§ 131. «Срібний вік» російської класичної філософії

 

«Срібний вік» російської класичної філософії — це період розвитку філософської культури Росії перших двох десятиліть XX ст. Він приніс нові вчення про людину. Які істотні риси цього періоду?

Насамперед його характеризує поворот до релігії і містики широких прошарків інтелігенції Росії, що ви­значило глибинний настрій філософії «срібного віку». Цікаве зауваження робить М. Лосський про те, що в другій половині XIX ст. у Росії «інтелігенція мало ціка­вилася питаннями релігії. Одна її частина болісно за­ймалася проблемою усунення від влади самодержавства, а інша так само односторонньо була поглинена... проб­лемою запровадження соціалізму. Наприкінці XIX і по­чатку XX ст. значна частина російської інтелігенції зві­льнилася з полону цього хворобливого моноідеїзму»¹³.

--

13 Лосский Н. История русской философии.  М., 1991.  С. 196197.

 

У період «срібного віку» відбувається діалог церковних (насамперед православних) і світських мисли­телів, вони разом обговорюють проблеми людини, її місця у світі, її можливостей і меж. Так, наприклад, у 1901 р. у Петербурзі було засноване «Релігійно-фі­лософське товариство», в якому брали участь як цер­ковники, так і миряни.

Можна з усією впевненістю сказати, що російська філософська думка «срібного віку» — це релігійно-філософська думка. Спектр її надзвичайно широкий. З одного боку — це такі православні мислителі-теологи, як отець Павло Флоренський і отець Сергій Булгаков, з іншого боку — вільний релігійний філософ Микола Бердяєв, і нарешті, ще одну грань російської філософії «срібного віку» виявляє трагічно-скандальний ре­лігійний вільнодумець Василь Розанов.

Говорячи про релігійний характер філософської думки «срібного віку», не варто забувати про те, що на неї величезний вплив мали не тільки Достоєвський, Толстой, Соловйов, Блаватська, а й Ніцше та Маркс. «Срібний вік» народжував свої вчення про людину в діалозі і полеміці з усіма цими мислителями.

Точно так само, як і в «золотому віці» свого існу­вання, російська філософія тяжіє до філософського мистецтва. Особливо цікавими тут є ідеї поетів-символістів — Андрія Бєлого і В'ячеслава Іванова. До­сить цікава поезія і проза Валерія Брюсова.

Ми коротко зупинимося на позиціях Василя Розанова, Андрія Бєлого і Сергія Булгакова, які досить точно визначають проблему меж людини.

У різноманітній і суперечливій творчості Василя Розанова (1856—1919 рр.) проблема меж людини ста­виться насамперед як проблема меж статі.

Стать трактується Розановим дуже неоднозначно. З одного боку — стать це благо, поєднання статей поро­джує родове життя, що є для Розанова вищим проявом людського життя. З іншого боку — стать спричинює са­мотність людини, яка може зруйнувати родове життя.

Розанова болісно переслідує проблема «третьої статі», якій присвячена його найоригінальніша книга «Люди місячного світла». Розанов із жадібною цікавістю аналізує життя чоловіків і жінок, які психологічно поєднують у собі риси чоловіка і жінки. Його став­лення до цих людей суперечливе — від потаємного презирства до такого ж таємного замилування. Саме вони, на думку Розанова, залишають межі роду, ство­рюючи релігійні рухи і філософські системи. Розанов і у своїй психіці знаходить багато жіночого.

Надто сильна цікавість до плоті, тілесності парадок­сально поєднується в Розанова з його концепцією свобо­ди духу від плоті. Межі духу — це межі втілення. Сам же дух безмежний. Після смерті тіла дух є «форма чистого існування, не обмежена нічим».

Для Розанова, який розривається між голосом Плоті і голосом Духу, напрочуд характерне персоналістичне бачення Бога. Саме Бог є вищою межею і без­межністю для Розанова. Він пише: «Я люблю Того, Хто змушує мене сумувати і радіти, Хто зі мною гово­рить, мені дорікає, мене розраджує.

Це Хтось. Це — Особа. Бог для мене завжди «він». Або «ти» — завжди близький.

Мій Бог — особливий. Це тільки мій Бог; і більше нічий. Якщо ще «чийсь» — то цього я не знаю і не цікавлюсь.

«Мій Бог» — безкінечна моя інтимність, безкінеч­на моя індивідуальність. Інтимність схожа на лійку або навіть на дві лійки. Від мого «суспільного я» йде лійка, що звужується до точки. Через цю точку-щілину проходить тільки один промінь: від Бога. За цією точкою — інша лійка, але вона не звужується, а розширюється в безмежність: це Бог... Так що Бог

1) і моя інтимність,

2) і безмежність, в якій світ є частиною»¹⁴.

Андрій Бєлий (1880—1934 рр.) — фундатор символіз­му — системи розуміння світу як цілого в процесі худож­нього символотворення. Межі людини для Бєлого — це межі раціональності, яка не дає істинного пізнання сві­ту, а лише «систематизує відсутність пізнання».

--

14 Розанов В. Уединенное.  М., 1990.  Т. 2.  С. 230.

 

Безмежність і всемогутність людського Я можливі в мистецтві — насамперед у поезії — в символічних осяяннях, що осягають істинну суть життя і творять її. Входячи в життя через переживання, символи поезії стають реальністю більш високого порядку, ніж реаль­ність матеріальних відношень.

Проблема меж і безмежності людини для Сергія Булгакова (1871—1944 рр.) — це проблема межі і без­межності віри. Так само, як і Володимир Соловйов, він втратив дитячу віру в Бога і так само згодом знайшов її. Повернення до віри в Бога для Булгако­ва — це вихід у безмежне Буття з маленької кімнати буденної свідомості і розсудку. Це повернення до віри в безсмертя своєї душі.