Елліністично-римська філософія

Елліністична філософія IV – II ст. до н. е. – це філософія, яка виникла на початку занепаду великої грецької цивілізації. Позаду сміливі спроби досократиків вирішити проблему зародження та функціонування Космосу, позаду грандіозні філософські вчення Платона і Арістотеля, що, з одного боку, відповіли на багато запитань, а з іншого – відкрили ще більшу кількість проблем і приводів для нескінченних філософських суперечок. І ось на зміну їм прийшли люди, яких хвилювали не стільки проблеми будови Космосу або проблеми пізнання, скільки питання: Навіщо жити? Як жити? Філософи цієї епохи намагались дати свою відповідь на ці питання і тим поклали початок великій суперечці про “спосіб життя”, яка продовжується до цього часу.

Позаду був грім приголомшливих перемог Олександра Македонського, що створив Македонсько-грецьку імперію, яка розпалась одразу після його смерті. У Греції починається час поступового політичного та духовного згасання, в результаті якого вже у 146 р. до н. е. вона перетвориться на провінцію Римської імперії, яка починала своє сходження в світовій історії. Мабуть філософам, які не могли не помітити ознак початку занепаду, спостерігати цю картину зсередини було не дуже весело. Як ще пояснити той факт, що, ставлячи собі за мету досягти “щастя” в житті, і епікурейці, і стоїки, і скептики дружно заявляли, що дорога до щастя лежить через повний спокій душі (атараксію). Сперечались вони лише про шляхи досягнення цього спокою. Епікурейці вважали, що необхідно позбутися від вигаданого страху і виконувати лише найнеобхідніші бажання. Стоїки намагались жити у злагоді з природою, тобто – добропорядно і розумно, не піддаючись пристрастям, які затемнюють розум, не втрачаючи холоднокрів’я, що б навколо не відбувалось. Нарешті, скептики вирішили просто – не знати, тобто і не прагнути знати; адже знати, казали вони, все одно неможливо, і ця неможливість закладена в людській природі.

Епікуреїзм

Чого тільки не розповідали про Епікура (342 – 271 рр. до н. е.), засновника одного з найцікавіших напрямків у філософії – епікуреїзму, або епікурейства. Його звинувачували у ледарстві, схильності до обжерливості та різних насолод, і навіть у тому, що він, нібито, намагається привласнити вчення Демокріта про атоми. Одним словом, Епікур ще за життя набув досить сумнівної слави. Ще більш сумнівну славу людей, котрі будь що прагнуть задовольнити свої примхи, отримали його послідовники-епікурейці. Тим не менше, як пише про Епікура відомий історик давньогрецької філософії, Діоген Лаертський, його вчення стало одним найпопулярніших в античному світі. А багато думок, які він висловив, продовжують жити у філософії аж до нашого часу.

Епікур почав філософствувати вже у 14 років. Його погляди на будову світу сформувались на основі вчень Демокріта та Анаксагора. Як і вони, Епікур вважав, що “ніщо не виникає з неіснуючого і не зникає в неіснуюче”, адже тоді все просто давно загинуло б. Тому в основі світу, вважав Епікур, знаходиться величезна кількість атомів, а між ними – така ж безмежна за обсягом порожнеча. Все складається з атомів і визначається їхнім рухом та взаємодією. Але якщо, на думку Демокріта, в світі все суворо визначено через рух атомів, то Епікур вважав, що завдяки хаотичності їх руху, поряд з необхідністю існує і випадковість, тобто – свобода вибору дій, котрою може скористатися людина.

Душу людини Епікур називав другим тілом, яке складається з трьох елементів: вітру, тепла і тонких атомів, котрі і з’єднують її з фізичним тілом. Саме душа людини дозволяє їй відчувати себе і навколишній світ. Поки жива душа, казав Епікур, людина відчуває і почуває, але якщо “друге тіло” розпадається (а це відбувається під час смерті фізичного тіла), то відмирають всі почуття та здібності.

У філософії Епікура вчення про душу займає найважливіше місце, оскільки саме з поняттям душі пов’язує він мету і поведінку людини за життя. Метою життя Епікур вважав досягнення так званого спокою душі (атараксії). Цього душевного стану можна досягти при дотриманні двох умов: по-перше, звільнитись від страху, і, по-друге, задовольнити всі необхідні потреби.

За Епікуром, є два основних типи страху – страх смерті і страх перед богами. Але смерті, казав Епікур, немає потреби боятись, оскільки душа людини смертна. Значить, після смерті людину не очікують ані біль, ані страждання – ніщо. Поки ми існуємо – смерті для нас немає, тому смерті немає ні для живих, ні для мертвих.

Що ж до богів, то погляди Епікура в цій області також досить незвичайні. Він не стверджував, що богів немає, навпаки, він вважав, що вони є – безсмертні та блаженні. Вони також складаються з атомів, але на відміну від земних істот володіють здібністю вічно поновлювати свій атомний склад, не допускаючи процесу розпаду. Але це означає, казав Епікур, що боги живуть в особливих областях – міжсвітах – блаженних островах, яких не досягають руйнівні стихії, що панують в звичайних світах. Тому богам немає справи до того, що відбувається в людському світі, – втручання в нього зруйнувало б їх самих. Таким чином боятися богів тут, на землі, також нерозумно. Боги не можуть бути ворогами людини – їм просто немає до неї справи, вважав Епікур.

Але, позбавившись від страху, людина опиняється перед другою проблемою – проблемою задоволення бажань, що у неї виникають. Вище за все Епікур ставив насолоду. Через це поняття виникає плутанина в розумінні його вчення, а заодно і всі плітки про його обжерливість, гультяйство, ледарство та ін. Насправді, як пише Діоген Лаертський, Епікур був надзвичайно благочестивим та сором’язливим, ніколи не ухилявся від труднощів та бід. Для позначення розкошів та задоволень використовують вираз “сади Епікура”. Насправді ж у нього був один невеличкий сад, який він придбав за дуже помірну ціну. Щодо “обжерливості” Епікура, то ті люди, які знали його близько стверджували, що пив він, як правило, воду, а їв звичайний хліб. Справа в тому, що під розкошами Епікур розумів перш за все усунення будь-якої болі та страждання – душевного та фізичного.

Проблема насолоди для Епікура полягала в умінні розумно відділити бажання, які необхідно задовольняти, від бажань, які задовольняти не потрібно і навіть шкідливо.

Епікур виділив три типи бажань. Перший тип: бажання природні і необхідні, тобто ті, які позбавляють від страждання (наприклад бажання води під час спраги). Другий тип: бажання природні і не необхідні, тобто ті, котрі лише урізноманітнюють насолоди, але не знімають страждання (наприклад розкішний бенкет). Нарешті, третій тип: бажання неприродні, котрі не тільки не усувають біль, але і є плодом гультяйства (наприклад бажання пам’ятника після смерті). Епікур вважав, що необхідно задовольняти лише бажання першого типу, і тоді можна досягти спокою душі.

Помер Епікур у 72 роки від тяжкої хвороби нирок. За розповідями очевидців, він ліг у мідну ванну з гарячою водою, попросив чашу нерозведеного вина, випив, побажав друзям не забувати його вчень і помер.