Філософія Геракліта (Ефеського)

Геракліт Ефеський (540 – 480 рр. до н. е.) – один з самих загадкових і важко зрозумілих давньогрецьких філософів-досократиків. Про життя його відомо, що він походив з родини ефесських царів і повинен був успадкувати владу, але поступився троном своєму братові і пішов з Ефесу. Деякий час він жив у горах, харчуючись травами і коріннями, однак скоро захворів водянкою і помер.

За своє життя Геракліт написав лише одну філософську книгу “Про природу”. В якості першооснови світу він називав стихію вогню: “Вогонь є основним елементом, все є різновидом вогню”. Вогонь для філософа є першоматерією (архе), яка рухає світ. Розуміння мінливості світу виражене Гераклітом у його відомому принципі: все тече, все змінюється, і у не менш відомій фразі: “Неможна двічі увійти в одну й ту ж річку”.

Філософ намагався співвіднести уявлення про Першоматерію і про принцип існування світу з проблемою людини та її душі. “В одні й ж самі річки ми входимо і не входимо, існуємо та не існуємо”, – говорив він, підкреслюючи цим, що людина як розумна істота існує не завжди, а лише коли стикається думками з так званою “гераклітовою рікою”, тобто з сутністю природи.

В світі, вважав Геракліт, всім керує необхідність (ніке), з якою пов’язане поняття закономірності (логос), тобто системи законів, які керують світобудовою, і поняття міри, яка виникає зі “згоди протилежностей”.

З поняттям логосу Геракліт тісно пов’язував поняття людської душі (псіхе). Душа, як і свідомість, підкоряється логосу, а її метою є пізнання: “Меж душі не відшукаєш, яким би шляхом не йшов, – таким глибоким є її Розум”. Без пізнання логосу будь-які уявлення є поверховими і непотрібними: “Багатознання розуму не навчає”. Так говорив Геракліт і додавав: “Поганими свідками є очі та вуха людей, якщо вони мають варварські душі”, тобто душі, не просвітлені пізнання логосу.

Піфагор та філософія піфагорійців

Піфагор (584 – 500 рр. до н. е.) – відомий філософ, математик, лікар і містик. Саме від нього, за переказами, світ вперше почув слово “філософ”, що означає “той, що любить мудрість”. Піфагор говорив, що ніхто не мудрий, адже людина не може досягти всього, вона може лише прагнути до мудрості.

Піфагор народився на грецькому острові Самос, але коли підріс, то, жадно шукаючи знань, покинув батьківщину для того, щоб стати посвяченим у багато таємниць, як еллінських, так і інших народів та релігій. У єгипетських жерців, халдеїв та фінікійських магів він навчився азам математики, перейняв вчення про містичний зв’язок числа та світових начал, в тому числі і вчення про переселення душ, а також отримав уявлення про багато містичних ритуалів.

Сам Піфагор стверджував, що він декілька народжень тому був сином бога Гермеса, і коли той запропонував йому на вибір будь-який дар, крім безсмертя, попросив залишити йому пам’ять про все, що з ним відбувалось і буде відбуватись. Цю ж мету – згадати все з минулих життів – Піфагор ставив перед своїми учнями в створеній ним школі – Піфагорійському Союзі в місті Кротоні (на півдні Італії).

Навчання в цій школі було побудоване за принципом суворої ієрархії і повного підкорення її главі та засновнику. Піфагор приймав туди далеко не всіх, адже вважав, що знання можуть отримати лише обрані, тобто ті, хто довів своє моральне право на ці знання. Перші п’ять років навчання його учні проводили у мовчанні, слухаючи промови Піфагора, але не бачили його. І лише пройшовши через складні випробування, вони отримували право бачити Піфагора і розмовляти з ним.

Піфагор вважав, що в основі всього лежить число, тому основу піфагорійського вчення складає наука про числа, в якій вони співвідносяться не лише з геометричними фігурами, але і взагалі з усіма існуючими в світі речами.

Необхідно також сказати, що саме піфагорійці ввели у науку і філософію поняття протилежності. Протилежності вони визначили як те, виникнення чого означає загибель іншого. На їхню думку, протилежності повинні виключати одна одну. Але піфагорійці ще не дійшли до чіткого розуміння того, що протилежності, виключаючи одна одну, одночасно одна одну припускають.

Піфагорійці склали таблицю десяти пар протилежностей: межа – безмежне, непарне – парне, єдність – множина, праве – ліве, чоловіче – жіноче, спокій – рух, пряме – нерівне, світло – темрява, добро – зло, квадрат – паралелограм. Із цієї таблиці видно, що поняття протилежності у піфагорійців ще нечітке. Якщо порівнювати пари “чоловіче і жіноче”, та “квадрат і паралелограм”, то можна помітити, що це різні речі, і незрозуміло, чому квадрат і паралелограм протилежності. Жіноче не тільки виключає чоловіче, але і припускає: жіноче не має сенсу без чоловічого. Але не те ж саме з квадратом і паралелограмом: вони тільки виключають один одного, але ніяк не припускають. Квадрат може спокійно існувати і без паралелограма.

Все це вимагало подальшого уточнення. Але головне, що зрозуміли піфагорійці, – гармонія світу заснована та поєднанні протилежних начал, подібно до того як музична гармонія складається з поєднання високих та низьких тонів (до речі, Піфагор також відкрив числові співвідношення, на яких заснована музична гармонія).

Важливим чинником розвитку піфагорійської філософії було вчення про душу та переселення душ. Піфагорійці стверджували, що душа є безсмертною, оскільки вона мандрівна. Однак це мандрування вічної душі неможливе без обов’язкового втілення, вона мусить перейти після смерті людини в тіло новонародженої істоти. Що це істота – нижчого чи вищого рівня – залежить від праведності попереднього життя. Відтак, піфагорійці визнавали не лише мандрівний характер душі, але й спроможність її до вдосконалення.