3. Персоналізм § 147. Персоналізм як спосіб буття і філософська течія

 

 

Персоналізм є спосіб людського буття у світі, що утверджує головною цінністю буття — вільну особис­тість, яка творить. Саме в акті творення відбувається глибинне спілкування Особистості людини і Божест­венної Особистості. Результатом такого співтворчого спілкування стає навколишній світ. Внаслідок своєї творчої природи Особистісне Начало в людині єдине з Божественним Особистісним Началом, а тому укорі­нене у Вічності.

Персоналізм як спосіб буття передбачає діяльно-творче ставлення до світу і повагу до будь-якого особистісно-творчого начала. Персоналістичний спосіб бут­тя породжує персоналістичний спосіб розуміння і філо­софування, що є вираженням і розвитком екзистенці­ального способу філософування.

Елементи персоналізму можна знайти у цілого ряду мислителів минулого і на Заході, і на Сході. Проте як розвинута філософська течія персоналізм з'являється в XX ст. і стає однією з парадигм філософії людини.

Персоналізм досить важко відокремити від релі­гійного екзистенціалізму. Дійсно, обидві ці течії вини­кають на християнській основі і походять з ідеї уні­кальності особистісного існування і його спрямовано­сті до Бога як трансценденції. Однак дві суттєві від­мінності все-таки проглядають.

1. Персоналізм не прив'язаний ні до якої релігій­ної конфесії, для нього вихідним є особистісне начало в єдності з Абсолютною Особистістю, а вже потім — соборне співтовариство особистостей.

2. Персоналізм говорить про творчу діяльність як начало, в якому людина не тільки осягає Бога і відкрива­ється Йому, а й перетворює своє буття за подобою і об­разом Божим. Творчість доводиться до творення се­бе, в ході чого людина набуває риси Боголюдини.

Досить показовим є прагнення деяких мислителів побачити укоріненість персоналізму в слов'янському світі. Так, наприклад, О. Кульчицький говорить про «український персоналізм», а М. Лосський називає «російськими персоналістами» мислителів XX ст. (А. Козлова, Л. Лопатіна, Н. Бугаєва та ін.). Не можна не погодитися, що такий підхід виражає глибинну ри­су слов'янського менталітету. Водночас необхідно за­значити, що:

по-перше, завжди слід досить чітко розділяти пер­соналізм і індивідуалізм — близькі, але не тотожні по­няття;

по-друге, персоналізм не може належати лише од­ній національній ментальності — цілком доречно го­ворити «французький персоналізм», «американський персоналізм» тощо.

Інша справа, що в філософську культуру XX ст. персоналізм був введений двома слов'янськими мис­лителями — Миколою Бердяєвим і Левом Шестовим. Знайомство з вченнями сучасного персоналізму ми почнемо саме з них.

 

§ 148. Микола Бердяєв:

Боголюдина над безоднею

нествореної свободи

 

Доля всесвітньо відомого філософа Миколи Бердяєва (1874—1948 рр.) на перший погляд здається трагіч­ною: кадетський корпус, виключення з університету, вислання з Росії в 1922 році, нерозуміння сучасника­ми... Так, він страждав далеко від батьківщини, йому тяжко було зносити нерозуміння його глибоких ідей, але найголовніша причина, що завдавала йому бо­лю — це «чужинність світу, далекість усього,... незлиття ні з чим... Все моє існування, — пише Бердяєв, — перебувало під знаком туги за трансцендентним»[37].

Наблизитися до трансцендентного, божественного можна тільки у творчому зусиллі і натхненні. Вже з ран­ніх років Бердяєв пережив владу творчості. «Мої здібно­сті виявлялися лише тоді, коли розумовий процес йшов

від мене, — говорить Бердяєв, — коли я перебував у ак­тивному і творчому стані; і я не міг виявити здібностей, коли потрібне було пасивне засвоєння і запам'ятову­вання, коли процес йшов ззовні до мене»[38].

Бердяєв прагне ототожнити свою філософію зі своїм життям. І якщо він пише про творчість, то живе і дихає творчістю, прагнучи подолати все монотонне і рутинне в своєму бутті. Без творчості його життя по­збавлене всякого сенсу. Саме у творчому акті — гли­бинне призначення людини, яке вивищує її природу.

«У творчому досвіді, — пише Бердяєв, — розкри­вається, що «я», суб'єкт, первинніше і вище, ніж «не-я», об'єкт. І водночас творчість протилежна егоцент­ризму, це забуття про себе, спрямованість до того, що вище за мене»[39].

Але творчість трагічно замикає дух людини в об'єктах культури. Бердяєву хочеться вирватися за ме­жі об'єктивованої творчості у самотворення. «Твор­чість для мене не стільки оформлення в кінцевому, в творчому продукті, скільки розкриття безкінечного, політ в безкінечність, не об'єктивація, а трансцендування... Тому для мене виникала трагедія творчості в продуктах культури і суспільства...»[40].

Справжня творчість виходить за межі культури, стає вогнем, що змінює людське в людині. Вона є «потрясіння і підйом усієї людської істоти, спрямова­ної до іншого, вищого життя, до нового буття»[41].

Так у Бердяєва народжується ідея Боголюдини, що є надзвичайним результатом творчої еволюції людсь­кої особистості. Боголюдина Бердяєва відрізняється від ніцшеанської Надлюдини тим, що вона не замкну­та в колі Вічного Повернення часу і не перебуває в абсолютній самотності в безбожному світі; Боголюди­на є результат творчого діалогу Бога і людини і їй дана Вічність як безмежне відновлення.

Проте чи не є гординею прагнення людини до творчості як самозміни? Бердяєв переконаний, що людину закликав до творчості сам Бог. Бог-Творець чекає від людини, яку створив за Своїм образом і по­добою, не поклоніння, а творчої відповіді. Творча самозміна є не тільки право, а й сакральний обов'язок людини перед Богом. Людина зобов'язана створити із себе Боголюдину, інакше вона не виконає свого при­значення.

«Богом дано людині творчий дар, талант, геній і дано світ, в якому і через який повинен здійснитися творчий акт. Бог закликає, щоб людина вчинила твор­чий акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає від­повіді на свій заклик»[42].

Людина, творчо спрямована до Боголюдського буття, піднімається над буденністю і долає її. Бердяєв відчуває почуття гострого неприйняття буденності з її безглуздою круговертю: «Коли прокинулася моя сві­домість, я відчув глибоке відштовхування від буденно­сті. Але життя світу, життя людини значною мірою це буденність...»[43].

Бердяєв іде від буденності в пошуках таємниці людини і смислу, що прихований у цій таємниці. Тому що смисл людини закритий для повсякденного буття і трансцендентний йому. Смисл людини від­кривається мислителю, що зробив крок на шляху самовизначення. «Мене притягує завжди і в усьому трансцендентне, інше, що виходить за грані і межі, і що містить в собі таємницю»[44], — пише Бердяєв.

Вихід за межі буденності означає для Бердяєва на­родження особистісного буття. Тільки в ньому можна знайти власну неповторність. Таке народження завжди трагічне, пов'язане з бунтом, повстанням, самотністю. Особистість у цьому світі глибинно протистоїть масі, роду, завжди тужить. «Я — виразник повстання осо­бистості проти роду», — говорить Бердяєв.

Особистість породжується творчістю. Проте не всяка творчість приводить до цього. Особистість є ре­зультат морально перетворюючої творчості. Досить цікава в цьому плані характеристика Бердяєвим Андрія Бєлого: «Андрій Бєлий, індивідуальність надзвичайно яскрава, оригінальна і творча, сам казав про себе, що в нього немає особистості, немає «я». Іноді здавалося, що він цим пишався. Це тільки підтверджувало для мене розходження між індивідуальністю й особистіс­тю... У особистості є моральний, аксиологічний мо­мент, вона не може визначатися лише естетично»[45].

Отже, Бердяєв рішуче розділяє індивідуальність і особистість. Особистість перебуває в індивідуальності в згорнутому вигляді і лише духовно-моральна діяль­ність як творення самого себе може розгорнути й акту­алізувати її.

Основним атрибутом особистості є свобода. Сво­бода для Бердяєва розгортається в творчості як у своєму вищому бутті. А творчість знаходить у свободі буттєву глибину і силу.

Бердяєв обожнює свободу, перетворює її в Абсо­лют, називаючи споконвічною безоднею, що передує особистості і людині, і навіть Богу. Він говорить про безодню «нествореної свободи», з якої виростає будь-який творчий акт і сама особистість.

Дивовижний гімн свободі звучить у словах: «Бог жадає від людини свободи духу, Богу потрібна лише людина вільна духом. Божий задум про світ і про лю­дину не може бути втілений без свободи людини, без свободи духу»[46].