7. Змішана (напівпрезидентська) республіка

У другій половині ХХ ст. в конституційній практиці набула поширення змішана форма республіки. Вона стала наслідком намагання поєднати переваги президентської республіки (ефективна діяльність уряду, незалежного від впливу боротьби парламентських фракцій) з конституційною необхідністю вираження парламентом довіри уряди. Після кардинальних державно-правових змін кінця 80-х років у Східній Європі і особливо після розпаду СРСР цей різновид форми правління був встановлений у таких країнах як Польща, Румунія, Хорватія, Литва, тощо. Класичною напівпрезидентською або “парламентсько-президентською респуб­лікою вважається Франція, котра у 1958 р. одною з перших серед великих держав обрала цю модель організації вищої державної влади.

Парламентсько-президентська республіка характеризу­ється такими ознаками:

а) президент обирається шляхом прямих виборів;

б) президент є главою держави, проте не він, а уряд є вищим органом у системі виконавчої влади;

в) уряд формується шляхом досягнення політичного компромісу між главою держави і парламентом, проте після сформування обов`язково має отримати вотум довіри з боку законодавчого органу;

г) уряд відповідальний за свою діяльність перед парла­ментом, проте організаційно підпорядкований президенту;

д) президент вправі розпустити парламент або у випадках, визначених законом, або виходячи з політичної доцільності (як у Франції);

е) президент не несе відповідальності за діяльність уряду, проте останній несе відповідальність за правові акти глави держави, що виражається в інституті контрасигнації (прем'єр-міністр і (або) відповідний міністр скріплюють своїм підписом правові акти президента).

Відзначимо, що парламентсько-президентська республіка ефективно функціонує лише за умови, що і президент, і більшість депутатів парламенту належать до однієї політичної сили. В противному разі, про це свідчить досвід Франції, конфлікти між главою держави і парламентською більшістю можуть призвести до конституційної кризи.

8. Парламентська республіка

Цей різновид республіканської форми правління характеризується, в першу чергу, тим, що головну роль в організації та функціонуванні вищої влади в країні відіграє парламент. Класичними парламентськими республіками зараз вважаються ФРН за Основним законом 1949 р. та Італійська республіка за Конституцією 1947 р. Серед нових держав цю форму правління в останнє десятиліття обрали Латвія, Естонія, Чеська республіка, Угорщина та деякі інші держави Східної Європи.

При усіх варіаціях можна визначити такі загальні ознаки парламентської республіки:

а) президент є лише главою держави, а систему виконавчих органів влади очолює уряд;

б) президент обирається завжди шляхом непрямих виборів у наступних формах:

- абсолютною чи кваліфікованою більшістю депутатів парламенту (наприклад, в Угорщині, Чехії);

- спеціальним органом, що складається з членів парламенту і обраних окремими територіями для цього делегатів (у Німеччині такий орган називається Федеральні збори);

в) уряд формується законодавчим органом із складу його депутатів, політично виражаючи при цьому парламентську більшість (одної партії чи партійної коаліції). Проте в державі Ізраїль прем’єр-міністр обирається шляхом прямих виборів;

г) уряд несе політичну відповідальність перед парламентом за свою діяльність. Це означає право парламенту виразити вотум недовіри уряду, що має наслідком його відставку. Рішення законодавчого органу про недовіру уряду буває двох видів:

- простий вотум недовіри, за якого процедура відставки діючого складу уряду чи прем`єр міністра не пов`язана з процедурою формування нового складу уряду чи призначення прем`єр-міністра (Італія);

- конструктивний вотум недовіри полягає в тому, що парламентське рішення про недовіру діючому прем`єр-міністру та уряду є одночасно рішенням про вираження довіри новому прем`єр-міністру і складу уряду. Це призводить до стабільної роботи уряду, про що засвідчує досвід ФРН.

Підкреслимо, що у парламентській республіці виключно законодавчий орган може прийняти рішення про політичну оцінку діяльності уряду та його відставку;

д) уряд несе колективну відповідальність також за правові акти глави держави, що проявляється у недискреційному характері повноважень президента (можуть здійснюватися лише за ініціативою уряду) та необхідності контрасигнації (скріплення підписом прем`єр-міністра чи відповідного міністра) його правових актів;

е) глава держави вправі за ініціативою уряду у випадках, передбачених законом, розпустити парламент і призначити дострокові вибори. Як правило, ці випадки бувають такими: 1) парламент невчасно схвалює закон про держбюджет; 2) парламент неспроможний у встановлені строки сформувати уряд; 3) він є неспроможним провести пленарні засіданні у встановлені строки; 4) парламент відхиляє законопроект, з яким уряд пов’язує питання довіри до себе.

Не можна не помітити цікавої закономірності – усі країни-члени СНД відмовилися від такої форми правління, що пояснюється незрілістю демократичних традицій та недооцінкою інституту парламентаризму.