52. Українське питання в міжнародних відносинах напередодні 2- світової війни

З наближенням II світової війни українці, їх землі перебували під владою 4 держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.

У загарбницьких планах країн-агресорів, насамперед Німеччини, українські землі представляли великий інтерес. Так, Гітлер довірливо писав Муссоліні: «Передусім я сподіваюся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продовольчу базу в Україні. Ця країна стане основним постачальником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому».

Загарбання України розглядалось як одна з основних цілей завойовницької політики німецького фашизму. Крім Німеччини, на українські землі зазіхали й інші країни. Зокрема, Угорщина вважала несправедливим, що Закарпаття у 1919р. відійшло до Чехословаччини. Румунія теж висунула претензії на частину тієї ж території. Закарпаття привертало увагу і СРСР, який вважав, що воно може бути використане гітлерівцями, щоб у майбутньому пред’явити претензію на всю Україну.

Велика Британія, Франція, частково – США використовували Україну як геополітичний чинник у своїй дипломатичній грі між Німеччиною і СРСР.

53. Україна в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської коаліції.

Відкидаючи будь-які прояви державотворчих прагнень українців у межах Польщі, Варшава не надала українським землям автономію, гарантовану версальською системою договорів, проводила політику асиміляції. Для української еліти був закритий доступ до цивільної та військової служби. Пропагандистська кампанія навколо Великої України, яка вийшла з Берліну, швидко охопила Велику Британію та Францію. Проголошення автономної Карпатської України відбулося в той момент, коли дипломати займалися здогадками про найближчі плани Гітлера й шукали засоби захисту Заходу від можливого конфлікту. Тому їх цілком влаштовувало повернення вістря німецького експансіонізму на схід, що, з одного боку, дозволяло Третьому рейху вирішувати свої економічні та політичні проблеми, а з іншого — не зачіпати життєві інтереси Заходу. Якщо Велика Британія однозначно підтримала українські прагнення, то для Франції це було складніше. Підтримуючи українське питання, Париж наражав на небезпеку свого союзника Польщу, до складу якої входила велика частина українських земель. В кінцевому рахунку Франція зайняла позицію мінімального втручання в східноєвропейські справи, зосередившись на внутрішніх. Що цікаво, доволі палко відстоювала українські інтереси така латино-американська країна як Гондурас, вона вимагала об’єднання етнічно українських територій у межах однієї держави, хоча і вона нічого не висловлювала щодо Закарпаття. Але нажаль Гондурас останнім ввійшов у війну, та був не надто сильною країною, тому немав вагомого впливу щодо вирішення українського питання.

54. Формування кордонів урср під час та по закінченні Другої світової війни.

Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися в процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала в міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939—1945 pp. західних областей України до складу СРСР.

Особливо важливим було врегулювання територіального питання з Польщею.Першим кроком на шляху українсько-польського територіального розмежування в середині 40-х років стала Люблінська угода між урядом УРСР і польським прорадянським Тимчасовим Комітетом Національного Визволення, що була укладена 9 вересня 1944 р. Відповідно до цього документа споконвічні українські землі і 17 повітів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тис. українців, передавалися Польщі. У такий спосіб сталінське керівництво, нехтуючи правами людини, намагалося підтримати паростки соціалізму в Східній Європі.16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Ця угода закріплювала рішення Кримської та Потсдамської конференцій, відповідно до яких кордон мав проходити в основному по «лінії Керзона», з відхиленням на схід (тобто на користь Польщі) 5—8 км. Однак лояльність польського уряду, його прорадянська політика сприяли новим поступкам з боку Москви: серпневий договір фіксував на окремих ділянках сімнадцятикілометрове (район Немирів—Ялувка) і навіть тридцятикілометрове (район р. Солонія і м. Крилов) відхилення від «лінії Керзона».Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 p., коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м. Кристонополя (пізніше перейменованого в Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Ця дія зумовила певне напруження в радянсько-чехословацьких відносинах, проте під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево. 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р. Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. км2, де проживало майже 7 млн. населення)