§ 50. Данте: « Що рухає сонце і світила?»

Цим рядком закінчується знаменита «Божественна комедія». А починається вона словами: «Земне життя пройшовши до половини, я заблукав у похмурому лісі...» Аріадниною ниткою, що вивела його з «хащі», була Любов, космічну силу якої він пережив. У переживанні великого італійця шлях, що високо піднімається до небесних ангельських ієрархій (дантівські ієрархії стануть класичним каноном для містиків і езотериків), до першорушійної сили, — це шлях любові. Дантівський шлях любові — шлях сприйняття божественного світла. «Фактично вся поема — це містерія залучення до цього сліпучого світла»14. Геній любові, за Данте, це така ж доля обраних, як геній поезії, філософії, пророцтва, релігійного натхнення. -- 14 С. Тбилиси, 1972. Зумбадзе Д. Дионисий Ареопагит и Данте Алигьери. 74.

Щоб досягти гармонії, спокою душі, треба пережити три стани — буття, очищення і оновлення, — яким відповідають три світи: пекло, чистилище і рай. Сенс людського існування, за Данте, — у наближенні до потойбічного ідеалу. Цей ідеал неможливо відобразити теоретично. Для цього більш придатне мистецтво. Але й воно не може втілити потойбічний ідеал в усій його досконалості. Мистецтво це символ більш високих цінностей, а будь-який творчий акт божественно зумовлений: Усе, що вмре, і все, що вічно є, – Є лише відблиск Думки, якою Всемогутній Любовію своєю буття дає.     («Рай», XIII, 52–54)

§ 51. Висновки і перспективи. Значення середньовічної філософії для європейської культури

1. Одним із найбільших досягнень середньовічної європейської філософії стало вчення про безсмертну людську особистість, яка створена Богом за власним образом і подобою і яка прагне до поєднання зі своїм Творцем, і таке поєднання не вимагає розчинення неповторності особистості й її самосвідомості в Божественному началі. Це розуміння людини відкрило нові можливості розвитку таких якостей людського життя, як любов, дружба, творчість, свобода.      Порушені середньовічними філософами проблеми «нового подиху» і нової актуальності в сучасному світі. Це повинно остаточно розвіяти упереджене ставлення до Середньовіччя як до «темних віків». 2. Одна з найпопулярніших філософських течій нашого часу – герменевтика – є не що інше, як метаморфоза середньовічної екзегетики: в основі її лежить та ж фундаментальна проблема тлумачення тексту. 3. Ще в більшій мірі спадкоємцем Середньовіччя є екзистенціалізм: проблема співвідношення сутності й існування (есенції і екзистенції) пронизує всю середньовічну філософію. Чітке розмежування цих понять подає вже Боецій. За середньовічними уявленнями, сутність і існування збігаються лише в Бозі, у всіх же створених істотах такого злиття не відбувається. Екзистенціалізм з новою силою порушив питання про несумісність сутності й існування, про відчуження людини від своєї справжньої сутності, про занедбаність людського існування. Все це звучить як відлуння середньовічних ідей. В той же час сучасний неотомізм і персоналізм започаткували свій родовід від Середніх віків. Середньовіччя досі сучасне. Колись середньовічні мислителі зрозуміли, чим вони зобов’язані античності, і усвідомили свою спадкоємність стосовно неї. Поет П’єр із Блуа в зеніті Середньовіччя сказав: «Ми подібні до карликів, які залізли на плечі гігантів; якщо ми бачимо далі, ніж вони, то цим зобов’язані їм...» Чи не слід нам сьогодні повторити те ж саме – стосовно самого Середньовіччя?

ЛІТЕРАТУРА ДО 4-Ї ЛЕКЦІЇ • Августин А. Исповедь. — М., 1991. • Богословие в культуре Средневековья. — К., 1992. • Гарнцев И. А. Некоторые аспекты проблемы человека в средневековой западной философии // Логос. — 1991. — №2. • Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М., 1984. • Гофф Ф. Цивилизация средневекового Запада. — М., 1992. • Зумбадзе Д. Дионисий Ареопагит и Данте Алигьери. — Тбилиси, 1972. • Кондзьолка В.В. Історія середньовічної філософії. – Львів, 2001. • Майоров Г. Г. Формирование средневековой философии. — М., 1983. • Уколова В. И. «Последний римлянин» Боэций. — М., 1987. • Хамитов Н., Крылова С. Философский словарь. – К., 2006. • Философський енциклопедичний словник. – К., 2002. • Хейзинга И. Осень Средневековья. — М., 1989. • Чанышев А. Н. Курс лекций по древней и средневековой философии. — М., 1991. • Честертон Г. К. Вечный человек. — М., 1991.

 

Л е к ц і я  9

 

АТЕЇСТИЧНЕ ПОДОЛАННЯ

ГНОСЕОЛОГІЗМУ;

НЕКЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ

XIX — ПОЧАТКУ XX СТ.

 

 

1. Поняття класичної і некласичної філософії.

2. Людвіг Фейєрбах як родоначальник некласичної філософії.

3. Соціоцентрична парадигма людини: марк­сизм.

4. Волюнтаризм: повстання проти раціо.

5. Психоаналітична парадигма людського Я.

 

 

§ 104. Попереднє зауваження

 

Гносеологізм досяг свого вищого прояву в системі Гегеля. Всі тенденції теоретико-пізнавальної філосо­фії, що йдуть від Аристотеля, у гегелівській системі досягли своєї кульмінації. Подальший розвиток філо­софської думки був можливий тільки як подолання гносеологізації людської сутності і перехід до проблем існування людини.

Першим у західноєвропейській філософії цей по­ворот здійснив Людвіг Фейєрбах. Від безособової Аб­солютної Ідеї Гегеля і холодного розуму суб'єкта, що пізнає, він перейшов до людини з плоті і крові, напо­вненої почуттєвими потягами і пристрастями, потре­бою любити і бути любимою.

Фейєрбах відкриває некласичну філософію Захід­ної Європи. Саме під його впливом сформувалися ос­новні парадигми некласичної філософії ХІХ — почат­ку XX ст. — соціоцентризм, волюнтаризм і психоаналіз. Але перш ніж розглянути їх, обгрунтуємо поняття не­класичної філософії.