуженістю людини, що породжується в технократичному суспільстві, побудованому за принципом супермашинної системи, подібної функціонуванню агрегату. Ця психологія, безперечно, пов’язана з епохальними відчуттями самітності, песимізму, маргінальності, туги і безвихідності.

Модернізм стає почасти логічним наслідком цієї ситуації, почасти – реакцією на неї і індивідуалістичним протиставленням їй. Звідси випливають дві важливі риси культури модернізму: гіпертрофія суб’єктивної волі художника як органа тієї родової суб’єктивності людської культури, що була виявлена як нова якість культури; і руйнація ідеальних меж суб’єкта під тиском безглуздого ходу речей, вираженого масовою культурою. Плини модернізму постійно коливаються між скрутами бунта і відновленням жорсткої дисципліни нормативних естетичних систем: абстрактним новаторством і поверненням до архаїчних традицій; ірраціональною стихією і культом мертвого раціоналізму. Подібні коливання мають як наслідок великий ступінь атомізації суспільства, поділ його на відособлені, замкнуті групи, страти, прошарки, субкультурні співтовариства, у межах яких визріваються самодостатні системи цінностей, що не зв’язуються в єдине ціле, та й не прямують до з’єднання. Модернізм, що склався у ХХ ст., поривав із культурно-історичною традицією і ринувся історію культури творити наново сам перетворився в певну художню традицію і вичерпавши себе відкрив новий період історії культури.

2. Новий період розвитку культури починається з 1970-х років і одержує назву постмодернізм. Цей широкий культурний плин кінця ХХ ст. пов’язано з умонастроєм “утоми”, із розчаруванням в ідеалах і цінностях Відродження і Просвітництва з їхньою вірою в прогрес, торжество розуму, безмежність людських можливостей. Постмодернізм характеризується “ентропійним” станом культури, визначеним есхатологічними настроями, естетичними “мутаціями”, взаємопроникненням стилів, еклектичним змішанням художніх мов, вторинністю образів. Рефлексія з приводу модерністської концепції світу як хаосу виливається у практиці постмодернізму в досвід освоєння цього хаосу як гри, перетворення його в середовище існування людини і культури.

Естетика постмодернізму підтверджує плюралізм цінностей, що неминуче веде до внутрішньої трансформації категоріальної системи класичної естетики. Постмодерністська естетика принципово антисистематична, адогматична, далека від замкнутості концептуальних побудов. Красота як вираження прекрасного в постмодернізмі трактується як сплавлення чуттєвого, концептуального і морального. Красота інтелектуалізується. Центральне місце в ідеології постмодернізму займає іронія, що стає смислоутворюючим принципом мистецтва. Мистецтво в цілому розуміється як єдиний безконечний текст, створений сукупною творчістю. Перегляд класичних уявлень про творення і руйнацію, порядок і хаос, серйозне і ігрове в мистецтві постмодернізму свідчить про свідоме переорієнтування з класичного розуміння художньої творчості на конструювання артефактів методом “склейок”, “аплікацій”. Внутрішня структура постмодернізму на сьогодні є не визначеною. Певне – це початок нової великої епохи розвитку художнього процесу, нового великого синтезу.