3. Серпневі події 1991 року в Москві і позиція України.
Демократичні процеси, що охопили СРСР у другій половині 80-х рр., рано чи пізно мали торкнутися питання про необхідність подальшого існування формально федеративної, а по суті унітарної держави.
На початку 90-х рр. ідея національного суверенітету охопила широкі прошарки суспільства, у тому числі і в Україні. Горбачов, побоюючись розвалу своєї держави, призначив дату підписання нового союзного договору – 20 серпня 1991 р. причому, якщо консерватори у складі Політбюро ЦК КПРС відверто заявляли про необхідність збереження унітарної держави, то Горбачов намагався зберегти СРСР у вигляді «справжньої федерації».
У даній ситуації Естонія, Латвія, Литва, Грузія та Молдова категорично відмовилися від будь-яких переговорів щодо «оновлення Союзу». Л. Кравчук запропонував план трансформації Союзу у конфедерацію.
19 серпня 1991 р., коли Горбачов відпочивав на дачі на кримському курорті Форос, із Кремля на увесь світ пролунало оголошення про його «хворобу і неможливість подальшого керівництва СРСР». Повноваження голови держави переходили до віце-президента Янаєва. Владу брав на себе так званий «Державний комітет надзвичайного становища в СРСР» (рос. – ГКЧП). До його складу увійшли Янаєв, прем’єр-міністр СРСР Павлов, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ряд інших найвищих державних осіб. Головна мета «гекачепістів» - збереження СРСР у колишньому вигляді.
Україна була одним з найважливіших об’єктів їхньої діяльності. До Києва спішно виїхав представник заколотників генерал Варенніков, який намагався примусити Л. Кравчука визнати легітимність ГКЧП. Проте марно. Кравчук засудив переворот і не визнав правомочності розпоряджень гекачепістів на території України. Військові частини, міліція та інші силові структури також не підтримали бунтівників. Ряд місцевих Рад, особливо на Західній Україні, рішуче виступили проти узурпації влади купкою заколотників і призвали населення не визнавати їх. Фракція Народної ради в українському парламенті призвала народ до громадянської непокори і всеукраїнського страйку проти диктатури.
Із усіх політичних сил України тільки керівництво комуністичної партії підтримало бунтівників. Вже 19 серпня ЦК КПУ надіслав таємні шифротелеграми до підзвітних йому організацій з призивом «прийняти заходи щодо допомоги комуністів ГКЧП» і не керуватися Конституцією України.
Тим часом після невдалої спроби у ніч з 20 на 21 серпня захопити московський «Белый Дом», де знаходився штаб боротьби проти заколоту на чолі з Головою російського парламенту Борисом Єльциним, бунтівники зазнали поразки. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України за участь в заколоті призупинила діяльність КПУ і у той же день прийняла Акт проголошення незалежності України. Після додаткового розслідування 30 серпня Постановою Президії Верховної Ради Комуністична партія України була заборонена зовсім.
1 грудня відбулися перші вибори Президента України. Їм став Леонід Кравчук.
4. Національно-державне відродження України (з 1991 р.)
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Він здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державного управління і місцевого самоврядування. Державна влада в Україні базується на розділі її на законодавчу, виконавчу і судову. 4 вересня 1991 р. державним флагом України було визнано синьо-жовтий прапор замість червоного. У лютому 1992 р. український парламент затвердив тризуб як малий герб України. 6 грудня 1992 р. було прийнято закон «Про озброєні сили України». Згідно з ним було створено українські власні озброєні сили. Було створено Міністерство оборони України.
У листопаді 1991 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про державний кордон України». 5 березня 1992 р. Закон «Про представників Президента України» (тобто про вищі посадові особи виконавчої влади).
У цей час починаються суперечки між Президентом і Верховною Радою. У жовтні 1992 р. прем’єр-міністром стає Кучма, а на основі виборів 26 червня 1994 р. він стає Президентом України.
28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України.