1. Українська класична філософія: першість серця.

2. Російська класична філософія: людське і боголюдське.

 

 

§ 121. Попереднє зауваження

 

Схід і Захід зустрілися в слов'янській метакультурі¹. Слов'янська метакультура у своїх духовних осно­вах є християнський феномен, в якому католицьке і православне начала християнства з'єдналися з міфо­логічними мотивами слов'янських народів. Сло­в'янська метакультура — це і католицька Польща, і православна Росія, і православно-католицька Україна.

--

1 Під метакультурою тут розуміється сукупність споріднених культур.

 

У слов'янстві Захід і Схід зустрілися як римське і візантійське начала, західне і східне християнство і, водночас, як Європа та Азія.

Для Заходу на сьогоднішній день усе слов'янське асоціюється насамперед із Росією. Такий погляд має під собою підставу — Росія є єдиною державою у світі, що географічно і геополітично з'єднала Європу і Азію, по­роджуючи своєрідний тип ментальності. Проте суть слов'янства не зводиться лише до цього з'єднання.

Визнання наявності слов'янської метакультури — це визнання того факту, що слов'янські народи Цент­ральної Європи не були асимільовані Європою Захід­ною, а східне слов'янство не зводиться до російської культури, а є щось ширше.

З усього різноманітного слов'янського регіону Захід і Схід найбільш з'єдналися в українській і ро­сійській культурах. Україна є трагічне і драматичне злиття західного і східного християнства, Росія — не менш драматична і не менш трагічна єдність євро­пейського і азіатського начал.

Можливо, саме тому ми зустрічаємо в українсь­кій і російській культурах надзвичайно цікаві кон­цепції людини. Розглянемо ті з них, що можуть бути названі класичними.

 

 

1. УКРАЇНСЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ:

ПЕРШІСТЬ СЕРЦЯ

 

§ 122. Витоки і риси

української класичної філософії

 

Українська класична філософія починається з Гри­горія Сковороди, який є настільки ж значимим для української філософії і культури, як Іммануїл Кант — для німецької. У творчості Сковороди містяться всі ос­новні тенденції української класичної філософії.

Разом із Сковородою до найбільш значимих пред­ставників української класичної філософії можна від­нести Памфіла Юркевича, а також Тараса Шевчен­ка — всесвітньо відомого українського поета, мисли­теля і художника.

Які основні риси української класичної філософії?

Це насамперед:

1. Світоглядна толерантність і синтетичність. У вченнях українських філософів класичного періоду, як і у всій українській культурі, можна спостерігати прагнення не відкинути протилежну точку зору, а приєднати її до своєї як момент істини.

2. Екзистенційний характер філософування, що означає висунення на перший план проблем людини, проблем її існування і сенсу життя.

3. Індивідуалізм і персоналізм, тобто орієнтація на окрему особистість, а не на колектив.

4.     4.   Кордоцентризм (від лат. cordos — серце). Ця ри­са означає домінанту серця, переважання почуття над логічним міркуванням, а образу — над поняттям.

 

§ 123. Григорій Сковорода:

вчення про три світи

 

Головна ідея основоположника української класи­чної філософії Григорія Сковороди (1722—1794 рр.) во­дночас складна і проста — це ідея трьох світів, що утворюють реальність. Ось ці три світи:

1. Людина або Мікрокосм.

2. Всесвіт або Макрокосм.

3. Символічний світ або Біблія.

У свою чергу, кожний із трьох світів поділяється на внутрішній і зовнішній. Внутрішнім світом у людини є душа, зовнішнім — тіло. Внутрішнє начало Всесві­ту — це Бог, зовнішнє — видимий світ. І, нарешті, внутрішнє в Біблії — її символічний зміст, зовнішнє ж — зміст буквальний.

Зі сказаного очевидно, що Сковорода є християн­ським мислителем. Але він також не відкидає язични­цьку мудрість, виражену для нього насамперед в анти­чній міфології. Тому Сковорода трактує символічний світ скоріше як гармонійну єдність біблійної й античної міфології.

     Людина в розумінні Григорія Сковороди безсмер­тна. Безсмертя у філософії Сковороди виражається в термінах «дійсне», «істинне». Безсмертя — це атрибут «дійсної Людини», життя якої наповнює сенсом тіле­сну оболонку-тінь.

Філософ пише, що наше тіло є лише примара «дійсної Людини». Ця людина має багато відбитків у житті, що виходять назовні і так само легко ховаються в оригіналі, «наче гілки в зерні своєму». «Дійсна Лю­дина» є присутністю Бога в людському бутті, саме ця присутність, на думку філософа, являє собою її гли­бинну сутність. Тому пізнання свого безсмертя є пі­знання самого Бога.

Далі, безсмертя і Вічність характеризуються Ско­вородою як «внутрішнє» і навіть «безодня». У своїй концепції трьох світів, що складають реальність, Ско­ворода називає зовнішнє в них «тлінним», «видимим», а внутрішнє — «невидимим», «нетлінним», «світлим». Пізнання внутрішньої реальності речей і явищ є духо­вним проривом до Вічності. Внутрішнє людини пере­буває в зовнішньому, але не зводиться до нього, воно здатне пережити його, знайти нову «зовнішність». Більш того, зовнішнє виступає тінню внутрішнього, вона може і зникнути.

Таким чином, філософ проголошує, що душа є ві­льною від тіла людини, а це з необхідністю приводить до розуміння її як безсмертного, вічного утворення, особливої частини Абсолютного у світі.

Найповніше ідея безсмертя виражається у вченні про серце як місце зустрічі зовнішнього і внутрішньо­го, мікрокосму і макрокосму, символічного і реаль­ного. Серце для Сковороди є «чисте зерно, що проро­стало і небеса, і землю», «корінь життя й оселя вогню і любові», «сама дійсна у людині Людина». Це — віч­на цілісність персони, що розриває покрови смертнос­ті і вводить людину в безодню Божественного Буття. Серце — двері у трансцендентний світ, де панує вічне життя і вічна любов.

Серце — це пульсуючий центр, що з'єднує душев­ність і тілесність людини. Серце є безодня, через яку людина зливається з Богом. Лише самозаглиблення у власне серце, розвиток сердечності як душевності дає змогу людині пізнати Бога. Це пізнання Бога в собі і се­бе як Бога. І одночасно, це пізнання Бога як Абсолю­тного Начала. Таке пізнання припускає і потребує ін­дивідуального спілкування людини з Богом, прорив людської свободи і сердечності до Божественної Свободи і Сердечності. Шлях до Бога для Сковороди — це шлях сердечного самопізнання і самотворення.