43. Вчення Бенедикта (Баруха) Спінози про право і державу.

Б. Спіноза був сучасником англійської революції. Його життя й діяльність проходили в умовах різкого загострення соціальних суперечностей у Нідерландах та в інших країнах. Гострі суперечності епохи знайшли відображення у «Богословсько-політичному трактаті», «Етиці, доведеній геометричним методом», «Політичному трактаті».

Подібно до інших мислителів XVII ст., Спіноза у своєму вченні відобразив боротьбу революційної буржуазної ідеології проти феодального релігійно-ідеалістичного світогляду. Але вчення мислителя мало низку характерних особливостей, які відрізняли його від інших філософських вчень XVII ст. Відмінність ця полягала передовсім у його етичному спрямуванні.

Політико-правове вчення Спінози було тісно пов´язане з його філософією, особливо ідеєю суворої закономірності, суворого детермінізму, якими, вважав він, необхідно користуватися як у дослідженні природи, так і у вивченні суспільних явищ. І в природі, і в суспільстві, писав він, усе здійснюється за необхідністю, все суворо детерміновано, існує нерозривний ланцюг причин і наслідків, немає нічого випадкового. Мислитель виходив із того, що й дії людини також підпорядковано суворій необхідності, що вся її діяльність відбувається з певних причин. Під кутом зору природної необхідності Спіноза пояснював походження і сутність держави і права.

Вихідним у вченні філософа про державу і право було поняття природного права. Своєрідність його вчення про природне право полягала в тому, що він розумів природний закон як закон природи, ототожнював його з природною необхідністю, якій підпорядковані всі живі істоти на світі. При цьому - що важливо для всього вчення Спінози - природне право ототожнювалося з силою та могутністю, здатністю будь-якої частини природи до самозбереження.

Верховний закон, який панує в усій природі,- це закон самозбереження, зазначав мислитель. Корючись цьому закону, кожна річ прагне утвердити себе у своєму бутті, зберегти його. Людина - істота природи, яка прагне, як і всі інші істоти природи, до того ж, тобто утвердити себе у своєму бутті, до задоволення своїх потреб, до щастя.

Природне праве окремого індивіда поширюється доти, доки поширюється його могутність. Людина має стільки природних прав, скільки має сили стосовно до природи. Прагнення людини до самозбереження визначає всі її афекти і пристрасті, тобто стан тіла і свідомості. На пізнанні афектів і пристрастей людей Спіноза намагався побудувати своє вчення про державу і право.

Спіноза не дав чіткого пояснення суспільству, в якому люди жили до державності. Він вважав, що був такий стан, коли всі могли чинити будь-що, були рівними в тому розумінні, що всі вони однаково, на тій самій основі мали право на все, але ніхто не відчував себе в безпеці. У природному стані, де кожен діяв свавільно, люди жили у страху, ворожнечі та взаємній ненависті. Подібно до Гоббса, Спіноза вважав його станом «війни всіх проти всіх», де людина людині - вовк.

Зрозуміло, що в такому стані природні права не забезпечувалися. Для цього був необхідним перехід до громадянського стану. Щоб жити в безпеці та краще захистити своє життя, люди вирішили ввійти у згоду (договір) і встановити колективне володіння правом на все, яке кожен мав від природи. Це колективне право визначалося вже не на основі сили, бажання кожного, а на основі могутності й волі усіх разом. У громадянському стані людські афекти і пристрасті діяли й далі, вони не усувалися і не долалися, а тільки обмежувались і приборкувалися, ніби замикались у клітку. Передумов для переходу до громадянського стану нагромадилося достатньо, і людям залишилося тільки укласти договір про це. Спіноза, як бачимо, був прихильником суспільного договору. Сама ж концепція суспільного договору була йому потрібна передовсім для зображення характеру зв´язків між природним правом і державою.

Своєрідність ідеї суспільного договору в концепції Спінози полягала в тім, що суспільний договір, який означав перенесення сил (могутності й права) кожного на суспільство, тобто на державу, розглядався переважно не як факт стародавньої історії, а як відносини, що існували постійно між підданими і верховною владою. Між ними зберігалося щось схоже на рівновагу, порушувати яку було небезпечно.

Складена загальна сума індивідуальних природних прав, індивідуальних сил складала сутність держави. Водночас ця складена сила виступала як верховна влада, під якою, власне, мався на увазі суверенітет держави, а сам організм державної влади мислитель називав державою. Державі належало державне право, або право верховної влади. Державне право, або право верховної влади, вважав він, було не що інше, як власне право народу, яке визначуване могутністю всього колективу, який рухався ніби однією душею.

Під верховною владою Спіноза розумів таку владу, яка встановлювалася вільним народом на основі суспільного договору, а не ту, яка набувалася над народом за правом війни.

Оскільки окремі люди об´єдналися в державу, то вони переносили на неї належні їм природні права, свідомо поступалися своєю природною свободою і погоджувалися коритися верховній владі, сукупній силі, яка переважала силу кожної окремої людини.

Тепер держава одна мала право видавати закони, право тлумачити їх у спірних випадках. Вона одна встановлювала загальнообов´язкові критерії справедливого і несправедливого; приписувала, що можна і чого не можна було робити людям. Лише такій верховній владі належало право судити про проступки кожного, накладати покарання на злочинців і вирішувати питання про права, що виникали між громадянами.

Спіноза, як бачимо, розвивав ту думку, що підданий після утворення держави чинив із волі уряду, а не зі своєї, і все, що він робив, відповідало наказам верховної влади. Мислитель вважав, що серця людей перебували деякою мірою під пануванням верховної влади, яка мала у своєму розпорядженні достатньо способів, аби змусити людей вірити, любити, ненавидіти, тобто робити все, чого вона бажала. І хоча це не робилося за безпосереднім наказом верховної влади, однак, як свідчив досвід, це робилося часто завдяки авторитетові її могутності та її управління, тобто завдяки її праву.

Обґрунтовуючи наказовий за сутністю характер ставлення держави до підданих, Спіноза водночас відзначав, що висловлені ним положення про повне перенесення природних прав кожного на верховну владу та її право на все не означали повної відмови індивіда від своїх природних прав, бо неможливо перенести на іншого всю свою могутність (своє право), залишаючись людиною. Хоч би якою сильною була верховна влада, вона не могла робити все так, як їй заманеться. Вона не могла ігнорувати того, що необхідно випливало із законів людської природи. Мислитель вважав, що людина не могла відмовитися від таких природних прав, як: право на існування і діяльність, свобода совісті й думок, право людини не свідчити проти себе, не вбивати своїх родичів, право на спробу уникнути смерті й т. ін. Придушення цих прав людини не можна вибачити ніякими посиланнями на вищі інтереси держави або політичну доцільність.

Кінцева мета держави - свобода, казав Спіноза. Держава повинна прагнути до того, щоб звільнити людей від страху і поставити їх у такі умови, за яких вони користувалися б вільним розумом. Міра свободи індивіда чи держави визначається, за його вченням, не межами дозволеного нею свавілля, а ступенем їхньої розумності, оскільки свобода є можливою лише на основі природної необхідності. Воля і розум - те саме, підкреслював філософ. Тільки розумна воля, за його твердженням, є вільною.

Спіноза вважав також, що без свободи розуму, без свободи думки не можуть розвиватися науки і мистецтва, оскільки останні розробляються тими людьми, які мають вільне і цілком неупереджене мислення. Ці положення мислителя були спрямовані, насамперед, проти релігійної нетерпимості і фанатизму духовенства. Сам Спіноза обстоював свободу думки і вважав, що кожна людина за найвеличнішим правом природи є володарем своїх думок. Навіть вступаючи до державної організації, вона не поступається правом думати і судити про суспільні справи.

Що стосується права, то філософ розрізняв такі види: верховне право природи - могутність усієї природи; загальне право - право всіх на все, право всього народу володіти всім, що перебуває в межах країни; післядоговірне право громадянина, яке Спіноза називав «окремим громадянським правом». Останнє право він характеризував як свободу кожного вберігати себе в своєму стані, визначеному указами верховної влади і захищеному тільки її авторитетом. Це громадянське право - частина загального права; і те, і інше право, як і взагалі всяке право (крім божественного) в природному і громадянському станах є за своєю субстанцією правом природним,правом сили.

Приватне громадянське право, отже,- це дозволені в умовах громадянського стану природні права індивіда, тобто дозволена верховною владою частина природного права. А оскільки закони, що видаються державою, є дозволеною верховною владою частиною природного права, то вони, твердив філософ, підлягають обов´язковому виконанню. Велику увагу в політико-правовому вченні Спінози приділено проблемі форм держави. Він розрізняв, як і Арістотель, три основні форми правління - монархію, аристократію та демократію. Останній надавав цілковиту перевагу. Верховна влада мусить піклуватися про загальне благо, яке є метою держави. З іншого боку, держава, як уже відзначалося, повинна здійснити свободу. А це можливо повною мірою тільки в демократичній державі.

Демократична держава, за оцінкою Спінози,- найбільш природна і найбільше наближається до свободи, яку природа відпускає кожному. Спіноза виділяє і висвітлює три форми держави (верховної влади) - монархію, аристократію і демократію.

Сказане вище свідчить про те, що Спіноза зробив значний внесок у розроблення і розвиток світського раціоналістичного вчення про державу і право, яке було підхоплено і вдосконалено просвітителями XVIII ст.