§ 125. Тарас Шевченко:

міфотворець як християнин і язичник

 

Персоналістична спрямованість української філо­софської думки яскраво виражена у творчості вели­кого українського поета, художника і мислителя Тараса Шевченка (1814—1861 рр.), що так само значимий для українців, як Гете для німців і Пушкін для росіян. Водночас у творчості Шевченка персоналізм вступає в трагічну суперечність з індивідуалізмом³. Це супереч­ність християнина і язичника, вона пронизує весь життєвий світ Шевченка і визначає його розуміння людини.

--

3 Персоналізм тут розуміється як індивідуалізм, що переборює свою замкнутість і тягнеться до соборності й всеєдності. Індивідуалізм, таким чином, є передумовою персоналізму.

У чому ж причина цієї суперечності?

На відміну від багатьох співвітчизників, Шевченко чітко й однозначно усвідомив себе українським пое­том і мислителем як за формою, так і за змістом своєї творчості. Якщо Гоголь дивиться на український на­род збоку, то Шевченко переживає його буття зсере­дини, глибинно-сердечно. Це наповнює його життя непозбутнім трагізмом, тому що Україна за його часів була відчужена від свободи в сферах і культури, і полі­тики, і економіки.

Теми самотності, незрозумілості, покинутості — основні у творчості Шевченка. Він переживає ті екзистенційні стани, що у XX ст. стають ключовими для філософії людини. Західна Європа почала глибинно переживати стан самотності як покинутості лише піс­ля Першої світової війни, коли всі проблеми людсь­кого існування вкрай загострилися. Шевченко пере­живав цей стан через граничність тогочасного існу­вання української нації і її культури.

У певному розумінні особистість Шевченка близька до особистості К'єркегора, проте його буття у світі є не­зрівнянно більш трагічним. На відміну від К'єркегора, який переживає переважно особисті потрясіння, Шев­ченко несе в собі тягар духовно і політично поневоле­ної України. Саме тому К’єркегор виступає християн­ським мислителем, тоді як Шевченко блукає між хри­стиянством і язичництвом. Приниження його самого і його Батьківщини часто змушує його болісно сумніва­тися в істинності моральних ідеалів християнства і ча­сом штовхає до язичницьких моральних імперативів помсти, насильницького викорінення зла тощо. Пер­соналізм християнства сперечається в особистості Шевченка з індивідуалізмом язичництва. І в цій гли­бинно-екзистенціальній суперечці перемагає то віра в можливості людини, то песимізм. Це наповнює міфо­творчість Шевченка непозбутно-трагічними тонами.

Так само, як і в особистості самого Шевченка, персоналіст і індивідуаліст, християнин і язичник спе­речаються в багатьох героях Шевченка. Суперечність персоналізму й індивідуалізму розв'язується для Шев­ченка в націоналізмі. Перемогу національного начала над індивідуалістичним і персоналістичним — от що знаменує герой Шевченка. Але саме в цьому хвороб­ливому загостренні почуття національного, що кри­чить на весь Всесвіт і звертається до Бога, народжує­ться людська гідність, що виходить за межі буденності. В граничному загостренні почуття національного для Шевченка виявляється дійсна сердечність особистості в епоху несвободи нації.

 

 

2. РОСІЙСЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ:

ЛЮДСЬКЕ І БОГОЛЮДСЬКЕ

 

§ 126. Феномен російської

класичної філософії

 

Російська класична філософія — це філософська культура Росії середини XIX — початку XX ст., що перебуває в глибинній взаємодії з філософською дум­кою інших слов'янських народів і насамперед — філо­софською думкою України.

Основними рисами російської класичної філософії є:

1. Світоглядна синтетичність, що спрямована до фі­лософії всеєдності. Для російської класичної філософії характерне прагнення з'єднати різноманітні, часом суперечливі підходи географічно і ментально розділе­них культур у цілісність.

2. Персоналізм і соборність. На відміну від україн­ської класичної філософії в російській філософській класиці індивідуалістичне й персоналістичне начала не є абсолютно домінуючими, в ній персоналізм з'єднується із соборністю. Ідея особистісного розвитку у вчен­нях російської філософської класики врівноважується (а часто і заперечується) ідеєю об'єднання окремих особистостей у спільність і колектив (ідея соборності).

3. Первинність проблем людського існування над проблемами теорії пізнання і логіки. Тут дуже показові слова О. Лосєва про те, що російська філософія «...являє собою виключно внутрішнє, інтуїтивне, ви­ключно містичне пізнання існуючого, його прихова­них глибин, що можуть бути осягнуті не за допомогою зведення до логічних понять, а тільки в символі, обра­зі за допомогою сили уяви і внутрішньої життєвої рух­ливості»⁴.

--

4 Лосев А. Русская философия // Философия. Мифология. Культура.  М., 1991.  С. 213.

 

4. Ідея духовно-морального розвитку людського в боголюдське.

5. Домінанта філософського мистецтва і філософсь­кої есеїстики над теоретичними побудовами. Найбільш вагомою формою російської класичної філософії є ро­ман. Дослідник початку XX сторіччя А. Волжський так характеризує це: «Російська художня література — це справжня російська філософія, самобутня, блискуча філософія у різнобарв'ї слів, сяюча веселкою думок, вбрана у плоть і кров живих образів художньої творчо­сті. Завжди чуйна до сучасного, минучого, часового, російська художня література водночас завжди була потужною думкою про вічне; майже завжди в глибині її йшла невпинна робота над найважливішими, не­вмирущими і значимими проблемами людського духу; з проклятими питаннями вона майже ніколи не роз­лучалася»⁵.

--

5 Волжский А. С.  Из мира литературных исканий.  СПб., 1912.  С. 300301.

 

Питання про приналежність до російської класич­ної філософії тих або інших авторів досить суперечли­ве. Не вдаючись у дискусії, ми розглянемо вчення чо­тирьох мислителів: Федора Достоєвського, Льва Толстого, Володимира Соловйова, а також Олени Блаватської.

Ці філософи виокремлюються нами з двох при­чин: по-перше, вони найповніше увійшли в контекст світової культури, а по-друге, в їхніх вченнях найоче­видніше звучить тема людини та її меж.

Вчення цих мислителів належать «золотому вікові» російської класичної філософії. Ми розкриємо також позиції представників другого періоду російської філо­софської класики — її «срібного віку».