Тема 2

Походження держави

суспільство. Вони визначали державу як результат насамперед соціально-економічних процесів розвитку суспільства. У державі влада починає виражати інтереси тільки однієї частини населен­ня — економічно пануючого класу, що стає і політичне паную­чим класом. Держава виникає як знаряддя в руках заможних класів для утримання в покорі та придушення опору незаможних прошарків. Ця роль держави забезпечується створенням спеці­альних органів примусу (армії, поліції, суду, в'язниць та ін.).

Психологічна теорія. Один із її основоположників професор Л.І. Петражицький (1867—1931) пояснював появу держави особ­ливими властивостями людської психіки, зокрема прагненням людей до пошуку авторитету, якому можна було б підкорятися і вказівки якого виконувати в повсякденному житті. Таким чи­ном, держава і право породжені не матеріальними умовами жит­тя, як у марксистській доктрині, а особливими психічними вла­стивостями людей, їхніми емоціями, переживаннями. Л. Петра­жицький, наприклад, стверджував, що без правових переживань людей неможливе існування стійких соціальних груп, а також суспільства і держави. Причиною виникнення держави є певний стан психіки людей. Постійна залежність людей первісного су­спільства від авторитету вождів, служителів язичництва і чак­лунів, страх перед їхньою магічною силою привели до виникнен­ня державної влади, якій люди підкоряються добровільно.

Психологічної теорії дотримувалися також учені Г. Тард (СІЛА), англійський етнограф Д. Фрезер (кінець XIX — початок XX ст.), російські юристи Н.М. Коркунов, М.М. Ковалевський.

Іригаційну теорію пов'язують з ім'ям німецького вченого К. Віттфогеля. У своїй праці "Східний деспотизм" він пояснює виникнення держави необхідністю будівництва гігантських іри­гаційних споруд в аграрних районах. І справді, у перших містах-державах — Месопотамії, Єгипті, Індії, Китаї — відбувалися процеси створення могутніх іригаційних систем. У зв'язку з цим сформувався прошарок управлінців, що знали, як підтримува-

ти роботу цих споруд, забезпечувати судноплавство, розподіля­ти воду, робити ремонт споруд тощо. Ці роботи, на думку Віттфо­геля, вимагали жорстокого централізованого керування, роз­поділу, обліку й т. ін. Ця теорія відбивала реальні процеси, що відбувалися в східних регіонах, але насправді процеси утворен­ня держави і ведення іригаційних робіт ішли паралельно, хоч утворення держави було первинним, оскільки саме держава могла вести такі трудомісткі й гігантські роботи, як будівниц­тво зрошувальних систем.

Більшість учених виходять з того, що не можна пов'язувати виникнення держави тільки з якимось одним чинником, а саме комплекс чинників, об'єктивні процеси, що відбувалися в суспільстві, зумовили появу державної організації.

Контрольні запитання

!•'•'"

1. Назвіть основні ознаки роду як основного осередки перві­ снообщинного ладу.

2. Якому органові належить вища влада в первісному су­ спільстві?

3. Як називаються соціальні норми, що регулюють відноси­ ни всередині роду? Що таке "мононорма"?

4. Які основні фактори (причини) виникнення держави?

5. Які основні ознаки відрізняють державу від організації суспільної влади в первісному суспільстві?

48

49

Поняття держави

Тема З

ПОНЯТТЯ ДЕРЖАВИ

1. Поняття та ознаки держави.

2. Природа держави.

3. Складові елементи держави.

4. Функції державної влади.

5. Функції держави.

6. Історичні типи держави.

Держава відіграє важливу роль у житті будь-якого сучасно­го суспільства. Це, безумовно, дуже активний соціальний інсти­тут, який має вплив на розвиток усієї світової цивілізації, хоча його значення протягом історії людства не було однаковим. Проте зрозуміти роль і місце держави в історії суспільства мож­на тільки розглядаючи його в контексті інших — більш широ­ких і містких явищ, одним із яких є, наприклад, політична

система.

Вивченням взаємодії таких феноменів суспільного розвит­ку, як держава і політична система, займаються представники багатьох наук — філософії, соціології, політології, правознав­ства, економічних наук, психології, їхнє завдання — пізнання законів взаємовпливу політичної системи і держави, щоб у критичні періоди розвитку суспільства і держави мати засоби й механізми можливого запобігання революційним вибухам і соціальним катастрофам, різкій зміні чинних державно-по­літичних режимів, нейтралізації негативних тенденцій у роз­витку суспільства.

3.1. Поняття та ознаки держави

Держава у визначенні сучасних теоретиків держави і права — це один із засобів територіально-політичної організації су­спільства. Держава визначається також як соціальний інститут, що складається в результаті виникнення і діяльності публічної влади, що здійснює керівництво основними сферами громад­ського життя, використовуючи в разі необхідності апарат приму­су. Однак частіш за все державу прийнято визначати як голов­ний елемент політичної системи суспільства. Можна говорити й про те, що нині держава є універсальним способом організації суспільства й управління ним.

Держава — це лише одне із суспільних явищ (суспільних інсти­тутів), тобто один елемент, одна грань громадського життя. Тому передумови її виникнення мають соціально-історичну природу. Якщо подивитися на сучасну політичну карту світу, то побачити континенти, розфарбовані в різні кольори. Інше кажучи, на всій суші, окрім Антарктиди, існують державні утворення. Таким чином, підтримання порядку, виробництво й товарообмін, захист малозабезпечених верств населення, виховання молоді, охорона здоров'я, обробка, зберігання та передача інформації, проведен­ня досліджень і поява нових знань можливі тільки в межах дер­жави. Щоб організувати всі наведені форми активності окремих людей і соціальних груп, держава виконує дуже багато функцій, про які ми будемо говорити нижче.

У сучасному світі існує багато держав, проте точна кількість їх у науковій літературі визначається по-різному. Близько 200 країн світу входять до Організації Об'єднаних Націй. Отож по­стає питання про характерні риси або ознаки держави, за яки­ми вона відрізняється від інших форм організації суспільства, від інших елементів політичної системи.

До загальних ознак держави належать такі. Територія. Кожна держава існує тільки в певних територі­альних межах, котрими є державні кордони. Це — лінія на

50

51

Тема З

Поняття держави

поверхні земної кулі, яка має міжнародно-правове закріплення і визначає межі дії влади тієї чи іншої держави. Концепція про існування територіального обмеження державної влади була сформульована та обґрунтована у працях українського юриста В.А. Незабитовського у 1862 р. До того панувала ідея, згідно з якою територія розглядалася як річ, що належить державі або монархові.

Державні кордони можуть бути сухопутними, морськими та повітряними. У межах своїх кордонів держава вона має сувере­нітет і територіальну зверхність. У глибині земних надр межі державного суверенітету пролягають до лінії, до якої можливе наукове та господарське засвоєння. Верхній кордон ще не ви­значено у міжнародних документах. Прийнято вважати, що ви­сота 100 км відділяє повітряний простір від космічного. Як відо­мо, космос не підлягає присвоєнню жодною державою, на нього і на природні космічні об'єкти не може поширюватися сувере­нітет ніякої держави. Проте штучні космічні об'єкти (сателіти, пілотовані та автоматичні космічні кораблі, міжпланетні станції тощо) розглядаються як територія держави, яка їх запустила.

Слід особливо підкреслити, що на території країни можли­ве існування лише однієї державної організації. З цього поло­ження випливає міжнародно-правова проблема визнання дер­жави та її уряду. Прикладом може бути недавня ситуація в Центральній Азії. Наприкінці минулого століття в Афганістані йшла жорстока боротьбі між офіційною владою республіки та угрупованнями талібів. Тому для країн світу поставало питан­ня про легітимність кожного з претендентів на вищу владу і про контроль з їхнього боку над більшістю території Афгані­стану.

Населення. За своєю суттю держава є політичною організа­цією суспільства, що забезпечує вирішення його "загальних справ".

Тільки держава має право виступати від імені нації в цілому, на відміну від політичних партій, професійних спілок, інших

громадських організацій або релігійних утворень. Це одне з монопольних прав держави. Саме воно робить державу голов­ним суб'єктом міжнародного права.

З огляду на сказане вище не можна вважати державами тери­торіальні формування, де немає постійного населення. Напри­клад, населення Ватикану складають вищі ієрархи католицької церкви. Вони, за чинним у цій християнській конфесії прави­лом, не мають права створювати сім'ю, а отже, у Ватикані при­родним шляхом не може відбутися зміна поколінь.

Ще однією державоподібною структурою є Мальтійський ор­ден. Його було засновано буллою Папи Римського 1113 р. За часів Середньовіччя він був могутньою лицарською організацією, мав відділення у Франції, Іспанії, Італії, Сирії, Візантії, накопичив багато грошей та коштовностей. Після завершення формування структури ордену в 1150 р. він перетворився на окрему державу. Спочатку вона була розташована в Палестині, але війни хресто­носців змусили орден змінювати місце базування. Послідовно во­лодіннями ордену були острови Кіпр і Родос. Завоювання турків-османів у 1523 р. на сім років позбавили орден будь-якої терито­ріальної бази. Тільки в 1530 р. він отримав Мальту і сусідні дрібні острови. Керівництво ордену дало урочисту обіцянку захищати Середземне море від турків. Але з посиленням Англії та перетво­ренням її на "майстерню світу" і "володарку морів" почався поступо­вий занепад ордену. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ор­ден для вирішення своїх політичних завдань спробували викори­стовувати російські правителі Катерина II та Павло І. Контакти російської монархії з католицьким орденом тривали дуже недов­го, і 1817р. влада оголосила орден "неіснуючим". З 1834 р. доте­пер центром ордену є Рим, більшість його членів мають фран­цузьке та італійське громадянство, орден діє як велика благо­дійна організація. Статут ордену і міжнародне право конститую­ють його як князівство.

Таким чином, можна дійти висновку, що у світі існують Дуже цікаві структурні елементи, які не мають повної сукуп­ності ознак держави, але виступають як рівноправна сторона

52

53

Тема З

Поняття держави

міжнародних відносин. Тобто, і Ватикан, і Мальтійський ор­ден є державами з погляду міжнародного права. Орден має дип­ломатичні представництва у кількох європейських країнах і при авторитетних міжнародних організаціях, серед яких ЮНЕСКО. У багатьох державах, де більшість населення като­лики, дипломатичного представника Ватикану — папського нунція — вважають головою дипломатичного корпусу (дуайє-ном).

Наявність публічної влади, під якою розуміється спеціаль­ний прошарок професійних керівників. Люди, що належать до цієї верстви, виконують спеціальні функції управління, причо­му наслідком їхньої діяльності не є створення матеріальних благ. Однією з організаційних форм публічної влади є апарат державної служби. Залежно від історичного типу держави по­сади в цьому апараті займаються за призначенням, обранням, або передаються в спадщину. У стародавньому світі та Середньо­віччі право керувати належало виключно кільком родам спад­кової аристократії. Частіш за все високі посади поєднувалися з володінням землею. Світська влада тоді примушувала населен­ня до покірності силою зброї, а духовна — силою переконання. На Сході ці сили виступали разом.

В індустріальному суспільстві нового та новітнього часу вла­да і посади концентрувалися в руках найбагатших осіб, тобто тих, хто володів підприємствами та банками. Ми звикли нази­вати цю частину населення буржуазією. Але буржуазні кола дуже часто доручають займатися керівництвом іншим людям — найманим менеджерам. Згодом вони фінансують або спонсо­рують виборчі кампанії своїх ставлеників, отримуючи могутнє лобі своїх інтересів.

У країнах тоталітарного соціалізму політична влада по­єднується з членством у єдиній правлячій партії.

Сучасна демократична держава захищає інтереси всього су­спільства, але, звісно, з урахуванням певних інтересів правлячої верхівки.

54

Наявність писаного законодавства. Держава організовує діяльність людей, керує досягненням певних завдань за допо­могою норм права. Вони ж є й інструментом захисту тих су­спільних відносин, що склалися і панують. Як ми вже показали в темі, присвяченій проблемі походження держави, поява загаль­нообов'язкових правил поведінки, за уявленнями сучасних до­слідників, передує виникненню держави. Але саме держава сан­кціонує первинні норми та перетворює їх на систему, яка стоїть на захисті інтересів суспільства. Одним із найважливіших чин­ників виникнення держави була поява приватної власності. Це привело до складання багатогранної системи суспільних відно­син. Але охороняти її можна було за допомогою правил, які однаково сприймаються і тлумачаться. На етапі домінування звичаїв як основних норм поведінки забезпечити ці характери­стики було майже неможливо. Тому одним із перших кроків державності була поява офіційного суду, діяльність якого ґрун­тується на зафіксованому в письмовому вигляді праві.

Сучасна юриспруденція оперує важливою презумпцією¹ знання закону. Нормативні акти набувають чинності лише за умови оприлюднення їх. Тексти законів публікуються в засо­бах масової інформації, на шпальтах газет і журналів, у пере­дачах радіо і телебачення проводиться роз'яснення їхнього змісту. Серед завдань практикуючого юриста стоїть і прове­дення просвітницької діяльності щодо тлумачення чинного за­конодавства, правової освіти населення тощо. У статті 22 За­кону України "Про інформацію" йдеться про правову інфор­мацію, якою є сукупність задокументованих або публічно ого­лошених відомостей про право, його систему, джерела, реалі­зацію, юридичні факти, правовідносини і правопорядок, пра­вопорушення і боротьбу з ними та їхню профілактику тощо. Тому вважається, що кожен громадянин знає зміст права. Про протилежне можна говорити лише в тому разі, якщо буде до-

¹ Презумпція — положення, яке вважається правильним доти, доки не буде доведено протилежне.

55

Тема З

Поняття держави

ведено об'єктивну неможливість ознайомитися з положення­ми чинного права через тяжку хворобу або дію якогось іншого чинника.

Можливість застосування примусу. До складу державно­го апарату входять не лише органи влади, а й органи примусу. Слід наголосити, що його діяльність може реалізовуватися тільки державою. Це ще одна з монополій держави. Примусові заходи застосовують спеціальні органи: армія, міліція або по­ліція, прокуратура, розвідка та контррозвідка, пенітенціарна система. Службовці цих органів належать до так званої квалі­фікованої державної служби, можуть носити зброю і на підста­вах, обумовлених законом, застосовувати її. Але прийнято вва­жати, що в демократичній державі неможливе застосування армії проти власного народу. Це означає, що армійські підроз­діли не мають права брати участь у розгоні демонстрацій або акцій громадянської непокори. У європейських країнах поліція прагне використовувати для досягнення своїх завдань лише гуманні методи. Наприклад, поліцейська зброя повинна мати набагато меншу вбивчу силу, ніж бойова. Більше того, головна мета захисника правопорядку полягає не в тому, щоб завдати порушникові шкоди, а лише в тому, щоб не дати йому порушу­вати закон. Для цього в країнах Європейської спільноти пла­нується все ширше використовувати засоби для знерухомлюван-ня злочинців або підозрюваних. Крім того, європейські пенітен-ціарії вважають за найбільш доцільне використовувати строк відбуття покарання для формування корисних соціальних зв'яз­ків для особи, що колись порушила закон.

Поділ населення за адміністративно-територіальним принципом. Держава виникає внаслідок заміни кровноспорід-нених зв'язків ринковими (обмінними). У ній, на відміну від первісного суспільства, розвиваються економічні, політичні та інформаційні відносини, більшість із яких виходять за межі сім'ї, навіть дуже великої та впливової. Тому і владні стосунки

будуються за територією. Між державою та індивідами існують відносини громадянства (підданства). У сучасній демократичній державі між наведеними двома термінами фактично немає різниці. Але прийнято вважати, що громадянами є жителі дер­жави з республіканською формою правління, а підданство при­таманне тільки монархіям.

Крім того, вся територія поділена на адміністративні оди­ниці, назва яких залежить від історичної традиції (області, де­партаменти, дистрикти, графства, ляни, аймаки і т. ін.). Але їх створено з однією метою — для раціональної організації дер­жавного управління, побудови його за ієрархічною моделлю.

Суверенітет — найважливіша ознака держави. До цієї кате­горії входять незалежність держави, зверхність державної влади всередині країни, самостійне вирішення всіх питань внутрішньо­го життя, самостійний вибір зовнішньополітичного курсу відпо­відно до власних інтересів. Суверенітет політичне і юридичне відбиває повновладдя держави. Якщо держава лише проголоси­ла суверенітет, але фактично перебуває під впливом інших дер­жав, то це формальний суверенітет. Прикладом може служити напівколоніальне становище багатьох країн так званого "третьо­го світу", яке склалося через економічну залежність від колиш­ньої метрополії. Досить часто в суспільно-політичній літературі використовують вираз "бананова республіка". Ця назва походить від умовного найменування невеличких країн Центральної Аме­рики, економіка яких базувалася на вирощуванні та експорті однієї агрокультури. Внаслідок цього держави навіть були зму­шені підпорядковуватися диктату американської "Юнайтед фрут компані", котра мала монополію на закупівлю та переробку ба­нанів. Неприродна ситуація позаминулого століття яскраво де­монструє формальність суверенітету.

Проте суверенітет може бути й обмеженим на добровільних чи примусових засадах. Об'єднання держав у федерацію є прикла­дом добровільного обмеження. Становище країни, яка зазнала поразки у війні, демонструє практику примусового обмеження.

56

57

Тема З

Поняття держави

Наявність фінансової та податкової систем. Економічна основа діяльності влади, фінансова база для виконання держа­вою владних функції — це податкова система. Але зібраних по­датків не завжди вистачає для нормального функціонування дер­жавного механізму. Тому держава бере позики як у населення, так і на зовнішньому ринку. Фінансово-грошовий обіг у дер­жаві, як правило, базується на власній валютній системі. Лише у Ліхтенштейні користуються швейцарським франком, в Ан­доррі до впровадження євро ходили французька та іспанська валюти, а економіка кількох держав Океанії базується на до­ларі Сполучених Штатів. У серпні 2003 р. розпочалися кон­кретні дії щодо застосування російського рубля як єдиного пла­тіжного засобу в Росії та Білорусі.

Національна грошова одиниця теж може розглядатися як один із символів держави. До державних монополій належать карбування монет і друк паперових грошей. На банкнотах або металевих грошах поміщають зображення державного герба, портрети монархів, президентів, видатних діячів історії та куль­тури. Тому знущання над грішми в багатьох країнах є само­стійним складом кримінального злочину.

Символи держави. Важливими атрибутами, що відбивають славетну історію держави, є герб, гімн і прапор, якими пишають­ся громадяни з давнього часу. Ці символи встановлюються та опи­суються конституцією або іншими загальнодержавними актами.

Слово "герб" прийшло в нашу мову від польського herb та німецького Erbe, що означає "спадщина". Державний герб являє собою символічний знак, який в алегоричній формі надає кольо­рову та графічну інформацію. Сукупність елементів держав­ного герба відображає особливості країни, а також її провідні політичні та історичні ідеї. Державний герб може містити девіз — стислий афористичний вираз. Текстову інформацію викори­стано в гербі Франції (гасло Великої французької революції "Liberte, egalite, fraternite" — "Свобода, рівність, братерство"), а також у гербах її колишніх африканських колоній. Державним

58

гербом України є тризуб святого Володимира — символ влади династії Рюриковичів.

Державний гімн — це музичний твір, слова та мелодія якого відбивають головні ідеї державності. Прийнято виконувати і транслювати по радіо й телебаченню гімн під час загальнодер­жавних свят і інших урочистостей.

Державний прапор — полотнище одного чи кількох кольорів. Форма прапора, розміщення на ньому смуг, їхній колір так само, як і інші атрибути держави, відображають певні ідеї.

Державні символи України встановлюються ст. 20 Консти­туції України.

Отже, держава являє собою соціальне явище, обмежене пев­ними історичними рамками. Воно виникає в результаті заміни кровноспоріднених зв'язків, характерних для первіснообщин­ного ладу, обмінними зв'язками. Племінні відносини перетво­рюються в суспільні, а первісне суспільство — у цивілізацію. Головним підґрунтям людської цивілізації є приватна власність. Держава має сукупність ознак, проте навіть за відсутності де­яких із них державність не втрачається.

Усі перелічені властивості держави мають під собою реальні підстави, що відбивають той або інший її бік. Однак, якщо те­риторія, суверенна публічна влада, писане законодавство, по­датки — це необхідні ознаки будь-якої держави, то така її вла­стивість, як, наприклад, відверто класовий, диктаторський ха­рактер притаманний лише певним історичним формам держави (фашизму, державі диктатури пролетаріату), тому вони не по­винні входити в загальне визначення держави.

3.2. Природа держави

Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття, і його зміст часто змінювався. На­приклад, французький король Людовік XIV ототожнював дер-

59

Тема З

Поняття держави

жаву зі своєю верховною владою і говорив: "Держава — це я". Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з державою не можна. У колишньому СРСР вживався термін (гасло): "Держава — це ми". Державу ототожнювали з усім народом. Хоча народ і гро­мадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І. Ленін ототожнював державу з машиною для придушення одного класу іншим. Для певних історичних періо­дів такі порівняння можливі, особливо коли існують автори­тарні або диктаторські режими. У цих тотожностях виражаєть­ся суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими анало­гічними або близькими соціальними явищами є родове і грома­дянське суспільство, політичні партії, релігійні та громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні органі­зації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками: 1) особливим апаратом публіч­ної влади; 2) територіальною ознакою; 3) суверенітетом публіч­ної влади; 4) наявністю законів, які видає держава; 5) стягуван­ням податків, правом одержання кредитів і позик.

Терміном "держава" ми позначаємо особливий тип соціаль­них явищ, що характеризуються такими рисами: а) відношен­ня влади і підпорядкування; б) монопольне використанням на­сильства тими, хто має владу; в) наявність юридичного поряд­ку; г) відносна сталість; д) інституціональний вимір. Таким чином, держава — це не утворення, що перебуває над суспіль­ством і незалежне від нього, а певний тип юридичне регульова­ної соціальної поведінки, що існує в конкретних просторово-часових умовах. Держава — це не фізичне явище, яке може бути виявлене за допомогою органів чуття, а соціальний факт, що припускає юридичне нормовану ієрархічну взаємодію його членів. Коли ми говоримо про державу, то маємо на увазі певні

60

відносини між людьми, юридичне регульовані тими, хто упов­новажений на це.

Держава — це колективний феномен, що існує в конкретно­му просторово-часовому контексті. Просторово-часовий харак­тер держави зумовлюється тим фактом, що юридичний поря­док діє на конкретній території в конкретний час. Юридичний порядок певного типу держави діє не вічно і не у всіх державах. Його застосовність звужена до конкретної території протягом конкретного періоду.

Отже, держава — це складне соціальне явище, визначаль­ною рисою якого є примусова регуляція поведінки людей за допомогою встановлених норм.

3.3. Складові елементи держави

Держава — це політична спільність, яку складають такі еле­менти: територія, населення і влада. Територія — це просторо­ва основа держави. Фізична основа являє собою одну з умов, що роблять можливим існування держави. Нарешті, без території держави не існує, хоча вона може змінюватися в часі. Однією з численних форм розширення держави, її територіальної сфери є колоніальна експансія, внаслідок чого виникають великі імперії. У подібних випадках колоніальні зони належать до те­риторій імперії, незважаючи на значні відстані й соціально-культурні розбіжності між метрополією і колоніями. Терито­рія — це простір держави, зайнятий її населенням, де повною мірою діє влада політичної еліти, реалізована через юридичні норми. Одне з головних завдань еліт, що не перебувають на службі іноземних держав, полягає в гарантуванні територіаль­ної цілісності держави. Крім того, забезпечення територіальної цілісності потребує ретельної демаркації кордонів кожної дер­жави і їхнього закріплення в документах міжнародного права, наприклад у договорах.

Виникнення і зникнення держав пов'язане насамперед із територією; саме цим пояснюється той факт, що їхня цілісність ^є предметом найгостріших конфліктів.

61

Тема З

Поняття держави

До території держави входять земля, надра, повітряний простір і територіальні води; вона не може бути зведена до так званої твердої землі. Це означає, що держава підтримує в пере­лічених середовищах свою суверенну владу і має право захища­ти їх від зовнішнього вторгнення з боку інших держав і приват­них осіб.

У сучасному світі проблеми, пов'язані з територією держав, значно ускладнилися внаслідок таких явищ, як колоніалізм і неоколоніалізм.

Після того як класичний колоніалізм вступив у смугу кризи і була забезпечена повна територіальна цілісність нових дер­жав, виникає неоколоніалізм. При неоколоніальному пануванні визнається юридична самостійність нових держав у міжнарод­ному співтоваристві, проте пануючі держави мають над залеж­ними величезну владу, що доходить до втрати міри, коли за­лежні держави поступаються частиною своєї території для бу­дівництва іноземних військових баз, не маючи ніякого контро­лю над ними, або коли ці держави дозволяють експлуатувати свої природні ресурси, не маючи від цього ніякої або майже ні­якої користі. У цих випадках не відбувається втрати державою всієї його території, але її влада над своєю частиною обмежуєть­ся, і там виникають непідпорядковані її контролю військові й економічні анклави.

Ще однією формою обмеження влади держави над частиною її території є її захоплення іноземними військами, незважаючи на негативне ставлення до цього населення. Нарешті, влада держави над частиною її території послаблюється внаслідок партизанської боротьби, коли повстанці створюють так звані "вільні зони". Формально ці зони входять до складу державної території, але уряд не має в них реальної влади, оскільки військовий, фізичний контроль здійснюється лідерами по­встанців, що створюють спеціальні органи керування, які набу­вають більш-менш розвинутої форми.

Таким чином, відносно стабільна територія, що має гаранто­вану цілісність, є істотною умовою збереження держави. Саме

навколо питання про контроль за фізичною основою держави розгортаються багато внутрішніх і зовнішніх політичних кон­фліктів.

Другим складовим елементом держави є населення, тобто людське співтовариство, що проживає на її території і підко­ряється її владі. Народ як родове поняття може бути охаракте­ризований як відносно широка соціальна група, члени якої мають почуття належності до неї завдяки загальним рисам куль­тури й історичній свідомості. Для людей, що належать до яко-го-небудь народу, характерна більш-менш виражена свідомість входження до відмінної від інших спільноти. Національна свідомість передбачає ототожнення себе із загальними культур­ними цінностями, а також наявність емоційних солідарних зв'язків між особами, що належать до однієї нації.

Населення держави може складатися з одного народу або бути багатонаціональним. Навіть у тому разі, коли на різні національні групи, що існують на території однієї держави, поширюється її політична влада, відносини між ними часто бувають напруженими, а в особливих випадках і конфліктни­ми. У багатонаціональних державах внутрішній конфлікт може спричинити небезпеку для політичної стабільності, оскільки виникають сепаратистські національні формування, які прагнуть створити самостійну державу. У деяких випад­ках сепаратистські формування ведуть збройну боротьбу у формі герильї або терористичної діяльності за досягнення на­ціональної незалежності.

З метою пом'якшення конфліктів між національними гру­пами політична еліта найчастіше створює державу на феде­ральній основі. Ще одним засобом є створення так званих "ав­тономних провінцій", які, не маючи такої самої незалежності, як землі, що входять до складу федерації держави, усе ж мають значні прерогативи.

Таким чином, будь-яка держава спирається принаймні на °Дин народ. І хоча не існує держав без національної основи, Можуть існувати народи без держави. Отже, нація — це необ-

62

63

Тема З

Поняття держави

хідна, але недостатня умова формування держави. Необхідни­ми для цього є також територія і державна влада.

Одним із політичних феноменів, що неодноразово проявля­лися в історії людства, є націоналізм, тобто жагуча і навіть аг­ресивна прихильність до своєї національної спільноти. Існує експансіоністський націоналізм, що штовхає політичні еліти до підпорядкування інших держав із метою використання їхніх ресурсів; і оборонний націоналізм, що виступає як своєрідна перешкода зовнішньої агресії і є, таким чином, засобом вижи­вання держав. Він забезпечує необхідну внутрішню згурто­ваність держави, що підпадає під воєнну, економічну або дип­ломатичну агресію.

Третім складовим елементом держави є влада, іншими сло­вами, відносини панування і підпорядкування, що існують між політичною елітою і рештою суспільства.

Політична еліта примусово нав'язує владу, використовуючи для цього юридичні норми. Примусовий характер юридичних норм позначається в тій мірі, у якій їхнє порушення дозволяє державним органам застосовувати санкції. Влада здійснюється за допомогою цих норм. Юридичні норми встановлюють, що саме потрібно робити, хоча це ніколи не виконується повною мірою, а лише в тому обсязі, у якому більшість населення конкретної держави дотримується цих норм. Таким чином, політична вла­да є регулятором поведінки населення держави, оскільки нор­ми визначають його поведінку.

Щоб держава існувала, ті, над ким здійснюється панування, повинні визнавати владу тих, хто панує в цей час. Якщо до влади виявляється неповага, правителі, спираючись на інституціона-лізовані апарати насильства, можуть застосувати санкції, перед­бачені політичною системою. Політична еліта вимушена застосо­вувати інституціоналізоване насильство на постійній основі лише у виняткових випадках, оскільки вона має достатньо ефективні для керування колективною поведінкою засоби прямого і непря­мого переконання. Інституціоналізоване насильство є останнім аргументом, до якого вдається політична еліта, коли соціальні

64

звички до підпорядкування і її соціологічна легітимація послаб­люються і виникає можливість повалення еліти.

Особи, що входять до еліти, змінюються, однак інституціо-налізована влада держави від цього не зникає, за винятком ви­падків, коли ці зміни супроводжуються знищенням держави внаслідок інших причин, таких як громадянська війна або підпорядкування іншій державі. Державою управляє еліта, що складається з конкретних людей, однак унаслідок своєї інсти-туціоналізованості вона має відносну стабільність, що, як пра­вило, виходить за рамки життя окремих людей і набуває істо­ричного виміру.

Отже, держава — це політична цілісність, утворена націо­нальною або багатонаціональною спільнотою, закріпленою на визначеній території, де підтримується юридичний порядок, встановлений елітою, що монополізує інституціоналізовану владу, маючи законне право застосування примусу.

3.4. Функції державної влади

Здійснювана політичною елітою державна влада має дві функції: посередницьку й управління. Насамперед слід підкрес­лити її головний вимір, що полягає в організації суспільства на основі інтересів гегемонії групи, яка володіє. З цією метою елі­та створює і відтворює, якщо решта суспільства дозволяє це, політико-бюрократичний апарат, що забезпечує її збереження як цілісності. У суспільствах, поділених на касти, стани або кла­си, виникають соціальні конфлікти, що можуть бути врегульо­вані владою, яка піднімається над приватними інтересами. У кінцевому підсумку, державна влада вирішує конфлікти в інте­ресах груп, що посідають панівне становище в конкретних су­спільствах, хоча заради цього вона змушує їх піти на поступки масам. Таким чином, політична еліта перетворюється на зала-годжувача соціальних конфліктів: вона шукає формули ком­промісів, що, зберігаючи основи соціальної системи, відсували б небезпеку будь-якої сутички соціальних груп. Цю функцію

З 5-332 65

Тема З

Поняття держави

державної влади можна назвати посередницькою, причому вона не є нейтральною, а спрямована на захист особливих інтересів пануючих прошарків суспільства. У ході виконання цієї функції політична еліта змушена тією чи іншою мірою обмежувати пре­тензії цих прошарків, пропонуючи і нав'язуючи рішення, що в більшості випадків задовольняють конфліктуючі групи. У де­яких випадках політична еліта буває вимушена силувати пану­ючі групи приймати умови угод, оскільки в конкретний момент вимоги мас мають значну підтримку. За подібних обставин про­никлива еліта, не змінюючи істотно соціальної системи, попе­реджає небезпечну для інтересів пануючих груп кризу.

Однак еліта повинна виконувати посередницькі функції не лише між пануючими і підлеглими групами; у деяких випад­ках вона має виступати як арбітр у конфліктах між різними частинами самих правлячих груп. Конфлікти всередині паную­чих груп можуть виявитися настільки ж або навіть ще більш небезпечними для їхніх спільних інтересів, ніж їхні конфлікти з масами. Тому прониклива еліта прагне відновити єдність прав­лячих груп, використовуючи для цього переконання, а в разі невдачі — і відкритий примус.

Еліта відповідальна також і за вирішення зовнішніх кон­фліктів, за регулювання відносин із закордонними державами, за організацію національної оборони і здійснення дипломатич­них відносин. Уміння еліти керувати національною обороною, регулювати міжнародні відносини є настільки важливим, що вона може зміцнити або втратити свою владу залежно від успі­ху або неуспіху в цій справі. Політична еліта, щоб зберегти свою легітимність, повинна боротися за збереження суверенітету своєї держави у світовому співтоваристві.

Отже, виконуючи свою посередницьку функцію, політична еліта регулює потенційні і реальні конфлікти як усередині дер­жави, так і поза нею.

Політична еліта виконує функцію керування державою, ре­гулюючи хід державних справ у цілому. Для цього створюють­ся особливі органи і формуються норми, покликані регламенту-

66

вати розвиток суспільства. У завдання еліти входить не лише забезпечення зберігання і відтворення існуючого суспільного порядку, а й контроль, здійснюваний із більшою або меншою ефективністю й неупередженістю, за виконанням певних видів діяльності, необхідних для суспільства як цілого. У будь-якому суспільстві є проблеми, пов'язані з економікою, обороною, су­дочинством, контролем за природними ресурсами, охороною здоров'я, забезпеченням продуктами харчування, освітою, ко­мунікаціями і т. ін.; політичні еліти намагаються пом'якшити їх і по можливості розв'язати. Престиж еліт тісно пов'язаний з успіхом або неуспіхом цих спроб. Тому в політичному житті важливо не те, що говорить еліта про свої дії, а те, що вона ро­бить насправді. Між завданнями, про які заявляє або які на­справді ставить перед собою еліта, і реалізацією їх у політично­му житті, як правило, лежить багато перешкод. При цьому можуть виникати такі типи ситуацій: повне досягнення постав­лених завдань, часткове досягнення їх, недосягнення і, нарешті, непередбачені й небажані наслідки.

Політична воля еліт реалізується головним чином через бю­рократичний апарат, до якого входять особи, що постійно зай­маються веденням державних справ. Без цього апарату політич­на воля еліти залишилася б лише наміром. Еліта намічає голов­ну мету і магістральні лінії діяльності держави, а на бюрокра­тичний апарат покладається їхня реалізація; якщо між елітою і бюрократичним апаратом немає єдності мети, останній може саботувати виконання будь-якого загального плану.

Бюрократія має ієрархічну структуру, у її рамках існує своє­рідний поділ праці. Члени її мають більш-менш високу ква­ліфікацію для виконання своїх функцій і мають явну адміні­стративну владу, яку використовують із різною сумлінністю й ефективністю. Як правило, хоч і не завжди, становище пред­ставників бюрократії більш стабільне, ніж членів політичної еліти. Є випадки, коли організована і сильна бюрократія в ос­таточному підсумку нав'язує свою волю, частково перетворю­ючись тим самим у політичну еліту. Крім того, бюрократія має

67

Тема З

Поняття держави

виражену схильність до зберігання і розширення своєї влади в державі і, таким чином, до вираження своїх особистих інте­ресів.

Бюрократія починає сама використовувати державу. У по­дібних випадках вона виступає як соціальна група з особливими інтересами, які вона може реалізувати за допомогою здійснюва­ного нею повсякденного контролю за веденням державних сцрав. Однак це не попереджує конфліктів між фракціями в рамках бюрократичного апарата. Бюрократія далека від того, щоб бути однорідною соціальною групою, оскільки інтереси "її представ­ників, що перебувають на різних рівнях ієрархії, не завжди од­накові. Тому говорять про "вищу", "середню" і "нижчу" бюро­кратії; ця ієрархія, як правило, відповідає поділу суспільства на касти, стани і класи. Однак конфлікти в рамках бюрократії ви­никають не лише через розбіжність інтересів її членів, що стоять на різних рівнях. Може статися й так, що бюрократи, які перебу­вають на одному рівні ієрархії, мають різні політичні й ідеологічні схильності. Наприклад, може виникнути конфлікт між двома бюрократичними групами в одній державі, якщо кожна з них підтримує різні фракції політичної еліти. Конфлікти всередині бюрократії відбиваються на управлінні справами держави, поз-бавляючи його узгодженості й послідовності.

Отже, політична еліта виконує дві головні функції: посеред­ницьку й управління, причому спирається на бюрократичний апарат, що за певних умов може стати самостійним, а в крайніх випадках — привласнити собі державну владу.

Досягаючи певного рівня організації і реальної влади, по­літична еліта і бюрократичний апарат піднімаються над суспіль­ством, уникаючи його контролю. При цьому державна влада сприймається іншими членами суспільства як ворожа всемо­гутня сила, що неминуче нав'язує себе, не залишаючи іншого вибору, крім сліпого підпорядкування або рішучого опору. Саме це відбувається, зокрема, в авторитарних державах будь-якого типу, у яких немає інституціональних механізмів дієвого контролю над політичною елітою і бюрократією. Однак здобут-

тя бюрократичним апаратом самостійності можливе й у держа­вах інших типів.

Так, у конституційно-демократичних державах, незважаючи на наявність певних засобів контролю, політичні еліти й бюрократія, яка їм служить, також можуть бути самостійними стосовно іншої частини суспільства. Зокрема, це може відбутися, якщо правля­ча партія тримає у своїх руках не лише виконавчу, а й законо­давчу владу, відбираючи в опозиції можливості реального конт­ролю за політичною елітою і бюрократичним апаратом.

У подібних випадках, незважаючи на видимість демократії, насправді здійснюється диктатура правлячої партії. Можна за­перечити, що, якщо певна партія одержала підтримку на вибо­рах більшості населення, вона має право використовувати вла­ду, не беручи до уваги думки меншості. Проте уряди, які пере­бувають у подібному становищі, часто думають, що підтримка більшості на виборах надає їм право діяти, як заманеться. По­літичні еліти неправильно інтерпретують довірений їм мандат, переступаючи межі своїх функцій, не беручи до уваги справжні інтереси того, кого вони представляють.

Отже, влада еліти і державно-бюрократичного апарату, що має примусовий характер, може призвести до самостійності і дати змогу піднятися над суспільством, підкоривши його своє­му диктатові: виникає явище, відоме як політичне відчуження. Політичне відчуження є однією з найскладніших проблем, із якими стикаються в наші часи різні політичні системи, тому робляться спроби якщо не позбавитися, то пом'якшити його.

3.5. Функції держави

Соціальну і політичну природу держави виявляють її фун­кції, адже будь-який феномен найбільш яскраво виявляється ^в Дії. Функції держави — це основні напрями їх діяльності, зумовлені об'єктивною потребою об'єднаних обмінними відно­синами людей вирішувати загальні справи. Зміст цих справ зумовлюється історично визначеним характером суспільства.

68

69

Тема З

Поняття держави

Функції держави об'єктивні. Вони не залежать ні від свідо­мості й волі людей, що об'єдналися в співтовариство, ні від тих, хто цим співтовариством управляє. Головною — генеральною — функцією держави є реалізація "загальних справ", що забезпе­чують об'єктивні передумови людського існування, зокрема: природні умови, забезпечення життєдіяльності, здоров'я грома­дян, соціально-культурні умови, економічні і політичні умови.

Генеральна функція держави реалізується в її зовнішніх і внутрішніх функціях. До зовнішніх функцій належать: вій­ськова (оборона або агресія), функція всебічних зовнішніх відносин. До внутрішніх функцій держави належать: забезпе­чення суспільного порядку, економічна, культурна, соціаль­на, фіскальна та ін.

Необхідно зазначити, що в основі практично всіх відомих нині теорій походження і функцій держави лежать дві основні концепції, що беруть до уваги той або інший бік державної діяль­ності, а саме: концепцію держави як втілення ідеї "загального блага" або як апарату для здійснення насильства однієї частини суспільства над іншою. Розглянемо найбільш важливі з цих теорій. Першу з названих вище концепцій розвивають насампе­ред природно-правова й органічна теорії.

Так, автори природно-правової теорії походження держави (Г. Гоббс, П. Гольбах, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо) вважали, що дер­жаві передує природний стан людини, а сама вона — результат юридичного акта, своєрідного "суспільного договору", що поклав край "війні всіх проти всіх". Держава в їхньому трактуванні є породженням волі народу, винаходом людського розуму.

Органічна теорія виникнення держави (Платон, Арістотель) випливає з того, що суспільство і держава — єдине ціле, соці­альний організм, що діє за аналогією з людським. Тому ізольо­ване існування людини поза державою неможливо. На думку одного з послідовників цієї теорії Г. Спенсера, держава вини­кає одночасно зі своїми складовими частинами — людьми і буде існувати доти, доки існує людське суспільство. Державна влада в цьому разі трактується як панування цілого над свої-

ми складовими частинами, її мета — забезпечення добробуту всього народу.

Втіленням другої концепції — ідеї насильства — є насампе­ред теорія марксизму. Крім того, певний розвиток позиції мар­ксизму мали в більш пізній теорії, що пов'язує виникнення приватної власності, класів і держави з проявом внутрішнього і зовнішнього насильства однієї частини суспільства над іншою. Ця концепція й одержала безпосередню назву теорії насиль­ства, її творці (Е. Дюрінг, Л. Гумплович, К. Каутський) ствер­джували, що держава, яка виникла в результаті безпосеред­ньої політичної дії, залишиться апаратом гноблення доти, доки не зітруться юридичні розбіжності між переможцями і пере­моженими.

Проте, з нашого погляду, не можна абсолютизувати ні пер­ший, ні другий бік орієнтації державної діяльності, оскільки їй властиве як одне, так і інше. Справа тільки в тому, у якому співвідношенні перебувають потреби держави здійснювати на­сильство і піклуватися про процвітання всього суспільства.

Головна функція держави — вирішення загальних справ — реалізується насамперед у сфері економіки і політики. У най­ближчий до нас історичний період особливо виразно це стало виявлятися у формі регулювання буржуазною державою рин­кових відносин у США, Англії, Німеччині та інших країнах. Необхідність такого регулювання виникла в результаті проявів найжорстокіших криз капіталістичної економіки 1929— 1932 pp. і була обґрунтована західними економістами. Зокрема Дж.М. Кейнс дійшов висновку, що саморегульована економіка і ринок — ілюзії і що тільки держава може уникнути хаосу, економічних криз, а отже, і соціальних катаклізмів.

Сучасні дослідники звертають також увагу на той факт, що в міру економічного розвитку цивілізованого суспільства роль Держави як носія ідеї насильства зменшується, а функція реа­лізації загального блага, навпаки, розширюється. Як помічає, Наприклад, російський теоретик держави і права В.А. Четвер­тій, "у міру формування постіндустріального суспільства орга-

70

71

Тема З

Поняття держави

нізоване насильство все більше відходить на далекий план, а на передній висувається загальносоціальна діяльність держави: соціальні протиріччя втрачають гостроту, сама держава вста­новлює рамки для цивілізованого розв'язання конфліктів між соціальними групами, виступаючи не тільки як гарант права сильних, а і як захисник інтересів слабких".

3.6. Історичні типи держави

Держава являє собою соціальне явище, обмежене певними історичними рамками. За історичними типами державно-пра­вові системи поділяються на первинні й розвинені. До першого типу належать держави, що виникли внаслідок розпаду перві­снообщинного ладу: 1) деспотії, що склалися в стародавні часи на Сході (Єгипет, Месопотамія, стародавня Індія, стародавній Китай); 2) рабовласницькі держави Середземномор'я (давньо­грецькі поліси — Афіни, Спарта, Мілет, Сіракузи та ін., а також Римська імперія); 3) феодальні державні утворення (в тому числі Київська Русь). На зміну цим державам приходять розвинуті типи державно-правових систем із властивими їм формами організації суспільства. Після занепаду феодального ладу ви­никає буржуазна держава. За теорією марксизму відомий та­кож такий тип держави, як соціалістичний і комуністичний. Його практичне вираження поки що можна спостерігати тільки на прикладі вже зниклих або ще існуючих соціалістичних дер­жав — держав "перехідного періоду", часів "будівництва основ" комуністичного суспільства.

Таким чином, марксистська теорія виділяє чотири основних типи держави залежно від форм пануючої в них власності: ра­бовласницька, феодальна, буржуазна (капіталістична) і соціа­лістична. Оскільки зазначена теорія панувала в нашому су­спільстві і вважалася головною для вітчизняної юридичної на­уки, ми не можемо не розглянути її положень докладно. Але зробити це слід критично. Марксистсько-ленінська концепція походження держави наголошує, що політична влада належить

72

лише представникам домінуючих класів, тобто тим, хто володіє засобами виробництва. Отже, ця теорія абсолютизує значення поділу суспільства за майновими ознаками, надає занадто вели­кого значення класовій боротьбі. Управляти суспільством, на думку марксистів, можуть тільки ті, хто розпоряджається про­цесом створення матеріальних благ. Прихильники марксизму не бачать у суспільстві інших важливих відносин, за винятком виробничих. Такий погляд неможливо сприйняти як цілком правильний, бо ми знаємо важливість для суспільного розвит­ку багатьох психологічних та етносоціальних факторів. Крім того, досить важливою суперечністю класиків наукового кому­нізму є й те, що Маркс і Енгельс розглядають держави так зва­ного "азіатського способу виробництва", що за своїми ознаками не відповідають визначенню класової держави.

Для рабовласницької соціально-економічної формації, від­повідно до теорії марксизму, характерна наявність двох основ­них класів суспільства — безправних рабів і рабовласників, у власності яких перебувають усі засоби виробництва, включно з рабами.

Для феодального суспільства характерне співіснування па­нівного класу феодалів, у руках яких перебуває основний засіб виробництва — земля, і класу селянства, особисто залежного від своїх сеньйорів (феодалів).

Основні класи капіталістичного суспільства — пролетаріат і буржуазія. Робітники (пролетаріат) особисто вільні, але вони позбавлені власності на засоби виробництва і змушені продавати свою робочу силу власникам засобів виробництва — капіталістам. Теорію К. Маркса про капіталістичний спосіб виробництва В. Ленін доповнив ученням про імперіалізм як вищу й останню стадію капіталізму. Імперіалізм, відповідно до ленінської теорії, за допомогою концентрації і монополізації виробництва й капі­талу забезпечує сприятливі економічні умови для усуспільнення засобів виробництва і переходу до будівництва соціалізму.

Соціалістичне суспільство, відповідно до теорії марксизму-ленінізму, — це перший етап становлення комуністичної фор-

73

Тема З

Поняття держави

мації, своєрідний перехідний період, завдання якого — ліквіда­ція класів. На відміну від усіх попередніх етапів розвитку класово­го суспільства за соціалізму, на думку класиків марксизму-ле-нінізму, зникає експлуатація людини людиною, оскільки засо­би виробництва "належать трудящим" — тобто перебувають у загальнонародній власності, а отже, служать для задоволення потреб усіх членів суспільства відповідно до принципу "від кож­ного — за можливостями, кожному — за працею".

Слід визнати, що класова теорія держави не витримала ви­пробувань часом. Класову теорію не можна застосувати й до ба­гатьох сучасних постіндустріальних суспільств, у яких немає класів у марксистському розумінні, але існує складна соціаль­на структура: соціальний статус людини в них визначається не стільки її ставленням до засобів виробництва, скільки місцем у системі виробництва і розподілу.

Таким чином, необхідно розробити іншу концепцію хроно­логії держави і права, базуючи її на науково обґрунтованих критеріях. Ми пропонуємо вважати за головні критерії основ­ний вид діяльності населення і походження владних кіл. На основі цього можна говорити про існування доіндустріального, індустріального та постіндустріального (інформаційного) су­спільств.

Першою стадією розвитку держави і права за сучасними уяв­леннями було доіндустріальне (аграрне) суспільство. Згідно з поглядами марксистів, цей етап об'єднує рабовласницьку та феодальну держави. Початок зазначеної стадії збігається з пе­реходом до цивілізації — приблизно 5 тис. років тому. Це була соціально-політична організація, за якої домінуючою сферою діяльності більшості населення було виробництво продуктів харчування та волокон. Звідси друга назва цього етапу. У дер­жавах такого типу стоять на ключових позиціях і здійснюють керівництво професійні воїни та духівництво. До однієї з цих груп (у більшості випадків — до першої) належить голова дер­жави та його оточення. Домінуючою формою правління була монархія. Своєрідними республіками були античні Афіни (683—

74

146 pp. до н. е.), Стародавній Рим (510 або 509—45 pp. до н. е.). У Середньовіччі республіки існували в Новгороді, Пскові, а та­кож у містах Північної Італії. Слід підкреслити, що на цій стадії держава не виконувала всіх функцій, властивих сучасній дер­жаві. Тоді влада намагалася підтримати елементарний право­порядок і захистити кордони. При цьому законність розцінюва­лася як відсутність повстань проти власників землі. Підтриман­ню економічних стосунків із сусідами стародавні держави при­діляли незначну увагу. Головною метою монархи та еліта вва­жали територіальне розширення держави. Методом її досягнен­ня була війна. Можна зробити висновок, що таке становище було зумовлене недоступністю людям ресурсів. Метали були мало-поширені, енергоносії масштабно не використовувалися. Навіть побутовий комфорт міг мати тільки вузький прошарок еліти. Суспільство розвивалося екстенсивне, широко засвоювалися лише два види ресурсів — робоча сила величезної кількості людей (рабів, селян-кріпаків) і земля. Тому на цьому етапі люд­ство вирішувало завдання прогодувати все населення.

Право доіндустріального суспільства теж не було розвину­тим. Не існувало звичної для нас структури права, галузі права тільки зароджувалися. У давньоримську епоху було теоретич­но обґрунтовано поділ права на публічне і приватне. Але навіть римська юриспруденція не відокремлювала цивільне правопо­рушення від кримінального злочину. До часів абсолютної мо­нархії існувала думка, що злочинець перш за все завдає шкоди господарству потерпілого та його родини або позбавляє їх до­ходів. Але апарат держави насамперед намагався захистити від будь-яких посягань владу і владні відносини. Тому криміналь­не покарання було жорстоким і мало за мету залякування. Дуже широко застосовувалося притягнення до відповідальності не лише винного, а і його найближчого оточення. Суд не було відділено від адміністрації, тому не існувало самостійного про­цесуального права. Слідство для встановлення обставин злочи­ну мало право застосовувати катування. Дуже сильний вплив ^н& державу мала церква. Вона навіть виробляла норми права,

75

Тема З

Поняття держави

відомого як канонічне. У країнах Заходу лише воно мало зна­чення загальнодержавного. Світське право відрізнялося у різних частинах країни. Доіндустріальна держава не мала конституції в сучасному розумінні. Монарх та ідеологічні структури моти­вували владу волею Бога. Жителі держави не мали прав, навіть не існувало поняття прав людини. Право в суб'єктивному ро­зумінні існувало як привілей.

Перехід до наступної стадії — індустріального суспільства

• ознаменували буржуазні революції у Європі середини XVII

• кінця XVIII ст. Суспільство вже було в змозі засвоювати нові види ресурсів: руди та метали, вугілля та нафту, електричний струм та енергію річок. Тому сільське господарство вже не відігравало важливої ролі. Соціальний розвиток уже був пов'я­ заний зі створенням промисловим способом предметів побуту. Це було тісно пов'язане з капіталом та фінансовою діяльністю. Унаслідок цього керівні посади посідали власники заводів, фаб­ рик і капіталів та їхні помічники. Виникає республіканська форма правління майже в сучасному вигляді, організація вла­ ди ґрунтується на принципі її поділу. Разом з категорією прав людини виникають пряма й представницька форми демократії. Статус індивіда базується на рівності всіх громадян перед зако­ ном. Право набуває ознак єдності в межах країни і будується на основі розвинутої структури. Нова галузь — конституційне право — закріплює суверенітет народу, його право брати участь у розробці законів. Юридичну фіксацію дістають також особисті, більша частина політичних та деякі трудові права. Утворюють­ ся держави на суто національному принципі, але не всі народи дістали право мати свою державність. Цивільне право стає на захист приватної власності, яка оголошується недоторканною і священною. Головними принципами стали свобода підприєм­ ницької діяльності та конкуренції. Основним регулятором гос­ подарської діяльності стає цивільно-правовий договір. У сфері кримінального права відновлюються класичні положення. Але найбільш важливі зміни відбуваються в галузі процесуального права. Звинувачуваний дістає можливість користуватися послу-

76

гами адвоката, він також має право відмовитися давати пока­зання проти себе та своїх близьких. Установлюється презумп­ція невинності, за якою вину підозрюваного треба довести в судовому порядку відповідно до чинних процесуальних правил. Кримінальне судочинство здійснює суд присяжних.

Проте слід сказати і про значні проблеми індустріального суспільства. Перш за все багато прав особистості залишаються формальними. Якщо за стародавніх часів та в середні віки за­кон і влада ставали на бік знаті, то в новий період вони йшли поруч із власниками великих грошей. Звичайна людина не мог­ла відстоювати свої інтереси навіть тоді, коли вони були закрі­плені в законі. Яскравим прикладом були трудові відносини. Ось чому головним конфліктом індустріального часу була супе­речність між власниками підприємств і найманими робітника­ми. Останні схилялися на бік пропагандистів радикальних ме­тодів вирішення соціальних проблем — марксистів та анар­хістів.

По-друге, територія як один з видів ресурсів, ще не втратила свого значення. Кожна держава прагнула розширити свої кор­дони, захопити якомога більше колоній. Наслідком були війни, які спочатку велися за встановлення контролю над заморськи­ми землями, потім переростали в локальні збройні конфлікти за переділ світу, і нарешті, призвели до двох світових воєн. Такий перебіг подій став можливим тому, що міжнародне право того часу робило лише перші спроби заборонити війну як спосіб ведення зовнішньої політики.

Гілкою індустріального суспільства, у межах пропонованої нами концепції, можна вважати так звану соціалістичну дер­жаву. Слід зазначити, що реальний соціалізм XX ст. насправді являв протиприродну суміш державного капіталізму і деяких елементів феодалізму. Класи соціалістичного суспільства фак­тично перетворилися на стани, належність до правлячої партії була тотожна знатному походженню. Інститути паспортизації та прописки закріплювали населення на місці проживання. У сфері виробництва застосовувалися позаекономічні методи при-

77

Тема З

Поняття держави

мусу до праці. Але в Радянському Союзі та інших соціалістич­них країнах у певних межах існували товарно-грошові відноси­ни, робітники та службовці отримували за свою працю заробіт­ну плату. Роботодавцем майже для всіх дорослих громадян була держава. Проте при соціалістичному ладі були розроблені та втілені системи забезпечення людей, які тривалий час дозволя­ли маскувати негативні сторони життя. Економічний механізм, який базувався на централізованому плануванні, був дуже не­ефективним. Крім того, вище керівництво держави не було у змозі адекватно прогнозувати і сприймати тенденції загально­світового розвитку. Інформатизацію економіки та суспільного життя радянські державні діячі не вважали важливим чинни­ком. Навіть після енергетичної кризи початку 1970-х років у СРСР думали, що країни Заходу довічно будуть перебувати в залежності від радянського експорту нафти й газу. Тому своєчас­но не було вжито заходів для переходу від сировинної моделі господарства до інформаційної. В умовах постійної гонки озброєнь та ідеологічного протистояння це була фатальна помилка.

Після Другої світової війни найбільш розвинені країни здій­снюють поступовий перехід до постіндустріального суспіль­ства. Для цього етапу розвитку характерне перетворення на основний вид діяльності створення, переробки, зберігання та трансляція інформації. До неї насамперед належать нові наукові розробки і технології. Отже, ключові позиції в керів­ництві у постіндустріальних країнах переходять до людей, чия професійна діяльність так чи інакше пов'язана з інформацією. Значних змін зазнають держава і право. Структура національ­них правових систем стає більш розвиненою. У повоєнні роки виникають нові галузі права, які більш детально та досконало регулюють відповідні суспільні відносини. Мова йде про бан­ківське, комерційне, вексельне, екологічне, господарське пра­во, право соціального забезпечення і т. ін. Подальший розви­ток національного права відбувається в тісному зв'язку з пра­вом міжнародним. Дістає юридичну фіксацію досить широкий "каталог" прав людини і громадянина. Більшість зафіксова-

них у ньому прав набувають рис реальних, а не декларованих. Хоча підхід до прав особистості й досі відрізняється у країнах Європейської спільноти, США, на пострадянському правово­му просторі, у мусульманських країнах та Китаї. Наприклад, у Європейському співтоваристві смертна кара як вид кримі­нального покарання вважається неприпустимою. Правосві­домість країн СНД з натугою сприймає відмову від страти зло­чинців. У Америці, на Сході смертна кара застосовується й нині.

Однак постіндустріальне суспільство далеке від бажаного ідеалу. Поряд із соціально-економічним прогресом ідуть глоба­лізація злочинності, поширення наркотиків, активізація теро­ризму. Хоча на межі 80—90-х років минулого століття вдалося подолати загрозу світового ядерного конфлікту, тепер перед людством стоїть питання боротьби з екологічною кризою, де­мографічними проблемами, голодом у найбідніших регіонах земної кулі.

Нарешті, як показує історія, цивілізоване постіндустріальне суспільство спроможне породити нові революційні форми держа­ви, що можуть істотно відрізнятися від відомих нам типів і форм.

Таким чином, у різних сферах життя суспільства держава незмінно виступає як власне політична організація, як виключ­но політичний інститут. Однак абсолютизувати політичний ха­рактер держави було б помилковим: багатогранній діяльності держави, так само як і її різних органів, властиві не лише суто політичні, а й інші аспекти — такі, наприклад, як організаційні, фінансові, техніко-економічні (нормативи, стандарти і т. ін.). Перелічені заходи хоча й асоціюються з політичною діяльністю Держави, але самі такими не є.

Те саме можна сказати і про окремі державні органи — парламенти, уряди, конституційний суди, різні міністерства і відомства тощо. Будучи невід'ємними складовими частинами політичного за своєю суттю і характером державного механіз­му, вони водночас виконують і неполітичні функції — еко­номічні, фінансові і т.ін.

78

79

Тема З

Контрольні запитання

1. Перелічіть основні ознаки держави, що відрізняють її від інших організацій у сучасному суспільстві.

2. Назвіть характерні особливості публічної (політичної) влади?

3. Дайте визначення державного суверенітету.

4. Що таке функції держави?

5. Які функції держави належать до внутрішніх, а які до зовнішніх?

6. Що входить у поняття "громадянське суспільство"?

7. Перелічіть та охарактеризуйте історичні форми дер жави.

Тема 4

ФОРМИ ДЕРЖАВИ

1. Визначення форми держави і її структура.

2. Види форм правління і їхні відмінності.

3. Види форм державного устрою і їхні відмінності.

4. Політичний режим.

5. Форма Української держави.

.

У теорії держави і права, так само як і в деяких інших су­спільних науках, розглядається проблема форми держави, тоб­то проблема формування і функціонування особливої форми су­спільного життя людини — держави.

Підхід до цієї проблеми був неоднаковим на різних етапах розвитку суспільства, а також розвитку теорії держави і права як юридичної науки. Було б неправильним заперечувати всі ті наукові гіпотези, концепції, знання, створені раніше і визнані нині як такі, що не відображають суспільні відносини та їхні суб'єкти, вивченням яких займається юридична наука; однак рекомендується більше спиратися на сучасні знання і теорії, а іншим приділяти певну увагу, згадуючи їх як гіпотези або до­даткові аспекти цієї проблеми.

.

80

81