§ 146. Габріель Марсель:

за межі трагічної мудрості

 

Якщо філософія Карла Ясперса є результат пере­важно протестантської культури, то творчість Габріеля Марселя (1889—1973 рр.) укорінена в культурі католи­цькій. Марселя можна назвати представником като­лицького екзистенціалізму, який бере початок ще від Августина Блаженного.

У центрі вчення Марселя — людина, що спряму­вала своє існування в напрямі до Бога. Чи може муд­рість філософів допомогти на цьому шляху? Для Мар­селя принципово важливо зрозуміти, «за яких умов мудрість як така може існувати поряд із екзистенцією, зосередженою на достовірностях Одкровення, або все­редині цієї екзистенції»[30].

Марсель чудово розуміє, що філософське усвідом­лення людини в XX ст. являє собою «трагічну муд­рість». «Для сучасної людини мудрість може бути тільки трагічною»[31], — говорить він.

Трагізм сучасної мудрості багато в чому визначив Ніцше. І це відкрило перед нею досить широкі обрії. Але в тому трагізмі, який приніс Ніцше, приховується смертельна небезпека для самої мудрості. «Якщо в якийсь момент — чого, мабуть, не можна заперечува­ти — існувала ніцшевська мудрість, то сьогодні необ­хідно запитати, чи так випадково вона, врешті-решт, переросла в безумство?»[32].

Вихід за межі деструктивності трагічної мудрості для Марселя означає вихід за межі протиставлення буття і сущого, що характерне, передусім, для філо­софії Гайдеггера. «Абсолютно сумнівну, як мені здає­ться, відмінність між буттям і сущим я пропоную за­мінити відмінністю між Світлом і тим, що воно освіт­лює, — говорить Марсель. — Само собою зрозуміло, Світлом тут позначається не фізичне явище»[33]. Мар­сель розуміє під Світлом Божественне Світло, що на­повнює існування людини в цьому світі. Відкритість цьому Світлу і складає для нього сенс екзистенції.

Саме така відкритість часто недоступна трагічній мудрості, яка «завжди ризикує випустити з поля зору те, що суть всякого життя, його кульмінація — в чо­мусь такому, що в певному смислі за межами жит­тя...»[34]. Але в будь-якій трагічній мудрості, яка стра­ждає і сумнівається, мудрості, усунутої від Бога і його Світла, завжди є передчуття Бога і Світла — якщо, звичайно, ця мудрість не відчужена від Життя і Осо­бистості. Бо «життя — в тому сенсі, в якому кожний говорить про своє життя, — ніяк не можна вважати аб­солютно і беззастережно далеким Світлу, який розумі­ється як гранична онтологічна данність... Тут нас під­водить мова, тому що Життя і Світло взагалі не можна розглядати як різні данності...»[35].

Поєднання мудрості як знання і просвітленості як одкровення долає реальні трагізми людського існуван­ня. В результаті людина переповнюється буттям-проти-смерті, вона прагне перебороти могутність смер­ті в цьому світі — не тільки як фізичне згасання, а й як забуття, відчуження людей; людина прагне здолати смерть і перетворити життя на Вічність — для тих, кого любить і може любити.

А значить, «істинна мудрість нашого сторіччя, сторіччя абсолютної неубезпеченості, полягає в тому, щоб з необхідною розсудливістю, але й не без тре­петного захоплення шукачів, піти стежками, що ве­дуть, не скажу за межі часу, але за межі нашого ча­су, — туди, де технократи і статистики, з одного боку, інквізитори і кати, з іншого — не тільки втрачають землю під ногами, але зникають, як туман на світанку чудового дня»[36].