3. Радянізація західних областей України та діяльність оун-упа.

У другій половині 40-х років – на початку 50-х років відновився процес радянізації західноукраїнських земель. Сталінський режим для забезпечення радянізації Західної України активно залучав працівників партійно-комсомольського, державного апаратів, службовців правоохоронних органів, державної безпеки, культури й освіти з інших районів Радянського Союзу (переважно зі Східної України), їх направляли туди на постійну роботу на заводах, фабриках, у радянських установах, партійних, комсомольських органах, МТС, школах, вузах, технікумах тощо. За три перші післявоєнні роки лише на підприємства Львова прибуло 2 тис. інженерів та техніків, 13,8 тис. робітників.

Утворювалась мережа більшовицьких і комсомольських організацій, формувалися профспілки. Швидко зростала чисельність різних категорій радянських службовців, організовувалась підготовка кадрів у радянських партійних школах.

У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях.

З різних районів СРСР та з Німеччини в західні регіони УРСР доставлялося обладнання, технологічні лінії й навіть цілі підприємства. У 1949 р. в регіоні діяло 2500 великих та середніх промислових підприємств. Кількість робітників за роки післявоєнної п'ятирічки тут збільшилася у 7 разів, а валова продукція промисловості виросла в 10 разів.

Майже всі ключові пости в цих регіонах займали вихідці з інших регіонів країни. До середини 1946 р. до Західної України прибуло 86 тис. партійних, радянських, комсомольських працівників, спеціалістів промисловості, сільського господарства, освіти, охорони здоров’я.

Здійснюючи швидку індустріалізацію Західної України, сталінський режим мав на меті не лише створення нового індустріального вузла, але й збільшення в ньому питомої ваги тих елементів, які могли б служити надійною соціальною базою радянської влади.

З приходом на західноукраїнські землі радянських військ, відновилася розпочата ще у 1939 – 1941 рр. колективізація сільського господарства. Вона повторювала модель Радянської України кінця 20-х-початку 30-х років. Спочатку заможних селян (тобто куркулів) обклали такими тяжкими податками, що вони не змогли утримувати свої господарства. Мала місце депортація сільського населення краю у східні райони СРСР. Радянські агітатори на зборах і в тривалих особистих розмовах змушували селян вступати до колгоспів. Якщо в кінці 1945 р. в західних областях України було лише 145 колгоспів, які об'єднували 535 тисяч селянських господарств, то в середині 50 років кількість колгоспів досягла 7,2 тисячі, а чисельність об’єднаних у них селянських дворів дорівнювала 1,5 мільйонам, або 93% загальної їх кількості.

Особливістю колективізації західноукраїнського села було те, що вона не йшла пліч-о-пліч з голодом. Інша риса, яка відрізняла колективізацію в Західній Україні від колективізації в Східній: невдоволені селяни поповнювали ряди УПА і вже зі зброєю в руках боролися проти примусової колективізації, антинародної податкової політики, командних методів хлібозаготівель.

Повоєнне розмежування кордонів супроводжувалося переміщенням великої кількості населення. Так, із Галичини, Волині, Рівненщини в 1944-1946 рр. до Польщі переселився майже 1 мільйон чоловік переважно польського населення. У ці ж роки з Польщі в Україну переїхало 520 тисяч українців.

Переселення українців з їхніх етнічних територій з боку Польщі проводилося частіше примусово із застосуванням військової сили. Особливою жорстокістю відзначалося проведення польським урядом у квітні-липні 1947 р. операції "Вісла", суть якої полягала у насильницькому виселенні українців з прикордонних з УРСР земель (Лемківщини, Посяння, Підляшшя, Холмщини) в західні райони Польщі, до воєводств Вроцлавського, Гданського, Ольштинського, Познанського, Щецинського (земель, що належали Німеччині), у конфіскації їхнього майна, створенні на кордоні з Україною "санітарної зони".

Важливим об'єктом атаки радянської влади стала греко-католицька церква, що діяла головним чином як церква національна. Приводом до кампанії, спрямованої проти неї, послужила смерть митрополита Андрія Шептицького (1 листопада 1944 р.). Коли митрополита не стало, в пресі почали з'являтися статті, що звинувачували церкву у співробітництві а нацистами і українськими націоналістами. За кампанією наклепів пішли арешти й заслання до Сибіру всієї греко-католицької єпархії, включаючи її нового митрополита Йосипа Сліпого, за явно сфабрикованими звинуваченнями.

У цей же час священик Григорій Костельник при підтримці сталінського режиму організує групу греко-католиків, що проводять агітацію за розрив унії з Римом. У березні 1946 р. на Львівському церковному соборі було винесено вердикт про ліквідацію Брестської церковної унії 1596 р. і повний розрив з Ватиканом, про приєднання до Руської православної церкви. Цей акт не мав нічого спільного з настроями віруючих і був проведений всупереч волі переважної їх більшості. Греко-католицька церква була змушена перейти в підпілля.

За цих умов збройна боротьба ОУН-УПА стала ще активнішою. Головні свої завдання вони вбачали в боротьбі проти сталінського деспотичного режиму, за створення незалежної української держави.

Роман Шухевич, більш відомий як Тарас Чупринка, (1907 – 1950), генерал-хорунжий й головнокомандуючий УПА.

Після вступу радянських частин на територію Західної України тут розгорнулася кровопролитна боротьба між частинами НКВС та силами УПА. УПА організувала ряд акцій, щоб перешкодити мобілізації, запобігти депортації населення та репресіям проти греко-католицької церкви. Терор зі сторони УПА в основному був спрямований проти сил НКВС, комуністів, працівників радянських органів влади і тих, хто співпрацював з радянським режимом. Навесні 1944 р. на Волині у сутичці з підрозділом УПА був смертельно поранений командуючий 1-го Українського фронту М.Ватутін.

НКВС для ліквідації УПА блокував величезні території, створив спеціальні винищувальні батальйони. Деякі сутички радянських сил і УПА мали широкі масштаби. Так, у квітні 1944 р. в операції під Кременцем на Волині брали участь 30 тис. бійців НКВС. За радянськими джерелами протягом 1944 р. силами НКВС було ліквідовано 36 «банд» УПА чисельністю 4500 чоловік. Ця боротьба виявилась жорстокою і тривалою, значний час вона продовжувалась і після війни.

З 1947 р. почав здійснюватись частковий розпуск загонів УПА, а після загибелі 5 березня 1950 р. її головного командира Р.Шухевича (Т.Чупринки) вона остаточно починає втрачати боєздатність, хоча окремі боївки протримались ще до середини 50-х рр.