§ 108. Вчення Фейєрбаха про смерть і безсмертя людини

 

Руйнація ідеї Бога змушує Фейєрбаха просуватися далі — переосмислювати фундаментальні категорії ре­лігії. Він заявляє про принципову скінченність людсь­кого існування і намагається довести це логічно й іс­торично. Цьому присвячена фундаментальна праця «Питання про безсмертя душі з погляду антропології».

Аналізуючи різні прояви ідеї безсмертя, Фейєрбах заявляє про те, що ця ідея в її реалістичній пов­ноті притаманна лише примітивним народам. Суча­сна людина повинна сприймати її лише символічно. «Віра в безсмертя, — пише Фейєрбах, — виражає не що інше, як істину і факт... що полягають в тому, що людина, втрачаючи своє тілесне існування, не втрачає свого існування в дусі, у спогадах, у серцях живих людей»⁵.

--

5 Фейербах Л. Вопрос о бессмертии души с точки зрения антропологии // Там же.  С. 276.

 

Як послідовний матеріаліст Фейєрбах у всьому хо­че спиратися на показники органів чуттів, заперечую­чи можливість надчуттєвого і містичного розуміння дійсності. Тому безсмертя для нього можливе тільки в колективній свідомості роду — як пам'ять про особис­тість, але воно нездійсненне як вічне буття самосві­домості особистості. «Що можуть зробити всі докази безсмертя проти чуттєвого факту смерті!»⁶, — прого­лошує він.

--

6 Там же.  С. 431.

 

Отже, Фейєрбах вважає, що його матеріалістичні постулати і побудована на них логіка спростовують безсмертя особистості як безсмертя самосвідомості. На цій підставі «освіченій» людині віддається наказ відкинути віру в безсмертя. Але чи всі можуть прийня­ти це розпорядження?.. Тільки ті, хто, як і Фейєрбах, починає міркування з певних матеріалістичних очеви­дностей, прийнятих на віру. Однак можливі й інші самоочевидності. Самоочевидності, породжувані вірою в безсмертя самосвідомості.

Але Фейєрбах не хоче бачити цього. А тому з усією своєю логікою, історичною ерудицією і дотеп­ністю він не може відповісти на питання: Чому ж сучасна освічена людина вірить у безсмертя самосві­домості, якщо це притаманне тільки примітивним народам? Фейєрбаху залишається лише думати, що в такої людини відсутні тверезість мислення і ясність бачення проблеми, у чому він дорікав, наприклад, Шеллінга. Проте він може почути від свого опонен­та те саме...

 

 

3.               СОЦІОЦЕНТРИЧНА

ПАРАДИГМА ЛЮДИНИ:

МАРКСИЗМ

 

§ 109. Марксистська філософія

як подолання гносеологізму

через категорію практики

 

Марксизм є однією з найвпливовіших філософсь­ких течій XIX—XX сторіч. Через захоплення марксиз­мом пройшли такі всесвітньо відомі філософи сучас­ності як Микола Бердяєв і Еріх Фромм, Герберт Маркузе і Теодор Адорно, Франсуа Жан Ліотар і Юрген Хабермас.

У сучасному суспільстві поняття марксизму вжи­вається в різних контекстах. Це пов'язано насамперед із тим, що в процесі свого розвитку марксизм пройшов кілька етапів.

1. Насамперед, марксизм — це вчення Маркса і Ен­гельса, що сформувалося за їхнього життя. Цей марк­сизм можна назвати одвічним марксизмом (класич­ним — у найширшому смислі цього слова).

2. На початку XX ст. марксизм перетворився на марксизм-ленінізм — ідеологію побудови комуністичного суспільства в ряді країн світу.

3. Нарешті, протягом XX ст. марксизм трансформу­вався в різноманітні неомарксистські течії — як на те­риторіях країн з панівною марксистсько-ленінською ідеологією, так і за їхніми межами.

Звернемося до першоджерел цього складного і су­перечливого явища.

Філософське вчення  Карла  Маркса (1818—1883 рр.) і Фрідріха Енгельса (1820—1895 рр.), які на­писали ряд фундаментальних праць спільно, без­посередньо межує з філософією Гегеля і Фейєрбаха. Однак і вчення Гегеля, незважаючи на його діяльно-історичний характер, і вчення Фейєрбаха, звернене до конкретної людини, звинувачуються в споглядальності.

«Філософи лише по-різному п о я с н ю в а л и світ, але справа полягає в тому, щоб з м і н и т и його», — пише Маркс у знаменитих «Тезах про Фейєрбаха». При цьому йдеться саме про матеріальне перетворення сві­ту — практику або предметно-практичну діяльність.

Маркс і Енгельс висувають категорію практики як основну категорію своєї філософії. Тут проявляється принциповий матеріалізм Маркса і Енгельса в розу­мінні людини і суспільства — бо практика є «ма­теріальна діяльність, від якої залежить будь-яка інша діяльність: розумова, політична, релігійна і т. д.»⁷.

--

7 Маркс К., Энгельс Ф. Избр. Соч.  Т. 2.  С. 65.

 

Практика в марксизмі виступає тим суспільним буттям, від якого залежить і яке відображає суспільна свідомість — у вигляді різних форм духовної і духов­но-практичної діяльності. При цьому марксизм, долаючи споглядальний характер попередньої філософії, сам, як філософія, приходить до неменшої споглядності — духовна, в тому числі й філософська діяльність (що розуміється  як якась «надбудова» над практичною діяльністю, що виступає «базисом») є лише відносно активною; вона покликана лише пізнавати зміни у матеріальному житті, підкоряючись їхньому тиску. Перетворення практики філософією у марксизмі є, врешті-решт, лише перетворення філософії практикою.

У цьому глибинна суперечність марксистської фі­лософії: внутрішньому активізмові цієї філософії, що прагне стати ідеологією, протистоїть вчення про сус­пільну свідомість як відображення матеріальної прак­тики. Суспільній свідомості і філософії як її елементу надається лише відносна свобода — це свобода пізнання й інтерпретації.

На практиці ж філософія марксизму неминуче трансформується в політичну ідеологію (і перестає бу­ти філософією), яка за допомогою державної машини намагається вольовим поривом переробити недоско­налу людину і її світ.